Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2018 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Пісня – єдиний хліб людської душі


Пісня – єдиний хліб людської душі
“Як потрібна рідна пісня на рідній землі! Правдива, невмируща, жива! У ній закладено формулу вічної мудрості всього нашого життя!” – до такого висновку прийшов Василь Литвин, що проніс пісню крізь усе своє життя, як живу воду для душі людської.
Де ж початок, коріння, з якого проросло буйне, квітуче дерево його творчості?
Безмежний простір трав, високі прадавні могили, круті балки, життєдайні струмки степових річок і пісні, якими з колиски огортали все єство батько й мати.
Мати, Марія Ониськівна, з давнього хліборобського роду, співала з ранку до ночі. Що б не робила – все з піснею. На кожен випадок чи подію знаходила відповідну пісню. Змучена колгоспною кріпаччиною, виснажена материнським горем (із 12 дітей вижило тільки четверо), вона несла в серці цілюще джерело пісні. Напоювала ним дітей і всіх тих, хто так чи інакше входив у коло спілкування.
І батько, Степан Андрійович, теж володів пісенним дивом. Окрім того, за свідченням його синів, Миколи та Василя, мав рідкісний голос: необмежені можливості верхів-низів, приємний сріблястий тембр.
Часто батьки співали разом. А тому, скупані в піснях, Микола та Василь і самі рано почали співати.
До батька на посиденьки приходили фронтовики, душі яких ніяк не могли вирватися з пекла страхітливої, скаженої, вогняної стихії війни. І хлопці щирими дитячими голосами співали почуті від них пісні. І ця дитяча безпосередність розчулювала, розтоплювала лід у душі, розцвітала несподівано ніжним і життєствердним чуттям. Вже тоді малий Василько відчув силу пісні, дивлячись на сльози чоловіків, які пройшли крізь вогонь і смерть. Душа начебто зачерствіла і скрижаніла, відгукувалася на пісню, відроджувалась у первісній суті. 
Тому Василь охоче співав усім, хто його просив. У школі жодне свято не минало без участі братів Литвинів, як і районні огляди та олімпіади.
Василь співав вдома і на вулиці, у школі, в дуеті з братом і сам.
Та відчуття співу до самозабуття сталося з ним років у чотирнадцять. Вийшов на другий поверх у школі. Перерва, бігають-метушаться школярі. А він задивився у вікно: безмежний простір степу, вдалині могила. І заспівав, мало усвідомлюючи, що робить:

Ой у полі могила
З вітром говорила:
Повій, вітре буйнесенький,
Щоб я не чорніла…

Коли отямився, глянув навколо – майже вся школа, вчителі та учні, стоїть і слухає. Підійшов вчитель співу і мовив: “Василю, тобі треба вчитись на співака!”
Це й визначило подальшу долю Василя.
Не вступив до Одеського музичного училища – захрип перед екзаменами.
Вирватися з колгоспного кріпацтва важко. Кинулися з братом на пошуки і вступили до Кролевецького художнього училища, бо й малювали обоє гарно.
Співав у художній самодіяльності, у дуеті з братом і сам. Ось тут вони зблизька побачили бандуру. Василь відчув: то найліпша опора для його пісні. Сіли з братом за бандури.
Перший вчитель – Михайло Іванович Білошапка. Він і благословив хлопців на шлях бандуристів. Посприяв їхньому вступу до Київського музичного училища ім. Р. Глієра.
Навчаючись там, Василь відчув підсвідомий поклик рідної пісні. Відмовився співати пропоноване і попросив у вокаліста українських народних. Той здивувався, але дав йому “Віє вітер, віє буйний”. На екзамені всіх вразив, бо відчув себе отим першим творцем, який вкладав у пісню все, чим повнилася душа.
Закінчити училище братам не вдалося: стипендія мізерна, батьки не в змозі були допомагати, підробляти ніяк, бо робота над піснею і бандурою забирає весь час.
Миколу запросили друзі до Тернопільського музичного училища, де мали змогу матеріально підтримати.
А Василь після 3-го курсу пішов працювати до Чернігівської філармонії. Саме тут і пройшов вишкіл бандуриста-співака на професійному рівні. Так, як і в музичному училищі, найважче було з репертуаром: пропонували або плакатно-бравурні сучасні, або жартівливі до блазнювання. Виборов для сольного виконання “Взяв би я бандуру”, так на все життя і залишив у своєму репертуарі.
На сцену кожного разу виходив як на екзамен: що ти несеш слухачам? Приходило оте юнацьке самозабуття: тільки пісня, тільки її сутність, яку потрібно передати правдиво і щиро. Слухачі платили вдячністю.
Тут і викристалізувалась неповторна манера співу Василя Литвина: він не виконував пісні, а співав так, ніби все, про що йдеться, щойно переживав і переповідає світові, чи слухає хто, чи ні.
Пізніше він скаже про це: “Кожна людина бачить пісню по-своєму. Для мене ж вона начебто моя звітність перед світом, що оточує. Він діє на мене своїми засобами та іспитами, що засмучують або радують, дають сили жити. Пісня – моя відповідь: я нічим більше не можу подякувати небу, що я є. Це глибше і значиміше, ніж можна уявити. Це найвище, що може послати людина світові”.
Василь боляче сприймав “халтурне” виконання і репертуар ансамблю, де працював. Тому, коли брат Микола закінчив Тернопільське музичне училище і, отримавши запрошення на роботу у філармонію, покликав і Василя, з радістю погодився. Працювали і в дуеті, і поодинці солістами. Тут дали можливість добирати репертуар самому. Радість від того була і артистам, і слухачам, бо співали те, що серце підказувало.
Та недовго так було, всього півроку. Попали під “всевидяче око, всечуючі вуха” КДБ. Висновок: націоналістичний репертуар. Професійна сцена була закрита. Мало того: Миколу довго і принизливо допитували, до якої націоналістичної спілки належить. Навіть кілька місяців тримали в ув’язненні.
А Василя віддали в солдати, хоч за станом здоров’я не мав іти до війська. Знущалися “дозволеними” засобами немилосердно. Але Василь був терплячий, жив за принципом Тараса Шевченка “Караюсь, мучуся… але не каюсь!..”.
Повернувшись із війська, скільки не звертався до музичних установ – відмова. І Чернігів чемно вирядив геть. Сцена знову недоступна. Працював де можна, ніякої роботи не цурався.

За сприяння друзів потрапив у Бориспільський р-н, вів самодіяльний ансамбль бандуристів. Музично-хорове товариство готувало концерт кобзарів, бандуристів-лірників. Друзі Петро Засенко та Дмитро Чередниченко посприяли, щоб і Василя запросили. Секретарка, яка носила репертуарні списки до ЦК КПУ на затвердження, переповіла анекдотичну розмову при їхньому розгляді. Дійшли до імені Василь Литвин: перша пісня “Ой полети, галко”, друга – “Ой не пугай, пугаченьку”.
– А, про птичек! Пусть поёт!
Йшов 1969 рік. Київська опера переповнена. Такої події в Україні не було понад три десятиліття!
Захоплено стрічали всіх: і більш відомих (Андрій Бобир, Володимир Перепелюк, Микола Полотай), і менш відомих (Олександр Маркевич, Григорій Ільченко, Іван Панченко, Семен Гнилоквас). А Євген Адамцевич приніс із забуття “Запорозький марш”, який і до сьогодні лунає козацькою звитягою по всій Україні. Григорій Ткаченко подав зразок традиційного кобзарського співу. І лірник Павло Чемерський озвався традиційним прадавнім відгуком століть.
І злетіла з уст Василя Литвина та зі струн його бандури пісня, що з’єднала віки, озвалася голосом зруйнованої Січі, заборонена, не співана хтозна-відколи.
Зал шаленів, повнився незвичними на той час вигуками “Слава!”.
А ще як озвався-затужив болем козака-запорожця, якому “нігде гнізда звити і діточок зростити”, оплески вихлюпнулися через край. Мусив заспівати ще й третю, поза списком – “За байраком байрак”.
Після цього виступу музично-хорове товариство запросило на роботу в новостворений оркестр українських народних інструментів солістом. Викликав брата Миколу, який на той час був у Львові. Знову поєдналися в дуеті. Пісні, як і раніше, добирали-пропонували за своїм принципом: ті, що промовляють до серця слухачів.
На одному з перших концертів оркестру, у Київській філармонії, брати Литвини заспівали “Марш Богдана Хмельницького” (сл. Степана Руданського, муз. Миколи Литвина). Реакція залу була така ж сама, як і в опері, – шалена.
“Та недовго сонце гріло, Недовго молилось…” Втрутилася сила, від якої не сховаєшся і за “стіною Кавказу”. Звільнили з роботи.
Куди податися?
Родичі дружини жили в чудовому наддніпрянському селі Гребенях. Перебралися туди, нашкребли грошей на сяку-таку хатинку.
Професійна сцена закрилася для Василя на довгий час.
Спробували знайти вихід на сцену в Черкасах, де жили батьки дружини, але куди не потикався, скрізь відмова: ні Черкаський народний хор, ні філармонія, навіть міський Будинок культури не запропонували роботи.
Знову повернулися в Гребені. Тут міг працювати в Будинку культури, але під пильним контролем.
Пісня ж кликала, бриніла в серці, рвалась на волю. Як він говорив про себе: “Пісня – то моя душа, яка скаже за мене все”. Отож знаходив пісні, що відгукувалися в душі, й співав їх на кручах дніпрових – небу, сонцю, рідній землі.
Звичайно, друзі не забували Литвинів. Частенько заходили на гостину, аби почути нові пісні. Це Алла Горська, Борис Плаксій, Василь Забашта, Іван Гончар, Іван Дзюба, Оксана Мешко, Діана Петриненко. Навідувалися і Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Іван Марчук, Ніна Матвієнко, яку Василь звабив Гребенями – теж має тут хату. Були спільні концерти з тріо “Золоті ключі”, навіть гастрольна поїздка до Канади.
“Відчував відсутність пісень сучасного громадянського звучання, – казав Василь Литвин. – Тобто з’явилася воля до пісні, але пісні не чути, і я наважився сам співати про те, що мені сьогодні болить. Так я почав творити власні мелодії на слова класиків, а також сучасних поетів”.
Народжувалися нові й нові пісні.
З гребенівських круч пролунала пісня на слова Петра Перебийноса, яка стала піснею року на пісенному вернісажі, – “Рятуйте, люди, пісню!”.
Нарешті Василя Литвина запросили на роботу в Укрконцерт. Слухачі сприймають спрагло. Навіть Москва запросила на ювілей. “Слово о полку Ігоревім” мало надзвичайний успіх. 
Успішно концертував не тільки Україною. Побував на Камчатці, в Канаді, Литві, Польщі й Казахстані.
Та ось Український фонд культури, головою якого був Борис Олійник, скликав комітет порятунку української народної пісні. На одне із засідань запросили і Василя. Коли покликали до слова, відчув: дзвенить пісня, яку склав на текст Лесі Українки “Де тії струни? Де голос потужний? Де теє слово крилате?”.
А за плечима встають когорти замучених, страчених, але незнищенних лицарів рідної пісні: кобзарів, бандуристів, лірників. Пісня дзвеніла, кликала до дії. І мовив: потрібно створити кобзарську школу, таку, як була на Січі.
Багато людей долучилося до цієї святої справи.
Український фонд культури 1989 року підготував благодійний концерт кобзарів-бандуристів у Палаці “Україна”. Збір – на користь кобзарської школи, яка намітилась у с. Стрітівці Кагарлицького району.
Минуло 20 років від пам’ятного концерту в Київському оперному театрі.
Зал, від партеру до верхнього ярусу, спрагло очікував. Співали всі ті, що і в оперному театрі, та ще долучились молодші: Павло Супрун, Микола Литвин, Анатолій Гришин, Володимир Войт, Володимир Кушпет, Остап Стахів.
Василь заспівав пісню “Народе мій…”, створену ним на слова Івана Франка. Коли прозвучали слова “Вірю в силу духа І в день воскресний твойого повстання!”, п’ятитисячний зал встав. Люди далі слухали стоячи.
До Василя на другий день був дзвінок: що за пісню він склав? До якого повстання закликав? Він відповів: цим словам уже, мабуть, півстоліття. Їх написав Іван Франко. У відповідь розчароване: “А… Франко…”
Кобзарську школу в с. Стрітівці створено зусиллями багатьох ентузіастів. На відкриття з’їхалося багато люду, навіть із Москви, Польщі та Литви. Проведено обряд посвяти за давніми кобзарськими традиціями.
У школі Василь навчав “кобзариків”, як він лагідно їх називав, практичного кобзарства. Намагався вкласти в їхню свідомість напрям розвитку творчого шляху.
Як він жартома називав, у “творчому тандемі”, об’їздив із дружиною майже всю Україну, шукаючи учнів-“кобзариків”.
Коли пішов зі школи, не полишав концертної діяльності. Шукав пісні про те, що найбільше болить чи радує рідну землю.
Щороку їздив на фестиваль бойових козацьких мистецтв “Спас” на Хортицю. 
Охоче долучався до роботи Історичного клубу “Холодний Яр”, був його членом. Відгукувався на запрошення в школи, навчальні заклади, любив молодіжну аудиторію, бо мав із чим до них іти. Заперечував скептикам, які негативно відгукувалися про молоде покоління. “Молодь наша прекрасна, – казав, – і вона повинна знати це і вірити в нас, вчителів, і у свої власні сили”.
У пошуку необхідних пісень роздумував: “Я коли був молодий, щось таке про себе уявляв: який я геніальний – пісні складаю!.. А з роками осягнув: не складаю я їх, а чую… Вони вже були, ті мелодії, віки до мене, то музика рідної землі, вона звучить вічно, а я її просто чую і передаю іншим…”
І тут же: “Я несу величезну відповідальність за кожне слово в пісні, бо усвідомлюю, що то за зернятко. І не повинно там бути ані бруду, ані пустоти! Я не вважаю себе композитором, просто беру на себе сміливість інтерпретувати поезію так, як підказує мені серце”.
Не полишав цієї діяльності до останку: всього півроку не мав публічних виступів. Але пісні складав і в цей час. Останні його пісні: “Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була” (сл. Павла Тичини), “Українці, вчуймо голос крові” (сл. Антоніни Литвин”, “Не ділім Україну” (сл. Сергія Борщевського), “Народе із трипільських запорогів” (сл. Бориса Олійника), пісня-сповідь комбата Олександра Гуменюка “Я вродився з козацького болю”.
Не любив, коли перелічували його нагороди і звання, розцвітав, коли просто дякували за пісню. 
А нагород таки трохи мав: лауреат Літературно-мистецької премії ім. Івана Нечуя-Левицького, лауреат Премії Фонду родини Тараса Шевченка, відмінник освіти України; відзнака Українського фонду культури “За сподвижництво в українській культурі”.
Радий був званню заслуженого артиста України, – бо легше стало пробивати дорогу кобзарській школі. Нагороджений Василь Литвин і орденом “За заслуги перед Україною” ІІІ ст., став і почесним громадянином Кагарличчини.
У репертуарі кобзаря близько 250 пісень, 172 з них – на власну музику.
Василь Литвин усвідомлював себе крапелькою із джерела народної пісенності. 
“Народна пісня, – говорив він, – є джерело найвищої людської мудрості, найправдивіше слово наших геніїв-предків, полишене нам у спадок і звернене до нас, живих. Я живу і дію своїми піснями – і просто не можу собі уявити іншої долі. Якщо людина не реалізує здібності, даровані їй природою, вона просто гине. Візьміть джерело, воно зникає, якщо вода в ньому застоюється. Отже, потрібно весь час вихлюпувати воду, аби прибувала нова, прозора і чиста. Так і у творчості: чим більше віддаєш людям, тим швидше оновлюєшся”.
Отож черпаймо водицю живу з пісенного джерела Василя Литвина, і він житиме серед нас своїми дивовижними піснями.
“Українці! Співайте рідних пісень! Оживляйте душу!” – такі були його останні слова. Нехай вони доторкнуться кожного чуйного серця!

Антоніна ЛИТВИН, дружина
 
  
 
Жалоба за Василем Литвином

Обірвалась бандури струна –
Болем – зойком пішла луна:
Ще один цвіт убили морози,
Ще одна заніміла весна…

Ой бандуро! Душа ти співуча!
Голос твій крізь віки лихоліть
Зі стрімкої дніпрової кручі
Невпокорено рветься у світ.

Що струна, то і пісня озветься
З незнищенного скарбу народу,
Перелине від серця до серця,
Обізветься від роду до роду.

Твої струни – то віще начало,
То живий Духу нації знак,
З ними думи народні звучали –
Їх співав лицар Волі, козак.

Ой порвалась бандури струна,
І погасла одна із пісень.
Тихим жалем бринить ще луна…
Хто ж підхопить той спів? Понесе?!
Підхопіте, хто зможе, той спів!

Антоніна ЛИТВИН 
 

 



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ