Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2018 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


січень 2011

    > Партизанське Різдво 90 літ тому
    > Ювілеї і дати. Січень
    > Історик від Бога і серця
    > Презентації у Перемишлі
    > “Найбільше диво – наша земля”
    > Михайло Гаврилко повертається
    > Науковій громадськості світу
    > Борець за мову і волю
    > Василь Барладяну – це вже історія
    > Мій внесок
    > “Юрій Горліс-Горський”
    > Сотник Василь Онищук
    > Трагедія хутора Дерещуків
    > Росія: “Голодомор не визнавати!”
    > “Найкращий подарунок”
    > “З великої любові…”

Партизанське Різдво 90 літ тому

На початку 1920-х рр. партизани Різдво зустрічали частіше не з родиною, а в колі побратимів, із зарядженою зброєю. Небезпека чигала на них кожної миті, бо безбожники-чекісти на Свят-вечір не відпочивали, вони тяжко працювали, вишукуючи снігами, де зустрічають свято партизани, щоб їх, у цей радісний день зовсім не войовничих, вполювати.
В ті роки постійних небезпек Різдво для багатьох могло бути останнім святом в житті. Та й було це свято, хоч і врочистим, та все ж невеселим, адже кожного бентежила думка – що далі, скільки ще ховатися по лісах, чи побачу я ще коли рідних?
На Різдво в ті роки траплялося особливо багато трагедій. Так останнім в житті став Свят-вечір 1922 року для партизана Лаути. Разом з отаманом Струком він хотів зустріти Різдво в мирі та спокої на дачі біля ст. Тетерев. Та чекісти вистежили партизанів.
Ось чекістський звіт “О разгоне совещания главарей банд на ст. Тетерев” (в перекладі на українську мову): “За даними Радомисльського політбюро, в районі с. Тетерів залізничної лінії Київ – Коростень у ніч на 7/1 відбулася нарада проводирів банд: Струка, Хвостенка, пом. отамана Струка Жоржа, агента для зв’язку при головному штабі повстанських військ Київщини Лаута, двох невідомих, які прибули з Польщі, та інших. Загоном Радомишльського політбюро було влаштовано засідку, внаслідок якої нараду розігнано, причому Лауту вбито”.
Бачте, нараду розігнали сміливі чекісти, а не свято скривавили…
Струк з товаришами кинувся шукати отамана Орлика. Знайшов його на Яхнівській лісопилці. “Прибігли майже голі”, – розповідав Орлик. Була друга година ночі, а о 4-й ранку мусили вже збиратися в дорогу.
Другий день Різдва планували провести на хуторі Таборище. Але там вже чекали радомишльські чекісти. Хотіли Різдво Христове разом зустріти?
Жорстоко поплатилися червоні за свою працю у свято. Кількох їх партизани спровадили до “небесної канцелярії”. Та один чекіст виявився спритнішим. Він смертельно поранив двох повстанців – Кузьму “Старого” і “Левенка”-Пісковця. Отримав дві кулі й Орлик – у груди, і в хребет. Ось так праздникували Різдво 1922 року партизани Київщини.
Про це, зокрема, йдеться у моїй книжці “Отаман Орлик”, в основу яких лягло 17 томів кримінальних справ з Галузевого державного архіву СБУ.

А ось як зустрічали Різдво 1921 року партизани-гуцули, арештовані поляками як учасники повстання. Це вже епізод спогадів Михайла Горбового з книги “Гуцули у Визвольній боротьбі”.
Прийшло Різдво. На серця наче скала налягла. Спомини так роєм і сунуть на тебе. Голови похилилися.
Свят-Вечір. Всі посумніли, за­мовкли. Лиш час до часу декотрий обізветься:    
– Десь там наші дома тужать за нами, згадують, слізьми тяжкими заливаються, а ми, братчики, тут теж не в гаразді і згадуємо їх.     
– Лиши, брате, – обзивається другий, – не доливай гіркої. Чей же від цього не полекшає.
І знову мовкне все. І так до вечора. А смерком знову почалося.
– А подивись, братчіку, чи не видко зірниці, – каже котрийсь із кута.
Молодший дряпається на вікно.
– Не видко ще...
І знову запанувала мовчанка, аж котрийсь сів таки на вікні, щоби “присокотити” оту зірницю. За хви­лю обізвався:
– Ей, братчики, в нас уже колідуют. Уже зірниця зійшла. Зараз сідають до святої вечері... Гірка вона буде їм без нас, а нам без них...
Всі посхоплювалися, стовпилися біля вікна, щоби побачити оту зірницю. А, може, на ній тепер стрі­неться не одна пара очей? Цих, із-за залізних ґратів і грубих мурів, із тими, з високих гір, плаїв, з-під низьких стріх...
Декотрі стали вдягатися в чисту білизну, наче б збиралися йти до сусіда в гостину.
Вби­ралися на великий сум...
Нагло загреміли ключі у две­рях, заскреготів замок, двері відчи­нилися, а ключник закликав:
– Ану, гуцули, комітет приїхав. Йти по баняки!
Зараз заворушилося в наших камерах, деякі вилетіли на коридор, побігли вділ.
Справді, пані з Допомогового комітету привезли вечерю.
Ключник кричить:
– Бери швидше баняки і не балакай. Радій, що маєш що їсти.
Пару слів з панями – і двері зачинилися, заскреготів замок.
Винесли ка­зани на гору, хотіли ділити та де там! Як ділити кутю, голубці, пироги і книші. Рішили домовитися з ключниками.
Поговорили з ними, замки на цей раз заскреготіли тихо, і ми всі разом знайшлися в камері №25. Зсунули нари, зробили з них стіл, застелили ліжниками, засвітили свічки, розділили кутю... Всі поставали кругом, настрій торжественний...
Зачалися промови:
– Товариші! Не смі­ємо упадати на дусі, не сміємо під­даватися зневірі! Мусимо вірити в побіду правди над брехнею. Вона побідить. Бачимо, що ми не самі. За нас тямлять, не забувають за нас.
Підбадьорені на дусі, засіли всі до вечері.
Опісля залунали коляди, спочатку такі, як і всюди, а наприкінці вже чисто гу­цульські про “пана господаря”, його худібку, кожна строфа закінчувалася “гой дай Боже”. О год. 9 пролунав дзвінок і ми пішли до своєї камери.
Отак зустрічали Різдво борці за волю України!

Роман КОВАЛЬ



Ювілеї і дати. Січень

1 січня 1894 р. народився Євген ОНАЦЬКИЙ, член Центральної Ради та ОУН, журналіст, історик.
1 січня 1895 р. народився Гнат ЗАПАДНЮК, учасник Першого зимового походу Армії УНР, автор стрілецької пісні “То не грім загримів”.
1 січня 1904 р. народився бандурист Євген АДАМЦЕВИЧ. 1 січня 1909 р. народився Степан БАНДЕРА.
1 січня 1926 р. народився бандурист Олексій НИРКО.
2 січня 1875 р. народився Юрій КОЛЛАРД, співзасновник РУП.
3 січня 1921 р. загинув чорноліський отаман Микола КІБЕЦЬ-БОНДАРЕНКО.
3 січня 1944 р. народився Петро ХМАРУК, діяч Визвольного руху, багаторічний в’язень сумління.
3 січня 1950 р. народилася поетеса Леся СИЛЕНКО, мати бандуриста Тараса Силенка.
3 січня 1951 р. помер Юрій КОЛЛАРД, співзасновник Революційної української партії, автор спогадів.
4 січня 1891 р. народився Іван ЛИТВИНЕНКО, командир 1-ї Запорозької дивізії, полковник Армії УНР.
5 січня 1919 р. загинув Свирид СОТНИЧЕНКО, кубанський бандурист, член Кубанської ради.
5 січня 1923 р. народився сотенний УПА Мирослав СИМЧИЧ-“КРИВОНІС”.
6 січня 1834 р. народився поет Степан РУДАНСЬКИЙ.
6 січня 1846 р. Тарас ШЕВЧЕНКО написав “Заповіт”.
6 січня 1846 р. у Києві організовується Кирило-Мефодіївське братство.
6 січня 1898 р. народився Володимир СОСЮРА.
6 січня 1982 р. помер бандурист Василь ЄМЕЦЬ, учасник Визвольних змагань у лавах Армії УНР.
7 січня 1853 р. народився історик Микола АРКАС.
7 січня 1947 р. помер Ілько ГАВРИЛЮК, сотник УГА, письменник, педагог.
8 січня 1878 р. народився Володимир СТАРОСОЛЬСЬКИЙ, перший голова товариства “Січові стрільці” у Львові, член Бойової управи УСС і Союзу визволення України.
8 січня 1935 р. народився поет Василь СИМОНЕНКО.
10 січня 1875 р. народився Кость БЛОХА, командир 2-го полку 1-ї Синьої дивізії,  повстанський отаман (псевдо Здобудь-Воля).
11 січня 1597 р. народився Петро МОГИЛА, український культурно-освітній діяч.
11 січня 1647 р. запорожці розбили турків, які напали вночі на Січ.
12 січня 1944 р. загинув Роман СУШКО, командир 2-ї дивізії Січових стрільців, крайовий командант УВО, полковник Армії УНР.
12 січня 1975 р. помер Роман ДАШКЕВИЧ, начальник артилерії корпусу Січових стрільців, генерал-поручник Армії УНР.
12 січня 1991 р. померла поетеса Леся СИЛЕНКО, мати кобзаря Тараса Силенка.
13 січня 1877 р. народився Левко МАЦІЄВИЧ, громадський діяч і науковець.
13 січня 1893 р. народився Павло ГОРЯЧИЙ, сотник Армії УНР.
14 січня 1882 р. народився Іван ОГІЄНКО, науковець і релігійний діяч.
14 січня 1898 р. народився Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ, письменник, старшина Армії УНР.
15 січня 1871 р. з’явився на Світ Божий Агатангел КРИМСЬКИЙ, письменник і мовознавець.
15 січня 1890 р. народився Антон ГРЕБЕННИК (отаман Чорна Хмара).
15 січня 1970 р. помер Олександр ШАРУДА, бунчужний Окремого кінного дивізіону ім. Петра Болбочана.
16 січня 2001 р. помер бандурист Микола БУДНИК.
18 січня 1654 р. відбулася Переяславська рада.
18 січня 1957 р. помер археолог та етнолог Вадим ЩЕРБАКІВСЬКИЙ.
19 січня 1912 р. народився Ярослав СТЕЦЬКО, голова Проводу ОУН.
20 січня 1897 р. народився Євген МАЛАНЮК.
21 січня 1803 р. помер останній український гетьман Кирило РОЗУМОВСЬКИЙ.
21 січня 1919 р. в Хусті Всенародні збори ухвалили приєднати Закарпаття до УНР.
21 січня 1978 р. на знак протесту проти російської окупації спалив себе Олекса ГІРНИК.
22 січня 1918 р. Центральна Рада проголосила самостійність УНР.
22 січня 1919 р. в Києві проголошено Акт злуки всіх українських земель в одну державу.
23 січня 1667 р. Польща і Москва Андрусівським договором поділили між собою Україну по Дніпру.
23 січня 1921 р. москалі вбили композитора Миколу ЛЕОНТОВИЧА.
23 січня 1947 р. загинув Микола АРСЕНИЧ,  референт СБ Проводу ОУН, лицар Золотого хреста заслуги.
25 січня 1942 р. на російській каторзі загинув Агатангел КРИМСЬКИЙ.25 січня 1967 р. помер бандурист Семен ВЛАСКО.
26 січня 1892 р. народився Григорій ЯКОВЕНКО, член Холодноярського повстанкому.
27 січня 1839 р. народився Павло ЧУБИНСЬКИЙ, автор слів українського гімну “Ще не вмерла Україна”.
27 січня 1860 р. вийшов друком повний “Кобзар” Тараса ШЕВЧЕНКА.
27 січня 1981 р. помер Лавро КЕМПЕ, козак полку Чорних запорожців Армії УНР, режисер, актор.
28 січня 1918 р. загинув від московської кулі командувач 1-ї Української дивізії і 1-го Українського корпусу Яків ГАНДЗЮК.
28 січня 1929 р. почався 1-й Конгрес українських націоналістів, на якому було створено ОУН.
29 січня 1572 р. народився Мелетій СМОТРИЦЬКИЙ, культурно-просвітницький діяч.
29 січня 1900 р. створено Революційну українську партію.
29 січня 1918 р. відбувся бій під ст. Крути між Студентським куренем та російським військом Михайла Муравйова.
30 січня 1895 р. народився Петро ДЯЧЕНКО, генерал-хорунжий Армії УНР.
30 січня 1962 р. помер четар УСС, верховний отаман Україн­ського Пласту (1924 – 1934) Северин ЛЕВИЦЬКИЙ.
31 січня 1648 р. на Запорозьку Січ прибув Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
31 січня 1918 р. помер Іван ПУЛЮЙ, винахідник променів, названих пізніше рентгенівськими.
31 січня 1949 р. загинув полковник Олекса ГАСИН-“ЛИЦАР”, шеф Головного штабу Української повстанської армії.



Історик від Бога і серця

“Снилось, що землю їв на вулицi рiдного мiста... Вирiзав тiєї землi двi плитi з стiл завширшки й з чверть завтовшки... Потiм побачив, що це не просто земля, а торф, з чорними i бiлими шарами, на смак як вафля пiсна, нi, трохи смачнiша…”
Іван Багряний, “Огненне коло”

Такі сни, мабуть, бачив і Василь Верига – на фронті під Бродами в червні 1944 року, може, й інші українські юнаки, котрі були закинуті німецьким командуванням у вогняне кільце на вірну смерть. За романом Івана Багряного “Огненне коло”, всі оточені під Бродами дивізійники загинули, але насправді декому вдалося вирватись. Серед цих був і Василь Верига.
Нелегка доля судилася цьому козакові. Навіть прізвище його свідчило про це. Вериги – ланцюги чи тягарі, які носили монахи для впокорення плоті. Ці “вериги” супроводжували Василя впродовж всього життя, але не зламали його, а загартували.
Народився він 3 січня 1922 р. в селі Колодрібка, тепер Заліщицького району Тернопільської області. Хлопчик виховувався в українському дусі. Хоч про батьків майбутнього історика мало що відомо, але любов до українського народу, української історії Василь напевно взяв від них і проніс через усе життя. Навчався в Заліщиках та коломийській гімназії. Подальшу освіту здобував уже на фронтах Другої світової.
Українці тоді опинилися в жорнах між двома імперіями: Третього Рейху і Радянського Союзу. Війна немилосердно молола українців, а вони вперто продовжували боротьбу за волю. Коли з’явилась надія, що Німеччина допоможе здійснити цю мрію, тисячі українців зголосилися до дивізії “Галичина”. Василь Верига, підхорунжий дивізії, пройшов пекло під Бродами, потім довгі роки перебував у таборах для інтернованих в Італії та Англії. Ці роки він згодом опише у своїй праці “Дорогами Другої світової війни: легенди про участь українців у Варшавському повстанні 1944 р. та про українську дивізію “Галичина”.
1951 року Василь Верига переїжджає до Канади. В Торонто здобуває вищу освіту. Змінивши багнет на перо, стає істориком. Василь Верига – автор багатьох значних праць з історії України, а саме: “Там, де Дністер круто в’ється” (про історію шкільництва на Заліщанщині), “Дорогами Другої світової війни”, “Нариси з історії України (кінець ХVIII – поч. XX ст.)”, багато праць, присвячених діяльності дивізії “Галичина” (“Слідами батьків: Нариси історії 30-го полку дивізії “Галичина” – 1-ї дивізії УНА”) та ОУН-УПА (“Втрати ОУН в часі Другої світової війни або “Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї”) тощо.
Енергійно працював Василь Верига і на викладацько-бібліотекарській ниві як член Асоціації професорів Торонтського університету, Американської асоціації поширення славістичних студій, а також Американської асоціації бібліотекарів. Завдяки йому про Україну дізнались закордоном, адже тривалий час українські книги, українська історія у Америці та й у всьому західному світі розглядалась лише у контексті російської історії.
Активну участь Василь Верига брав і у громадському житті українців Канади, був редактором журналу “Вісті Комбатанта”, членом Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, викладав історію України на курсах українознавства ім. Григорія Сковороди, виконував обов’язки віце-президента Світового конгресу вільних українців.
Здобув лаври Василь Верига і як оборонець доброго імені українців. 1971 року, коли, здавалося, жахи війни залишились у минулому, коли виросло ціле покоління, що про війну лише чуло, газета “Торонто Стар” раптом друкує статтю Симона Візенталя, який переконував, що в Канаді проживає багато воєнних злочинців часів Другої світової війни. Невдовзі такі публікації стають систематичними. В 1979 р. “Торонто Стар” “визначила”, що в Канаді мешкає понад тисячу воєнних злочинців. Головний удар було спрямовано на українців-дивізійників, в тому числі й на Василя Веригу.
Публікації викликали ажіотаж. 7 лютого 1985 р. канадський прем’єр Малруні змушений був створити одноособову комісію у складі судді Жюля Дешена, завданням якого було з’ясувати, чи звинувачення українців у воєнних злочинах правдиві. Оскільки головним об’єктом нападів була дивізія “Галичина”, суддя Дешен визнав право заступництва Комісії колишніх дивізійників. До цієї комісії увійшли Остап Сокольський, Андрій Кемеровський і Василь Верига. Комісія відкинула більшість претензій до українців і дивізії “Галичина”. У висновку говорилося, що немає підстав засуджувати дивізію “Галичина” як групу, адже звинувачення членів дивізії “Галичина” у військових злочинах не було доведено ні 1950 року, ні 1984-го. До того ж виявилося, що з 217 старшин дивізії “Галичина”, яких оскаржив Візенталь перед канадським урядом, 187 (тобто 86 %) ніколи не бували в Канаді…
Радісним для Василя Вериги став 1991 рік – через піввіку розлуки історик повернувся на рідну землю, побував у Колодрібці, в Заліщиках, на дитячих та юнацьких стежках. Він проїхав Україну вздовж і впоперек. Як невтомного мандрівника згадує Василя Веригу у своїх публікаціях письменник Михайло Слабошпицький.
Помер Василь Верига 30 грудня 2008 р., а 3 січня 2009 р., у день свого народження, був похований на українському цвинтарі Святого Володимира в місті Оквіл, біля Торонто. Його життя зробило повний оберт, щоби знову початися, але тепер вже в пам’яті вдячних нащадків.

Наталія МІНЯЙЛО



Презентації у Перемишлі

13 грудня в Перемишлі у приміщенні Українського народного дому відбулася презентація книги “Чорні запорожці” Петра Дяченка, командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР (упорядник-редактор Роман Коваль) та книги Олександра Іщука і Валерія Огородніка “Генерал Микола Арсенич: життя та діяльність шефа СБ ОУН”. Презентацію вели Роман Боровик, Мирослав Цимбалко та Олександр Стець – представники Фонду “Чорні запорожці”, коштом якого з’явилися ці книги. Презентацію збагачено показом фотографій та відеороликів із заходів, в яких брали участь Чорні запорожці у 2006 – 2010 роках.
Книжки розповідають про дві видатні особистості нашої військової історії. Спогади Петра Дяченка та інших чорношличників викликають у читача море пристрастей і можуть слугувати матеріалом для майбутнього кінофільму, книжка ж про Миколу Арсенича є суто науковою роботою двох істориків СБУ.
Оскільки читачі газети “Незборима нація” ознайомлені зі змістом спогадів Петра Дяченка, то варто насамперед сказати про книгу, присвячену Миколі Арсеничу – керівникові Служби безпеки ОУН, генералові контррозвідки ОУН(б).
Автори намагаються реконструювати життєвий шлях. Зокрема, показано роль Арсенича у становленні та розбудові Служби безпеки ОУН (б), проаналізовано його причетність до репресій у повстанському середовищі, розкрито ставлення до співпраці з політичними союзниками в боротьбі за створення Української Самостійної Соборної Держави. Микола Арсенич розкрив злочинні прийоми МҐБ, впровадив ефективні методи поборення ворога, підготував висококваліфіковані кадри для боротьби з більшовицькою агентурою. Авторам не вдалося приховати подиву рівнем організованості та законспірованості роботи Служби безпеки ОУН, безпощадним противником якої були гестапо та НКВД. Про рівень конспірації свідчить факт, що в окупантів до смерті Арсенича не було його фотографії. А він у 1930-х очолював українські студентські організації м. Львова, двічі перебував у польській тюрмі, де був старостою українських політв`язнів. Отже, мали б бути його фотографії у МҐБ, але...
Учасники презентації ставили численні запитання, які стосувалися насамперед участі сучасних Чорних запорожців у відродженні історичної пам`яті в Україні. Найбільше запитували про Холодний Яр, Юрія Горліса-Горського, село Березова Лука, звідки походить Петро Дяченко. Закерзоння залишається спраглим до інформації про українсько-більшовицьку війну у 1917 – 1920-х роках.

Олександр СТЕЦЬ, поручник Чорних запорожців
Перемишль



“Найбільше диво – наша земля”

У час, коли домінують неукраїнські інформаційні потоки, українець нерідко втрачає відчуття зв’язку поколінь, національної ідентичності, перестає замислюватися над одвічними питаннями буття, своєї місії у світі.
Відродити духовність, вселити впевненість у краще майбутнє, очистити від непотрібного покликана українська пісня, що доходить до найпотаємніших куточків людської душі, дарує наснагу, віру, любов, розуміння ближнього.
Незабутнє свято Пісні і Духовності відбулося нещодавно в Лозівському училищі культури та мистецтв за участі подружжя Литвинів – Василя Степановича та Антоніни Іванівни. Василь Литвин – заслужений артист України, лауреат премії ім. Івана Нечуя-Левицького, співзасновник Стрітівської школи кобзарського мистецтва – єдиної у світі. Бандура в руках Василя Степановича живе, сміється, плаче, тужить, звеселяє. Роман Коваль сказав про Василя Степановича коротко, але вичерпно: “Наш метр. Наш класик”. Антоніна Литвин – поетеса, письменниця, художниця, філолог, прекрасний оповідач давніх легенд, переказів, чудових віршів.
Гості завітали спочатку до Лозівського краєзнавчого музею, де їх з історією Лозівщини ознайомив директор музею В. Харченко. Василь Литвин подякував краєзнавцям за дбайливе ставлення до історії рідного краю, відзначивши високий професійний рівень закладу.
Після цього відбувся творчий вечір. Спершу вихованці училища продемонстрували свою програму. Гості були розчулені: “Я почуваюся у вас як вдома, серед рідних!” – промовив Василь Степанович.
Струни срібно бриніли і час десь зникав. У декого на очах блищали сльози. Вірші й легенди Антоніни Литвин підтримували цю атмосферу, створюючи чудовий творчий дует. Радість слухачів і є доказом того, що подружжя Литвинів – наші класики, наша гордість, “сіль нашої землі”.
Кобзарі ніколи не були лише музиками – вони були Вчителями й Лікарями. Гоїли рани серця, вчили людей мудрості, правді, свободі. Часто за правду зазнавали гонінь.
“Саме українцям Бог дав найбільше диво – багату землю. Наш народ наділений великою мудрістю, яка збережена в піснях, легендах, казках, віршах, у яких записано, як стати господарем на своїй землі… Всі ми будемо звітувати перед Богом і Природою: чи ми були господарями, чи боронили її, чи зберегли Пісню, Душу, Мову… Головне – повірити у свої сили та віддано любити цю землю, Україну”, – ці слова Василя Литвина змушують замислитись. Вони як та насінина, лягають на серце і проростають дивними квітами щирості, добра й натхнення.
Наприкінці керівник училища культури Василь Чурилов щиро подякував гостям за мудрість та науку життя, за урок людяності, за часточку свого серця, яку вони подарували лозівчанам.
Відвідини нашого міста подружжям Литвинів організовано лозівським координатором проектів Українського культурномовного клубу м. Харкова Світланою Кушнір.
Василь Литвин висловив побажання в майбутньому відвідати Лозову знову у супроводі своїх талановитих учнів – випускників Стрітівської школи кобзарського мистецтва.

Світлана КУШНІР
Харківська обл.



Михайло Гаврилко повертається

Незабаром вийде книга дослідника доби Визвольних змагань українського народу в 1914 – 1920-х рр. Романа Коваля під назвою “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”. Новий його герой – талановитий художник, скульптор, поет, вояк. Михайло Гаврилко народився 5 вересня 1882 р. на Полтавщині. Закінчив Миргородську художньо-промислову школу, згодом – Краківську академію мистецтв, стажувався в Парижі. Основна тема його творчості – Шевченкіана, бо він вважав Кобзаря головною фігурою української історії та української духовності.
Під час Першої світової війни Михайло Гаврилко у складі УСС брав участь у боях проти військ Російської імперії, а на початку 1920-х років воював як отаман на Полтавщині. На полях битв він вправно володів зброєю, а в мистецькому просторі його головним знаряддям був стек – дерев’яний інструмент скульпторів.
Перед нами постає особистість українця-соборника, в якій поєдналися тонка душа мистця і войовничий козацький дух.
Значний мистецький внесок Михайло Гаврилко зробив і для буковинців. Перебуваючи в першій половині 1914 р. на Буковині, він спорудив погруддя Тараса Шевченка в Чернівцях і Кіцмані, а також погруддя Юрія Федьковича. Його творіння сприяли пробудженню національної свідомості буковинців, ідентифікації себе як українців, попри те, що емісари сусідньої Румунії насаджували стереотип, що мешканці Буковини – це румуни, які забули рідну мову.
Ось що написав про скульптора відомий письменник Юрій Липа: “Гаврилко завжди буде цікавий для українців, як довго буде українська земля, бо він виріс з цієї землі”.
У книзі буде опубліковано близько 400 старовинних фотографій, більшість з яких вперше.

Дмитро ПРОДАНИК, представник Історичного клубу “Холодний Яр” на Буковині
Чернівці



Науковій громадськості світу

Президентові Національної академії наук України
Борисові Патону

Шановні пані й панове!

Лихо, що спостигло українську культуру, набирає загрозливих форм. Досі одним із провідних наукових осередків українського музейництва вважався Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник. Тут працювали доктори й кандидати наук, фахівці з історії Церкви та сакральної культури. Щороку в заповіднику провадилися наукові конференції (“Несторівські читання”, “Могилянські читання”, “Православ’я – наука – освіта” тощо), на які з’їжджалися провідні вчені з різних країн. Виходили наукові монографії й збірники.
Ситуація різко змінилася після призначення 8 квітня 2010 р. на посаду генерального директора заповідника Марини Громової. Погромницька активність нового керівництва (як і на початку 1930-х рр.) спрямована на знищення наукової складової заповідника, виселення музеїв із приміщень заповідника. Наказом Марини Громової №230 від 10.11.2010 р. звільнено 5 докторів наук і 5 кандидатів наук. У різний час ученим, що недавно пройшли атестаційну комісію, було “запропоновано” піти самим або їх брутально переведено на низькі посади (напр., упорядника кількатомового покажчика видань, що вийшли на території України, Сергія Степановича Петрова – на посаду двірника). Під різними приводами із штату звільняються висококваліфіковані реставратори, музейники (попереджено про скорочення чудового знавця іконопису Ольгу Олександрівну Коваленко), натомість на звільнені посади призначаються особи без належної кваліфікації. Зупинено підготовку до друку планових робіт, зокрема збірника документів про втрати культурної спадщини України в мирні роки ХХ ст., про що було підписано угоду між заповідником та Інститутом історії України НАН України. Звертаємось до Вас із проханням підтримати наш протест проти вандалізму.
З повагою Сергій Білокінь, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка; Сергій Гальченко, доктор філологічних наук, професор; Світлана Кагамлик, кандидат історичних наук; Алла Киридон, доктор історичних наук, професор; Валерій Ластовський, доктор історичних наук, професор; Сергій Сегеда, доктор історичних наук, професор; Василь Ульяновський, доктор історичних наук, професор.
Київ, 3 грудня 2010 р.



Борець за мову і волю

Далеко від Батьківщини, за волю якої боровся десятки літ, у далекій Канаді самотньо відзначив свій ювілей Святослав Караванський, борець за волю України, філолог, літератор. Історичний клуб “Холодний Яр” та газета “Незборима нація” щиро вітають славного ювіляра! Довгих літ Вам, дорогий пане Святославе!

Святослав Йосипович народився в Одесі 24 грудня 1920 р. в сім’ї інженера. Вірші та оповідання почав писати у школі, деякі з них публікувалися в піонерській пресі. 1938 року він вступає до Одеського індустріального інституту, а наступного року ще й на заочний відділ інституту іноземних мов.
Навчаючись в інституті, пробує перекладати. Остаточно зрозумівши, що хоче присвятити себе літературі, Караванський 1940 року залишає індустріальний інститут і добровільно йде до війська, щоб, відслуживши, вступити на філологічний факультет університету.
У липні 1941 р. частина, в якій служив Караванський, потрапила у Західній Білорусії в оточення німецьких військ. Уникнувши полону, Святослав на початку 1942 р. повертається до Одеси, вступає на літературний факультет університету, зближується з гуртком української молоді, пов’язаної з ОУН. Організовує книгарню української літератури “Основа”, а виручені гроші передає на потреби гуртка й українського театру. За це він зазнав переслідувань румунської сіґуранци.
1944 року виїздить до Румунії, звідки в липні того ж року нелегально повертається в Одесу, але вже третього дня, при спробі відновити зв’язок із колишніми гуртківцями, був арештований. Слідчі обіцяли звільнити Караванського, якщо стане сексотом, але він відмовився. 7 лютого 1945 р. військовий трибунал Одеського військового округу засудив Святослава Караванського до 25 р. позбавлення волі. Карався в багатьох таборах (будував залізницю на р. Печорі, рубав ліс біля Магадана, добував золото на Колимі, будував магістраль Тайшет –  Лена, шив одяг у Мордовії).
Після смерті Сталіна умови в таборах пом’якшали, Святослав береться за літературну працю. Пише вірші, віршовані казки, п’єси, перекладає з англійської. Деякі з його творів публікувалися навіть у газеті  “Літературна Україна”. 1954 року розпочинає велику роботу над “Словником українських рим”.
19 грудня 1960 р. на підставі ст. 2 Указу про амністію термін позбавлення волі Караванському скорочено наполовину. Після 16 р. і 5 місяців ув’язнення, його звільняють. Повернувшись в Одесу, Святослав закінчив курси механіків ремонту обчислювальних машин, працює за цим фахом, а також слюсарем, перекладачем у редакції обласної газети “Чорноморська комуна”, позаштатним кореспондентом журналу “Україна”, виїздить на заробітки в республіку Комі. Часто змінювати місця роботи доводилось через біографію: дізнавшись про табірне ув’язнення, начальство звільняло його.
Вражає інтенсивність літературної праці Караванського. Він багато перекладає, підготував книгу “Біографія слів”, часто виступає з дописами про мову, підготував до видання збірку гуморесок і фейлетонів, перекладає для журналу “Дніпро” роман “Джейн Ейр” Шарлотти Бронте, закінчує розпочатий в таборі “Словник українських рим” (біля 1000 друкованих сторінок). Ця праця високо оцінена фахівцями і має велике значення для розвитку літературної і мовної культури України. Досі в Україні нічого схожого не створювалося. Словник містить близько 60000 римованих пар, складених самим автором, а не взятих із творів поетів.
1961 року Караванський одружився з Ніною Строкатою – мікробіологом, українською патріоткою, а 1962 року вступив на заочне відділення філологічного факультету Одеського університету. Брав активну участь у громадському житті: збирав українські книжки для Кубані, звертався до різних інстанцій із пропозиціями організувати всенародні торжества до ювілею Миколи Лисенка, виступав за дублювання фільмів українською мовою і т. ін.
1965 року, занепокоєний наростаючою русифікацією шкіл і вузів, Караванський написав статтю “Про одну політичну помилку”, а також листа Прокуророві України з проханням притягнути до кримінальної відповідальності міністра освіти України Ю. Даденкова за помилки, що призвели до порушення прав української нації.
Караванський став постійним автором самвидаву – таким чином він розповсюджував відкинуті властями листи та праці. 4 вересня 1965 р. в Караванських проведено обшук, та нічого недозволеного не виявили. Наступного дня він розіслав в офіційні інстанції протест. Невдовзі вручив в Києві консулам Польщі та Чехословаччини листи про “порушення ленінських норм національної політики” в Україні та арешти серед інтелігенції.
13 листопада того ж року Караванського арештовано. Оскільки не було формального приводу для суду, то на подання КҐБ Генеральний прокурор СССР Роман Руденко опротестував звільнення його за амністією. Без суду і розслідування відправили досиджувати 25-літній термін (8 р. і 7 міс.) у таборах суворого режиму. На знак протесту Караванський оголосив голодування. В таборі він написав низку звернень до офіційних інстанцій і громадськості, за що його покарали ШІЗО (штрафний ізолятор), а в 1966 р. – півроком БУРу (барак посиленого режиму). Святослав Караванський 5 разів на знак протесту оголошував голодування, яке на 9 – 10 добу тюремщики переривали примусовим годуванням.
У Владимирській тюрмі Караванський зібрав свідчення в’язнів, учасників і свідків розстрілу польських офіцерів у Катині, підготував про це статтю, намагався через свою дружину передати її на волю. Влітку Караванського 1969 р. арештовано в тюрмі і 23 квітня 1970 р. там же засуджено закритим судом додатково ще на 5 р. тюрми і 3 р. таборів особливого режиму.
Караванського визнано особливо небезпечним рецидивістом. Йому інкримінувались численні спроби передати на волю листи, книги і журнали з тайнописом, а також власні вірші. Попри суворий контроль, Караванському вдавалося передавати на волю листи і заяви, зокрема, про Катинську справу, які одразу ж з’являлися в самвидаві (всі тексти були написані саліцилатом натрію). У проміжках між покараннями Караванський закінчив переклад “Джейн Ейр” Шарлотти Бронте і написав ще декілька зошитів до “Біографії слів”.
1967 року в дружини, Ніни Строкатої-Караванської, був обшук, під час якого вилучено її заяви із приводу незаконного арешту чоловіка і табірного вірша Караванського “Спадкоємцям Берії”. Ніну арештовано 6 грудня 1971 р. і засуджено на 4 роки таборів. 9 листопада вона стала членом-засновником Української гельсінкської групи. Святослав Караванський став членом УГГ у лютому 1979 року. Того ж року, восени, його було звільнено. Святослав Караванський провів у неволі 31 рік. У лютому 1979 р. його оголошено членом Української гельсінкської групи.
Звільнившись, він деякий час жив у м. Таруса Калузької області. 30 листопада 1979 р. разом з дружиною емігрував до США. Вів велику громадську й наукову діяльність, опублікував низку праць із мовознавства.
У Києві вийшло три видання його “Практичного словника синонімів української мови” (1993, 2000, 2007). Три видання витримав і його “Російсько-український словник складної лексики” (1998, 2006, 2008). Вийшли у світ і такі книжки Святослава Караванського: “Пошук українського слова, Або боротьба за національне “Я”, “Словник рим української мови” (2004), “До зір крізь терня, або Хочу бути редактором” (2008), “Секрети української мови” (2009). Нагороджений орденом “За мужність” 1 ступеня (8.11.2006).
Щиро вітаємо вельмишановного пана Святослава з ювілеєм, бажаємо довгих років життя та звершення всього, що замислено для добра України.

Ірина РАПП, Василь ОВСІЄНКО
Харківська правозахисна група



Василь Барладяну – це вже історія

3 грудня в Одесі помер Василь Барладяну – учасник Визвольного руху,
 вчений, публіцист, поет, автор самвидаву, наш товариш

Василь Барладяну-Бирладник народився 23 серпня 1942 р. в Молдові, над Дністром, в українському селі Шибка Григоріопольського району. Коли йому було 2,5 рочки, репресували його батька. Невдовзі він загинув на уранових рудниках у Монголії.
1964 року Василь закінчив Одеську школу військових кореспондентів, а 1970 року – факультет російської філології Одеського державного університету. Як історик мистецтв у 1966 – 1969 рр. працював у музеях Москви, Ленінграда, Західної України, в Празькій національній галереї. У 1971 – 1972 рр. вивчав румуністику й болгаристику в Бухарестському університеті та Софійському університеті. Барладяну опрацював колосальну літературу, мав феноменальну пам’ять, здобув енциклопедичні знання. У 1969 – 1974 рр. завідував кабінетом мистецтвознавства в Одеському державному університеті, викладав історію світового й українського мистецтв, класичну європейську літературу, етику й естетику в Одеському інституті інженерів морського флоту. Досліджував українське народне і професійне мистецтво, середньовічні літературно-мистецькі та релігійні зв’язки України з Болгарією, Сербією, Грецією, Італією та румунськими землями. Підготував дисертацію “Образ людини в живопису й літературі Другого Болгарського царства 1118 – 1396”, та її захистити не судилося. У грудні 1970 р. на Міжнародній конференції “Україна – Болгарія” в Одесі виголосив доповідь “Ренесансні риси в живопису Другого Болгарського царства та України-Руси”, яка одразу ж привернула увагу КҐБ. Написав монографію про життя і творчість українського художника Михайла Жука, статті з питань українсько-румунсько-болгарських зв’язків.
Від 1960 р. публікував вірші російською мовою, а з 1965 р. – тільки українською. Перехід на рідну мову призвів до творчого вибуху, що вилився у збірку “Ший, дружино, швидше прапор”. Під псевдонімом Ян Друбала Василь Барладяну пише для самвидаву статті з історії національного питання в Російській імперії та СССР, підтримує зв’язки з багатьма дисидентами й патріотами, зокрема, з Ніною Строкатою-Караванською.
Переслідування Василя Барладяну за патріотичні переконання і наукові здобутки в україністиці почалися у травні 1972 року. На допиті в КҐБ 28 січня 1974 р. його звинуватили в українському націоналізмі. 11 березня виключений з КПРС, 5 травня звільнений з роботи в Одеському університеті “без права працювати в ідеологічній сфері”, тобто в науковій і викладацькій. Потім звільняють із Музею народної архітектури й побуту в Києві. Шукаючи роботу, пише монографію “Художник Михайло Жук” (досі не видана). У травні 1976 р. В. Барладяну влаштувався старшим науковим співробітником Одеського музею західного і східного мистецтв. Наукові статті публікує під прізвищами друзів.
16 червня 1976 р. під час обшуку в квартирі Барладяну КҐБ вилучає збірку патріотичних віршів “Ший, дружино, швидше прапор”, автобіографічну повість “Компромісу не буде”, статті про політичну ситуацію в Україні та з історії національного питання. Через це у вересні за вказівкою КҐБ його звільняють із музею без документів для працевлаштування.
У грудні 1976 р. В. Барладяну передав керівникові Української гельсінкської групи Миколі Руденку копію своєї заяви на ім’я прокурора Одеської області з протестом проти переслідувань за національними мотивами, а також статтю “До людей доброї волі” й автобіографічний нарис “А як же інакше?”. Російський текст нарису 1977 року опубліковано в Парижі, друге видання – у його книжці “Лихо з розуму” (1979).
Того ж року, 2 березня, був арештований. Під час арешту оголосив безтермінову голодівку, яку на прохання рідні зняв після суду, що відбувся 27 – 29 червня 1977 року. Засуджений на 3 р. позбавлення волі в таборах загального режиму за ст. 187-1 КК УССР (“наклепи на радянський державний і суспільний лад”). До звинувачення долучили також наукові праці, чернетки. Друзів і родичів на суд не допустили. Вчителька Ганна Голумбієвська прийшла до залу суду із квітами, але їх вручити підсудному не дозволили. Вона зачитала заяву про відмову давати покази.
Барладяну не визнав себе винним.
Утримували Василя Барладяну в таборі ОР-318/76 (с. Полиці Володимирецького району Рівненської області), де він працював у кам’яному кар’єрі. Півроку провів у штрафному ізоляторі. Зокрема, 13 січня 1980 р. його посадили в карцер за те, що “не став на шлях виправлення”. Знову оголосив голодівку. За три роки голодував 13 місяців і 17 діб. У неволі написав збірку віршів “Між людством і самотністю”, цикли оповідань – “Скрижалі мага” та “Уроки історії”, а також декілька статей з викриттям совєтського режиму. Вони вийшли в Парижі 1979 року під загальною назвою “Лихо з розуму”.
29 лютого 1980 р., за три дні до закінчення терміну, В. Барладяну вивезли до Рівненського слідчого ізолятора, де проти нього сфабриковано нову справу. 13 серпня 1980 р. Барладяну засудили ще на 3 р. позбавлення волі. Залучені як експерти доцент Рівненського інституту водного господарства Максимов і доцент Рівненського педінституту Лещенко виявили в його віршах і наукових статтях “наклепи” на радянську дійсність і “дружбу народів”, переплутавши, щоправда, монгольського хана Мамая з однойменним героєм українського фольклору.
Від 4 листопада 1980 р. Барладяну утримували в таборі № 28 у м. Сніжне, з 17 січня 1981 р. – в таборі № 82 у с. Гостре Червоноармійського району Донецької області.
Звільнений 28 лютого 1983 року. Працював в Одесі електромонтером. Написав повість “В дорозі до матері”, історичну драму “Овідій”, збірку віршів “До Оксани”, а також низку статей з питань історії української культури.
З початком “перебудови” Василь Барладяну активно включається в Національно-визвольну боротьбу. 6 вересня 1987 р. разом з політв’язнями Михайлом Горинем, Іваном Гелем, Зоряном Попадюком, Степаном Хмарою та В’ячеславом Чорноволом створив Українську ініціативну групу за звільнення в’язнів сумління, яка 8 вересня увійшла до Міжнародного комітету захисту політв’язнів.
У вересні 1987 р. Барладяну увійшов до редакції відновленого В.Чорноволом журналу “Український вісник”, був членом редколегій журналів “Кафедра” і “Українські перспективи”, де опублікував низку статей. 30 грудня 1987 р. Барладяну вступив в Українську гельсінкську групу. 11 березня 1988 р. в числі 19 її членів підписав “Звернення УГГ до української та світової громадськості” – про відновлення її діяльності. Від 7 липня 1988 р. – член Української гельсінкської спілки.
1990 року читав у Канаді та США лекції про політичну ситуацію в Україні. У Торонто вийшли збірки його есеїв “Біля воріт держави” та “Ще раз про неволю”. Публікує десятки статей у пресі з політичних питань: “П’ята колона”, “Як розв’язати молдавський вузол”, “Як розрубати кримський вузол”, “Історія московського бандитизму” та ін.
1992 року В. Барладяну повертається до викладацької роботи в Одеському університеті, а 1994-го читає лекції в Духовній академії УПЦ Київського Патріархату.
Василь Барладяну – автор понад тисячі наукових, науково-публіцистичних праць українською, російською, румунською, німецькою, англійською та французькою мовами. Член Національної спілки письменників України і Національної спілки журналістів України. Указом Президента України від 26 листопада 2005 р. нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня.
Василь Барладяну – яскрава постать Українського національного визвольного руху другої половини ХХ століття. Вічна Йому пам’ять!

Василь ОВСІЄНКО, Харківська правозахисна група.
На сайті ХПГ http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху) є біографічна довідка, інтерв’ю з В. Барладяну, бібліографія.

 



Мій внесок

“Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського – це Євангеліє українського духу. Читаючи цю книгу, я відчув внутрішню спонуку до дії, зрозумів, що не можна залишатися стороннім спостерігачем-читачем, бо мільйони українських душ, закатованих зайдами, благають про помсту, а пам’ять про українську трагедію наказує серцю ставати до бою.
Слово Боже – як зерно, посіяне хліборобом: одне впало в чортополох, друге між каміння, а третє – в життєдайну землю. Так і “Холодний Яр”, наче вимірювач твоєї душі, запитує: яке серце в тебе – камінне, бур’яном заросло чи життєдайне? А ще згадалася вимога підкріплювати віру діяннями, бо бездіяльність – гріх, поразка і ганьба, байдужість приводить тебе на бік катів і вбивць дідів, прадідів, свого народу.
Чи не головне метафізичне лихо українського народу – незнання своєї історії. “Холодний Яр” відкриває очі на цю нашу істинну історію, а істина не може залишати байдужим щире серце.
Працюючи викладачем, я побачив своє завдання, щоб донести студентам велич, шляхетність і міць українського духу. Яким чином? Читаючи філософію в одній групі на 1-му курсі та, знаючи, що на 2-му курсі, читатиму в них політологію, даю завдання: хто хоче мати добру оцінку під час іспиту, має за літні вакації прочитати “Холодний Яр”.
“Холодний Яр” проводить демаркаційну лінію: відбирає добре зерно від полови. І в цьому сила цієї книги – вона будить дух, а зараз так потрібно прокинутися від духовного заціпеніння!
Кожна людина може поширювати “Холодний Яр”. Починати потрібно зі своїх рідних. Син може порадити цю книжку батькам, батьки – дітям, брат – сестрі, іншим родичам, сусідам, друзям, знайомим, колегам і т. д. Це буде внеском у Визвольну боротьбу нашого народу.

Михайло ТОРОХТІЙ
Херсон



“Юрій Горліс-Горський”

Документальний двосерійний фільм

11 лютого о 18.00 в синьому залі Будинку кіно Національної спілки кінематографістів України (Київ, вул. Саксаганського, буд. 6) відбудеться презентація фільму Романа Коваля і Олександра Домбровського “Юрій Горліс-Горський“ – про боротьбу за Самостійну Україну хорунжого Армії УНР, осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру, підпільника, політв’язня, видатного українського письменника.
Його справжнє прізвище Юрій Городянин-Лісовський.
Юрій не раз чув “віддих смерті” – і гарячий поцілунок кулі, і крижаний панцир березневої Тиси, і зашморг на шиї. Не раз вдаряв в очі й блиск ворожої шаблі. Побував він і в “царстві смерті” з її липким смородом гнилої крові – в льохах Єлисаветградської ЧК. Вийшов живим і з Лук’янівської в’язниці. Хоч “дід Лук’ян” рідко кого випускав зі своїх холодних рук. Вибрався живим Юрій і з тюрем Вінниці, Полтави та Херсона, з румунської та німецької в’язниць.
Без “музики небезпек” він, здається, не уявляв собі життя, відтак не розлучався зі своїм братиком-револьвером навіть під час любовних пригод у Галичині. Юрій – неспокійний дух, для нього, казав Улас Самчук, “клімат війни те саме, що для риби вода”.
Юрій Горліс-Горський 30 літ захищав Ук­раїну із самопосвятою, залишаючись, попри страшні випробування, товариським і людяним.
Його життя – це приклад, як треба любити Батьківщину.
У таборах переміщених осіб у Німеччині Юрій не мріяв, як багато інших емігрантів, виїхати до США в пошуках спокійнішого життя. Казав, що з Європи ближче до Холодного Яру. Видно, вірив, що сюди ще повернеться.
І він повернувся. І не тільки книгами. 9 жовтня 2010 р. в селі Мельники, колишній “столиці” Холодного Яру, йому поставлено пам’ятник, а ось тепер знято про нього фільм.



Сотник Василь Онищук

Після поразки Визвольних змагань поручник Армії УНР Василь Онищук оселився у с. Раковець, тоді Богородчанського повіту Станіславівського воєводства. Тоді на теренах Галичини осіла велика кількість старшин і козаків Армії УНР. Працював директором місцевої школи, а дружина Ганна – вчителькою. Проживали в кімнаті при школі. 1927 року в них народилася донька Марта.
З початком німецько-радянської війни Василь Онищук переїхав працювати у Станіславів, а дружина стала директором школи с. Раковець. Улітку 1943 р. Василь Онищук набирав молодих хлопців до дивізії “Галичина”, ходив у військовій формі зелено-захисного кольору. Напевне, був членом Військової управи. Восени 1943 року він – вже в дивізії. Отримавши поранення, лікувався у військовому шпиталі в Надвірній. Поруч з ним лежав поранений від розриву міни хлопець із с. Раковець Дмитро Сенчак-“Чорний” (згодом станичний ОУН с. Раковець, потім вояк куреня УПА “Сивуля”). Йому, як своєму колишньому учневі, Василь Онищук розповідав, що отримав поранення в бою під Чорним лісом. Є підстави думати, що сотник перебував у контакті з підпільниками.
У серпні 1944 р. його арештувала контррозвідка (СМЕРШ). Подальшу його долю неважко передбачити… Дружині пощастило разом з донькою емігрувати на Захід. Проживали, очевидно, в Канаді.
Хто знає подробиці життя та діяльності Василя Онищука, просимо писати на електронну адресу dmitro1967@gmail.com або на адресу редакції.

Дмитро ПРОДАНИК
м. Чернівці, 067-795-79-60   



Трагедія хутора Дерещуків

Нещодавно вийшла книжечка Романа Коваля “Петро Дерещук і Дмитро Цвітковський. До історії партизанського руху на Уманщині 1920 – 1924 рр.”. Хочу продовжити цю тему, розповівши про трагедію хутора Дерещуків. Заснований він був 1906 року біля струмка, за 5 км нижче Павлівки-I в бік Синюхи біля Гаронового лісу. Мешканці мали 40 десятин землі, розвели власний ліс і... потрапили в число ворогів.
Заможний хутір упав жертвою власної назви, оскільки один з Дерещуків, Петро, був отаманом, який, не змирившись із поразкою української армії, продовжував відчайдушну боротьбу на чолі півтора десятка добре озброєних кіннотників.
Комнезами Павлівки-І вирішили знищити хутір, мешканці якого, напевно, допомагали своєму родичеві. Зібрали загін. На хутір прийшли вночі. Партизанів не виявили, однак жителів не помилували, винищили всіх до одного, включно з жінками і дітьми, а майно розграбували.
Дерещук, попри такий удар, ще цілий рік чинив активний збройний опір.
Цю історію записано в листопаді 1984 р. від тоді ще живих очевидців.

Валентин ГОРДЄЄВ,
редактор газети “Поле честі”



Росія: “Голодомор не визнавати!”

За даними розсекречених Wikileaks документів, президент Росії Д. Мєдвєдєв особисто вимагав у лідерів інших країн не визнавати Голодомор геноцидом українців. Зокрема, Росія шантажувала президента Азербайджану Ільхама Алієва, намагаючись змусити його не визнавати Голодомор 1932 – 1933 років геноцидом українського народу. Подібні погрози отримували й лідери інших країн.
Цю історію розповів Ільхам Алієв британському принцу Ендрю. “Алієв отримав документ від президента Дмитра Мєдвєдєва, в якому сказано прямо: якщо Азербайджан визнає штучний голодомор в Україні геноцидом, “то ви маєте забути про Нагірний Карабах взагалі”. Принц Ендрю підтвердив, що й інші президенти отримували від Москви відповідні директиви.
WikiLeaks опублікував 250 тисяч секретних листів дипломатів США.
Раніше цей сайт оприлюднив скандальні документи про війну в Іраку.
http://tsn.ua/ukrayina/wikileaks-rosiya-shantazhuvala-inshi-krayini-schob-ne-viznavali-golodomor.html



“Найкращий подарунок”

Читав книги Романа Коваля і Костянтина Завальнюка про Визвольну боротьбу, але лише нещодавно взяв до рук книгу Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”. Соромно, що недавно, треба було раніше! Дуже цікава книга, читав з великим задоволенням! Напередодні мого Дня народження діти запитали, що мені подарувати, а я відповідаю: “Для мене буде найкращий подарунок, якщо кожен з Вас прочитає “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського”.

Віктор ЧАЙКА
м. Вінниця



“З великої любові…”

Нехай слово-істина “Незборимої нації” йде у світ і розповідає про подвиги українських героїв, котрі загинули на полях битв та в концтаборах. З великої любові до Вашої газети складаю від щирого серця пожертву.

Михайло ГЛИНКА
Село Кологори Львівської обл.





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ