Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2018 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


квітень 2018

    > Газета за квітень 2018 р.
    > Ушанування героїв Холодного Яру-2018
    > Підхорунжий Мезенцев повернувся з походу
    > Свято на батьківщині Тараса Шевченка
    > Вінничани і холмщаки пам’ятають
    > Щорічні вшанування героїв Холодного Яру
    > Пісня – єдиний хліб людської душі
    > Смерть безтурботних тамбовців
    > Козак Семен Нескоромний – “бредовський” бранець
    > “Зайвий”
    > У Ромодані вшановано Петра Болбочана і його козацтво
    > Вадим Сухаревський прийняв виклик
    > Владиславові Козченку, козакові з Полтави
    > “Наш найстарший герой!”
    > Коли я впаду…
    > Овсій Гончар знову в Мотовилівці
    > Без традиції немає культури, без культури немає держави
    > “Давно вже росіяни проникли в Україну”

Газета за квітень 2018 р.

Газета за квітень 2018 р. у форматі *.pdf


Ушанування героїв Холодного Яру-2018

Організатори – Історичний клуб “Холодний Яр”, ВО “Свобода”, “Національний корпус”, “Правий сектор”, ВО “Батьківщина”, Національний заповідник “Чигирин” та Рух захисту української мови

День перший

28 квітня, субота, 10.00. Медведівка. Пам’ятник Максимові Залізняку. Відкриття Всеукраїнських вшанувань героїв Холодного Яру. 
10.30. – 16.00. Медведівка. Відкриття Холодноярського турніру національних бойових мистецтв ім. Максима Залізняка. Змагання передбачають проведення боїв за правилами Спасу. Плануються окремі розділи із захватами і боротьбою та робота в стійці. Змагуни розподіляються за віковими та ваговими категоріями. Орієнтовний вік: 8  – 17 років. Головний суддя – Василь Прокопенко. Крайній термін подачі заявок: 20.04.2018 р.
10.30. Ярмарок народних майстрів. Книжковий ярмарок. 
11.00. Виставка артефактів українсько-російської війни. Організатор ВГО “Сокіл”. 
11.30. Козацький турнір зі стрільби з лука.
12.00. Інструктор верхової їзди Руслан Анчаков прочитає лекцію про козацького коня. Козацькі коні “Козацької фортеці” безкоштовно кататимуть малих козаків і козачок.
12.00. Івківці. Покладання квітів до пам’ятника Максимові Залізняку. Лекція Євгена Букета “Повстання надвірних козаків 1768 року – остання спроба відновлення козацької республіки”. Спів кобзаря Тараса Силенка. 
16.00. – 17.30. Медведівський будинок культури. Вечір пам’яті Максима Залізняка та його побратимів. Доповідачі – Євген Букет і Тарас Чухліб. Беруть участь народні депутати України Андрій Іллєнко, Юрій Левченко, Олег Петренко, командир ДУК “Правий сектор” Андрій Стемпіцький, голова партії “Правий сектор” Андрій Тарасенко. Співають Тарас Силенко та Михайло Коваль. Фрагмент постановки “Гайдамаків” Тараса Шевченка. Ведучий Юрій Сиротюк. 
17.00. – 22.00. Медведівка. Музичний фестиваль вояцької пісні “Холодний Яр-2018”. Ведучий сцени Сергій ВАСИЛЮК. Виступи гуртів “ТІНЬ СОНЦЯ” (Київ), “ДРУЖЕ МУЗИКО” (Одеса), “ДЕЛЬ ТОРА” (Полтава), “ПРОТИ ТЕЧІЇ” (Кропивницький), кобзарі Михайло КОВАЛЬ (Черкащина), Тарас СИЛЕНКО (Київ) і Павло РЕКУН (Переяслав-Хмельницький). Пісні про українсько-російську війну виконають Олексій БИК, В’ячеслав КУПРІЄНКО, Сергій КОНОНЕНКО-“ПРОФЕСОР” та волонтер 72-ї бригади ім. Чорних запорожців Валерій МАРТИШКО (всі з Київщини). Запрошено Володимира ПАСТУШКА. Роман КОВАЛЬ: презентація нових книжок. Промовлятиме поет Олег КОРОТАШ. Виступи перших осіб співорганізаторів. Нагородження переможців Холодноярського турніру ім. Максима Залізняка. Народні танці.
При вечірньому вогні розповіді вояків АТО і пісні кобзарів.

День другий

29 квітня 2018 р., неділя, 10.00. Мельники Чигиринського р-ну Черкаської області. Меморіальний мітинг. Ведучий Роман Коваль. Виступи перших осіб.
29 квітня, 10.00. Збір біля Мотриного монастиря. Гра Пластун “Стежками нескорених”. Організатор – Юнацький корпус Черкащини “Джура”.
10.30. Цвинтар с. Мельників. Ушанування могил Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака та козаків-холодноярців, похованих у братській могилі. 
11.00. Закінчення мітингу, покладання квітів до пам’ятника Юрієві Горлісу-Горському та до меморіального знаку родині Чучупаків. 
12.00. Кресельці. Вшанування могили гайдамацького ватажка ХVІІ ст. Гната Голого. Концерт гайдамацької пісні. Кобзарі Тарас Силенко, Михайло Коваль і Павло Рекун. 
12.00. – 14.00. Буда. Літературна сцена. Відповідальний Василь Ковтун.
12.00. Буда. Виставка картин Дмитра Бур’яна і Василя Гелетка “Отамани Холодного Яру і Чорного Лісу”. 
12.00. Виставка артефактів українсько-російської війни. Організатор ВГО “Сокіл”. 
13.00. Гайдамацький став. Освячення зброї і прапорів. 
14.00. Мотрин монастир. Ушанування могили сотника Івана Компанійця. 
14.00. – 18.00. Буда. Музичний фестиваль вояцької пісні “Холодний Яр-2018”: “ДРУЖЕ МУЗИКО”, Тарас КОМПАНІЧЕНКО, Сергій ВАСИЛЮК, Тарас СИЛЕНКО, Валерій МАРТИШКО, Олег КОРОТАШ, В’ячеслав КУПРІЄНКО, Сергій КОНОНЕНКО-“ПРОФЕСОР”. Виступ перших осіб. 
15.00. Показові виступи учасників Холодноярського турніру національних бойових мистецтв ім. Максима Залізняка.
15.30. “Дикий хутір”. Лекція Євгена Букета “Повстання надвірних козаків 1768 року – остання спроба відновлення козацької республіки”.
15.30. “Дикий хутір”. Музей визвольної боротьби. Екскурсію для дітей з Борисполя та Рахова проведе Роман Коваль.
16.00. Екскурсія до дуба Максима Залізняка учасників Холодноярського турніру національних бойових мистецтв ім. Максима Залізняка. Спів кобзарів. 

День третій

30 квітня, понеділок. Покладання квітів у с. Матвіївці до пам’ятника козакам Матвіївської сотні полку гайдамаків Холодного Яру, до монументу загиблим у с. Соснівці Олександрівського району Кіровоградської області, до пам’ятника Пилипові Хмарі в його рідному селі Цвітній та на могилу сина і дружини Миколи Кібця-Бондаренка в с. Чорнолісці Знам’янського району Кіровоградської області. Поминальний обід на Гайдамацькій Січі в Цибулевому. 

Запрошуємо до участі у 23-х Всеукраїнських вшануваннях героїв Холодного Яру творців української культури та їхніх захисників – вояків добробатів, Збройних сил України, Національної гвардії, козацькі організації, волонтерів та журналістів. 
Козакам слава!

Роман КОВАЛЬ, голова оргкомітету, 
президент Історичного клубу “Холодний Яр” 
 
  


Підхорунжий Мезенцев повернувся з походу

28 лютого 2018 р. у с. Парафіївці гідно вшановано підхорунжого полку Чорних запорожців Миколу Мезенцева, героя т. 2 Енциклопедії Визвольної боротьби “Подєбрадський полк” Армії УНР”. Згадував я Миколу і публікував його світлини і в інших книжках Історичного клубу “Холодний Яр”. Звичайно, мріяв, що ці публікації дійдуть на його батьківщину і земляки вшанують його. Мрії збуваються! Втілив їх Микола Череп, голова Чернігівської обласної організації Руху. Участь у святі взяли й члени Історичного клубу “Холодний Яр” Валерій Мартишко, Тарас Силенко, а також режисер Олексій Гончарук, який знімає фільм про 72-гу бригаду ім. Чорних запорожців. Ось біографія героя.
Мезенців (Мезенцев) Микола Іванович (13.01.1898, с. Качанівка Парафіївської вол. Борзнянського пов. Чернігівської губ., тепер Ічнянського р-ну Чернігівської обл. – після 1936). Військовий та громадський діяч, інженер-лісівник; діловод полку Чорних запорожців 1-ї Запорозької дивізії, член Спілки українських інженерів Словаччини (1930-ті); звання – підхорунжий полку Чорних запорожців, поручник Армії УНР (на еміграції). 
Козацького роду. Народився в сім’ї Івана Григоровича та Олени Степанівни (в дівоцтві Дончак-Дончаківна), які мешкали в с. Качанівці, де розміщався маєток меценатів Тарновських. Служив в українській армії (12.1917 – 1924). Учасник Першого зимового походу. Поранений і контужений. Закінчив Спільну юнацьку школу. Перебуваючи в т. Щипйорно, писав вірші. 
Закінчив відділ лісової інженерії Чеської політехніки у Празі (1931). Відіграв помітну роль у створенні у Словаччині “Просвіти” та організації українського студент. життя. Лицар ордена Залізного хреста і Хреста Симона Петлюри.
Слава чернігівським козакам!
Слава Чорним запорожцям!

Роман КОВАЛЬ
 
  

Світлини Олексія Гончарука.


Свято на батьківщині Тараса Шевченка

12 березня 2018 р. козаки з навколишніх сіл та містечок з’їхались у с. Шевченкове на Звенигородщині, щоб ушанувати пам’ять звенигородських вільних козаків, які сторіччя тому на чолі з Хведотом Бондарем біля ст. Бобринської вщент розбили 8-му російську армію і мало не захопили в полон команданта більшовицьких військ Михайла Муравйова.
На урочистому відкритті меморіальної дошки, яку прикріпили біля центрального входу у приміщення Шевченківського коледжу Уманського НУС, було багато школярів та студентів, які з цікавістю і захопленням спостерігали за дійством. Право відкрити меморіальну дошку надано почесним вартовим – членам Історичного клубу “Холодний Яр” – отаманові Козачанського куреня Вільного козацтва Олегові Голубу та сотникові Історичного товариства “Чорні запорожці” Романові Боровику з Корсуня.
Дошку встановлено коштом козаків Лисянської, Моринської та Шевченківської сотень за сприяння Козачанського куреня. Ініціював подію Роман Коваль, він же й написав текст на дошку.
Присутніх на заході вітали сільський голова Сергій Смалько, голова Звенигородської районної ради Володимир Кучер та директор коледжу Олександр Потабенко, який разом з педагогічним колективом радо погодилися провести козацький захід у навчальному заході.
Вільний козак та поет із с. Пединівки Микола Темченко презентував свій новий вірш “Вклоняємось вам, герої-козаки”. Отець Богдан освятив меморіальну дошку та прочитав молитву. Хвилиною мовчання та сальвою з козацької гармати 17 сторіччя присутні вшанували подвиги своїх славних прадідів.
У переповненій актовій залі коледжу перед глядачами виступив краєзнавець та письменник Вадим Мицик, який розповів про подвиги Хведота Бондаря та презентував свою нову книгу “Всю душу за волю України” – оповідь про боротьбу за Самостійну Україну на Уманщині у 1920-х роках, подарувавши примірник до місцевої бібліотеки.
Поетеса та берегиня Реєстрового козацтва Валентина Войцехівська прочитала свої вірші. Отаман Козачанського куреня Олег Голуб розповів про відродження сучасного козацтва на Звенигородщині. Заслужений працівник культури України та співак, отаман Товмацького куреня Дмитро Вовк заспівав свою нову пісню, написану разом із поетом Віктором Подорогою – “Про героїв Крут”.
Сотник Історичного товариства “Чорні запорожці” Роман Боровик разом із бунчужним та воїном-добровольцем Валерієм Ільчуком показали присутнім зразки зброї, якою воювали вільні козаки сто років тому, та розповіли історію зародження полку Чорних запорожців.
Активну участь у святковому концерті взяли учні Шевченківської ЗОШ та школи мистецтв, студенти коледжу. Особлива подяка за участь і творчу підтримку в козацькому заході членам Історичного клубу “Холодний Яр” – заслуженому артисту України кобзарю Тарасові Силенку та поетові Валерію Мартишку.
Дякую всім патріотам України, які відвідали козацький захід у с. Шевченковому.

Олег ГОЛУБ
 
  


Вінничани і холмщаки пам’ятають

21 березня 2018 р. в Міністерстві молоді та спорту України вшанували Якова Гальчевського – видатного українського воїна доби УНР. Урочистості приурочено до 75-річчя з дня його загибелі. Організував їх Микола Ляхович – завідувач відділу патріотичного виховання Міністерства молоді та спорту. 
Роман Коваль прочитав лекцію “Українсько-польські стосунки в долі Якова Гальчевського, сотника Армії УНР, майора Війська Польського”. Виступили голова товариства “Холмщина” Степан Романюк та представник товариства Володимир Грисюк, 1930 р. н., який розповів про злочини поляків проти українського населення краю. Тільки в родині п. Володимира поляки вбили 14 її членів.
На пропозицію холмщаків Якова Гальчевського, захисника Холмщини і Поділля, вшановано хвилиною мовчання. 
Тарас Силенко виконав пісню про Якова Гальчевського. 
Змістовно виступив на тему українсько-польських стосунків Тарас Компаніченко, а потім проспівав кілька пісень доби Української революції. Промовляв і завідувач відділу Міністерства закордонних справ. А от працівники польського посольства на зустріч не прийшли, але тут більше вина української сторони, яка запросила їх за день до події. 
Наступного дня Якова Гальчевського вшанували в його рідному селі Малинівці, що в Літинському районі. Захід відбувся біля пам’ятного знака на честь отамана за участі школярів Малинівської ЗОШ, селян, представників козацьких, молодіжних, волонтерських організацій, а саме Літинської козацької сотні ім. Якова Гальчевського (організатор заходу), Молодої подільської січі, БФ “Волонтерський тил”, козаків куреня ім. Івана Богуна ЗШ №27 м. Вінниці, гуртка “Подоляни” Хижинецької ЗОШ Вінницького району, працівників Літинського краєзнавчого музею ім. Устима Кармалюка, Вінницького козацького полку ім. Івана Богуна, членів ОУН, літинських і вінницьких рухівців та інших патріотів. Учасники запропонували сільській владі знайти в собі політичну волю і таки назвати центральну вулицю села на честь Якова Гальчевського.
Депутат Вінницької обласної ради Володимир Барцьось сказав, що ініціюватиме спорудження в Польщі пам’ятного знака на честь Якова Гальчевського, майора Війська Польського, учасника польсько-німецької війни 1939 року.
Володимир Барцьось оголосив про свою депутатську ініціативу: ухвалити рішення територіальної громади і сільської ради (сільський голова Малинівки погодився) і за підтримки обласної влади звернутися з офіційним клопотанням до влади польського міста Грубешова, де поховано вояка, дозволити встановити на його честь меморіальну таблицю (її вінничани виготовлять власним коштом).
Володимир Барцьось звернув увагу, що Вінниччина неодноразово йшла на поступки польській громаді в питанні вшанування їхніх діячів. Дружба має бути не одностороння... “У центрі Вінниці висить дошка Пілсудському, – розповів депутат, – на будівлі залізничного вокзалу є дошка на честь зустрічі у Вінниці Пілсудського і Петлюри, у районах відкриваються пам’ятні знаки і меморіали на честь репресованих поляків, між нашою областю і низкою польських воєводств діють договори про співпрацю. Отже, чекаємо на позитивне вирішення нашого клопотання”.
Слава полковникові Якову Гальчевському! 
Подяка всім, хто пам’ятає його добрі справи!

Роман КОВАЛЬ
 
  


Щорічні вшанування героїв Холодного Яру

Прийди і вшануй героїв!
Холодний Яр чекає на тебе!

100-ліття Української революції 
і 250-ліття Коліївщини.
Чудова нагода зійтися в коло!

28 квітня 2018 р., 10.00. Медведівка.
Відкриття Всеукраїнського турніру бойових мистецтв.
12.00. Івківці. Покладання квітів до пам’ятника Максимові Залізняку.
17.00. Медведівка. Музичний фестиваль.

29 квітня 2018 р., 10.00. Мельники. Мітинг і вшанування могил.
12.30. Гайдамацький став. Освячення зброї і прапорів.
13.30. Буда. Музичний фестиваль.


Шановні члени Історичного клубу “Холодний Яр”, дорогі українці!

Запрошуємо всіх, хто любить Україну та шанує її героїчне минуле, взяти участь у нашому святі та долучитися до його організації. 
Просимо жертвувати кошти на картку ПриватБанку члена Історичного клубу “Холодний Яр” Марини Хаперської, скарбника оргкомітету: 5168 7427 1193 6546.

Роман КОВАЛЬ, голова оргкомітету
 
  


Пісня – єдиний хліб людської душі

“Як потрібна рідна пісня на рідній землі! Правдива, невмируща, жива! У ній закладено формулу вічної мудрості всього нашого життя!” – до такого висновку прийшов Василь Литвин, що проніс пісню крізь усе своє життя, як живу воду для душі людської.
Де ж початок, коріння, з якого проросло буйне, квітуче дерево його творчості?
Безмежний простір трав, високі прадавні могили, круті балки, життєдайні струмки степових річок і пісні, якими з колиски огортали все єство батько й мати.
Мати, Марія Ониськівна, з давнього хліборобського роду, співала з ранку до ночі. Що б не робила – все з піснею. На кожен випадок чи подію знаходила відповідну пісню. Змучена колгоспною кріпаччиною, виснажена материнським горем (із 12 дітей вижило тільки четверо), вона несла в серці цілюще джерело пісні. Напоювала ним дітей і всіх тих, хто так чи інакше входив у коло спілкування.
І батько, Степан Андрійович, теж володів пісенним дивом. Окрім того, за свідченням його синів, Миколи та Василя, мав рідкісний голос: необмежені можливості верхів-низів, приємний сріблястий тембр.
Часто батьки співали разом. А тому, скупані в піснях, Микола та Василь і самі рано почали співати.
До батька на посиденьки приходили фронтовики, душі яких ніяк не могли вирватися з пекла страхітливої, скаженої, вогняної стихії війни. І хлопці щирими дитячими голосами співали почуті від них пісні. І ця дитяча безпосередність розчулювала, розтоплювала лід у душі, розцвітала несподівано ніжним і життєствердним чуттям. Вже тоді малий Василько відчув силу пісні, дивлячись на сльози чоловіків, які пройшли крізь вогонь і смерть. Душа начебто зачерствіла і скрижаніла, відгукувалася на пісню, відроджувалась у первісній суті. 
Тому Василь охоче співав усім, хто його просив. У школі жодне свято не минало без участі братів Литвинів, як і районні огляди та олімпіади.
Василь співав вдома і на вулиці, у школі, в дуеті з братом і сам.
Та відчуття співу до самозабуття сталося з ним років у чотирнадцять. Вийшов на другий поверх у школі. Перерва, бігають-метушаться школярі. А він задивився у вікно: безмежний простір степу, вдалині могила. І заспівав, мало усвідомлюючи, що робить:

Ой у полі могила
З вітром говорила:
Повій, вітре буйнесенький,
Щоб я не чорніла…

Коли отямився, глянув навколо – майже вся школа, вчителі та учні, стоїть і слухає. Підійшов вчитель співу і мовив: “Василю, тобі треба вчитись на співака!”
Це й визначило подальшу долю Василя.
Не вступив до Одеського музичного училища – захрип перед екзаменами.
Вирватися з колгоспного кріпацтва важко. Кинулися з братом на пошуки і вступили до Кролевецького художнього училища, бо й малювали обоє гарно.
Співав у художній самодіяльності, у дуеті з братом і сам. Ось тут вони зблизька побачили бандуру. Василь відчув: то найліпша опора для його пісні. Сіли з братом за бандури.
Перший вчитель – Михайло Іванович Білошапка. Він і благословив хлопців на шлях бандуристів. Посприяв їхньому вступу до Київського музичного училища ім. Р. Глієра.
Навчаючись там, Василь відчув підсвідомий поклик рідної пісні. Відмовився співати пропоноване і попросив у вокаліста українських народних. Той здивувався, але дав йому “Віє вітер, віє буйний”. На екзамені всіх вразив, бо відчув себе отим першим творцем, який вкладав у пісню все, чим повнилася душа.
Закінчити училище братам не вдалося: стипендія мізерна, батьки не в змозі були допомагати, підробляти ніяк, бо робота над піснею і бандурою забирає весь час.
Миколу запросили друзі до Тернопільського музичного училища, де мали змогу матеріально підтримати.
А Василь після 3-го курсу пішов працювати до Чернігівської філармонії. Саме тут і пройшов вишкіл бандуриста-співака на професійному рівні. Так, як і в музичному училищі, найважче було з репертуаром: пропонували або плакатно-бравурні сучасні, або жартівливі до блазнювання. Виборов для сольного виконання “Взяв би я бандуру”, так на все життя і залишив у своєму репертуарі.
На сцену кожного разу виходив як на екзамен: що ти несеш слухачам? Приходило оте юнацьке самозабуття: тільки пісня, тільки її сутність, яку потрібно передати правдиво і щиро. Слухачі платили вдячністю.
Тут і викристалізувалась неповторна манера співу Василя Литвина: він не виконував пісні, а співав так, ніби все, про що йдеться, щойно переживав і переповідає світові, чи слухає хто, чи ні.
Пізніше він скаже про це: “Кожна людина бачить пісню по-своєму. Для мене ж вона начебто моя звітність перед світом, що оточує. Він діє на мене своїми засобами та іспитами, що засмучують або радують, дають сили жити. Пісня – моя відповідь: я нічим більше не можу подякувати небу, що я є. Це глибше і значиміше, ніж можна уявити. Це найвище, що може послати людина світові”.
Василь боляче сприймав “халтурне” виконання і репертуар ансамблю, де працював. Тому, коли брат Микола закінчив Тернопільське музичне училище і, отримавши запрошення на роботу у філармонію, покликав і Василя, з радістю погодився. Працювали і в дуеті, і поодинці солістами. Тут дали можливість добирати репертуар самому. Радість від того була і артистам, і слухачам, бо співали те, що серце підказувало.
Та недовго так було, всього півроку. Попали під “всевидяче око, всечуючі вуха” КДБ. Висновок: націоналістичний репертуар. Професійна сцена була закрита. Мало того: Миколу довго і принизливо допитували, до якої націоналістичної спілки належить. Навіть кілька місяців тримали в ув’язненні.
А Василя віддали в солдати, хоч за станом здоров’я не мав іти до війська. Знущалися “дозволеними” засобами немилосердно. Але Василь був терплячий, жив за принципом Тараса Шевченка “Караюсь, мучуся… але не каюсь!..”.
Повернувшись із війська, скільки не звертався до музичних установ – відмова. І Чернігів чемно вирядив геть. Сцена знову недоступна. Працював де можна, ніякої роботи не цурався.

За сприяння друзів потрапив у Бориспільський р-н, вів самодіяльний ансамбль бандуристів. Музично-хорове товариство готувало концерт кобзарів, бандуристів-лірників. Друзі Петро Засенко та Дмитро Чередниченко посприяли, щоб і Василя запросили. Секретарка, яка носила репертуарні списки до ЦК КПУ на затвердження, переповіла анекдотичну розмову при їхньому розгляді. Дійшли до імені Василь Литвин: перша пісня “Ой полети, галко”, друга – “Ой не пугай, пугаченьку”.
– А, про птичек! Пусть поёт!
Йшов 1969 рік. Київська опера переповнена. Такої події в Україні не було понад три десятиліття!
Захоплено стрічали всіх: і більш відомих (Андрій Бобир, Володимир Перепелюк, Микола Полотай), і менш відомих (Олександр Маркевич, Григорій Ільченко, Іван Панченко, Семен Гнилоквас). А Євген Адамцевич приніс із забуття “Запорозький марш”, який і до сьогодні лунає козацькою звитягою по всій Україні. Григорій Ткаченко подав зразок традиційного кобзарського співу. І лірник Павло Чемерський озвався традиційним прадавнім відгуком століть.
І злетіла з уст Василя Литвина та зі струн його бандури пісня, що з’єднала віки, озвалася голосом зруйнованої Січі, заборонена, не співана хтозна-відколи.
Зал шаленів, повнився незвичними на той час вигуками “Слава!”.
А ще як озвався-затужив болем козака-запорожця, якому “нігде гнізда звити і діточок зростити”, оплески вихлюпнулися через край. Мусив заспівати ще й третю, поза списком – “За байраком байрак”.
Після цього виступу музично-хорове товариство запросило на роботу в новостворений оркестр українських народних інструментів солістом. Викликав брата Миколу, який на той час був у Львові. Знову поєдналися в дуеті. Пісні, як і раніше, добирали-пропонували за своїм принципом: ті, що промовляють до серця слухачів.
На одному з перших концертів оркестру, у Київській філармонії, брати Литвини заспівали “Марш Богдана Хмельницького” (сл. Степана Руданського, муз. Миколи Литвина). Реакція залу була така ж сама, як і в опері, – шалена.
“Та недовго сонце гріло, Недовго молилось…” Втрутилася сила, від якої не сховаєшся і за “стіною Кавказу”. Звільнили з роботи.
Куди податися?
Родичі дружини жили в чудовому наддніпрянському селі Гребенях. Перебралися туди, нашкребли грошей на сяку-таку хатинку.
Професійна сцена закрилася для Василя на довгий час.
Спробували знайти вихід на сцену в Черкасах, де жили батьки дружини, але куди не потикався, скрізь відмова: ні Черкаський народний хор, ні філармонія, навіть міський Будинок культури не запропонували роботи.
Знову повернулися в Гребені. Тут міг працювати в Будинку культури, але під пильним контролем.
Пісня ж кликала, бриніла в серці, рвалась на волю. Як він говорив про себе: “Пісня – то моя душа, яка скаже за мене все”. Отож знаходив пісні, що відгукувалися в душі, й співав їх на кручах дніпрових – небу, сонцю, рідній землі.
Звичайно, друзі не забували Литвинів. Частенько заходили на гостину, аби почути нові пісні. Це Алла Горська, Борис Плаксій, Василь Забашта, Іван Гончар, Іван Дзюба, Оксана Мешко, Діана Петриненко. Навідувалися і Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Іван Марчук, Ніна Матвієнко, яку Василь звабив Гребенями – теж має тут хату. Були спільні концерти з тріо “Золоті ключі”, навіть гастрольна поїздка до Канади.
“Відчував відсутність пісень сучасного громадянського звучання, – казав Василь Литвин. – Тобто з’явилася воля до пісні, але пісні не чути, і я наважився сам співати про те, що мені сьогодні болить. Так я почав творити власні мелодії на слова класиків, а також сучасних поетів”.
Народжувалися нові й нові пісні.
З гребенівських круч пролунала пісня на слова Петра Перебийноса, яка стала піснею року на пісенному вернісажі, – “Рятуйте, люди, пісню!”.
Нарешті Василя Литвина запросили на роботу в Укрконцерт. Слухачі сприймають спрагло. Навіть Москва запросила на ювілей. “Слово о полку Ігоревім” мало надзвичайний успіх. 
Успішно концертував не тільки Україною. Побував на Камчатці, в Канаді, Литві, Польщі й Казахстані.
Та ось Український фонд культури, головою якого був Борис Олійник, скликав комітет порятунку української народної пісні. На одне із засідань запросили і Василя. Коли покликали до слова, відчув: дзвенить пісня, яку склав на текст Лесі Українки “Де тії струни? Де голос потужний? Де теє слово крилате?”.
А за плечима встають когорти замучених, страчених, але незнищенних лицарів рідної пісні: кобзарів, бандуристів, лірників. Пісня дзвеніла, кликала до дії. І мовив: потрібно створити кобзарську школу, таку, як була на Січі.
Багато людей долучилося до цієї святої справи.
Український фонд культури 1989 року підготував благодійний концерт кобзарів-бандуристів у Палаці “Україна”. Збір – на користь кобзарської школи, яка намітилась у с. Стрітівці Кагарлицького району.
Минуло 20 років від пам’ятного концерту в Київському оперному театрі.
Зал, від партеру до верхнього ярусу, спрагло очікував. Співали всі ті, що і в оперному театрі, та ще долучились молодші: Павло Супрун, Микола Литвин, Анатолій Гришин, Володимир Войт, Володимир Кушпет, Остап Стахів.
Василь заспівав пісню “Народе мій…”, створену ним на слова Івана Франка. Коли прозвучали слова “Вірю в силу духа І в день воскресний твойого повстання!”, п’ятитисячний зал встав. Люди далі слухали стоячи.
До Василя на другий день був дзвінок: що за пісню він склав? До якого повстання закликав? Він відповів: цим словам уже, мабуть, півстоліття. Їх написав Іван Франко. У відповідь розчароване: “А… Франко…”
Кобзарську школу в с. Стрітівці створено зусиллями багатьох ентузіастів. На відкриття з’їхалося багато люду, навіть із Москви, Польщі та Литви. Проведено обряд посвяти за давніми кобзарськими традиціями.
У школі Василь навчав “кобзариків”, як він лагідно їх називав, практичного кобзарства. Намагався вкласти в їхню свідомість напрям розвитку творчого шляху.
Як він жартома називав, у “творчому тандемі”, об’їздив із дружиною майже всю Україну, шукаючи учнів-“кобзариків”.
Коли пішов зі школи, не полишав концертної діяльності. Шукав пісні про те, що найбільше болить чи радує рідну землю.
Щороку їздив на фестиваль бойових козацьких мистецтв “Спас” на Хортицю. 
Охоче долучався до роботи Історичного клубу “Холодний Яр”, був його членом. Відгукувався на запрошення в школи, навчальні заклади, любив молодіжну аудиторію, бо мав із чим до них іти. Заперечував скептикам, які негативно відгукувалися про молоде покоління. “Молодь наша прекрасна, – казав, – і вона повинна знати це і вірити в нас, вчителів, і у свої власні сили”.
У пошуку необхідних пісень роздумував: “Я коли був молодий, щось таке про себе уявляв: який я геніальний – пісні складаю!.. А з роками осягнув: не складаю я їх, а чую… Вони вже були, ті мелодії, віки до мене, то музика рідної землі, вона звучить вічно, а я її просто чую і передаю іншим…”
І тут же: “Я несу величезну відповідальність за кожне слово в пісні, бо усвідомлюю, що то за зернятко. І не повинно там бути ані бруду, ані пустоти! Я не вважаю себе композитором, просто беру на себе сміливість інтерпретувати поезію так, як підказує мені серце”.
Не полишав цієї діяльності до останку: всього півроку не мав публічних виступів. Але пісні складав і в цей час. Останні його пісні: “Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була” (сл. Павла Тичини), “Українці, вчуймо голос крові” (сл. Антоніни Литвин”, “Не ділім Україну” (сл. Сергія Борщевського), “Народе із трипільських запорогів” (сл. Бориса Олійника), пісня-сповідь комбата Олександра Гуменюка “Я вродився з козацького болю”.
Не любив, коли перелічували його нагороди і звання, розцвітав, коли просто дякували за пісню. 
А нагород таки трохи мав: лауреат Літературно-мистецької премії ім. Івана Нечуя-Левицького, лауреат Премії Фонду родини Тараса Шевченка, відмінник освіти України; відзнака Українського фонду культури “За сподвижництво в українській культурі”.
Радий був званню заслуженого артиста України, – бо легше стало пробивати дорогу кобзарській школі. Нагороджений Василь Литвин і орденом “За заслуги перед Україною” ІІІ ст., став і почесним громадянином Кагарличчини.
У репертуарі кобзаря близько 250 пісень, 172 з них – на власну музику.
Василь Литвин усвідомлював себе крапелькою із джерела народної пісенності. 
“Народна пісня, – говорив він, – є джерело найвищої людської мудрості, найправдивіше слово наших геніїв-предків, полишене нам у спадок і звернене до нас, живих. Я живу і дію своїми піснями – і просто не можу собі уявити іншої долі. Якщо людина не реалізує здібності, даровані їй природою, вона просто гине. Візьміть джерело, воно зникає, якщо вода в ньому застоюється. Отже, потрібно весь час вихлюпувати воду, аби прибувала нова, прозора і чиста. Так і у творчості: чим більше віддаєш людям, тим швидше оновлюєшся”.
Отож черпаймо водицю живу з пісенного джерела Василя Литвина, і він житиме серед нас своїми дивовижними піснями.
“Українці! Співайте рідних пісень! Оживляйте душу!” – такі були його останні слова. Нехай вони доторкнуться кожного чуйного серця!

Антоніна ЛИТВИН, дружина
 
  
 
Жалоба за Василем Литвином

Обірвалась бандури струна –
Болем – зойком пішла луна:
Ще один цвіт убили морози,
Ще одна заніміла весна…

Ой бандуро! Душа ти співуча!
Голос твій крізь віки лихоліть
Зі стрімкої дніпрової кручі
Невпокорено рветься у світ.

Що струна, то і пісня озветься
З незнищенного скарбу народу,
Перелине від серця до серця,
Обізветься від роду до роду.

Твої струни – то віще начало,
То живий Духу нації знак,
З ними думи народні звучали –
Їх співав лицар Волі, козак.

Ой порвалась бандури струна,
І погасла одна із пісень.
Тихим жалем бринить ще луна…
Хто ж підхопить той спів? Понесе?!
Підхопіте, хто зможе, той спів!

Антоніна ЛИТВИН 
 

 



Смерть безтурботних тамбовців

З нагоди 75-ліття загибелі Якова Орла-Гальчевського загадаємо один з його успішних боїв проти російських окупантів

…Поки бігли, бій закінчився. Раптом – голосна московська мова, скрипіння возів. Отаман дав команду залягти в кущах над шляхом. 
Так, це тамбовці з Літина, які по селах викачували хліб. Попереду – близько двадцяти кінних. Їдуть без забезпечення. Між ними Орел угледів полоненого зі зв’язаними за спину руками. Глянув на своїх – “лежать, при¬чаївшись, і тільки вогонь їм світиться в очах”. 
Ворог наближався, здавалося, занадто повільно. 
Ось нарешті вози. На кожному з них по п’ять-шість заброд. Типові азіатські об¬личчя – вузькі очі, вилиці, що вискакували з писка.
Їдуть впевнено – отже, перемогли.
Кожен з козаків уже вибрав собі жертву. Замість того щоб думати про вічне, тамбовці голосно говорили про “шамовку”, яка їх чекала в Літині.
Перша жертва – за отаманом. Він уже вибрав собі рудого і мордатого кацап’югу. Сухий постріл переріс у рушничну канонаду. Її намагався перекричати ручний ку¬лемет Ониська Грабарчука. Тепер гранати. За якусь мить вони остаточно приголомшили ще недавно безтурботних тамбовців. Зайди розліталися в усі боки разом із землею.
Отаман відчув, як защеміло в нього серце: жаль було селян-погоничів – вони разом з більшовиками намагалися врятуватися від осколків. 
На дорозі – крик, зойки, стогін, іржання переляканих коней… Більшовики, зіскочивши з возів, мчали до рідкого лісу. Дехто з утікачів, хоч і дуже поспішав, на ходу все ж прихоплював сталевого гостинця і, кленучи життя, припадав до святої української землі. 
Кацапчуки тікали полем до Брусленова. Орел піднявся на повний зріст.
Коли їм аж так спішно, – посміхнувся він, – ми не заперечуємо. 
Потім наказав козакам не поспішати і марно не стріляти. Може, кому й треба було нагадувати про це, але не братові Ониська – ліснику: в того що не стріл, то смерть. А сам Онисько поставив зручно на рові куле¬мета і, щось підспівуючи собі під ніс, зосереджено підганяв утікачів. 
Кулемет Ониська ще трохи погарчав і, невдоволений, що вже не дістає рухомих мішеней, замовк. Грабарчук, закинувши його на плече, поволі попрямував до гурту козаків, що збиралися навколо отамана. Лише тепер, коли бій затих, можна було почути, що він співає:

Чорноморець, матінко, чо-о-орноморець
Вивів мене бо-о-осую на моро-о-озець.
Вивів мене босую та й пита-а-ає:
“Чи є мороз, дівчино, чи нема-а-ає?”

Роман КОВАЛЬ

Дж.: Коваль Р. Отаман святих і страшних. – Київ: в-во “Просвіта, 2000. – С. 50 – 51.

На світлині – козаки і старшини Подільської повстанської групи. Якова Гальчевського позначено як № 1. Вересень 1922 р.


Козак Семен Нескоромний – “бредовський” бранець

“Наші лицарі”

Козак Семен Нескоромний служив у 3-ій Залізній дивізії. В осени 1919 р. його захопили добровольці. В збірній станиці для полонених при штабі Бредова його призначили на службу за ординарця при самому... Бредові. Важке життя почалося новоспеченому “бредовцеві”. Московська мова, самоволя “гаспод афіцеров”, хабарництво, продаж і спекуляція державним майном – все це творило жахливий стан цілковитого морального занепаду бредовського оточення. Все і вся грабувало, торгувало, продавало й набивало кишені, а потім утікало.
Генерал Бредов мав власний автомобіль, здобутий добровольцями в одному з боїв з українцями. До С. Нескоромного дійшли чутки, що бувший його н-к дивізії, тоді ще полковник О. Удовиченко наново формує українську дивізію...
В голові “бредовського” ординарця виникає плян негайної втечі до своїх. У таємницю цього пляну Нескоромний посвячує ще другого ординарця...
Умовилися на тому, що заберуть від Бредова український автомобіль і пару коней – одну коняку для ординарця, а другу в подарунок самому полковникові. “Все одно коні українські”, – казав товариш Нескоромного. 
Десь через тиждень, як склалася ця змова, обидва “ізменнікі” вже рапортували в штабі дивізії полковника О. Удовиченка про своє прибуття на службу до “своєї” дивізії разом з автомобілем, кіньми, озброєнням і т. п.
Коли в дивізії хтось, жартуючи, запитав: “А як же це ви не продали усього цього добра?”, С. Нескоромний відповів: “Хай москалі торгують нашою крівавицею, а нас ще Бог милував!”

А[нтін] КОРШНІВСЬКИЙ

Дж.: Син України. – 1921. – Ч. 2. – 7 січня. – С. 4 – 5.

На світлині – Антін Коршнівський.

Публікація Юрія Юзича.


“Зайвий”


Відгуркотіла вже битва кривава,
Тікали в Московію большевики,
Грізно дзвеніло козацькеє “Слава!”,
Нищили зайд українські полки.

П’ятеро хлопців безвусих, ще юних,
За Україну в бою полягли.
В церкву, наповнену людом і сумом,
Селяни під вечір їх принесли.

Посеред храму на ряднах лежало
Чотири мерці у білих штанях.
Вмиті, причесані – здавалося, спали,
А осторонь – п’ятий, мов “бідний в гостях”.

На ньому сорочка з обмоток зелених,
Розірвана в шмаття, від крові блищить,
З дитячою усмішкою, наче проситься чемно:
Ви, браття, до себе і мене заберіть.

Хоч я не помитий, та в тому не винен,
Селяни таким-от принесли мене,
Я теж за Вкраїну, як всі ви, загинув,
Не хочу буть зайвим – пробачте за те.

І туга тяжка вояків огорнула,
У серце ввійшов страшний переляк.
І кожен благав, щоб його оминуло
Стать зайвим колись, як цей юний козак.

Селяни не знали, звідкіля були хлопці,
Що кров’ю полили їхні поля.
Палаючим літом, в дев’ятнадцятім році
Скількох невідомих взяла рідна земля.

І без домовин козаків хоронили,
Бо цвяхів селяни ніде не знайшли.
Їх клали на дошки в неглибоку могилу,
І сльози розпуки неутішно текли.

Останнім в могилу того “зайвого” клали,
У поспіху личком чомусь до стіни.
Схилилося небо, і селяни ридали,
На вічний спочинок пішли кращі сини.

Вже скоро запала козацька могила,
Ніщо не посвідчить, де лицарі сплять,
Які Україну й народ свій любили
І все віддали, що можливо віддать.

Простіть нам, брати, хай пером земля буде
І слава про вас у віках не згаса!
Поправлять могилу, дасть Бог, не забудуть,
Посадять калину, поставлять хреста.

Валерій МАРТИШКО 
м. Бориспіль, 12 березня 2018 р.


У Ромодані вшановано Петра Болбочана і його козацтво

22 березня 2018 р. в селищі Ромодані на Полтавщині відбулося велике свято, приурочене 100-річчю Ромоданівської перемоги. У березні 1918 р. під Ромоданом війська Центральної Ради перемогли російських окупантів та їхніх посібників “чехословаків” і визволили Ромодан, який зажив нарешті мирним життям.
До Ромодана завітали козаки Миргородського полку на чолі з Миколою Коваленком, які разом із жителями селища вшанували пам’ять наших захисників. Миргородці та історик Євген Карбан щиро вітали небайдужих українців, які прийшли вшанувати своїх лицарів-предків.
Відбувся урочистий мітинг, покладання квітів до хреста на пам’ять про загиблих у цьому бою. Відкрито меморіальну дошку полковнику Петрові Болбочану. Ось текст, викарбуваний на ній: “На вічну славу полковникові Петру БОЛБОЧАНУ, козакам та старшинам 2-го Запорозького полку війська Центральної Ради, які визволили Ромодан від більшовиків. 21.03.1918 – 21.03.2018”.
Під час концерту юний бандурист Віталій Дерев’янка проспівав пісні “Бандуристе, орле сизий”, “Взяв би я бандуру”. Чоловічий вокальний ансамбль виконав козацьку похідну пісню та “Будьмо!”, а вчитель Ромоданівської музичної школи Олексій Остапенко – пісню “Я України син”, яка надзвичайно вразила гостей свята. Лунала в цей день у Ромодані й пісня “Ой у лузі червона калина”.
Відкрив меморіальну дошку селищний голова Олександр Верещака.
Історичний клуб “Холодний Яр”, який ініціював ці вшанування, щиро дякує організаторам – передплатникові газети “Незборима нація” Миколі Вакуліну, Миколі Коваленку, селищному голові Олександрові Верещаці, директорові Ромоданівської ЗОШ І–ІІІ ступенів Тамарі Чепурко, директорові селищного Будинку культури Ользі Маніліч та козакам Миргородського козацького полку.

“Незборима нація”

Фото та інформація із сайту Ромоданівської школи


Вадим Сухаревський прийняв виклик

Вадим Сухаревський увійшов в історію Визвольної боротьби українського народу як людина, яка розпочала перший бій української армії проти російських окупантів за визволення Донбасу. 13 квітня 2014 р. під Слов’янськом він і відкрив вогонь зі свого БТР по російських бойовиках Ігоря Гіркіна, що атакували бійців підрозділу “Альфа”.
Порушивши наказ “не стріляти”, він врятував співробітників СБУ.
Вадим Олегович Сухаревський народився 6 жовтня 1984 р. в м. Береговому Закарпатської області. Закінчив Академію сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного. У 2014 р. – старший лейтенант, командир 3-ї роти 80-ї Окремої аеромобільної бригади. 16 серпня 2014 р. поранений у боях під с. Красним. Станом на квітень 2016-го – командир 503-го батальйону 36-ї бригади морської піхоти.
Майор Вадим Сухаревський – лицар орденів Богдана Хмельницького II і III ступенів, Народний Герой України (2.08.2015).
“Крім почуття ненависті до противника, я більше нічого не відчуваю, – каже він, – втрати серед моїх хлопців я ніколи нікому не пробачу”.
Вадим Сухаревський – український герой. “Незборима нація” бажає йому перемог і нехай його і побратимів минають кулі!


Владиславові Козченку, козакові з Полтави

А нині я на скіпочку зітлію.
Лягли на душу люті холоди.
Прости і проведи, Свята Маріє,
Крізь чорну ніч вселенської біди.
Тремтить обріз в руці несамовитій,
Хлопчини очі гаснуть золоті,
Бо навіть переможці завжди з битви
Когось несуть додому на щиті.
Моя Вкраїна в горі і недузі
Вогнями й кров’ю випалена вщерть.
Мої живі, мої полеглі друзі,
Лише не смерть, молю, лише не смерть!
Он котрий раз все крутять на екрані,
Як пада долі, зводиться і знов…
Хлопчина милий. Йде війна з тираном…
Але не кров, молю, лише не кров…
Я знаю, що в героїці жертовній
Є нетутешня і страшна краса,
Та я прошу хоч трішечки любові
Тут, на землі, і там, на небесах.
Святая Мати, вічна, милосердна,
Молю тебе – прости і проведи
Своїх дітей, натхненних і упертих,
Крізь чорну ніч вкраїнської біди.

Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС

На світлині – уродженець м. Полтави Владислав Ігорович Козченко, 1997 р. н., стрілець-снайпер 1-го десантно-штурмового взводу 2-ї десантно-штурмової роти 95-ї бригади. Загинув 6 березня 2018 р. під м. Авдіївкою.


“Наш найстарший герой!”

З величезним сумом повідомляю: на фронтах Національно-визвольної війни 23 лютого 2018 р. загинув снайпер 72-ї бригади Василь Васильович Романенко-“Дід”.
Василь Васильович 16 лютого відзначив свій, як виявилося, останній день народження – 68-й (!!!). Він 1950 р. нар. і, таким чином, став найстаршим загиблим воїном нашої війни. Всі, хто воював поруч із Василем Васильовичем, вважали його авторитетом, батьком. І дідом, – але не у військовій справі! Радилися з ним, приходили прихилити серце...
У нас за чотири роки загинули вояки 1950-го і 5 хлопців 1998 року народження. Дід та онуки. Це справді Національно-визвольна війна всього нашого народу. 
Спочивай з миром, Василю Васильовичу! Наш найстарший герой! 
Вічна Тобі слава!

Назар ПРИХОДЬКО, волонтер


Коли я впаду…

“Коли я впаду, мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце”, – ці слова Юрія Горліса-Горського Сашко Капінос вибрав для пам’ятника “Борцям за волю і незалежність України”, який разом із братом побудував у с. Куликові Кременецького району на Тернопільщині.
Вечір пам’яті Героя Небесної Сотні Сашка Капіноса “Раз добром нагріте серце вік не прохолоне” відбувся в Києві в Національному центрі культури “Музей Івана Гончара” 10 березня 2018 року. Цього дня Олександрові Капіносу виповнилося б 34 роки. Він був одним із найяскравіших представників молодого покоління незалежної України.
Сашко Капінос народився в с. Дунаєві Кременецького району. У 2001 р. закінчив із золотою медаллю Дунаївську школу, а в 2006-му з відзнакою – лісотехнічний університет у Львові. У 2008 – 2009 рр. Капінос жив у Вінниці, де був керівником громадської організації “Сколоти” (самоназва скіфів). 
Сашко Капінос любив роботу на землі,  тож став фермером. Перший у рідному селі почав носити вишиванку, показуючи приклад молоді. Перший виступив за зняття радянської символіки (але комуністичну зірку на Будинку культури замінили тризубом вже після загибелі Капіноса). Ініціював встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку, організовував вечорниці, навчав молодь народних танців. Створив спортивний клуб. Власним коштом і силами облаштував його. Організував співочий гурток у Куликові. Грав на баяні, гітарі, бандурі. Збирав українські пісні. Мріяв власноруч виготовити бандуру і кобзарювати по селах. Започаткував уроки писанкарства напередодні Великодня не лише в Дунаєві, а й у навколишніх селах. Вів антитютюнову та антиалкогольну кампанії. Був волонтером літніх таборів для дітей-сиріт з усієї України. Щороку приїздив у Київ на Покрову та брав участь у маршах на честь УПА. Багато подорожував історичними місцями України – вклонився і Холодному Яру, і Хортиці. Майже щороку в травні, в річницю поховання Кобзаря, їздив у Канів на Тарасову гору. У 2009 році вступив до ВО “Свобода”.
На початку 2012 р. відстояв права громади і не дозволив побудувати в Дунаєві хімічний завод, який би завдав шкоди довкіллю. Був одним із найактивніших учасників Мовного майдану (голодував 12 днів на знак протесту проти антиукраїнського закону Ківалова – Колесніченка). Учасник Революції Гідності. “Кремінь” (псевдо Капіноса) – ройовий 35-ї штурмової сотні “Волинська Січ”. 
Увечері 18 лютого 2014 р. під час атаки силовиків біля барикади поблизу Будинку профспілок Сашко Капінос дістав тяжке поранення голови. Помер наступного дня в лікарні. Трохи не дожив до свого 30-річчя. Він планував одружитися після перемоги революції з Оленою Котляр, з якою познайомився на Майдані.
Олександрові Капіносу посмертно присвоєно звання Героя України. У Дунаєві герою встановлено пам’ятник, у Куликові на приміщенні клубу – меморіальну дошку. 
На вечорі пам’яті було відтворено все те, чим Сашко жив, надихався та надихав. Спочатку для дітей було влаштовано майстер-класи з писанкарства, створення витинанок, виготовлення шабель, фехтування, майстрування автентичних дерев’яних іграшок, цікаві заняття з історії.
Спогадами про героя поділилися рідні і друзі Сашка, Олена Котляр. Було показано про нього фільм. Співали кобзарі Тарас Силенко, Василь Лютий, Михайло Коваль, лірник Михайло Хай та інші. Учасники дитячого театру “Левеня” декламували вірші Тараса Шевченка. Була й танцювальна частина.
Співорганізатором вечора пам’яті виступив Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ


Овсій Гончар знову в Мотовилівці

Сьогодні українці переосмислюють значення подій Національної революції 1917 – 1921 років. У наші міста і села повертаються імена людей, згадувати про яких уголос за російсько-радянського окупаційного режиму було небезпечно. Одним із таких “ворогів радянської влади” був уродженець с. Казенної Мотовилівки Васильківського повіту Овсій Гончар – отаман Бурлака. Тут він прийшов у світ 1888 року.
Вперше про нього українці дізналися із “Записок повстанця” Марка Шляхового, які я розшукав у Центральному державному архіві вищих органів влади і управлення та видав окремою книжечкою. 2000 року на Українському радіо прознувачала моя передача про отамана Бурлаку, а наступного року опублікував про нього розповідь у книжці “Повернення отаманів Гайдамацького краю”. Писав про Овсія Гончара і в книжці “Отаман Зелений” та у збірці спогадів “Так творилося Українське військо”.
Ось коротка довідка про нього. 
Селяни вважали Овсія Івановича мудрим і добрим чоловіком, який піклується про їхнє майбутнє. У своїй хаті він заклав “Просвіту” ім. Бориса Грінченка, закупив книжки. 
Марко Шляховий із Глевахи дав таку характеристику Овсієві Гончару: “Надзвичайно розумний і чесний… неймовірно холоднокровний”, завжди спокійний і усміхнений. Овсій Гончар одним з перших взявся творити на Київщині відділи Вільного козацтва. 
У 1919 р. більшовики розграбували і спалили “Просвіту” ім. Бориса Грінченка, забрали худобу, золото в торбинці, килими, швейну машину, скриню, навіть скатертину. Особливо шкодував Овсій за книжками. З розпуки не знаходив собі місця, все думав, як поквитатися з окупантами. З ними, як він сам зазначав, “інакше як з варварами, які руйнують навіть такі народні установи, як “Просвіта”, не можна поводитись. А з варварами інакше й не можна поводитись, як тілько биться зі зброєю в руках”. 
Овсій Гончар почав агітувати селян до виступу проти російських окупантів. Навесні 1919-го він, зібравши 8000 мешканців Панської і Казенної Мотовилівки, Борової, Оленівки, Мар’янівки, Руликова, Барахтів, Глевахи, Великої Вільшанки, Яцків, Митниці, Крушинки та інших сіл повіту, організував Васильківське повстання проти більшовицьких окупантів… 
І ось до його 130-ліття, 16 березня 2018 р., земляки урочисто відкрили меморіальну дошку біля центрального входу Великомотовилівської школи. Ініціювали її встановлення краєзнавець Андрій Мороз та онука отамана Наталя Дубровська. Саме їм було надано почесне право відкрити дошку. Промовляли також редактор газети “Культура і життя” Євген Букет, просвітяни Едуард Мондзелевський і Артем Щербанівський, голова Фастівської станиці ветеранів УПА Володимир Підіпригора, краєзнавець Анатолій Страшук, автори меморіальної дошки – художник Василь Легкий і скульптор Михайло Дмитрів, отець Леонід та учні, коштом яких і був вшанований великий земляк. Співав бандурист Василь Жованик.
Участь у відкритті дошки взяли член Історичного клубу “Холодний Яр” Олександр Півень та організатори ГО “Ініціативна молодь Мотовилівських сіл” Юліана й Олег Тетенькіни, які планують встановити в Боярці меморіальну дошку на пам’ять про молодшого брата Овсія Гончара 17-літнього Терешка Гончара, якого закатували більшовики за членство у “Просвіті”.
Щира подяка всім учасникам свята повернення на батьківщину отамана-просвітянина Овсія Гончара!

Роман КОВАЛЬ

Світлина – від ГО “Ініціативна молодь Мотовилівських сіл”.


Без традиції немає культури, без культури немає держави

У сфері національної культури відмова від традицій минулого, обзивання таких традицій “нафталіном”, як це зробив телеведучий Юрій Макаров, загрожує національній безпеці. За такого підходу і героїчну традицію українства можна віднести до “нафталінної”. 
Здається, давно канули в Лету Холодноярська “республіка”, героїчні ОУН і УПА, Карпатська Україна, але коли до українського народу прийшла біда – воєнна агресія РФ, – швидко сформувалися загони добровольців і пішли захищати нашу Батьківщину... Ці загони мали історичні назви – батальйон ОУН, ОДЧ “Карпатська Січ”, підрозділ “Холодний Яр”…
Тарас Шевченко завжди звертався до “мертвих, живих і ненарожденних”. А Макаров наших мертвих, які енергетично пов’язані з нами, публічно та зневажливо назвав “нафталіном”.
Відсікаючи героїчне минуле українців, макарови послаблюють світоглядну складову сфери національної безпеки у країні, яка воює, а отже, їхня праця в засобах масової інформації є небезпечною для нашого буття.

Віталій МАТЯШ


“Давно вже росіяни проникли в Україну”

Перефразовуючи роздуми Миколи Бердяєва про російсько-німецькі взаємини, можна сказати: давно вже росіяни проникли в Україну, зросійщили українську державність і культуру, керували тілом і душею України. Хоча, на погляд д-ра Донцова, найстрашнішим є те, що російська еліта, російські письменники несуть для неросіян “ідею не життя, а смерті”. Позаяк “не Криленки й Муравйови заволоділи Великою Україною, а перед ними ще – Пушкіни і Достоєвські”. Цьому духовному завоюванню чинив опір Тарас Шевченко. А оскільки “Шевченко був сам-один супроти плеяди Пушкіних і Блоків”, опір цей був зламаний.

Петро СОКОЛОВ

Дж.: Соколов П. “Ковалі слова” і “жоглери словами” // Українські проблеми (Київ – Львів). – 1991. – Ч. 3. – С. 84 – 86. 




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ