Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2018 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


вересень 2018

    > Приклад для українців
    > З роси і води!
    > “Бєй, бєй москалєй!”
    > “Бєй, бєй москалєй!”
    > 10 заповідей українця-волюнтариста
    > Зустрів свого найкращого друга
    > “Сумщина в боротьбі”
    > Суперечка Гаврилка і Петлюри
    > Сотник Дмитро Кривущенко
    > “Карпати – це теж Пушик”
    > Народження синьожупанника
    > Історичний клуб “Холодний Яр” рекомендує відзначати такі дати
    > “Суд виправдав би й того, хто вбив би Шварцбарта”
    > Катування замість правосуддя
    > Пригода в Кіптях
    > “У Холоднім Яру…”
    > Тарас Лісевич-“Док”
    > ВИДАННЯ ІСТОРИЧНОГО КЛУБУ “ХОЛОДНИЙ ЯР”
    > Газета за вересень 2018 р. у форматі *.pdf

Приклад для українців

19 липня 2018 р. ізраїльський кнесет ухвалив “Основний закон: Ізраїль – національна держава єврейського народу”. “Цим законом ми визначили основні принципи нашого існування, – наголосив прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньяху. – Ізраїль – це національна держава єврейського народу, яка поважає права всіх його жителів”.
Оглядач Української служби Бі-Бі-Сі Олександр Баранов зазначив, що закон визначає Ізраїль як історичну батьківщину євреїв та їхній “національний дім”, у якому вони реалізують своє право на національне, культурне, релігійне та історичне самовизначення. Тепер це право належить виключно єврейському народу. Державною мовою Ізраїлю, згідно із законом, є іврит. Арабська мова більше не державна…
І згадав я міжнародну конференцію “Націоналізм у Європі”, яка відбулася в Лодзі (Польща) 16 – 18 вересня 1992 року. Участь у ній взяли делегації з України, Польщі, Німеччини, Білорусі, Франції, Чехо-Словаччини, Угорщини, Ізраїлю та Росії. 
Чи не в кожній делегації були представники єврейського народу. Але не проблеми Держави Ізраїль хвилювали їх, не доля арабської меншості – делегатів більше турбувало піднесення національної свідомості корінного населення Східної та Центральної Європи.
Ставлення більшості учасників до націоналізму було недоброзичливе. Ось декілька цитат із документів конференції: “агрессивный национализм”, “национализм неизбежно вызывает в памяти ненависть, жестокость, психическое и физическое насилие”, “гитлеровский национализм”, “национализм, который является моральной никчемностью”, “национализм как политическая идеология порабощения является одной из наиболее угрожающих миру доктрин”, “опасность национализма аксиоматична”...
Головним прокурором конференції став житель Єрусалима Ілля Леваш, що наполегливо вдавав із себе професора. Він не тільки судив, а й невтомно давав поради, як нам жити, якою філософією керуватися, який політичний устрій вибирати, яким змістом наповнювати свої держави. Ілля Леваш був щиро засмучений тим, що “национальный фактор стал структурообразующим ядром новой политической ситуации в Європе”, що “народы охвачены жаждой национальной самоидентификации”. Бентежило його, що “в фаворе – нация, национальная идея, национализм”. Це докорінно розходилося з його “науковими” висновками, що “нация – не сущностный процесс”, що “главное – человек”.
Пан з Єрусалима весь час повторював, що “коренная нация – нерабочее понятие”, що розділяти населення на автохтонне та прийшле – “это зоологический принцип, одичание”. На його переконання, “титульная нация должна дать только название государству и больше ничего”. Ясна справа, що він не мав на увазі Ізраїль. 
Коли ж я запитав у єрусалимського дорадника, як він дивиться на те, щоб євреї дали лише назву своїй державі, а заповнили її арабським змістом, пан Леваш вийшов з рівноваги… Енергійно допомагав йому вибудовувати концепцію державного будівництва для України і московський єврей Павел Полян (він теж удавав професора, хоча не мав жодного наукового ступеня). Подякувавши за те, що “профессор Леваш сделал очень хорошее предложение заменить понятие «коренная нация» на «титульную нацию», что звучит «более коректно»”, пан Полян додав трохи і своєї хитрості: “Критерий этнических земель очень сомнительный и очень опасный”.
І ось прийшов день 19 липня 2018 року. І кнесет Держави Ізраїль своїм вікопомним рішенням спростував усі ці антиісторичні твердження своїх співгромадян! І все стало на свої місця! Ізраїльський парламент визнав, що Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України”, яке я представляв на конференції в Лодзі, мало рацію: нації мають право на побудову своїх національних держав.
Звичайно, є й інші точки зору. Так, арабський депутат кнесету Ахмед Тібі назвав ухвалення закону про єврейську державу “смертю демократії в країні”. Неурядова організація “Адала”, що захищає права арабського населення, розцінила новий закон як досягнення етнічної переваги за допомогою расистської політики.
Закон викликав обурення арабської меншини, що становить приблизно 20 % населення країни. На переконання арабської меншини в Ізраїлі, прийняття цього закону є порушенням їхніх прав. Арабський депутат кнесету Айман Уда назвав його “законом про єврейську перевагу”, що перетворив арабів у громадян другого сорту. Вони, мовляв, і раніше піддавалися дискримінації в таких сферах, як освіта, охорона здоров’я та забезпечення житлом, а тепер і поготів.
“Ми будемо і далі забезпечувати громадянські права в ізраїльській демократії, але у більшості теж є права, і більшість приймає рішення”, – слушно заявив прем’єр-міністр Нетаньягу.
“Основний закон: Ізраїль – національна держава єврейського народу” не може бути оскаржений у суді, повідомила агенція BBC NEWS.
Ширше про конференцію в Лодзі я написав у книжці “Здолати Росію”, яка має вийти наприкінці вересня ц. р. Підбиваючи підсумки тієї конференції, я написав: “Хто б не засуджував націоналізму, нації є, вони існують і проявляють себе, конкурують, воюють.  Вони визначають історичний розвій. Вони – суб’єкт історії”. 
Цей висновок ствердили своїм історичним рішенням депутати кнесету. Шалом їм!
Закликаю народних депутатів України в подальшій своїй діяльності діяти так само, як депутати кнесету, – твердо, рішуче і згідно з національними інтересами.
Рішення ізраїльського парламенту від 19 липня 2018 р. для нас, українців, повинне стати взірцем державної політики. Україна має стати національною державою українського народу!

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”

Світлина В’ячеслава Березовського



З роси і води!

Нашому товаришеві Владленові Ковтуну 28 серпня виповнилося 80 років. У нього багато здобутків, але для нас головне, що він поет, творець української культури.
Пісні на його слова співають народні артисти України Олександр Василенко, Олег Дзюба, Світлана Мирвода, Фемій Мустафаєв, Микола Свидюк та Олесь Харченко. Всі вони вшанували ювіляра на вечорі 30 серпня у Колонній залі Київради. Співали також заслужені артисти України Анжела Вербицька, Каріна Карасьова, Юрій Ракул, квартет “Явір”, дует сестер Турчак – Галина і Людмила.
З п. Владленом співпрацюють такі видатні українські композитори, як Олександр Бурмицький, Леонід Попернацький, Микола Свидюк, Ігор Якубовський та Анатолій Горчинський. Творчо співпрацює з ним поет Микола Луків, який також у той вечір вітав ювіляра.
З Владленом Ковтуном нас познайомив Холодний Яр. У пошуках спогадів Юрія Горліса-Горського п. Владлена привів до мене на Курську Василь Яблонський.
Відтоді п. Владлен став популяризатором Холодного Яру. Він придбав десятки книжок і поширив їх серед своїх друзів та рідних. Жертвував на вшанування героїв Холодного Яру. Написав вірші про холодноярське козацтво. Саме з його вірша я взяв епіграф до книжки “Свято, що кличе до бою. Вшанування героїв Холодного Яру”:

Навесні оживуть срібнолисті тополі,
Край дороги залеліють дубці-ясени –
Й до Холодного Яру зберуться на раду про волю
Козаки-гайдамаки – вкраїнської волі сини.
Як колись їх діди – вони висвятять зброю…

На вечорі з нагоди 80-ліття пролунала пісня-триптих, де є ці слова, – “Ярій віки, Холодний Яре!”. Чудово виконав їх наш давній приятель Ігор Якубовський.
Ми пишаємося, що Владлен Ковтун є членом Історичного клуб “Холодний Яр” і бажаємо йому довгих літ, повних творчого натхнення!

Від імені “Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

На світлині Романа Коваля – Владлен Ковтун із сином Владиславом



“Бєй, бєй москалєй!”

Згадайте футбольний матч київського “Динамо” проти московського “Спартака” в 1994 році. Він перетворився в могутній вибух національного і територіального патріотизму. Сто тисяч людей, з’єднаних одним почуванням – перемогти! Це був грандіозний антимосковський зрив. Російськомовні радісно і грізно ревіли: “Кі-є-ев! Кі-є-ев!!!” Коли диктор начитував прізвища московських футболістів – свист, тупіт, ненависть переливалися із чаші величезного стадіону на столицю. Над стадіоном лунали антиросійські вигуки. Російськомовні кияни скандували: “Смерть москалям!”
А що творилося, коли, програючи 0 : 2, наші все ж здобулися на перемогу 3 : 2! Бурхлива радість, бажання громити москалів – уболівальників і футболістів. Танці, нестримний вихід енергії, екзальтоване ревіння, радісне, горде демонстрування українських прапорів. Це була не маса, це був український народ, об’єднаний одним почуттям, однією радістю – національною гордістю. В учасників свята не було й крихти доброзичливості до тих, хто не асоціювався з поняттям “наші”. Це було таїнство пробудження масового патріотизму українців. Це було таїнство перетворення російськомовного українця на націоналіста, який хотів не тільки поразки московського “Спартака”, а й знищення його разом з його вболівальниками та й усією їхньою Росією!
Минуло 20 років, і вболівальники, насамперед фанати, відіграли вирішальну роль під час Революції Гідності. А вигнавши Януковича, взяли до рук зброю і пішли на фронт битися з москалями. Майданівці й стали тими ідеальними українцями, про яких я мріяв, пришестя яких накликав. Саме вони виявили волю до вільного життя, волю до ієрархії, бажання бути корисними своєму народові та віру в його перемогу.
Залишилося ще виявити волю до влади.

Роман КОВАЛЬ

Дж.: Коваль Р. Здолати Росію / Упор. В. Рог, Ю. Юзич. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; в-во “Холодний Яр”, видавець М. Мельник, 2018. – 576 с. – (Серія “Українська думка”. – Кн. 2).



“Бєй, бєй москалєй!”

Згадайте футбольний матч київського “Динамо” проти московського “Спартака” в 1994 році. Він перетворився в могутній вибух національного і територіального патріотизму. Сто тисяч людей, з’єднаних одним почуванням – перемогти! Це був грандіозний антимосковський зрив. Російськомовні радісно і грізно ревіли: “Кі-є-ев! Кі-є-ев!!!” Коли диктор начитував прізвища московських футболістів – свист, тупіт, ненависть переливалися із чаші величезного стадіону на столицю. Над стадіоном лунали антиросійські вигуки. Російськомовні кияни скандували: “Смерть москалям!”
А що творилося, коли, програючи 0 : 2, наші все ж здобулися на перемогу 3 : 2! Бурхлива радість, бажання громити москалів – уболівальників і футболістів. Танці, нестримний вихід енергії, екзальтоване ревіння, радісне, горде демонстрування українських прапорів. Це була не маса, це був український народ, об’єднаний одним почуттям, однією радістю – національною гордістю. В учасників свята не було й крихти доброзичливості до тих, хто не асоціювався з поняттям “наші”. Це було таїнство пробудження масового патріотизму українців. Це було таїнство перетворення російськомовного українця на націоналіста, який хотів не тільки поразки московського “Спартака”, а й знищення його разом з його вболівальниками та й усією їхньою Росією!
Минуло 20 років, і вболівальники, насамперед фанати, відіграли вирішальну роль під час Революції Гідності. А вигнавши Януковича, взяли до рук зброю і пішли на фронт битися з москалями. Майданівці й стали тими ідеальними українцями, про яких я мріяв, пришестя яких накликав. Саме вони виявили волю до вільного життя, волю до ієрархії, бажання бути корисними своєму народові та віру в його перемогу.
Залишилося ще виявити волю до влади.

Роман КОВАЛЬ

Дж.: Коваль Р. Здолати Росію / Упор. В. Рог, Ю. Юзич. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; в-во “Холодний Яр”, видавець М. Мельник, 2018. – 576 с. – (Серія “Українська думка”. – Кн. 2).



10 заповідей українця-волюнтариста

1. Ти є людина, поки стремиш піднестися.
2. Твори себе сам.
3. Не роби із себе предмета власної любові й звільнишся від вічного страху, що є твоїм щоденним гостем.
4. Убий все, що хоче твого знищення й упадку.
5. На світі ти не сам: дивись, слухай і пізнавай, щоб не зупинився передчасно.
6. Здобувай світ світлом і духом, бо темнота потрібна для смерті, а спокій – для тіла.
7. Стремись до вершин і подай руку тим, що мають тугу за летом.
8. Будь твердий до себе і будеш справедливий.
9. Не піддайся і коли ти розп’ятий.
10. Радій, що ти є і що твій шлях нескінчений.

На малюнку
Бур’ян Д. “Отамась”. Папір, сепія-олівець. 29,7×42 см. Намальовано 25 червня 2018 р.



Зустрів свого найкращого друга

Коли я вперше прочитав газету “НН”, то в мене було таке душевне піднесення, неначе я після довгих-довгих років розлуки і поневірянь зустрів свого найкращого друга молодості.
Дай Боже, щоб Ваші щирі слова допомогли об’єднати Україну в одну велику сім’ю!
Ми кожен день чуємо по радіо і по телебаченню брехню від агентів різних партій, які один одному “брат и товарищ”; розуміємо, що їхнє завдання одне: дробити державу і націю, сіяти ворожнечу і недовіру. Вони одурили нас, коли проголосували за незалежність. Це вони зробили, щоб всістися за наш стіл. І всілися, і три роки сиплють брехню нашому народові.
То ж, шановна редакціє, сійте зерна правди. Зійде Воля!
 
Василь ХАРКО
Львівська обл.

Дж.: Незборима нація (Київ). – 1994. – Ч. 7 (49). – Квітень. – С. 4.



“Сумщина в боротьбі”

27 серпня в бібліотечці Історичного клубу “Холодний Яр” в серії “Видатні українці” вийшло 2-ге видання книжки Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича “Сумщина в боротьбі. Біографії, історії, спогади” (2018).
Рецензентом виступив кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк, науковими редакторами – кандидат філософських наук Тарас Беднарчик та Анна Хроболова, працівник бібліотеки Києво-Могилянської академії. У дослідженні вміщено 120 біографій козаків і старшин Армії УНР, які народилися на території сучасної Сумської області, а також понад 50 спогадів про їхню участь у Визвольній боротьбі.
Серед сумчан, борців за волю України, було чимало творців української культури – письменників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, інженерів, державних, громадських і театральних діячів. Про них і йдеться в новому дослідженні. Тому Історичний клуб “Холодний Яр” рекомендує це видання для вивчення у вищих і середніх навчальних закладах України.
“Цією книжкою, – написав у передмові Роман Коваль, – ми повертаємо в нашу свідомість шляхетних, які відстоювали у кривавій боротьбі з російським окупантом право нашого народу вільно жити на своїй землі. Обов’язок нашого покоління вшанувати цих людей – у назвах вулиць, площ, скверів і парків, поставити їм пам’ятники, залишити пам’ять про них меморіальними дошками, назвати їхніми славними іменами школи, військові частини, вищі навчальні та інші заклади… Розгорніть цю книгу. Читайте, радійте, відкриваючи невідомих для себе шляхетних співвітчизників. Відчуйте, яких чудових людей ви земляки! Пишайтеся, що народились на Сумщині – батьківщині українських героїв і видатних творців рідної культури!”
У збірці вміщено не лише біографії, а й спомини сумчан, зокрема члена Революційної української партії Олександра Коваленка, генерала-хорунжого Олександра Грекова, козака-болбочанівця Бориса Антоненка-Давидовича, поручника Василя Бибика, козака Херсонської дивізії Армії УНР Сави Зеркаля, підпоручника Гриця Божка, Грицька Сірика, галичанина Ілька Рогатинського, історичні нариси Романа Коваля та Геннадія Іванущенка.
Уперше опубліковано біографії всіх сумчан, які навчалися в Українській господарській академії в Подєбрадах (всього 61 біографія). Ось, наприклад, Гриць БОЖОК із Глухівщини. Стаття про нього називається “Від Глухова до Аделаїди”. “Лаконічно про його життєві іпостасі: підпоручник Армії УНР, інженер-технолог, співак, педагог, командир півсотні Карпатської Січі в березні 1939 р., політв’язень, священик, публіцист, жертводавець, лицар Хреста Симона Петлюри і Воєнного хреста, автор спогадів “Українці в Єгипті”. Боже, які цікавенні спогади!
Табір у єгипетській пустелі, а навколо тебе тьма російських монархістів. Були й українці, але вони боялися себе виявляти. І раптом хтось запропонував заспівати пісню “Закувала та сива зозуля” Петра Ніщинського. Кілька осіб заспівали-затужили. “І помчала козацька пісня на землі фараонів, гнана вітром далеко за табір, понад верховини тисячолітніх велетнів-пірамід”.

Закувала та сива зозуля
Раннім ранком на зорі.
Ой заплакали хлопці-молодці,
Гей, гей, там на чужині
В неволі, в тюрмі...

І пісня виявила та об’єднала українців. З неї почалося культурне життя в таборі. Було створено хор, який почав виступати з концертами в таборі та за його межами. “Одного разу в олександрійському театрі давали концерт, причому під час виконання невмирущої і вічно нової “Зозулі” Ніщинського, в місці, де співається: “Султани… ку-ва-ти кай-дани!”, публіка не витерпіла і навперейми кричала: “Біс! Браво!” Грюкали стільцями, аж поки [ми] знову й знову не повторювали…”
Монархістів дратували успіхи українців… Капітан Воїнов організував розбишак, які за допомогою поручника-боксера Халіна чинили насильство в українському бараці. Та одного разу таборянин Василь Жиленко не витримав. Спочатку він попередив… Але російські шовіністи не повірили. “По п’ятьох хвилинах Василь устав, узяв нахабу боксера Халіна під руки й виніс із бараку. Боксер Халін почав пищати, боксувати, але вирватись із Василевих рук не міг. На крик Халіна прибув його співмешканець капітан гвардії Воїнов, і Василь хотів передати йому Халіна, щоб відвів його до своєї кімнати. Але Воїнов вхопив палицю і хотів ударить нею Василя по голові. Палицю Василь вирвав йому з рук і взявся за бокс, а за ним усі ми, що повискакували з бараку. За момент гвардієць лежав уже на піску, лежали поруч з ним й інші нахаби… Більше нас ніхто не посмів турбувати, а капітан Воїнов, зустрічаючи мене або Жиленка, ще здалека скидав шапку”. Росіяни розуміють тільки силу!”
Закинуло далеко від рідного краю і Миколу Букшованого із с. Бесідівки Роменського повіту, тепер Недригайлівського району. Під час Першої світової, 1 вересня 1915 р., він потрапив у полон. Саме в австро-угорських таборах Микола став свідомим українцем. “Всі три роки прожив кращим академічним життям, – згадував він, – знайомився з українським питанням і студіював модерні мови: англійську, німецьку та французьку та [жив] громадянським [життям] – брав участь в українізації Йозефштадта”. “Життя в таборі було імпульсивне, диспутам не було кінця, національний настрій був високий, “всі пнялись до України”, – розповідав він, – кожний старався приготувати себе до майбутньої праці на Українських землях”.
До України повернувся наприкінці серпня 1918-го у складі Сірої дивізії. Хорунжий Армії УНР Микола Букшований був ад’ютантом начальника штабу Сірої дивізії та головою інформбюро Сірої дивізії. Мабуть, зміг побувати вдома, адже до Роменщини від Конотопа, де розміщався штаб Сірої дивізії, дорога не така далека.
На еміграції в Польщі Букшований став секретарем журналу “Син України”, разом з Євгеном Маланюком творив журнал “Веселка”. Товаришував з поетами Миколою Вороним і Петром Карманським. І сам писав вірші.
Здобувши медичну освіту в Карловому університеті в Празі 1929 року, емігрував до Бразилії. Працював лікарем у Порто-Алегрі та м. Ерешіні. “Товариський, щиросердечний, гуманний, веселий і скромний д-р Букшований дуже скоро завоював собі симпатії та приятельство, а своєю безкорисливістю збуджував “боготворення” між біднотою (…) Передчасна смерть Букшованого вразила ціле місто Ерешінь. Під час похорону місто припинило свою діяльність і вийшло проводжати свого лікаря на вічний спокій. Префектура влаштувала похорон на міські кошти й поставила гарного надгробника. З ким не приходилося зустрічатись із м. Ерешінь, усі відзивалися з найбільшою похвалою та жалем про передчасну смерть доктора Миколи Букшованого”.
Гордістю України є наймолодший вояк Армії УНР Микола Кушніренко. Він народився в с. Мельні, нині Конотопського району. На еміграції став доктором права Українського вільного університету, членом-кореспондентом НТШ! Як такого земляка не вшанувати! Та на його прикладі служіння Батьківщині можна виховати полки освічених і завзятих козаків не тільки Сумщини…
Видання знайомить читача з діяльністю науковців Петра Андрієвського, Сергія Тимошенка (учасника Другого зимового походу УПА!), Олександра Дунічевського, Григорія Денисенка, члена Центральної Ради Григорія Довженка з Боромлі; видатного педагога, учителя Глухівської жіночої гімназії Василя Сахна; отамана і розвідника Василя Филоновича, доктора Українського високого педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова Антона Яковенка та багатьох інших діячів української культури, які стали в лави борців за волю України.
Читач може вперше прочитати біографії козаків і старшин Армії УНР із території сучасної Сумщини, які повернулися в Україну з польських таборів на початку 1920-х рр., серед них є героїчні українські вояки Армії УНР – лицарі ордена Залізного хреста Петро Горбатенко, Гнат Кулак і Петро Отрішко.
Опубліковано у виданні й “Неповний список козаків, старшин і генералів Армії УНР, що народилися на території сучасної Сумщини”. Перед нинішнім поколінням постануть земляки, герої боротьби на вільну Україну – генерал-поручник Армії УНР Антін Масляний, генерал-хорунжі Олександр Греков та Микола Янчевський, командир 31-го Роменського полку військ Директорії Григорій Дугельний (розстріляний у м-ку Базарі), полковники Іван Литвиненко, Степан Мальченко, Степан Масалитинів, Антін Радченко, Петро Станіславський, підполковники Олексій Лушненко, Сергій Сидоренко, Микола Федченко, Микола Харитоненко, Микола Янів, сотники Армії УНР Олександр Жовтенко, Олександр Макарів, поручник Іван Черняхівський та інші дорогі нам люди.
Автори повертають не тільки сумчанам, а й українському народові й ім’я Миколи Храпка. Вони не лише відтворили біографію письменника, а й опублікували його пречудові оповідання “Товариші”, “Гадючий виродок”, “Дідова революція”, “Як я став пластуном”, “Галоччина наука” та інші.
У збірці вміщено і низку спогадів краєзнавця сл. пам. Рената Польового, зокрема про роменського кобзаря Євгена Адамцевича та краєзнавця Феодосія Сахна зі Смілого.
Згадали ми “незлим тихим словом” і сумчан – героїв українсько-російської війни майора Олександра Ткаченка, Сергія Табалу, Дмитра Писанку, Віталія Маслянку, Артура Абрамітова, айдарівця В’ячеслава Буйновського, снайпера Едуарда Пінчука, який знищив понад сотню ворогів України.
Хіба дивуватися, що передмову до видання Роман Коваль назвав “Сумщина – земля героїв”. Це справді так. І сини Сумщини різних поколінь це підтвердити своїми подвигами на фронтах боротьби за Самостійну Україну.
Розгорніть цю книгу. Читайте, радійте, відкриваючи невідомих для себе шляхетних співвітчизників. Відчуйте, яких чудових людей ви земляки!
Пишайтеся, що народилися на Сумщині – батьківщині героїв і видатних творців української культури!
Сумським козакам слава!

Віктор РОГ, редактор газети “Шлях перемоги”



Суперечка Гаврилка і Петлюри

5 вересня 1882 р. народився Михайло Гаврилко, скульптор, автор першої Шевченкіани, чотар УСС, начальник штабу Сірої дивізії Армії УНР, повстанський отаман.

(…) Саме тоді (улітку 1905 р. – Ред.) пробував у нас Михайло Гаврилко, якого прислали зі Львова, щоб перевіз книжки через Добринівці (Гаврилкові тоді не пощастило, “провалився” й попав у в’язницю). Ми зійшлися над вечір на т. зв. Гарбузовій горі (Habsburgshohe). Петлюра знайомив нас із становищем у Росії, заповідав недалеку революцію. Зійшла розмова на партійні справи, на відносини російських революціонерів до України. Пригадую собі, що Гаврилко страшно гарячився, виразно зазначував, що ненавидить москалів, що москалі його “скрізь гнали“ за його українство, що не вірить він у ніяке братання російських соціалістів з українськими, вважає за хибу, коли Р.У.П. “підморгує” до російських соціальних демократів, запобігає наче їх ласки, що, нарешті, їх усіх “бить треба” однаково – чи це соціалісти, чи не соціалісти. Так подібно висловлювався і про жидів.
Петлюра спершу спокійно перечив, указував на спільні завдання революції, на певну допомогу російських соціалістичних кіл в українській справі. Пішли ріжні цитати, ріжні такі нам усім відомі “істини”, а далі спокійний тон перейшов на гарячий, майже [на] крик. Таким я Петлюри не бачив. Але й досі стоїть він перед моїми очима з того вечора: весь червоний, пенсне на носі хитається, жива жестикуляція, так і малося вражіння, що маєш перед собою доброго промовця. На непогамовані викрики Гаврилка йшли якісь терпкі слова:
– Але ж, товаришу, так же не можна…
– Але ж, товаришу, який же ви соціаліст…
– Але ж, товаришу, шовінізмом ми нічого не збудуємо…
– Але ж, товаришу, це вже чорт зна що… – й т. д.
Це були такі часи. Тоді так думали всі РУПівці, а дивуватися тут нічого. Хоч і видко було, що російські соціальні демократи – централісти, що українство в їх очах було “нечто узкое”, а проте їх фрази про “самоопределение” запаморочувала наших людей, які вірили в почуття їх справедливости, в те, що вони допомагатимуть і нам, українцям.
Розмова тяглася досить довго. Ми були здебільша її німими слухачами. Кожний із нас, відповідно до тодішніх своїх поглядів, схилявся до думок то Гаврилка, то Петлюри. Але ж у всіх нас розмова залишила таке вражіння, що коли тут підносять такі справи, то тільки – для добра України, для добра українського народу, для кращого його майбутнього. (…)

Василь СІМОВИЧ

Дж.: Сімович В. Симон Петлюра у Львові // Назустріч. – Ч. 10. – С. 2.
Публікація Миколи Савчука



Сотник Дмитро Кривущенко

В 1919 р. в середніх числах липня місяця в бою з большовиками біля села Вербове (район ст. Вапнярки) був забитий сотник Кривушенко...
Небіжчик служив у 7 Синьому полку й командував 1 сотнею, яка складалася переважно з так званих Низових козаків, що були прилучені до полку в м. Скалі.
Маючи сотню невеликого складу, сотн. Кривущенко брав ворога рішучостю й смілостю...
Так і біля с. Вербове, коли большовики почали наступ зі сходу і вже захопили край села, сотн. Кривушенко, будучи на північних височинах від села, пішов у атаку.
Козаків у сотні було мало (до 30), а тому він рішив брати ворога на переляк. Зібравши свій дрібочок козаків, сотн. Кривушенко вдарив на ворога з флангу і вигнав його з села (ворога було більше “баталіона”, тоб-то до 1000 вояків); але сам був забитий ворожою кулею, знаходячись в першій лаві...

Іван ЗУБЕНКО

Дж.: Зубенко І. Наші лицарі й мученики (збірка перша). – Каліш: друкарня Культ.-Осв. Відділу ІІІ Залізної дивізії, 1922.
Особливості мови збережено.
Публікація Юрія Юзича



“Карпати – це теж Пушик”

Смерть Степана Пушика вдарила мені в серце гостро і несподівано. Побачила його ім’я в переліку літніх смертей від Євгена Барана – і перехопило подих. Знаю, що Степан Григорович хворів, але щоб померти... Як би тяжко не боліло серце, а мусив би жити, бо хто доведе до ладу сотні зошитів з його записами, його безкраєю історією рідного краю? Він-бо й сам був наче Писаний Камінь. Несподіваний. Гострий. Пишний. Загадковий. Тяжкий. Він був Пушик.
Познайомилися з ним давним-давно, в літературному автобусі. Серед нас, молодих поетів з різних країв, він почувався класиком. Він уже був майже класиком: радіо заливалося його піснями, Павло Загребельний виокремив його з літературної маси рішуче і безповоротно, а тим часом Пушик сидів поруч із серйозною Галею Турелик, дивився у вікно і дражнив Толю Рекубрацького безкінечними коломийками.
Так, часом Пушик нагадував мені коломийку – то смішну, то трагічну.
Якось у Піцунді Петро Скунць розповідав мені про свого друга Пушика, і в розповіді фігурував Вічний Зошит в його руці, скручений трубкою.
Із зошитом Пушик не розставався, він був очевидцем і літописцем. Самому собі – теж. Він був Вічним Зошитом і Вічним Пером.
Тепер, у часи некрологів, згадають і назвуть усі його пісні, його книжки, його томи і його рукописи. А я посмію назвати його Нестором Карпатського краю. Бо все –  від язицьких капищ до літописних персоналій – Пушик знаходив у рідному краю.
Хоче хтось чи ні, але Пушик є знаковим, чільним карпатським Чоловіком. І залишиться ним.
Згадки про зустрічі й розмови з Пушиком, не такі вже й часті, раптом згрупувалися в пам’яті до одного епізоду, що мав місце в Івано-Франківському театрі. Тривали якісь дні літератури. Йшов концерт. Народний хор почав “Реве та стогне”... Пушик підхопився на рівні, за ним встав зал. Обласні партійці крутили головами до другої шевченкової строфи, але мусили теж розправити тремтячі коліна...
Пушик любив Україну в собі, бо українець із Західної України – не “инчий”, а справжній, для нього й Дніпро, й Шевченко починаються в Карпатах.
Ох Пушик, з його грубуватою увагою до дівчат і молодиць, його вразливими жартами і вразливою душею, його вмінням розповідати неймовірні історії і самому бути героєм таких історій... Хіба Ти можеш померти?! Кинь ту стару каністру Смерть! Стань капищем. Стань Писаним Каменем. Стань Коломийкою. Живи в Карпатах, бо Карпати – це теж Пушик. І хай карпатські трембіти голосять за Пушиком, і Дніпро хай реве та стогне...

Любов ГОЛОТА



Народження синьожупанника

13 вересня 1963 р. помер мій земляк Федір Скрипниченко,
синьожупанник, інженер, автор спогадів

Федір Тарасович Скрипниченко народився 6 червня 1895 р. в с. Кодемі Бахмутського повіту Катеринославської губернії (тепер Бахмутського району Донецької області) в хліборобській сім’ї. Ріс юнак, докладно не знаючи, хто він такий, якої національності. Бо хоч і народився в українській сім’ї, але, на превеликий жаль, “національно не цілком свідомій”. Батьки весь час говорили українською. Говорили тому, що іншої мови не знали. Водночас вони називали себе “руськими”, православними “і будь ким, тільки не українцями”.
Отож до вступу в Бахмутську гімназію Федір московської мови не знав. “Коли ж мене батько відвіз до школи, – згадував він, – то там я вже мусів учитися цвенькати “по-благородному”… Довгенько мені попадало за те “шо” і “як”, поки таки приловчився і я вживати московське “как” і “нєт”. І нарешті заговорив так, що й батьки мене не все розуміли... Московська школа зробила своє”.
У такому стані його захопила Світова війна. “Рік 1914 приніс Велику світову війну, – писав Федір Скрипниченко, – а разом із цим це й стало початком мого національного пробудження...” Та для національного пробудження треба було ще потрапити в німецький полон… А поки новоспечений російський патріот домовився з двома однокласниками їхати на війну захищати “царя і отєчєство”.
Батько Федора довго не погоджувався. Та все ж мусив поступитися. Отак, закінчивши шостий клас гімназії м. Луганська Слов’яносербського повіту і маючи 18 літ, поїхав “козак на війноньку”.
У лютому 1915 р. в боях за фортецю Осовець Федора було поранено одразу двома кулями… Вилікувавшись, у квітні 1915-го він знову опинився на фронті, у Карпатах. Якраз тоді німці завдали москалям дошкульних ударів, захопивши багатьох у неволю. Серед полонених виявився і юний російський патріот Федір Скрипниченко.
Спочатку він потрапив до табору Ламсдорф. Та невдовзі з ініціативи Союзу визволення України, не питаючи в полонених згоди, українців відокремили від росіян і перевезли до окремого табору в Раштадті Баденської провінції. Там було скупчено до 30 тисяч солдатів російської армії, призваних із “малоросійських” губерній. Багато вихідців з України зібрали в німецьких таборах Вецляр і Зальцведель та в австрійському – Фрайштадті.
Після цього перегрупування Союз визволення України розіслав до таборів учителів, свідомих українців, які стали оповідати про звитяжну українську історію, про те, “хто ми, чиї сини, яких батьків, ким і за що закуті”.
“Тяжка їх праця була, – згадував Федір Скрипниченко, – але дала надзвичайно гарні наслідки, бо не одна тисяча полонених зрозуміла, хто вони є в дійсності. Тяжкою праця тих проповідників правди була тому, що вони попали до такого натовпу, який не знав, хто вони, і, рахуючи себе росіянами, ніяк не могли й не хтіли зрозуміти того, що чули. Спочатку лише “велика меншість”... пішла за своїми проповідниками”.
І серед цих перших неофітів був Федір Скрипниченко. Отак 1915-й став “першим роком, – казав він, – моєї національної свідомості”.
У таборі виклади з історії та інших наук велися українською мовою. Відкрилися різноманітні майстерні, бібліотека, театр, друкарня. Розпочало свою діяльність товариство “Січ”. Став виходити табірний часопис “Розсвіт”. З’явилися перші табірні підручники. Їх відсилали також в інші табори і школи Волині, Холмщини та Підляшшя.
Перебуваючи в Раштадті, Федір виявив національний ентузіазм: він брав участь в усіх українських організаціях, “які лише там були”.
Після приїзду полковника Миколи Шаповала раштадтське товариство “Січ” трансформувалося в Перший запорозький ім. Тараса Шевченка полк. Козаки мали власну уніформу: широкі сині штани, сині чумарки, широкі пояси...
“Найбільшим святом для нас був той день, – згадував Федір Скрипниченко, – коли перед стрункими рядами козаків показався наш прапор, який у цей день приймав полк. Здавалось, і сама природа в цей мент поділяла нашу радість.
Яка краса!.. В оден момент перед очима неначе встали ті славні, безсмертні героїчні часи, коли козак був паном на Вкраїні. Національна свідомість серед полонених стала поширюватись надзвичайно скоро, а все через ту працю наших учителів, які працювали не лише щиро, але й вміло. Доказом росту цеї свідомости може вже служити те, що через деякий час самі полонені стали домагатися від німецького уряду того, щоби він не дозволяв полякам відчиняти по українських селах польських шкіл і не перевертати дітей після московської та ще й на польську мову”.
Німецький уряд пішов назустріч і почав із таборів висилати українських вчителів в українські села, зайняті німецьким військом. У червні 1917 р. поїхав учителювати й Федір. Так він опинився неподалік Берестя в с. Щербин Гродненської губернії, де за короткий час зумів відкрити школу. Вчив дітей не польською мовою, як того хотіли місцеві поляки, а українською.
Мав 37 учнів, і “всі вони пізнали свою історію, навчились читати й писати і, взагалі, зрозуміли, що вони не є ані поляки, ані москалі, ані малороси, а є діти Великого Українського народу...”
Учителював Федір до початку лютого 1918 року. А 10 лютого в складі передової сотні 1-го Запорозького ім. Тараса Шевченка полку під проводом Миколи Шаповала вирушив на Батьківщину.
Радість переповнювала козацькі серця.
Та Центральна Рада зустріла синьожупанників непривітно, холодно, майже вороже. Незабаром з’ясувалося, що синьожупанників центральнорадівці “вважали зазіхачами на владу в Україні... навіть контрреволюціонерами… Нелегко було тоді Синім, – згадував командир кулеметної сотні 2-го Синього полку Тиміш Омельченко. – Для уряду – контрреволюціонери, для німців – більшовики, для ворогів – ненависна опора України…”
Урешті, від командування 1-ю Синьою дивізією усунули авторитетного серед синьожупанників генерал-лейтенанта Віктора Зелінського. А напередодні гетьманського перевороту, проти ночі на 27 квітня, німці дивізію роззброїли і розпустили. Так було втрачено дієздатну кількатисячну частину добірного українського війська...
І Федір вирушив додому, у Бахмут. Але недовго пробув він удома – може, з півроку. Під час антигетьманського повстання, коли Донбас захопили більшовики, мусив тікати на Кубань.
Жив у станиці Царській у родичів. Тут на нього навалилася нова біда – тиф.
На цьому випробування долі не скінчилися: по видужанню Федора мобілізували до армії Денікіна. Пізніше потрапив він до Кубанської дивізії генерал-майора Миколи Бабієва. Та під натиском червоних мусив тікати з Кубані. І разом з іншими опинився на пустельному острові Лемнос в Егейському морі. Звідти втік до Греції. Пробув тут два роки.
З метою продовжувати навчання в березні 1923 р. переїхав до Чехословаччини. Вступив на матуральні курси при Українському громадянському комітеті в Празі. 2 липня 1924 р., ще не маючи свідоцтва про середню освіту, подав прохання до Високої ради професорів прийняти його до складу студентів Української господарської академії в Подєбрадах. Матуральні курси закінчив 22 жовтня 1924 року.
9 квітня 1925 р. під час навчання в УГА Федір Скрипниченко записав спогад “Як я став свідомим українцем”. Згадуючи вчителювання в українському селі на Берестейщині, він зробив висновок: “То було моє найкраще і найчистіше діло, яке я зробив поки що до цього часу. Таким чином я став свідомим сином свого народу”.
10 квітня 1929 р. свідомий син українського народу Федір Скрипниченко захистив диплом “з успіхом дуже добрим”, здобувши фах інженера.
Навесні 1929 року Федір Скрипниченко подавав документи на отримання візи до Сполучених Штатів Америки. Як склалася там його доля, не знаю. Лише завдяки короткому некрологу в нью-йоркській газеті “Свобода” відомо, що Федір Скрипниченко помер 13 вересня 1963 р. в містечку Racine у штаті Вісконсін.
Жаль, що людина, яка всім серцем хотіла прислужитися своїй Батьківщині, не змогла повною мірою реалізувати цього шляхетного бажання. І мусив розбудовувати чужі держави. А небагато встиг Федір зробити насамперед через те, що “український національний рух, Центральною Радою репрезентований, був рухом недержавним”.
Цією думкою Сергія Шемета я і завершую розповідь про свого земляка.

Роман КОВАЛЬ

Дж. Коваль Р. Багряні жнива Української революції. – Київ: Діокор, 2006. – С. 14 – 17.



Історичний клуб “Холодний Яр” рекомендує відзначати такі дати

4 вересня 1985 р. в російському концтаборі загинув поет Василь СТУС.
4 вересня 1991 р. над Верховною Радою України піднято синьо-жовтий прапор.
5 вересня 1870 р. народився Володимир СІКЕВИЧ, командир 3-го Гайдамацького полку, командир Слов’янської групи Запорозького корпусу, посол уряду УНР в Угорщині, генерал-хорунжий Армії УНР. Визволитель Донбасу і Слобожанщини.
5 вересня 1882 р. народився Михайло ГАВРИЛКО, скульптор, автор першої Шевченкіани, чотар УСС, начальник штабу Сірої дивізії Армії УНР, повстанський отаман.
7 вересня 1921 р. (за н. ст.) російські окупанти в Жандармській балці (тепер у межах м. Дніпра) розстріляли українських підпільників. Ось їхні прізвища: отамани Григорій ГНИНЕНКО-“ВОВГУРА”, Юхим ІЛЬЧЕНКО, Олександр МИКИТЕНКО-ОГНИК, Оврам ОГІЙ, Марко КІКОТЬ, підпільниці Віра БАБЕНКО, Паша БАБЕНКО, Ганна УМАНСЬКА, Тетяна ДЯДИК, Агнія ЄВТУШЕНКО, Катерина РИБКА, Надія БАРДАШІВА, Поліна КАЛИНА, підпільники та партизани Максим ЦИБЕНКО, Іван Георгійович ГОРОБЕЦЬ, Іван Петрович ВОРОБЕЙ-“ГОРОБЕЦЬ”, Сергій КОРДУЯН, Марко ЦЕЛИНА, Пилип ЩУКІН, Іван БАРДАШІВ, Іван ШПОНЬКО (він же КОЧЕРГА-КОЧЕРЕЖЕНКО-ПЕЧЕНИЙ), Андрій КАЛИНА, Микола ОКАТИЙ, Кирило ЧЕБАНЕНКО, Петро ВЕЛИЧКО, Микола МАКСИМЕНКО, Дорофій ТОВМАЧ, Лаврентій ГОРДІЄНКО, Йосип БЕЗРІДНИЙ, Давид МЕЖЕВЕЦЬКИЙ, Яків ТАРАН, Павло МАР’ЯНЧЕНКО, Катерина МОЙСЕЄВА, Олекса ЛИТВИНЕНКО, Олександр ВАСИЛЕНКО, Олександр СМОЛІЙ, Іван ГУРТОВИЙ, Семен КОВАЛЬ, Дмитро ВАСИЧ, Григорій ТАРАСЕНКО, Пилип ЯРОВИЙ, Олександр ЗАПОЛЬСЬКИЙ, Порфир КРИВОЛОЦЬКИЙ, Михайло КЕДРОВСЬКИЙ, Георгій ГОРЯЩЕНКО, Олекса РИБКА, Іван ШАБЛЯ, Федір БУЗЬКО, Михайло ЯКОВЕНКО-ЯЛОВЕНКО. Не минула смерть і зрадника: отамана Андрія “Зірку”-Рибалку “вдячні чекісти” знищили в той же день у тому ж місці.
8 вересня 1848 р. Головна Руська Рада закликала українців до організації національної гвардії.
8 вересня 1988 р. народився Ігор БЄЛОШИЦЬКИЙ-“БЕЛАЗ”, доброволець полку “Азов”, учасник Національної революції 2013 – 2014 рр., учасник руху ультрас ФК “Динамо” Київ. Лицар ордена “За мужність” ІІІ ст. (посмертно).
9 вересня 1903 р. народився Лев ШАНКОВСЬКИЙ, вояк УГА та Армії УНР, співзасновник УГВР, український історик.
13 вересня 1873 р. народився Сень ГОРУК, командир куреня УСС, начальник штабу Галицької армії, командир бригади УГА, журналіст.
13 вересня 1963 р. помер Федір СКРИПНИЧЕНКО, синьожупанник, інженер, автор спогадів.
15 вересня 1923 р. помер Степан ТИСОВСЬКИЙ, отаман УГА, редактор журналу “Молоде життя”, член проводу Українського пласту.
16 – 28 вересня 1648 р. Максим КРИВОНІС розбив військо Яреми Вишневецького під Махнівкою і Старокостянтиновом.
17 вересня 2008 р. відійшов на Луки Сварожі Ренат ПОЛЬОВИЙ, видатний інженер-винахідник, меценат кобзарства, українських хорів, УКК, УГС, УРП, ДСУ, Історичного клубу “Холодний Яр”, автор книжок “Кубанська Україна” та “Кобзарі в моєму житті”.
20 вересня 1923 р. загинув подільський отаман Сидір АНДРУЩЕНКО.
20 вересня 1991 р. завершив своє страдницьке життя Зеновій КРАСІВСЬКИЙ, поет, член Українського національного фронту та Української гельсінкської групи, багатолітній політв’язень, останній крайовий провідник ОУН(б) в УРСР.
21 вересня 1963 р. народився Олег БАКУЛЬМАНОВ-“ЛЕНІН”, боєць ДУК “Правий сектор”. Загинув у бою.
21 вересня 1968 р. народився Олег ТАРАСЮК-“ТАРАС”, боєць ДУК “Правий сектор”. Загинув у бою.
22 вересня 1888 р. народився барон Сергій ВАЛЬДШТАЙН фон Крейцшеін-“СІРКО”, полковник Армії УНР, отаман кінного загону ім. кошового отамана Івана Сірка, комендант Союзу бувших українських вояків у Канаді.
23 вересня 1648 р. Гетьман України Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ розбив поляків під Пилявцями.
23 вересня 1893 р. народився Петро ГОЛОВКО, хорунжий 4-ї Київської дивізії Армії УНР, учасник Другого зимового походу УПА під проводом Юрка Тютюнника.
27 вересня 1946 р. загинув Юрій ГОРОДЯНИН (ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ), поручник Армії УНР, півсотенний кінної сотні полку ім. Богдана Хмельницького, командир кінної сотні Запорозького полку ім. Я. Кармелюка, командир Богданівської сотні 2-го Запорозького (збірного) полку 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР, осавул отамана 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру, автор спогадів “Холодний Яр” та інших цінних книжок.
29 вересня 1968 р. помер Олександр БОЙКІВ, десятник УСС, підхорунжий УГА, особистий секретар полковника Євгена Коновальця, член Сенату ОУН (1964 – 1968).
29 вересня 1983 р. помер Петро САВИЦЬКИЙ, поручник дивізії “Галичина”, очевидно, брав участь у Визвольній боротьбі 1917 – 1920-х рр.



“Суд виправдав би й того, хто вбив би Шварцбарта”

Процес Шварцбарта, що вбив С. В. Петлюру, скінчився, як і треба було сподіватися, виправданнєм Шварцбарта. Українці на процесі не змогли довести, що він був агентом большевицьким, а жиди змобілізували всі сили, щоб довести, що Шварцбарт був безкорисним местником за жидівські погроми, які начебто організовував Петлюра. В результаті за персональну жидівську автономію, за жидівського міністра, що входив у склад українського правительства, Петлюра дістав сім куль від жида-злодіячки, що судився у Відні та Будапешті за дрібне злодійство і якого всесвітнє жидівство тепер зробило своїм національним героєм.
Я сподівався (в розумінні передбачав. – Ред.), що Шварцбарта суд виправдає, але ніяк не сподівався, що він живим вийде із судової зали. Я певний був, що знайдеться не один українець, що всадить кулю чи ножа цьому жидівському героєві при виході із суду, тим більше що суд виправдав би безкорисного убивцю Шварцбарта. Але такого українця в Парижі не знайшлося!
Недавно у Варшаві судили якогось високопоставленого злодія і виправдали його. Це так обурило одного військового, що він тут же забив з револьвера того злодія, мотивуючи свій вчинок обуреннєм, яке його обхопило до безпам’яти виправданнєм міліонного злодія в той час, коли засужують дрібного злодіячку, що вкрав з нужди.
Напевне, суд виправдав би й того, хто вбив би Шварцбарта зараз же після його виправдання. А тепер цей злодіячка, напевне, вже виїхав під чужим паспортом і з величезною сумою грошей десь в Америку і з дрібного ремісника стане великим фабрикантом.
Але жиди цими стараннями виправдати Шварцбарта і очорнити Петлюру і весь український народ в очах всього світу страшенно програли. Жиди взагалі мають мало такту і занадто багато нахабства; отак нерозумно, нетактовно повелися вони і на цьому процесі. Тепер рідко хто з українців не стане антисемітом, і коли настане на Україні українська влада, то жиди вже не дістануть ніякої автономії і дякуватимуть Богові, коли їх не виріжуть. Їм скажуть, або українізуйтесь, або забірайтесь собі в Палестину чи в таку любу вам Росію, яку ви відстоювали в боротьбі її з Україною.
Була чутка, що на процесі проти Петлюри мав виступити і Винниченко, але до нього не дійшла черга. Добре, що так сталося, бо це був би величезний скандал як для Винниченка, так і для всіх нас, українців.

Євген ЧИКАЛЕНКО
28/ІХ.1927 [Подєбради]



Катування замість правосуддя

Уже понад 150 днів інваліди війни Олександр Корнієвський та Іван Каралюс перебувають у неволі. І 2 – 3 серпня 2018 р. Шевченківський районний суд м. Києва відмовив народним депутатам України Юрію Левченку, Юрієві Бублику, Ігореві Лапіну і депутатові Київради Юрію Сиротюку взяти героїв-добровольців батальйону “Айдар” на поруки та продовжив ще на 60 діб тримання під вартою.
Конвойна служба СБУ відганяла матір в’язня Марію Корнієвську від клітки, де перебував її син, перешкоджала і не надала навіть короткої можливості поспілкуватися через скло Олександрові Корнієвському з депутатом Київради Юрієм Сиротюком.
Суддя навіть заборонив Олександрові Корнієвському одягнути китель із нагородами! На клопотання адвоката дати дозвіл одягнути на час судового засідання кітель із бойовими нагородами, суддя з насмішкою відповів: “Може, тобі ще й наградну зброю дати?”.
Ось такі права та свободу ми вибороли ціною полеглих на Майдані та на війні!
У відкритому засіданні Олександр Корнієвський розповів про нічні допити в Одеському СІЗО впродовж 8 – 10 годин без присутності адвокатів. Співробітники поліції та СБУ навіть не представилися. “Ці “правоохоронці” пропонували мені взяти на себе вину та “зізнатися” в багатьох резонансних злочинах, за це обіцяли засудити лише до умовного терміну, – розповів Олександр Корнієвський. – Якщо ж не погоджусь, тоді термін ув’язнення буде найбільший, – погрожували вони”.
Олександр розповів про допит-катування 30 – 31 липня у Києві в ІТТ Національної поліції на Кудрявському провулку. З 17.00 30 липня до наступного дня в’язневі не давали сісти та не відпускали спати.
Ні суддя, ні прокурор, на якого покладено обов’язок здійснювати нагляд за законністю, не відреагували на ці заяви. Вони лише опускали голови, ховаючи очі.
За час неволі у скалічених війною добровольців повипадали зуби, поріділо волосся, загострилися хронічні хвороби. Шевченківський районний суд м. Києва не тільки не врахував відсутність Закону про зброю, інвалідність добровольців, чисельні бойові нагороди, фізичний стан самотніх батьків-пенсіонерів (до речі, інвалідів), а й поруку народних депутатів…
Батьки політв’язнів висловлюють безмежну вдячність депутатам Ю. Левченку, І. Лапіну, Ю. Бублику, Ю. Сиротюку, всім, хто прибував на виснажливі та багатогодинні судові засідання. Батьки щиро вдячні голові наглядової ради ВГО “Українська асоціація власників зброї” Георгію Учайкіну, Історичному клубові “Холодний Яр”, правозахисникові Євгенову Захарову, адвокатам, братам Тарасові й Михайлові Рибальченкам, які пожертвували 500 грн. на допомогу Олександрові Корнієвському.
Наприкінці серпня суд у справі О. Корнієвського та І. Каралюса зменшив заставу (відповідно до 6000 і 5000 ум. од.). 30 серпня родина Корнієвських сплатила заставу, і Сашко, а 4 вересня й Іван вийшли на волю, але боротьба за їхню свободу і виправдання продовжується.

Історичний клуб “Холодний Яр”

На світлині – Юрій Левченко, Олександр Корнієвський, адвокат Лапін і кітель із нагородами, який заборонив одягнути суддя



Пригода в Кіптях

17 вересня 2008 р. відійшов на Луки Сварожі Ренат Польовий, видатний інженер-винахідник, краєзнавець, меценат кобзарства, українських хорів, УКК, УГС, УРП, ДСУ, Історичного клубу “Холодний Яр”, автор книжок “Кубанська Україна” та “Кобзарі в моєму житті”. Пропонуємо увазі читачам “Незборимої нації”, якій багато років допомагав Ренат Петрович, уривок з його спогаду. Повністю читайте його в книжці “Здолати Росію”

22 вересня 1990 р. київський самодіяльний хор “Гомін” виїхав автобусом до Чернігова для участі в організованих національно-патріотичною громадою міста масових політичних заходах. Очолював поїздку керівник хору Леопольд Ященко. Супроводжував “Гомін” представник чернігівського Руху, який перебував у нашому автобусі. Взяти участь у цьому заході випало й мені. Цим самим автобусом до Чернігова транспортувалися агітаційні матеріали: газети, листівки, брошури. Слідом за нами йшов автобус із львівськими рухівцями…
Дорогою в салоні автобуса панував піднесений настрій. Одна за другою лунали пісні. Та за селом Семиполками, що на межі Київської та Чернігівської областей, нас зупинила автоінспекція. Група людей у цивільному вимагала, щоб ми повертали до Києва. Незважаючи на вимогу, за півгодини автобуси рушили до Чернігова. Представник чернігівського Руху пояснив, що Чернігівський обком компартії вирішив зірвати намічену політичну акцію демократичних сил. Для участі в цих заходах усі райкоми комсомолу зобов’язали виділити загони комсомольців.
У селі Кіптях, що лежить на роздоріжжі шляхів на Чернігів і на Ніжин, нас знову спинила автоінспекція. До першого автобуса, у якому їхав хор, впритул поставили вантажівку. Такою ж вантажівкою підперли ззаду другий автобус. Таким чином міліція заблокувала можливість подальшого руху. Ті самі люди в цивільному ультимативно заборонили нам їхати до Чернігова. Та повертатися до Києва ми не бажали. Зупинка розтяглася на багато годин.
До Чернігова попутним автомобілем поїхав наш представник повідомити про несподівану перешкоду. В очікуванні розв’язки наші влаштували імпровізований концерт. У своєму барвистому народному вбранні хористи (особливо жінки) мали вельми привабливий вигляд. Поступово почали сходитися мешканці села. Жінки-хористки ласкаво запрошували їх до гурту поспівати разом. Але ті зупинялися віддалік і насторожено спостерігали. Трьох дівчат, що з цікавістю підійшли до хору, череватий чолов’яга, певно із сільських начальничків, з лютою лайкою відігнав геть. Пізніше ми дізналися, що начальство пустило по селу чутку, що приїхали бандерівці.
Незабаром прибуло кілька автобусів із комсомольцями, які, оточивши нас, відтіснили хор в автобус. Разом із колгоспним активом вони здійняли неймовірний галас, вимагаючи нашого повернення до Києва. Молода місцева вчителька, товстенька рум’яна блондинка в окулярах, репетувала:
– Не пустимо! Нема чого нашим людям голови баламутити!
А худюща скорчена баба у великих кирзаках і засмальцьованій довгій куфайці з дубцем у руках придибала бити тих, хто “у війну знущався з неї”.
Натовп дедалі більше шаленів. Били у вікна автобуса. На спокійний діалог не надавалися. Спроба Ященка порозумітися скінчилася тим, що один із молодиків-комсомольців вихопив у нього з рук сопілку. На вимогу повернути сопілку молодики з глузливим реготом передавали її один одному.
Безчинство припинив народний депутат Олександр Гудима, який прибув із Чернігова. Рішучим тоном він наказав розблокувати дорогу автобусам. Нападники розгубилися й принишкли. Але ненадовго. Одержавши від влади нові вказівки, поновили бешкет. Дужі молодики, вхопивши Гудиму попід руки, почали волочити його по шосе – то в одному, то в іншому напрямку. Інші штурхали його в спину й потилицю.
Тоді ми вийшли з автобусів і лягли на шосе, зупинивши рух. Лежали кілька годин, утворивши на всіх трьох напрямках величезні багатокілометрові транспортні затори. Вуха глухли від ревища тисяч автосирен.
Усю цю картину знімав кінокамерою кінооператор, що прибув разом із Гудимою. Для зручності зйомок він виліз на цистерну великого бензовоза. Прийнявши кінооператора за свого, нападники перешкод йому не чинили.
Уже перед заходом сонця влада виробила план дій, щоб розблокувати шосе. Сконцентрувавши сили, вони несподівано вискочили на шосе і, вхопивши нас за руки й ноги, постягали із проїжджої частини. Одразу по дорозі суцільними потоками рушив автотранспорт. Нам залишалося лише із жалем спостерігати.
Тим часом влада довідалася, що кінозйомку вів оператор Руху. Почалися пошуки кінооператора. Хористи сховали його у своєму автобусі, накривши одягом, а шукачам сказали, що той попутним авто поїхав до Чернігова. На прохання кінооператора, який хотів до початку вечірніх новин о 21-й год. доправити зняті ним стрічки до київського телецентру, ми вирішили їхати до Києва. Це влаштовувало владу, і ми безперешкодно вирушили назад. Дорогою, коли вже сутеніло, перевантажили агітаційні матеріали в авто, яке повезло їх до Чернігова.
До телецентру прибули вчасно. Залишили там кінооператора і відразу ж знову вирушили до Чернігова. На цей раз обійшлося без пригод. Наступного дня хор виступав із патріотичними піснями на майдані Чернігова.
У ті часи конаючий московсько-більшовицький режим у лютому безсиллі намагався втримати свою владу. До подібних заходів влада вдалася в Народицькому районі на Житомирщині. Аби завадити прибуттю автобусів із представниками демократичних сил Києва до місця розстрілу більшовиками в 1921 році героїв Другого зимового походу Армії УНР неподалік містечка Базара (з метою вшанування їхньої пам’яті), влада поспіхом стягла з колгоспних полів на шосе сільськогосподарську техніку…
А ті кінострічки, що ми з-під Кіптів привезли до київського телецентру, телебачення продемонструвало лише через два роки – вже в часи незалежності України.

Ренат ПОЛЬОВИЙ



“У Холоднім Яру…”

У мене завжди викликають повагу люди, насамперед чоловіки, які мають свою справу і, попри життєві перепони, ведуть її через усе своє життя. З Романом Ковалем я познайомився заочно за пару тижнів до квітневих вшанувань у Холодному Яру, а особисто – у перший день фестивалю і ще не дуже багато про нього знаю. Але тисячі людей, що я побачив у Холодному Яру, – левова частка заслуги саме пана Романа, бо це його дитинка!
Ідея відродження історичного духу Холодного Яру сама по собі безцінна, вкрай необхідна під час війни, тому що це міцний шовковий шов, яким ми зшиваємо історію із сучасністю, – це взагалі фундаментальна річ! Низькій Вам уклін, пане Романе! І те, що Ви вже зробили, це вже стало історією!
Декілька слів про своїх старих та нових друзів, що стояли на холодноярській сцені та дарували людям своє слово та музику. Сергій Василюк і його рок-гурт “Тінь Сонця”. Це було для мене відкриття, хоча я чув про них від друзів, щось слухав в одне вухо в Інтернеті, але живий концерт із класним звуком – це, як кажуть в Одесі, – “дві великі різниці”, одним словом – бомбезно! Відчувається свій Стиль! А це найголовніше в будь-якому творчому процесі: немає свого стилю – немає творчої особистості, а є вдала чи така-сяка копія іншого стилю. От і все. Я не дуже знаюся на музичних течіях, але Сергій з’єднав сучасний рок із фольком, епосом давньої Русі-України, і вийшло щось метафізичне та езотеричне. Приваблює з першого акорду і не відпускає до останнього! Браво! Приїхав додому, слухаю в “ютюбі”.
“Друже Музико” з Одеси – тричі респектую! Також гурт має своє лице, свій драйв, який ні з чим іншим не сплутаєш! Познайомитися особисто не вдалося, але красуні басистці особливо подякував! “Ґуґл” каже, що то Ірина Барвінська! Дякую фронтмену гурту Максимові Трубнікову!
Пишаюся, що особисто знайомий з неперевершеним кобзарем Тарасом Силенком. Коли він грає та ще співає – це якесь чаклунство! Сильно, впевнено, потужно, навіть не хочу вживати слово “професійно”, він уже це слово переріс! Браво, Тарасе! Слухаючи тебе, не віриться, що якихось 5 років тому бандура була несучасною, немодною! Однак час бандури та кобзи знову настав! Це відродження, по суті – культурне явище, є яскравим свідченням того, що кобза та бандура є питомо українськими за духом, за мелосом, за енергетикою!
Дуже приємно зустрічати в різних музичних проектах своїх старих (от швидко на війні час летить – знайомі ж бо лише рік-два!) друзів по спільному цеху “Пісні, народжені в АТО”. Потужний, напористий, радикальний доброволець Олекса Бик – він своє прізвище виправдовує з головою! Мій земляк із Луганщини, боєць 30-ї бригади “Професор” (справжній, між іншим) Сергій Кононенко! Невгамовний, талановитий, цікавий!
Дякую, друзі, за ваші серця та таланти! Радий був познайомитися з музикантом Василем Лютим. Потужно, впевнено, музично, професійно! Його було чутно скрізь, навіть коли він не виступав.
Цікава, глибока людина, поет, доброволець Олег Короташ. Мав нагоду особисто з ним поспілкуватися та почути декілька його поезій – незвично, відверто, по-живому...
Порадували показові виступи козацьких клубів. Добре, що бойових козацьких одноборств хлопчики та й дівчатка навчаються з дитинства, вчаться володіти зброєю та працюють руками й ногами. Мене завжди цікавило, як передалися всі ці прийоми, якщо козацтво як інституція вже майже 250 років не існує? Невже тільки за малюнками, картинами, книжками? Тут, мені здається, особливо важливим є прямий, безпосередній процес передачі від вчителя до учня! Як воно все це збереглося?! Правда цікаво! А показовий виступ був досить впевнений! Дякую козацьким школам “Хорс” і “Спас”!
Окрім двох потужних концертів у різних місцях Холодного Яру, багато було різних заходів вшанування героїв Коліївщини та Холодного Яру.

В’ячеслав КУПРІЄНКО



Тарас Лісевич-“Док”

6 липня 2018 р. пішов із життя лікар і боєць ДУК “Правий сектор” Тарас Лісевич-“Док”. Тарас помер через серцевий напад.
“Добра, чуйна людина, жартівник-філософ і разом з тим мужній та ідейний боєць, з яким нам довелося пліч-о-пліч боронити неньку Україну. Він міг би ще суттєво докластися до будівництва нової України!” – так написали про нього товариші з “Правого сектору”. Сумує й Історичний клуб “Холодний Яр”.
Тарас був на презентації моїх книжок у Стрию. Тоді виступали Сергій Василюк і Тарас Силенко. Тарас Лісевич довго нас не відпускав…
Я запам’ятав його як глибоку, оригінальну, веселу, приязну людину і книголюба.
Вічна пам’ять!

Роман КОВАЛЬ

На світлині Тарас Лісевич сидить у 1-му ряду в центрі (в окулярах).
Стрийська центральна бібліотека, 7 грудня 2018 р.



ВИДАННЯ ІСТОРИЧНОГО КЛУБУ “ХОЛОДНИЙ ЯР”

ЧЕРЕЗ “НОВУ ПОШТУ”

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7556 2267 7496.
Переславши гроші, просимо зателефонувати до редакції, повідомити про переказ, замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Повідомлення можна зробити й електронним листом на адресу редакції. Просимо врахувати, що отримуючи книжки, замовник оплачує доставку.
Номери телефонів (044) 242-47-38, 067-726-30-36, 066-211-41-85.

ЧЕРЕЗ “НОВУ ПОШТУ” МОЖНА ПРИДБАТИ
(не враховуючи пересилку)

“Сумщина в боротьбі” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 150 грн.

Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 40 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 1) – 200 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 2) – 100 грн.
“Український календар Визвольної боротьби” – 55 грн.
“Історія Холодноярської організації” – 30 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 400 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 250 грн.
“Отаман Зелений” – 70 грн.
“Сто історій Визвольної війни” – 70 грн.
“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 80 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 70 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 60 грн.
“100 облич Самостійної України” Романа Коваля – 60 грн.
“Похід Болбочана на Крим” Бориса Монкевича – 60 грн.
“Отаман Орлик” – 55 грн.
“Прочитайте тую славу” Ольги Страшенко – 45 грн.
Аудіодиск “Солодко-гіркий романс” Люцини Хворост – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади. – 100 грн.
Ціни вказано станом на вересень 2018 р.

 

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”,
які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
Вартість вказано із врахуванням витрат
на пересилку книг замовнику

Коваль Р. Моренець, в., Юрич Ю. Сумщина в боротьбі: біографії, історії, спогади / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Р. М. Коваль, В. І. Моренець, Ю. П. Юзич. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; “Орієнтир”, 2018. – 480 с. – (Серія Видатні українці. – Кн. 9). – 2-ге видання. У збірнику вміщено 120 біографій козаків і старшин Армії УНР, що народилися на території сучасної Сумської області, а також понад 50 спогадів про їхню участь у Визвольній боротьбі. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, інженерів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. – 150 грн.

Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, в-во “Орієнтир”, 2017. – (Серія “Отаманія ХХ ст.” – Кн. 9). – 128 с. – Про полковника Армії УНР Якова Гальчевського (Войнаровського) – подільського отамана Орла. 1922 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив його керівником повстанського руху Правобережної України. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”, – такою була настанова організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який до 1925 року безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі. – 62 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю.,  “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 140 грн. У першому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця  (т. 1) – 240 грн.

“Український календар Визвольної боротьби” / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, Видавництво “Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи”. – 2017. – 200 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 7). – 80 грн. Неповний календар дат життя творців української культури та вояків, які захищали її зі зброєю в руках.

Роман Коваль, “Отаман Зелений” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Аксіома”, 2016 / 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка) – 95 грн. У книзі йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 – 1921 роках. Події відбуваються в Києві та на території сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, а також у Росії.

Коваль Р. Історія Холодноярської організації / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Р. М. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: в-во ПП “Аксіома”, 2016. – 104 с. – (Серія “Отаманія ХХ ст.”. – Кн. 8). – 50 грн. В анотації до неї читаємо: “Витоки Холодноярської організації слід шукати в ХI ст. у дружині смілянського воєводи Мирослава, в добі Богдана Хмельницького, гайдамацьких рухах XVIII – ХIХ століть, “Київській козаччині” середини 1850-х рр., “Чигиринській змові” й “Таємній дружині” 1870-х рр., “Чіґірінскіх аґрарних волнєніях” 1905-го, Українській народній обороні в добу Першої російської революції та у Вільному козацтві, відродженому одразу після Лютневої революції 1917 року, а продовження Холодноярської організації – в козацько-селянських повстаннях 1918 – 1930-х рр. за право жити самостійним життям на рідній землі”.

Страшенко О. “Прочитайте тую славу”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2015. – 160 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 6). – 70 грн. У збірці лауреата вміщено поезії про діячів Визвольного руху різних епох, починаючи від XVII ст. до українсько-російської війни на Донбасі 2014 – 2016 років. Упорядник-редактор Роман Коваль. Літературні редактори – Тарас Силенко і Тетяна Лемешко. Ось назви деяких творів Ольги Страшенко: “Ґонта і Залізняк”, “Міхновський”, “Ватаг тероризму Крат”, “Мирослав Січинський”, “Про Михайла Гаврилка, який на фронті ліпив погруддя курінного”, “Чернігівський отаман Іван Галака”, “Дівчина-отаман (Маруся Соколовська)”, “Отаману Зеленому Дніпро помагає”, “Краще б Струку пам’ятник стояв!”, “Загибель Василя Чучупака”, “Сірожупанник із Кубані Василь Прохода”, “Хліборобам-повстанцям Соснівки”, “Чорний Ворон (Микола Скляр)”, “Медвин, земля козаків”, “Іполит Хмара”, “Микола Кібець-Бондаренко”, “Отаман Орлик”, “Повстання у Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 р.”, “Василь Білас і Дмитро Данилишин”, “Бандура Михайла Теліги”, “Я – камінь із Божої пращі!” (Олегові Ольжичу)”, “У лавровий вінок Іванові Ремболовичу, підполковнику Армії УНР, сотнику дивізії “Галичина”, “Співець української Еллади (Євген Маланюк)”, “Василеві Куку на славне 90-річчя”, “Тиха війна Рената Польового”, “У вінок пам’яті Юрію Вербицькому, герою Майдану”, “Доброволець Гнат”, “Ключі Василя Овсієнка”. Книжка ілюстрована фотографіями або портретами героїв творів.

Коваль Р. Отаман Орлик. / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 240 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 1). – 80 грн. У книжці розповідається про боротьбу проти російських окупантів на Київщині та Поліссі в 1920 – 1922 роках, а саме: про отамана Орлика (Федора Артеменка), отаманів Феодосія Богатиренка, Івана Гайового-Грисюка, Івана Галая-Голокопитенка, Панаса Голубенка, Олександра Грудницького, Юліана Мордалевича, Антона Рибку, Якова Смутника-Смутненка, Ілька Струка, Іллю Ґонту-Унятовського, генерала-хорунжого Володимира Галкіна, членів Цупкому Капітона Бендрика-Ґанжу, Юрка Гриня, Спиридона Орла, Федора Наконечного, Івана Чепілка, Грицька Чупринку, Івана Андруха-“Авраменка” та інших діячів Визвольного руху.

Коваль Р. Сто історій Визвольної війни: Епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 368 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 7). – 97 грн. Про війну за Українську державу – від Гуцульщини до Кубані, про українсько-російську війну в 1914 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Дослідження засноване на спогадах січових стрільців, вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху та кубанських козаків.

Роман Коваль. “Шевченкіана Михайла Гаврилка” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 104 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци – 100 грн. У виданні йдеться про першу в історії української культури шевченкіану, яку на початку ХХ століття створив Михайло Гаврилко. Протягом 20 років він увічнював Кобзаря в погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах, листівках та у слові. Шевченкіану Гаврилко творив у несприятливих умовах революційного підпілля, тюрем, еміграції, війни 1914 – 1918 рр. та російської окупації 1919 – 1920 років.

Борис Монкевич “Похід Болбочана на Крим”: Спогади / Редактор-упорядник Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Київ, “Наш формат”, 2014. – 272 с.; іл. – (Серія “Українська воєнна мемуаристика”. – Кн. 7) – 85 грн. Наклад 2000 пр. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци, 127 світлин та 11 карт. У виданні йдеться про переможні походи полковника Петра Болбочана на Київ, Полтаву, Харків, Запоріжжя, Мелітополь, форсування Сиваша, визволення Криму від російських окупантів, тріумфальну зустріч запорожців у Сімферополі, про вигнання російських окупантів з Донбасу. Це книжка про бойову співпрацю з німецьким військом у боротьбі проти більшовицької Москви. Події відбуваються у першій половині 1918 року. У книжці вміщено також спогади бойових побратимів полковника Болбочана і сотника Монкевича – старшин-запорожців Степана Самійленка, Івана Дубового, Никифора Авраменка, Всеволода Петріва, Володимира Сікевича, Петра Содоля-Зілинського та козака-болбочанівця Бориса Антоненка-Давидовича.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 90 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Роман Коваль, “100 облич Самостійної України” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; “Український пріоритет”, 2013. – 432 с., іл.; тверда повноколірна обкладинка) – 85 грн. У книжці йдеться про людей, які творили Українську державу в роки Другої світової війни та в 1989 – 2013 роках, – про членів ОУН, вояків та командирів УПА, старшин дивізії “Галичина”, про письменників, кобзарів, художників, скульпторів, акторів, лікарів, редакторів, істориків, краєзнавців, науковців, журналістів, інженерів-винахідників, педагогів, екологів, фольклористів, етнопсихологів, народних депутатів України, дипломатів, нащадків вільних козаків, повстанських отаманів, вояків Армії УНР, дивізійників, членів Центральної Ради та Гетьмана України Павла Скоропадського. Перед внутрішнім зором читача пройдуть легендарні учасники збройної боротьби проти російських окупантів Микола Лебідь, Василь Кук, Василь Галаса, Марія Савчин, Мелетій Семенюк, Мирослав Симчич, Михайло Зеленчук, Леонід Муха, Святомир Фостун, Володимир Малкош, Мар’ян Голембієвський, Юрій Борець, Данило Шумук, Марія Омелян, Зеновій Красівський, в’язні російських тюрем Анатолій Лупиніс, Василь Рубан, Іван Гнатюк, Михайло Іванченко, Олексій Нирко, Ольга Косовська-Михайличенко, Галина Грабець, Петро Хмарук, Василь Овсієнко, Євген Соколовський, Таїсія Калагурська, Ірина Калинець, Павло Скочок, Михайло Горинь, Ганна Караташ, Іван Кандиба, Левко Горохівський, Василь Барладяну, Ярослав Гомза, Степан Сапеляк, Василь Лісовий та інші визначні українські особистості.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 95 грн. / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 400 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 290 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Аудіоальбом Люцини Хворост “Солодко-гіркий романс” – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади – 115 грн.
Книги і аудіодиск можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.

 

Газета “Незборима нація” в Інтернеті
http://nezboryma-naciya.org.ua/



Газета за вересень 2018 р. у форматі *.pdf

Газета за вересень 2018 р. у форматі *.pdf




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ