Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2018 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Жовтень

    > Чорні вершники з ясними очима
    > Ювілеї і дати. ЖОВТЕНЬ
    > “Як болить та УНР і та війна кожному з нас!”
    > Пам’ятник Дмитру Соколовському
    > Пам’ятник отаманам Соколовським
    > Пікетування СБУ
    > Жертви села Березова Лука на Полтавщині
    > Літопис Руїни. Жовтень 1660 р.
    > На Бериславщині відкрили виставку про УПА
    > Вандалізм у Лохвиці
    > Боротьба в Інтернеті загострюється
    > Багнетом і пером
    > Махно допоміг Москві завоювати Україну
    > Вандалізм на Хортиці
    > “Радіє серце від таких новин!”

Чорні вершники з ясними очима

У світ вийшли спогади командира 1-го кінного полку Чорних запорожців
 Армії УНР Петра Дяченка “Чорні запорожці”.

Чорні вершники приходять уночі і кличуть у далеку дорогу, у подорож іншим часом, іншим простором. Не роздумуючи, вирушаєш за ними. Їхня потужна енергетика притягує як магніт. Поруч з вершниками з чорними шликами ти долаєш довгий шлях, сповнений бравурних, а часом і тріумфальних перемог.
По війні, на еміграції, командир Чорних запорожців Петро Дяченко із сумом спостерігає, як ворог знеславлює його рідну землю. Тож бере до рук перо і воскрешає події славного минулого. Так, славного, адже він не зазнав жодної поразки на полі бою! Лише за наказом нездалого командування він мусив відступати, постійно шукаючи відповідь на запитання “чому?!”. Чому ми відступали, коли козацтво сповнене снаги воювати?!
Перо Дяченка створює неповторний ефект присутності в гущавині подій. І здається, що не 90 літ розділяють нас, а все відбувається тут і зараз, ніби у тривимірному світі. І не хочеться повертатися до буденної реальності, відчувши хоча б на мить дух боротьби, запах пороху, почути іржання коней, побачити чорні шлики, якими грається вітер. І радісно йдеш переможним шляхом молодих ветеранів з ясними очима.
“Волинь, Київщина, Поділля, Галичина, Полтавщина, Харківщина і Херсонщина бачили цих вершників із чорними шликами, що йшли вдень і вночі, і в заметіль, і в дощ, – усюди шукаючи ворога і знищуючи його немилосердно”, – писав Петро Дяченко.
Цей шлях через майже всю Україну лише здається легким.
Переможно проминули чорні запорожці майже всю Україну, але мусили йти на еміграцію.
Як боляче читати про відступ української армії за Збруч. А сцени прощання козаків зі зброєю та вірними товаришами – кіньми! До кісток пробирає! А опис загибелі Петра Болбочана!.. Здається, що стоїш поруч і мовчки спостерігаєш, а в серці щем, а на щоці сльоза.
І не дає спокою питання: чому ми програли?!
Командир Чорних запорожців писав: “Якби ми вміли шанувати нашу власну кров, на всі ці питання мусів би перед судом дати відповідь наш тодішній уряд з Головним отаманом Петлюрою на чолі”.
Слушно зазначав історик Лев Шанковський: “Про те, “хто” і “чому” програв, судитиме ще історія, але на цьому суді полковник Дяченко може бути тільки за свідка, а не за обвинуваченого”.
Якби ж Петлюра та інші керівники УНР були такими як Дяченко та його старшини! Якби ж Петлюра та його “соратники” здобували славу на полі бою, а не імітували діяльність у штабах!
Завдяки Дяченкові дивишся на історію іншими очима, з’являється блиск в очах і віра, що можна перемогти навіть тоді, коли все проти тебе. Його спогади – невичерпне джерело наснаги для продовження боротьби. І хоч тривожні вітри віють в Україні, однак є віра, що ми таки виборемо кращу долю, бо в наших жилах тече кров Чорних запорожців.

Наталія МІНЯЙЛО

На світлині – Дмитро ҐОНТА, гарматник полку Чорних запорожців, бандурист.



Ювілеї і дати. ЖОВТЕНЬ

1 жовтня 1665 р. Петра ДОРОШЕНКА обрано Гетьманом Правобережної України.
1 жовтня 1858 р. народився Адріан КАЩЕНКО,  письменник.
1 жовтня 1894 р. народилася Харитина ПЕКАРЧУК, начальник санітарного потягу Запорозької Січі Юхима Божка, учасник 1-го Зимового походу Армії УНР.
1 жовтня 1894 р. народився Ананій ВОЛИНЕЦЬ, командир 61-го Окремого гайсинського пішого полку, підполковник Армії УНР.
1 жовтня 1920 р. в бою проти більшовиків загинув Афон БАБІЙ, козак полку Чорних запорожців.
2 жовтня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ зруйнував фортецю Кодак.
2 жовтня 1882 р. народився Андрій ВОВК, генерал-полковник Армії УНР.
3 жовтня 1884 р. народився кубанський бандурист Конон БЕЗЩАСНИЙ, учасник антибільшовицького руху на Кубані.
3 жовтня 1896 р. народився Павло КОВЖУН, графік, редактор газети “Козацька думка”, працівник інформаційного бюро Сірої дивізії Армії УНР.
3 жовтня 1930 р. померла письменниця Олена ПЧІЛКА, мати Лесі Українки.
4 жовтня 1890 року народився Йосип МАНДЗЕНКО, генерал-хорунжий Армії УНР.
5 жовтня 1883 р. народився Петро БОЛБОЧАН, командувач Лівобережним фронтом Армії УНР.
5 жовтня 1899 р. народився Сергій ЛИТВИНЕНКО, сотник Армії УНР, скульптор, автор пам’ятника на могилі Івана Франка.
5 жовтня 1940 р. помер Володимир САЛЬСЬКИЙ, Генерального штабу генерал-хорунжий Армії УНР.
6 жовтня 1927 р. народився Ренат ПОЛЬОВИЙ, інженер-раціоналізатор, краєзнавець, письменник.
7 жовтня 1253 р. Данила ГАЛИЦЬКОГО короновано на короля Руси.
7 жовтня 1905 р. у Катеринославі засновано “Просвіту”.
8 жовтня 1938 р. в Ужгороді створено перший автономний уряд Закарпаття.
10 жовтня 1882 р. народився Павло КРАТ, діяч РУП, поет, священик.
13 жовтня 1877 р. народився Кузьма БЕЗКРОВНИЙ, міністр внутрішніх справ Кубанської Народної Республіки, професор Української господарської академії в Подєбрадах.
13 жовтня 1948 р. помер Леонід МОСЕНДЗ, письменник, перекладач, науковець, старшина Армії УНР.
14 жовтня 1942 р. оформилась Українська повстанська армія.
15 жовтня 1615 р. коштом Єлизавети ГУЛЕВИЧ (Галшки ГУЛЕВИЧІВНИ) засновано Київське братство, а при ньому школу, яка перетворилась на Києво-Могилянську академію.
15 жовтня 1893 р. народився Андрій ДОЛУД, генерал-хорунжий Армії УНР, начальник штабу Армії УНР 1-го Зимового походу.
15 жовтня 1959 р. московський агент Богдан Сташинський убив Степана БАНДЕРУ.
16 жовтня 1648 р. Максим КРИВОНІС взяв приступом Високий Замок у Львові.
16 жовтня 1657 р. Іван ВИГОВСЬКИЙ підписав угоду зі шведами, яку підготував Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
17 жовтня 1969 р. помер Володимир БІЛОЗОР, полковий лікар УСС, начальник шпиталю I корпусу УГА, начальник медично-санітарного відділу Військової управи дивізії СС “Галичина”.
18 жовтня 1892 р. народився Іван ПРИСЯЖНИЙ, козак полку Чорних запорожців, учасник Першого зимового походу Армії УНР.
18 жовтня 1922 р. загинув городищенський отаман Антін ГРОЗНИЙ.
18 жовтня 1997 р. загинув народний артист України Павло ГРОМОВЕНКО.
18 жовтня 2005 р. помер Микола МАРИЧЕВСЬКИЙ, редактор і видавець.
20 жовтня 1814 р. народився Яків ГОЛОВАЦЬКИЙ, учений і письменник, член “Руської трійці”.
20 жовтня 1886 р. народився Яків ВОДЯНИЙ, смілянський полковник Вільного козацтва, драматург.
20 жовтня 1896 р. народився отаман Яків ХОМЕНКО (СМУТНИК-СМУТНЕНКО).
20 жовтня 1930 р. москалі вбили Юрка ТЮТЮННИКА, генерала-хорунжого Армії УНР.
21 жовтня 1897 р. народився Дмитро СТОПКЕВИЧ, бандурист, підполковник Армії УНР.
21 жовтня 1921 р. Василя ЛИПКІВСЬКОГО висвячено на митрополита УАПЦ.
21 жовтня 1933 р. Микола ЛЕМИК виконав атентат у російському консульстві у Львові на знак протесту проти Голодомору в Україні.
22 жовтня 1894 р. народився Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ, командувач Подільської повстанської групи.
23 жовтня 1894 р. народився Дмитро СОКОЛОВСЬКИЙ, повстанський отаман.
23 жовтня 1926 р. помер Гаврило ЧОРНИЙ-КУРЕДА, переяславський отаман.
24 жовтня 1884 р. народився Микола ЧЕБОТАРІВ, начальник контррозвідки Головного отамана Армії УНР.
25 жовтня 1625 р. відбувся щасливий бій козаків під проводом Марка ЖМАЙЛА проти поляків.
25 жовтня 1657 р. Гетьманом України обрано Івана ВИГОВСЬКОГО.
25 жовтня 1859 р. почалася “Азбучна війна” в Галичині (протести проти примусового введення латинського шрифту).
26 жовтня 1612 р. запорожці спільно з поляками здобули Москву.
26 жовтня 1901 р. народився Іван ГАВРИШ, кубанський бандурист.
26 жовтня 1971 р. помер Роман САМОКИШИН (САМОКИШ), актор українського театру Івана Мар’яненка, організатор Вільного козацтва, полковник Армії УНР.
27 жовтня 1979 р. помер Євген ОНАЦЬКИЙ, член Центральної Ради, діяч ОУН.
28 жовтня 1936 р. помер історик Кубані, ректор Українського вільного університету Федір ЩЕРБИНА.
28 жовтня 1989 р. Верховна Рада УССР ухвалила Закон про державний статус української мови.
29 жовтня 1794 р. помер Григорій СКОВОРОДА.
29 жовтня 1922 р. загинув Іван ЧЕРНОУСОВ (отаман ЧОРНИЙ ВОРОН), командир Лебединського полку Холодноярської організації.
30 жовтня 1919 р. смертельно поранено отамана ЗЕЛЕНОГО (Данила ТЕРПИЛА).
30 жовтня 1922 р. загинув голованівський отаман Роман БАБІЙ.
31 жовтня 1889 р. народився Зенон НОСКОВСЬКИЙ, організатор сокільського руху, командир 4-ї сотні УСС, старшина УГА.

Передплати “Шлях перемоги”!

Передплати “Шлях перемоги” – газету ОУН, що стоїть на захисті українських інтересів. Стань на захист українських інтересів в інформаційному просторі!
Передплатний індекс – 30504.

Слухайте радіопередачу “Нація” щонеділі о 17.45
на радіо “Промінь”.

 



“Як болить та УНР і та війна кожному з нас!”

Сидів із хлопцями в офісі “Свободи” на вулиці Пушкінській: Андрій Іллєнко, Юрко Сиротюк, Андрій Мохник, ще хтось. Гомоніли про акції, поточні справи... І тут я згадав історію розстрілу полковника Петра Болбочана – кажу, що у книзі Романа Коваля недавно прочитав. І тут усіх як зірвало: “А ти читав спогади Петра Дяченка? А про Оскілка? А як Тульчин взяли наскоком?” З коридору прибігає голова якоїсь обласної організації. Кричить: “Та вони в УНР штаби роздували! Корпуси, фронти... Та у наших не було стільки людей!”. Другий кричить: “Читай уважно: в москалів і поляків так само було!”
Страшне! Всі розпашіли, руки як млини, де і втома ділася від тих швендянь попід Верховною Радою та Федерацією футболу України. Господи! Як болить та УНР і та війна кожному з нас! Наче це вчора було, наче наші родичі там воювали. І програли.
Гірко! І солодко якось. І глухе, неокреслене: не люблю я Петлюру... Андрій Іллєнко каже: отой розстріл Болбочана – як сцена з фільму “Бункер”. Коли до Рейхстагу залишалося 400 метрів, німці контролювали смугу в якихось 200 метрів міських кварталів, і в цьому пеклі ходять ще “групи порядку” і розстрілюють “дезертирів”... Нездатний у великому – карає інших у малому. Темний екстаз “порядку” на 200 м2 або під вагоном уряду УНР... Вбивство Берліна, вбивство Болбочана...  
Бачите? Видані Ковалем книжки (про Петра Дяченка, Василя Проходу та й інші) – конспекти НЕЗАКІНЧЕНИХ воєн. А я ніби побував у колі отих козаків-сірожупанників, ніби сам виліз з окопа і потрапив за Збруч – а України нема. Таке от пережив. Завдяки Вашим книжкам. Так що не покладайте рук!

Ростислав МАРТИНЮК, журналіст



Пам’ятник Дмитру Соколовському

У неділю 17 жовтня о 12.00 на кладовищі с. Корчівка Черняхівського району Житомирської області на могилі повстанського отамана Дмитра Соколовського буде відкрито пам’ятник.
Їхати через місто Черняхів та села Дівочки – Бежів – Головин або через Черняхів – Потіївку – Модулів – Горбулів – Свидю, або через Радомишль – Потіївку – Модулів – Горбулів – Свидю.
Запрошуємо небайдужих вшанувати пам’ять Дмитра Соколовського, який підняв на боротьбу за волю України тисячі земляків!

Історичний клуб “Холодний Яр”



Пам’ятник отаманам Соколовським

5 вересня, в 92-гу річницю червоного терору, на Житомирщині
відкрито величний пам’ятник борцям за волю України – горбулівцям, які під проводом отаманів Соколовських боролися за вільну Україну в 1918 – 1920 роках.
Диво з див: головними спонсорами цього чотиритонного монументу стали старовіри з м. Хмельницького та баптисти Закарпаття, які побажали залишитися неназваними

У відкритті пам’ятника взяли участь делегації Історичного клубу “Холодний Яр”, Пошукового загону Овруцького сільськогосподарського професійного училища №35, УНП, партії “За Україну”, ВО “Свобода”, партії “Батьківщина”, руху “Української альтернативи”, Вінницького козацького полку ім. Івана Богуна, Черняхівської паланки МГО “Козацтво Запорозьке” та “Поліської Січі” Українського козацтва на чолі з отаманом Анатолієм Шевчуком. Вели мітинг Наталія Ковшевна та Роман Коваль.
Після короткої інформації про відкриття монументів борцям за волю України в інших селах – у Матвіївці Черкаської області, Воронькові Київської області, Зміївці Херсонської та Ганнівці Дніпропетровської областей Роман Коваль сказав: “І ось свято прийшло в Горбулів – повстанське село, яке подарувало Батьківщини чотирьох отаманів – Олексу, Дмитра, Василя та Олександру (Марусю) Соколовських”.
Відкрив меморіальний мітинг сільський голова Горбулева Петро Радченко. Після вітальних слів він разом з організатором побудови монумента Яковом Грищуком та В’ячеславом Соколовським, онуком Степана Соколовського, що перебував у повстанському загоні як панотець, зняв покривало з пам’ятника. Під спів Гімну України в Горбулеві вперше за 90 літ вшановано земляків – борців за волю. Та ще як!
Знаменно, що місце для пам’ятника обрали біля воріт Покровської церкви, де служив дяком Тимофій Соколовський, батько отаманів і водночас начальник штабу повстанського загону. В цій церкві він хрестив своїх дітей, які невдовзі уславили Україну на полях битв. На території Покровської церкви його й поховано. Не дивно, що пам’ятник освятив священик Покровської церкви о. Володимир, дружина якого є рідною племінницею Тимофія Соколовського.
Наталія Ковшевна передала слово Катерині Скляревській, заступнику голови Коростенської районної ради народних депутатів. Пані Катерина народилася в Горбулеві. Її схвильоване обличчя та щирі слова випромінювали світлу радість, що в рідному селі постав пам’ятник її землякам, борцям за Самостійну Україну.
Член Історичного клубу “Холодний Яр”, кобзар Тарас Силенко виконав чудову пісню про Соколовських.

Ромен жовтий, цвіт ружовський,
Десь поїхав Соколовський
Десь поїхав та й немає.
З козаками п’є-гуляє.

Жовтий колір квітки ромен – колір печалі, а “цвіт ружовський” – то колір крові, отож не про гульню і забаву йшлося в пісні. “Десь поїхав” – інакше кажучи, пропав, згинув...
Роман Коваль представив громаді Якова Грищука, зусиллями якого і було споруджено пам’ятник у Горбулеві: “Ще з дитинства увійшла у його свідомість трагедія українського народу – його матір Онися кожного вечора в молитві згадувала своїх братів і сестер, які загинули під час Голодомору 1932 – 1933 року: Адама, Єву, Олю, Петю, Колю, Ганю. А батько, ветеран Другої світової війни, який отримав 38 поранень, розповів синові про страшні людські трагедії тих років. Ці розмови (як і мамині молитви) залишили глибокий слід у серці дитини. І досі Яків Грищук ніби виконує заповіт батьків віддати належну пошану загиблим: він перепоховав 711 вояків Червоної армії, 53 повстанців, зокрема брав участь разом із Сергієм Бабичем у перепохованні в Базарі останків вояків Другого зимового походу УПА Юрка Тютюнника. На кладовищі в Овручі поховав 8 вояків УПА, поставивши їм ошатний монумент. Усього Яків Грищук спорудив 18 монументів. Вірю, що він і далі вшановуватиме тих, хто захищав рідну землю”.
Потім ведучий запросив до слова заступника голови Національної спілки письменників України Василя Шкляра, який сколихнув сонну громадськість України романом “Чорний Ворон” – про Визвольну боротьбу на його рідній Черкащині. Тепер він має намір написати роман про Марусю Соколовську, може, щоб нарешті пробудити заспану Житомирщину.
Василь Шкляр сказав: “Ми знаємо приклади, коли з однієї української родини виходило кілька славних повстанських отаманів. Це брати Чучупаки із села Мельники на Чигиринщині, це брати Блажевські із села Ксаверове на тій-таки Черкащині, це і брати Соколовські та їхня сестричка Олександра, яка взяла собі псевдо “Маруся”, зробивши його легендарним. Усі вони поклали свої буйні голови в нерівному бою з московсько-більшовицькою навалою. Та чи програли Соколовські священну битву за Україну? Ні і ще раз ні! На їхніх могилах, на їхній крові проросла мета – зміцніла ідея незалежності України, яка сьогодні стала реальністю. Ідея більшовизму зазнала цілковитого краху, а справа борців за волю України перемогла. Тож сьогодні ми відкриваємо пам’ятник не жертвам українсько-російської війни, а її переможцям”.
Від партії “Батьківщина” виступив народний депутат України Олег Білорус, батьки якого походять із Горбулева та доводяться родичами отаманам Соколовським. Олег Білорус склав пожертву на побудову монументу, а разом з ним і присутній на вшануваннях народний депутат України Євген Добряк.
Вітав присутніх і народний депутат України Іван Заєць. Він зазначив, що ці урочистості є значущими не лише для Горбулева, а й для Житомирщини загалом та й цілої України. Пам’ятник повстанцям увічнює важливі для Української нації події і вшановує борців за її волю, адже горбулівське повстанство не обмежувалося захистом свого села. Це була боротьба за загальноукраїнську справу, за Українську державу, за прабатьківський звичай і традицію. Повстанці явили яскраві зразки мілітарного духу українців. Встановлення пам’ятника в Горбулеві – це відповідь українців на спроби нинішнього режиму спотворити нашу правдиву історію і зупинити відродження української нації”.
Іван Заєць подякував ініціаторам встановлення монумента, його творцям і тим, хто пожертвував на нього свої кошти. Особливу подяку він висловив горбулівцям, які зберегли пам’ять про славетні події, передавали правду з покоління в покоління й донесли її до нашого часу.
Запрошуючи до слова автора книги про Марусю Соколовську Костянтина Завальнюка, ведучий мітингу сказав: “Багато років товаришую з Костянтином Завальнюком. Свого часу ми з ним написали книгу “Трагедія Ананія Волинця” – про Визвольну боротьбу на Поділлі в 1917 – 1920-х роках. Видав цю книгу добродій Олександр Ткачук. Костянтин Завальнюк – один з найплідніших дослідників тієї героїчної доби, яку дуже тонко розуміє. А ще він має виняткову особливість – щедро ділиться з іншими дослідниками, зокрема і зі мною, документами, які “накопав” у своєму архіві, – Костянтин Завальнюк працює головним спеціалістом Державного архіву Вінницької області. Сьогодні Костянтин Завальнюк привіз у Горбулів книгу “Українська амазонка Олександра Соколовська (отаманша Маруся)”.
До слова ведучі запросили і правозахисника Василя Овсієнка, село якого лежить за 15 кілометрів від Горбулева. Понад 500 літ воно носило назву Ставки, а 1924 року московська комуна оклеймувала його злодійською кличкою – Леніне, а жителів його – ленінцями. Навіть за 20 років незалежності селу не повернуто історичного імені. Найгірше те, що його земляки бажають лишатися ленінцями. Василь Овсієнко критикував вчителів за це, вони розсердилися, деякі пообіцяли вигнати зі школи, якщо прийде. До речі, українську мову і літературу там викладає за фахом русист Складанівський, досі член КПУ. Торік на лінійці він усім першокласникам подарував букварі й зошити з Леніним та із символікою КПУ. І директор не протестував. Майже кожного 1 вересня Василь Овсієнко приходив на лінійку з купою книжок – йому давали слово й запрошували на перший урок. Минулого року він на такому уроці в 11 класі згадав Леніна як ворога українського народу, то присутні у класі батьки почали верещати. Цього року він уже не поїхав у рідне село, книжки передав через людей.
Це трагедія мати таких земляків!
“За освітою я філолог, учитель, – сказав Василь Овсієнко, – тому радію, коли словам повертається їхнє справжнє значення. З дитинства я чув слово “соколовці” як лайку, а тепер це слово наповнилося первісним змістом – позитивним, героїчним.
Якось мене запросили були на телебачення, у прямий ефір. І от один глядач гукає: “Да ты бандеровец!”. “Я не тільки бандерівець, – відповів я, – а ще й петлюрівець і мазепинець! Справді, вороги нас називали мазепинцями, петлюрівцями і бандерівцями. Ці терміни запали в їхню історичну пам’ять навіки. Так само запам’ятали вони й соколовців. На жаль, не можу похвалитися такою гучною та славною самоназвою, як ви, горбулівці-соколовці. Бо я досі... ленінець!.. Вийшовши на волю 1988 року, я ось уже понад 20 років переконую односельчан, що не буде нам добра під цим іменем, поширив півтори тисячі листівок з фактами, як Ленін і “вірні ленінці” нищили нас, але депутати сільради не хочуть навіть обговорювати це питання, тим паче проводити референдум щодо повернення селу історичної назви. Що ви хочете: у нас большевики “розкуркулили” і вивезли в Сибір 50 родин найкращих господарів, виморили голодом 346 душ, 1938 року розстріляли 18 чоловік інтелігенції... Ставчан винищили – залишилися ленінці... Але я певен, що Правда переможе, як вона перемогла сьогодні в Горбулеві”.
Василь Овсієнко – автор багатьох книг про світлих людей, які боролися за волю України в 1960 – 1980-х роках. Ці книги він і подарував горбулівській школі.
У той дощовий день промовляли й отаман Вінницького козацького полку ім. Івана Богуна Володимир Воловодюк, кандидат історичних наук Геннадій Махонін з Житомира та скульптор Петро Лантух з Потіївки. Читали свої вірші про Соколовських учитель горбулівської школи, член Історичного клубу “Холодний Яр” Петро Лісовий та козак Володимир Кобилинський. Вірші Володимира Сосюри декламувала Марія Максименко. А вокальна група Горбулівської школи (художній керівник Надія Лісова) чудово заспівала “Пісню про Горбулів” на слова Марії Артемчук, 11-тикласниці Горбулівської школи. Звучала й “Пісня про отамана Зеленого” – бойового побратима Соколовських. Її геніально виконав заслужений артист України Тарас Силенко.
Наприкінці меморіального мітингу Роман Коваль представив Лізу Соколовську, онучку отамана Василя Соколовського: “Ліза Євгенівна зберегла в своєму серці те, що заповідав їй батько, а через нього і її діди – брати-отамани Соколовські, та сестра їхня – отаманша Маруся – любов до Батьківщини, козацький дух, чесність у стосунках з людьми, палке серце, справедливість, безпосередність і прямолінійність. Якщо в Горбулеві спалахне революція, навіть не розпитуючи людей, скажу: “Це все Ліза накоїла…” Прошу привітати Лізу Євгенівну, достойну дочку достойних батьків, славну онучку славних дідів та бабці своєї – Марусі Соколовської.
Подякувавши за вшанування її роду-родини, Ліза Євгенівна запросила гостей на поминальний обід.
Насамкінець Роман Коваль прочитав уривок зі свого нарису про Марусю Соколовську з книги “За волю і честь”, яка вийшла 2005 року:
“Мені здається, що слава столиці “князівства Соколовських” може відродитися, але тільки тоді, коли непорочні дівчата з горбулівської школи, яка колись була гімназією, де витав дух Соколовських і лунало їхнє небайдуже слово, у своїх пеленах понесуть жорству на Дівич-гору – за вбитих дідів і прадідів своїх (тобто відновлять старовинну горбулівську традицію. – Ред.).
І тоді Дівич-гора зависочіє знову. І вітер колихатиме на ній не бур’ян, а ружу і ромен жовтий. І згадають горбулівці свої старовинні войовничі пісні – про славу, яка “не вмре, не поляже”. Про те, як їхні предки стинали голови тим, хто не шанував горбулівців.
Відродження слави можливе. Треба тільки зробити для цього перші кроки. Можна почати з відновлення могили дяка Покровської церкви Тимофія Соколовського або могили його сина Дмитра, що заросла барвінком на кладовищі в Корчівці. Можна й перепоховати тлінні останки отамана в рідному Горбулеві. Можна поставити пам’ятник. Погоджуюсь на будь-який перший крок. Аби він тільки був...
І тоді ми переконаємося, що з крові героїв не бур’ян проростає, а вибухають червона калина і ружа. І ромен жовтий серед жорстви. А з ним і зв’язок з поколіннями тих, хто уславив нашу Батьківщину.
І тоді збагнемо, чому жителі навколишніх сіл вперто називають Горбулів Соколівщиною, а селян Горбулева – соколовцями.
Слава горбулівцям! Слава їхнім отаманам Соколовським!”
Меморіальний мітинг завершився піснею січових стрільців “Ой у лузі червона калина”, після чого учасники поклали квіти на могилу Тимофія Соколовського, що спочиває біля Покровської церкви, за 100 метрів від пам’ятника його роду-родині. Вшанували люди й Дмитра Соколовського, похованого на кладовищі в сусідньому селі Корчівка. Тут Тарас Силенко проспівав ще одну пісню про отаманів Соколовських – на слова Петра Лісового та свої власні (музика також Тараса Силенка). Співав Дмитрові Соколовському і бандурист Юрко Кочержинський. Промовив слово на могилі й історик Олександр Палій.
Щиро дякуємо доброчинцям, які видали книжку про Марусю Соколовську (Василь Когут, Наталія Ковшевна, Петро Лісовий) та В’ячеславу Максимчуку з Головинського вищого професійного училища нерудних технологій, який надав безкоштовно будівельний кран. Подяка й Валерію Соколовському, Петрові Лісовому та Богданові Радченку, що монтували пам’ятник, та горбулівському сільському голові Петрові Радченку, який безкоштовно надав трактор для встановлення пам’ятника.
Профінансували поминальний обід голова Радомишльської ради народних депутатів Олександр Ткачук, голова фірми “Оріяна” Анатолій Тимошенко та Валерій Колосівський з Житомира. Склали пожертви на організацію урочистостей Василь Овсієнко, Андрій Жованик, Василь Шкляр, Петро Лантух, який, крім того, привіз гранітні плитки для вимощування доріжки біля пам’ятника та подарував книги для місцевої школи. Щира подяка і телевізійній групі з Житомира на чолі з Наталкою Дехтієвською та Валерію Колосівському, які зафільмували свято в Горбулеві, а також Володимирові Кухару, який зробив десятки фотографій та вивісив їх в Інтернеті.
Уклін і старовірам Хмельницького та баптистам Закарпаття, які розуміють наш біль, адже і вони зазнали немало лиха від совєтської влади.
Слава борцям за волю України!
Подяка всім, хто береже в серці їхній подвиг.

Історичний клуб “Холодний Яр”



Пікетування СБУ

15 вересня в Києві біля головного офісу Служби безпеки України громадськість протестувала проти переслідування директора львівського музею “Тюрма на Лонцького” Руслана Забілого.
Біля офісу СБУ зібралося близько 200 чоловік, серед яких колишні політичні в’язні Левко Лук’яненко, Василь Овсієнко, Євген Сверстюк, Степан Хмара, Олесь Шевченко, Олександр Сергієнко, Микола Горбаль, Василь Рубан, колишній голова секретаріату Президента України Олег Рибачук, заступник голови Національної спілки письменників Василь Шкляр, дослідник Визвольного руху Роман Коваль, книговидавець Іван Малкович, режисер Сергій Архипчук, письменниця Оксана Забужко, лідер групи “Тартак” Сашко Положинський, лідер групи “Мандри” Сергій Фоменко, керівник мистецької агенції “Наш формат” Влад Кириченко, правозахисники, громадські діячі, журналісти. Координував захід протесту Володимир В’ятрович, донедавна директор Галузевого державного архіву СБУ, людина, яка багато зробила для розсекречення документів про Визвольну боротьбу українського народу.
Пікетувальники вийшли з гаслами “Історикам свободу!“, “Стоп КГБ!”, “ЧК у минулому!”, “Геть Хорошковського!”, “Володимирська чи Луб’янка?” “Це КҐБ. Воно кусається і смердить”, “Зупинити беззаконня з боку СБУ”, “Не вір, не бійся, не проси”, “Ні реанімації КҐБ”, “Офіцери СБУ! Майте честь. Будьте гідними слави вояків СБ УПА”.
Учасники акції виклали на тротуарі біля входу до СБУ напис “37 р.?” з дисків, на яких знаходилися “конфіденційні матеріали”, що насправді доступні в Інтернеті та не є державною таємницею (http://cdvr.org.ua/archive).
Оксана Забужко, яка нещодавно презентувала роман “Музей покинутих секретів”, зазначила, що в романі є документ із тюрми на Лонцького. На форзаці відтворено напис, зроблений на стіні в’язниці політв’язнем у 1954 році. На стіні видряпано: “Хочеш знати, що з нами, чекай на нас”. “Ось цей експонат тюрми на Лонцького, який намагаються приховати шефи СБУ. Ось те послання від мертвих, яке хотіли почути впродовж 14 годин допиту Руслана Забілого. Це і є відповідь мертвих, котрим оголосили війну безпам’ятні й, м’яко кажучи, невідповідні своїм посадам люди. Вони оголошують війну не тільки нашим мертвим, але й нам. Тому що це наша історія, наші родини, це пам’ять кожного з українців, незалежно від того, на якому боці він був”.
Пікетування завершилося скандуванням “Разом – ми сила!”.
Протести проти свавілля СБУ відбулися також в інших містах України.



Жертви села Березова Лука на Полтавщині

Вже скоро мине сорок років (написано 1983 року. – Ред.) від того часу, коли за побуту в “Д.П.” таборі в Міттенвальді в Німеччині зустрівся я й щиро сприятелювався з одним земляком з рідної мені Полтавщини. Був це старший чоловік, український патріот, високоосвічена й ідейна людина. Він ще недавно тоді вирвався з-під совєтського “райського” життя, переживши такі тяжкі обставини, серед яких міг загубити не лише життя, але перед тим... і душу. Фізично він був підірваний на здоров’ю, але душу свою зберіг незламною в найкращих людських чеснотах. Любив оповідати про минуле. У своїх спогадах він, як на телевізійній стрічці, показував епізоди з життя, які бачив або був їх учасником у минулому, починаючи від часів відродження України 1917 – 1918 років та кінчаючи роками під московською окупацією.
Ті спогади торкалися його рідного села Березова Лука Миргородського повіту на Полтавщині. Він не тільки оповідав живою мовою, але, на мою спонуку, часом брався занотовувати окремі епізоди, як більш яскраві й цікавіші, на папері. Але тяжів над ним психоз, що налягає на багатьох колишніх підсовєтських громадян: він боявся переслідування з боку невідомих большевицьких агентів, які, мовляв, можуть помститись не лише над ним, але й над його рідними, що лишилися через збіг обставин і далі перебувати на теренах СССР. Кажу, що це була в ньому постійна тривога, під її впливом він несподівано нищив те, що був написав. Мої дружні намагання впливати на нього, щоб він того не робив, а зберігав свої рукописи для кращих часів, щоб їх колись опублікувати, не мали успіху. А він мав таку свіжу пам’ять, що навіть склав два списки прізвищ мешканців с. Березова Лука: один список “Загиблих за волю України”, а другий список “Померлих від голоду”. На моє прохання, щоб колись увіковічити на сторінках преси імена загиблих, автор тих списків із трудом погодився передати мені на збереження ті матеріяли до “кращих часів”, але під умовою на слово чести, яке я йому дав, ніколи при публікації тих списків не називати їх автора.
Згодом відбулося переселення таборян за океан. Мій земляк перелетів до Америки і скорому часі там на волі, без страху за переслідування, помер. Я ж подався до Парагваю, щойно пізніше перенісся до Чікаго в ЗСА. Ось і тепер, розглядаючи свої архівні матеріяли, вже пожовклі, що вже і папір розпадається, ті два списки загиблих селян Березової Луки і подаю їх до преси так, як їх занотував св. п. їх автор, імені якого, як обіцяв, не подаю.

Список жителів с. Березова Лука, які загинули в боротьбі за Україну

ШИЯН Іван, син місцевих селян, козацького роду, загинув за самостійність у 1919 році під совєтами. Як людина був кришталево-чистої душі, висококультурний і всебічно освічений. Організував у селі “Просвіту”. Був головним лікарем сільської лікарні. Брав участь у виставах аматорського гуртка. Користувався великою пошаною й авторитетом серед селян. Невідомо як був замучений. Був кинутий у криницю. Все село брало участь у похоронах його і разом з ним убитої дружини.
Дружина ШИЯНОВА, з дому БАКАЛО, вчителька двоклясової школи. Невідомо як була замучена і вкинута в полі у криницю. Як свідома українка, читала селянам книжки у “Просвіті”, де була бібліотекаркою, також брала участь у аматорських виставах.
КОНОВАЛЕНКО Йосип, фельдшер, син місцевих селян козацького роду. Також замордований під совєтами в 1919 році і вкинутий також у криницю. Був відомий як “антисоціяліст”. Усе село ховало разом в одній могилі чотирьох вкинутих у криницю.
ШАМРАЙ Іван, студент, син місцевих селян-козаків, свідомий українець, знайдений замученим і вкинутим у криницю із трьома попередньо згаданими жертвами червоної Москви.
ГАНУС Олександр, селянин, козацького роду, служив у Гетьманській варті. В березні 1919 р. в Миргороді під совєтами посічений шаблями: йому відрубано вуха, ніс, вирізано пас на спині, перерубано руку, був дострілений у мішку. Загинув по дорозі з тюрми на жидівський цвинтар у Миргороді. Записано зі слів організатора переносу тіла забитого із жидівського цвинтаря на православний і його поховання.
ГАНУС Микола, селянин-козак з Березової Луки. В 1922 р. в березні під совєтами задавлений під Гадячем. Він тоді віз священика з Березової Луки до Гадяча. Священик зник безвісті, але знайдений задавленим через два тижні, на другий день Великодня. Кінь і віз пропали. Село поховало загиблих на третій день Великодніх свят.
КЛИМЕНКО Іван (ХИРНИЙ), писар сільської управи. В жовтні чи листопаді 1918 року в полі між хутором Лихопілля і селом Остапівка їхав у справі мобілізації до українського війська і був застрілений з карабіна. Все село ховало покійного.
Далі складач цього списку подав лише прізвища загиблих за державну волю України в селі Березова Лука, а саме: Олексенко, Шептун Феодосій, Оченаш Степан, Єчко Грицько, Тараненко Федір, Оченаш Михайло, Ранюк Йосип, Ранюк (Захарків), Новицький Федір, Шириколава Мусій, Шириколава Іван, Єщенко Трохим, Оченаш Самсон, Кирій Антон, Пузь Левко, Шиян Степан, Лазур Митрофан, Шиян Андрій, Филонич Василь, Курочка Василь, Шиян, Курочка Федір, Курочка Степан, Ранюк Яким, Іванько Йосип, Фуґоль Гаврило, Филонко Яків, Курочка Іван, Филонич Ярина, Волошин Кирило, Шульга, Гаранусенко Віктор, Кулинич Микита, Кулинич Іван, Кулинич, Кузьменко Іван, Єщенко Пилип, Єщенко Іван, Шептун Петро, Коноваленко Іван, Шиян Карпо, Лисенко Микола, Пугач Степан, Курика Василь, Черкас Кирило, Гордусь Павло, Ванда Степан, Рула Микола, Єщенко Андрій, Лапенко Василь, Ранюк Грицько, Польща Степан, Рахуба Михайло, Оченаш Микола, Лапенко Пилип. Разом шістьдесят три особи.
Вічна їм Пам’ять!

Список померлих з голоду в 1933 р. в с. Березова Лука

Автор цього списку подав спочатку характеристику харчового стану свого села перед голодом 1933 року. Він записав з оповідань місцевих селян, його знайомих і сусідів, що в 1932 році було зібрано з гектара: жита від 75 до 100 пудів, пшениці від 50 до 70 пудів, ячменю 35 – 40, вівса 35 – 40, проса 35 – 40, гречки 5 – 15, картоплі 700 – 1500 і буряків від 700 до 1500 пудів. А про себе згадує, що в 1929 р. на господарстві з 8 гектарів він зібрав зернових продуктів до 1600 пудів, витратив на свої потреби 300 пудів і продав 1300 пудів. При тому для прохарчування всієї родини з п’ятьох душ дорослих витрачалося зернових продуктів 115 пудів на рік.
Далі робить висновок, що, отже, коли б врожай 1932 року не був нижчий за попередні роки і коли б його дослівно до останнього кілограма совєтська влада не забрала від населення, то голоду не було б. Голод було зроблено штучно й умисно, бо на зерносховищах при станціях лежало зерно, забране державою в селян, що вмирали з голоду. Далі – список селян-хліборобів свого села, в яких совєтська московська влада забрала геть увесь урожай 1932 року. Ось цей поіменний список: Ганжа Іван, син Ганжі, жінка Ганжі, Кулик, Кулик (другий), Макар, Шиян, жінка його, Шиян Карпо і жінка його Надія, Гаса, Ганус Іван, і його жінка та мати, Деркач Клим, Чуй і жінка його, Шиян Матвій і його жінка, Шиян Денис, Шиян Хівря, Олипа Мирон і його жінка, Шиян Іван, Шиян Семен, Шиян Гаврило, Шиян Антін, Шиян Василь, Шиян Марта, Костюшка Сергій, Мовчан Сергій, Тилипня Давид і жінка його, Семенець Данило, Ганусь Павло, Бурисенко, Мелешко Остап, Мелешко Устя, Федірко Іван, Федірко Грицько, Федірко Панас, Цапир Данило, Петренко Пилип, Петренко Митрофан, Волошко Овсій, Гузій, Оригваль Захар, Титаренко Мусій, Шиян Іван, Шиянова дочка, яку мати з’їла, та друга Шиянова дочка, Шиян Андрій, Волошко Андрій, Бибич Трохим, Бибич Настя, Сорока Яків, Сорока Катерина, Сорока Маруся, Титаренко другий, Титаренко третій, Титаренко четвертий, Титаренко Захар, Ганус Мусій, його жінка, Ганус Андрій, Титаренко Грицько та його жінка, Титаренко Іван, Гетенко Марко, Яремич Степан, Панченко Лука, Панченкова жінка, Панченко Семен, Кузьменко Сергій, Кузьменко Мотря і троє дітей, Язига Харитон, Язига Мотря, Коноваленко Гаврило, Коноваленко Гапка, Коноваленко Олена, Курочка Демид, Шиян Іва (Масенко), Петренко Микола, Таран Петро, Шиян Семен, Кістриця Павло і його жінка та син, Мазепка Андрій, Лисико Мусій і його жінка, Левченки – батько, мати і дочка, Шиян Борис, його син, Шиян Текля і її донька, Шиян Іван, Погода Павло і його син, Шиян, Зарічковний Матвій, Чайка Федот, Чайка – двоюрідний брат, Деркач, його жінка, дочка і онука, Лазур, Лазур другий, Шиян (інший), Шиян Сергій та його жінка і син, Смілян Василь і його жінка, Смілян, Ранюк Прокіп та його жінка, Пархоменко Тетяна, Пархоменко Ганна, Крицький Семен, Крицькнй Степан, Мостовий Василь, Пархоменко Микола і його жінка. Пархоменко Михайло, Пархомеико Михайло (другий), Кривенко, Фуголь Микола, Фуголь – брат Миколи, Симянко, Регеша Іван, Куртан, Козій Микита – з’їла жінка, Хабло – жінка з’їла двоє дітей і ловила людей, Ярмич Іван... Отже, до цього списку, що містить до 140 імен, автор зазначив, що це померлі від голоду навесні і влітку 1933 року, а до цього списку ще треба було б додати імена померлих ще восени та під кінець року...
Вічна їм Пам’ять!

Антін КУЩИНСЬКИЙ
Кущинський А. Загибель села Березова Лука на Полтавщині. Вісник. – 1983. – №4.



Літопис Руїни. Жовтень 1660 р.

6 жовтня 1660 р. тривога опанувала річпосполитський табір під Чудновом – поляки довідалися, що 40-тисячне військо Юрія Хмельницького повернуло з дороги на Чигирин і вже стало табором під Слободищем. Якщо Гетьман України підтримає 70-тисячне військо Василя Шеремєтєва, то поразка Речі Посполитої неминуча.
Частина поляків схилялася до думки, що слід відступити, але інша частина на чолі з гетьманом польним коронним Юрієм-Себастяном Любомирським зважилася на відчайдушний крок. Узявши 20 тисяч кримської та 6 тисяч польської кінноти, тисячу німецької піхоти й 10 гармат, Любомирський 7 жовтня несподівано напав на український табір під Слободищем.
Зачувши гук гармат, Шеремєтєв спробував вирватися з оточення. Спорудивши рухомий табір з возів, він рушив у напрямку Слободища. Але Юрій Хмельницький, відбивши напад Любомирського, назустріч москвинам не пішов.
Любомирський, залишивши заслону із кримської кінноти та полку київського воєводи Івана Виговського, повернувся до головного війська.
14 жовтня Василь Шеремєтєв здійснив відчайдушну спробу прорватися до Хмельницького через П’ятку, але той уже послав до ляхів на переговори чигиринського полковника Петра Дорошенка. 15 жовтня Дорошенко прибув до річпосполитського табору.
У Речі Посполитої вибору не було: не змігши перемогти Хмельницького і Шеремєтєва поодинці, ляхи могли зазнати катастрофи в разі їхнього об’єднання. Тож 17 жовтня між Українською державою та Річчю Посполитою укладено Чуднівську угоду на умовах Гадяцької угоди 1658 року. Серед додаткових пунктів була умова про відкликання Юрієм Хмельницьким з московського табору 30-тисячного українського війська наказного гетьмана Тимофія Цюцюри.
21 жовтня на умовний знак Цюцюра почав виводити козаків з московського табору. Вже 10 тисяч козаків покинуло Шеремєтєва, але на них раптово напали кримські татари. До Юрія Хмельницького разом з Цюцюрою пробилося лише близько 2 тисяч осіб, інші потрапили під шаблі татар, а ті, що повернулися до табору, були вирубані москвинами. Згодом стало відомо, що кримців підмовив Іван Виговський, що хотів помститися Цюцюрі за зраду, коли той по славетній Конотопській битві впустив в Україну московські війська.
Після переходу Тимофія Цюцюри до табору Хмельницького становище москвинів стало безнадійним. 31 жовтня Василь Шеремєтєв погодився скласти зброю за умови збереження життя. При цьому він пообіцяв, що московські війська, що стояли в Києві, Переяславі, Ніжині та Чернігові, виведе з України.
Так безславно скінчилася чергова спроба Московського царства завоювати Україну.

Сергій КОВАЛЕНКО
м. Київ



На Бериславщині відкрили виставку про УПА

У школі села Зміївка, що на Бериславщині, відкрили документальну виставку “УПА: історія нескорених”. На виставці представлено архівні документи, листівки повстанців, підпільну літературу тощо. Зокрема, розповідається про розгортання повстанської боротьби, структуру УПА, про Українську Головну Визвольну Раду, Романа Шухевича, Український Червоний Хрест, про щоденне життя повстанців та повстанські свята. Окремий розділ виставки присвячено одностроям та нагородам воякам УПА, жіноцтву у Визвольній боротьбі, видавничій діяльності українського підпілля, закордонним рейдам УПА та боротьбі совєтських спецслужб проти українських повстанців.
Експонування виставки стало можливим завдяки Центру дослідження Визвольного руху та Спілці української молоді в Україні. Мешканці Зміївки могли відвідати виставку безкоштовно. Лише в перший день на виставці побувало понад 90 школярів.
“Зазвичай знання херсонців про УПА обмежуються совєтськими штампами. Неупереджену інформацію ніде черпати, тим більше в селі. Ми ж прагнемо запропонувати людям факти, без оціночних характеристик. Сподіваюся, що вкладені у виставку зусилля та кошти конвертуються в зацікавленість молоді своєю історією”, – зазначив Олександр Шумков, координатор експозиції на Херсонщині.
9 вересня активісти Херсонської міської організації СУМу в Україні довідалися про наміри проросійських сил знищити виставку та військовий меморіал “Борцям за волю України”. Олександр Шумков письмово звернувся до правоохоронних органів, відвідав офіс Херсонського міськкому КПУ, аби застерегти комуністів. В офісі він зустрів 5 – 6 осіб, які заявили: “Горком партии ничего не готовит. Возможно, в Змеевку будет везти людей Херсонский обком или Бериславский райком”.
Микола Курівчак, депутат Бериславської районної ради, голова Зміївської “Просвіти” так прокоментував ситуацію: “Ми одразу вжили заходів, аби не допустити зайд до нашого села. Мешканці села організували постійну варту біля меморіалу та довкола школи, адже саме в ній розміщено виставку. Чергувала й міліція”.
А студент Микола Завалькевич, уродженець Зміївки, додав: “Всі односельці, з якими мені доводилось розмовляти, позитивно ставляться і до меморіалу “Борцям за волю України”, і до відкриття виставки. У нас поважають тих, хто воював за Україну. Протестувала лише єдина на все село комуністка. Колись вона вилазила на Леніна, щоб його не демонтували. Таки демонтували. І комуністичні назви вулиць перейменували”.
Підвів риску Михайло Голуб, мешканець Зміївки: “Наше село гостинне. Якщо до нас їдуть гості, ми завжди раді. Якщо ж хтось полізе нищити наші святині, кривдити пам’ять про героїв, повірте: і молоді хлопці, і старші чоловіки вміють не лише народних пісень співати. Честь села відстоїмо по-козацьки”.

Інформаційна референтура Херсонської МО СУМу в Україні



Вандалізм у Лохвиці

На початку травня в центрі Лохвиці нащадки червоних катів пошкодили пам’ятний знак жертвам голодоморів та політичних репресій, встановлений активістами Лохвицької районної організації ВО “Свобода” в жовтні 2009 року.
Пошкодження скорботної фігурки ангела, що молиться, стало відлунням позиції Віктора Януковича, який 27 квітня на сесії ПАРЕ всупереч Закону України “Про Голодомор” не визнав це масове вбивство геноцидом українського народу.
Зусиллями місцевих свободівців пошкоджений знак було відновлено, а 16 травня його освятив благочинний Лохвицького району УПЦ Київського Патріархату о. Георгій Лобачевський. Однак бузувіри не зупинились: новий акт вандалізму вчинено 8 вересня – фігурку скорботного ангела збито з постаменту й повідбивано крильця.
Василь Симоненко писав:

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

Не знищити покидькам пам’ять народну про українські жертви московсько-більшовицького режиму, бо пам’ять ця живе не лише в монументах, а й у людських душах!
Починаючи з листопада 2009 р., коли в  Лохвиці біля знаку “Борцям за Волю України” було зірвано й пошкоджено Державний прапор України, правоохоронці не зуміли виявити жодного вандала.
Навесні 1933 року в Україні щохвилини вмирало 17 людей, а щодня – понад 25 тисяч. Про цей злочин Москви мусимо пам’ятати щодня.

Олександр ПАНЧЕНКО,
голова Лохвицької районної організації ВО “Свобода”



Боротьба в Інтернеті загострюється

Автору – моя щира подяка та земний уклін! Ви робите святу справу!
У той час як українські автори носяться зі своїми авторськими правами, ніби з писаною торбою, та обмежують широкому загалу доступ до україномовних творів, Росія зробила доступними в Інтернеті всі твори  власної і світової літератури – від дитячої, класичної, пригодницької, класичної до порнографії включно. Але все-все на “язикє“!
Існує переклад геніального Миколи Лукаша комедії Лопе де Вега “Собака на сіні”, існує в архівах київського радіо чудовий запис цієї комедії (мені навіть одного разу пощастило його послухати), але...  Але трансляція цього твору не доходить до слухачів Донеччини (може, й до інших країв!), бо ця передача перекривається у нас або дебільною російськомовною “Народной волной”, або “примадонною”, або Фількой Кіркоровим, або концертом балалайки.
В Інтернеті комедії “Собака на сіні” Лопе де Вега українською мовою знайти неможливо! Зате є кілька варіантів російськомовних аудіозаписів, є російські фільми, записи вистав, тексти у форматах doc, txt, rtf, pdf... І все московською мовою!  А переклади Миколи Лукаша досконаліші!
Шановні форумляни, досвідчені інтернет-зубри, закачайте тексти та аудіозаписи передачі Романа Коваля “За Україну, за її волю!”. Зберігайте на СD, передавайте друзям, викладачам тощо. Не забувайте, що на сайті “Наша Хата” перед виборами зникали тисячі повідомлень та сотні тем, згадайте як зник харківський україномовний сайт “Конус”, гляньте як на сайті “айЮей” забороняють доступ україномовних користувачів. 
Окупанти, що прийшли до влади на плечах “противсіхів”, нахабнішають з кожною хвилиною. Хто, як не ми, протиставиться їм?

Східняк, модератор донецького інтернетфоруму “Поштовх”
http://www.forum.poshtovh.org.ua/index.php?topic=2050.0

Авторську передачу Коваля “За Україну, за її волю!” для Незалежного українського радіо Чикаго можна послухати в Інтернеті http://nezboryma-naciya.org.ua/chikago.php Можна й почитати тексти радіопередач.



Багнетом і пером

“Україна у вогні революції” – так називається збірка спогадів учасників Національно-визвольних змагань 1917 – 1920-х років. Її видала Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи за фінансового сприяння Осипа Довбуша та М. Ш. – чотового УПА з Лестера (Великобританія). Впорядкував її Віктор Рог.
Спогади ці друкувалися в еміграційних ветеранських виданнях, зокрема таких як “Дороговказ”, “Вісті комбатанта”, “Сурмач”, “За Державність”, “Українське козацтво”, “Голос комбатанта”, “Вісті” та інших. Низький уклін тим, хто в тяжких умовах вимушеної еміграції, змінивши багнет на перо, зумів записати і зберегти ці безцінні спогади.
На жаль, далеко не про всіх авторів маємо сьогодні свідчення. Лише про деяких з них, зокрема Юрія Липу, Олександра Вишнівського, Володимира Сікевича та Богуслава Шашкевича, подано короткі нариси. Будемо вдячні кожному, хто допоможе встановити біограми інших учасників спогадів, поділиться матеріалами про події, коли “гомоніла Україна”, адже за задумом видавців це видання має перерости в цілу серію.
Придбати книгу можна за адресою: 01034, м. Київ, вул. Ярославів Вал, буд. 9, пом. 4, тел. (044) 234-70-20.

Ти прочитав “Холодний Яр”?!

У Совєтському Союзі людей, які прочитали “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, ставили на облік у КҐБ. Неблагонадійною вважалася й людина, знайома з автором цих споминів. Адже на його руках була кров російських окупантів. Не одному з них він вбив кинджал у ліву кишеню френча.
“Коли дві нації борються, білі рукавички треба скинути, – дійшов висновку Юрій Горліс-Горський. – За п’ять років на фронтах довелося розрубати в бою череп не одному німцеві, мадярові, москалеві, але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лише тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти, або загинути”.
Спогади хорунжого Армії УНР упродовж 75 років запалюють серця українських романтиків. Начитавшись у 1930-х рр. Горліса-Горсь­ко­го, десятки тисяч юнаків і юначок ОУН взя­ли до ру­к зброю і усла­ви­ли Батьківщи­ну. Віримо, що і сьогодні, коли Україна в небезпеці, “Холодний Яр” по­кли­че до бо­роть­би ти­сячі ук­раїнських ро­ман­тиків, котрі здо­бу­дуть-та­ки Ук­раїнську Ук­раїну, в ім’я якої тво­рив, бо­ров­ся і за­ги­нув ве­ли­кий ук­раїнець Юрій Горліс-Горський.
Ти прочитав “Холодний Яр”?!

Редакція “НН”



Махно допоміг Москві завоювати Україну

“Листи, листи…”

Я передплачую “Незбориму націю”. Приємно, що ви, як я та інші патріоти, намагаєтеся розбудити в українців гордість за своє героїчне минуле, яке для більшості мешканців, особливо в наших краях,  не те що чуже, а навіть вороже. Добре, що жителі Правобережжя можуть пишатися своєю героїчною минувшиною. Я також добре знаю історію свого краю, проте, на жаль, нам пишатися в цьому плані нічим. Навіть земляк Нестор Махно й близько не схожий на звитяжців Соколовських. Як не дивно, комуністична оцінка його діяльності (анархічний бандитизм) багато в чому відповідає дійсності. Саме Махно зі своєю бандою фактично не допустив влади УНР у наших краях, чим дуже допоміг юдо-більшовицькій Московії у завоюванні України. Та ще й боровся з німецьким, болгарським та іншим, європейського походження, населенням як з “іноземними куркулями”, що не додавало єдності, бо ці люди на знак протесту проти репресій махновців організовували загони самооборони або вступали до лав білогвардійських армій Денікіна та Врангеля, ще більше роздмухуючи полум’я війни. Дуже дивно, що такою особою (Махном) пишаються жителі Гуляйпільщини й чимало жителів нашої області.

Юрій ХЕННІНГ
Запорізька обл.



Вандалізм на Хортиці

На цьому острові археологи відкрили святилища бронзової доби, на яких місцеві рідновіри кількох напрямків проводять свої славлення. Силами громади “Арійський шлях” на святилищі Двох Кілець було поставлено образи Перуна та Велеса. Ще одна рідновірська громада поставила образ Мокоші на сусідньому святилищі. Окрім того, на пагорбі, трохи далі, існувало капище російських язичників-голяківців т. зв. “Схрону Єж-словен”.В ніч проти 6 вересня на трьох капищах острова Хортиця вандали спиляли бензопилою образи Велеса та Перуна, а образ Мокоші вивернули із землі. Рештки образів відтягли на берег Дніпра і зрізали їхні риси пилкою. Відвідали вандали й капище голяківців, де образи Богів облили мазутом і підпалили.Ще 5 вересня громада “Арійський шлях” проводила біля Перуна та Велеса освячення дитини. Тепер нам залишились сплюндровані капища. Рідновіри Запоріжжя впевнені, що це справа рук московських попів та їхніх підручних.Звідки така впевненість? Справа в тому. що місяць тому в одній з церков нашого міста стався вибух. Автора теракту чомусь намагались знайти серед язичників і праворадикальних сил. Не зумівши цю справу повісити на невинних, віднайшли якогось паламаря-злодюжку, котрого вигнали за крадіжки.Що і де вибухне цього разу?

МИРОСЛАВА м. Запоріжжя

myroslav.zp@mail.ru


“Радіє серце від таких новин!”

Мешканцям села Горбулів, батьківщини отаманів Соколовських, повертається історична пам’ять. Благодатну роль відіграли радіопередачі та нариси про повстанців-соколовців у газеті “Незборима нація” та в книгах Історичного клубу “Холодний Яр”, зокрема і в новій книзі Костя Завальнюка “Українська амазонка Олександра Соколовська (отаманша Маруся)”, вечір пам’яті Марусі Соколовської у Києві та в горбулівській школі, де вона колись працювала вчителькою. Потужним імпульсом у пробудженні національної свідомості стало і відкриття пам’ятника горбулівцям, які під проводом отаманів Соколовських воювали за Самостійну Україну.
Все більше горбулівців починає пишатися своїми дідами і прадідами. В селі вже не чути отого осоружного – “мужик!” Діти в горбулівській школі почали звертатися один до одного – “Козак, козаче”. Радіє серце від таких новин!
І як не повірити, що це покоління виросте з випростаним хребтом та серцем, повним любові до Батьківщини.

Роман КОВАЛЬ





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ