«Незборима нація» Число 4 (230) Квітень 2005 р.

Роман КОВАЛЬ

1 квітня 1809 р. народився Микола ГОГОЛЬ.
2 квітня 1596 р. козаки під проводом Северина НАЛИВАЙКА зазнали тяжкої поразки.
5 квітня 1710 р. в м. Бендери козаки обрали гетьманом Пилипа ОРЛИКА.
7 квітня 1919 р. загинув Іван ЛУЦЕНКО, член Центральної Ради та Українського генерального військового комітету, Генеральний хорунжий Вільного козацтва, командир 1-го Подільського січового куреня Армії УНР (1919).
7 квітня 1962 р. помер Олександр ПІВЕНЬ, популярний кубанський поет, фольклорист та етнограф.
8 квітня 1709 р. у Великих Будищах укладено договір між Іваном МАЗЕПОЮ, Костем ГОРДІЄНКОМ і КАРЛОМ ХІІ про спільну боротьбу проти Московщини.
8 квітня 1793 р. відбувся другий поділ Польщі. До Росії відійшла Київщина, частина Волині та Поділля, а Лемківщина – до Австро-Угорщини.
9 квітня 1908 р. у Станіславі утворено Головний січовий комітет.
10 квітня 1868 р. у Львові відбувся перший Шевченківський концерт.
10 квітня 1889 р. народився Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир 6-ї Запорізької дивізії, 2-ї Волинської дивізії, заступник командувача Армії УНР Зимового походу, генерал-полковник УНР.
10 квітня 1898 р. народився Степан СКРИПНИК, Патріарх УАПЦ Мстислав.
10 квітня 1990 р. помер кобзар Олексій ЧУПРИНА.
12 квітня 1908 р. український студент Мирослав СІЧИНСЬКИЙ убив намісника Галичини графа Потоцького.
12 квітня 1920 р. загинув Василь ЧУЧУПАК, командир полку гайдамаків Холодного Яру.
13 квітня 1892 р. народився Іван ГОЛУБ, полковник Армії УНР, подільський отаман, начальник штабу Брацлавської повстанської групи, організатор Брацлавського куреня ім. гетьмана П. Полуботка, редактор часопису “Селянські вісті”.
13 квітня 1933 р. помер Степан ЕРАСТОВ, видатний громадсько-політичний діяч Кубані та України, письменник, член Центральної Ради.
14 квітня 1768 р. почалася Коліївщина – повстання гайдамаків проти польського панування під проводом Максима ЗАЛІЗНЯКА та Івана ҐОНТИ.
14 квітня 1863 р. у Петербурзі поставлено оперу Семена ГУЛАКА-АРТЕМОВСЬКОГО “Запорожець за Дунаєм”.
14 квітня 1944 р. помер Микола ПОРШ, член Центральної Ради.
16 квітня 1848 р. в Галичині відмінено панщину.
16 квітня 1898 р. народився Іван ТРЕЙКО, повстанський отаман, командир Київської повстанської групи (1923), генерал-хорунжий УПА.
17 квітня 1882 р. народився видатний український мислитель В’ячеслав ЛИПИНСЬКИЙ.
19 квітня 1775 р. цариця Катерина узаконила кріпацький устрій в Україні.
19 квітня 1975 р. помер Олександр УДОВИЧЕНКО, видатний полководець, командир 3-ї Залізної дивізії, генерал-полковник Армії УНР.
20 квітня 1891 р. народився Юрко ТЮТЮННИК, заступник командувача Армії УНР Першого зимового походу, командарм Другого зимового походу Української повстанської армії, генерал-хорунжий Армії УНР.
21 квітня 1597 р. у Варшаві страчено Северина НАЛИВАЙКА.
21 – 25 квітня 1944 р. в урочищі Гурби відбулася битва південної групи  УПА-Північ “Богун” під командуванням командира Петра Олійника-“Енея” та з’єднання “Холодний Яр” УПА-Південь на чолі з Миколою Свистуном-“Ясенем” проти внутрішніх  військ НКВД і частин Красної армії.
23 квітня 1185 р. князь ІГОР вирушив в похід на половців.
23 квітня 1965 р. помер Петро ДЯЧЕНКО, командир легендарного полку Чорних Запорожців, командир 2-ї Української дивізії УНА, генерал-хорунжий УНР.
24 квітня 1791 р. почалася дипломатична місія Василя КАПНІСТА від українського дворянства до прусського короля у справі визволення України.
24 квітня 1803 р. народився Олександр ДУХНОВИЧ, український закарпатський письменник, педагог і публіцист.
24 квітня 1899 року народився Валентин Сімянців, сотник Армії УНР, учасник Першого зимового походу Армії УНР, скульптор, автор спогадів.
24 квітня 1918 р. Кримська група Армії УНР під командуванням полковника Петра Болбочана звільнила Сімферополь від більшовиків.
24 квітня 1949 р. відкрито музей Тараса ШЕВЧЕНКА в Києві.
26 квітня 1840 р. в Петербурзі вийшло друком перше видання “Кобзаря” Тараса ШЕВЧЕНКА.
26 квітня 1890 р. народився Микола ЗЕРОВ, поет і літературознавець.
26 квітня 1986 р. сталася аварія на Чорнобильській АЕС.
26 квітня 1945 помер Павло СКОРОПАДСЬКИЙ, Гетьман Української Держави.
27 квітня 1929 р. загинув холодноярський отаман Яків МАМАЙ-ЩИРИЦЯ.
27 квітня 1969 р. помер Роман СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ, громадський діяч і дипломат, посол УНР у Німеччині, посол УНР у Польщі.
28 квітня 1915 р. почалися бої УСС на горі Маківці у Карпатах.
28 квітня 1922 р. засновано Українську господарську академію в Подєбрадах (ЧСР).
28 квітня 1943 р. у Львові проголошено формування дивізії “Галичина”.
29 квітня 1918 р. Павла Скоропадського проголошено Гетьманом України.
29 квітня 1918 р. Чорноморський військовий флот підняв українські прапори.
30 квітня 1973 р. помер кобзар Михайло БАШЛОВКА.

“За Україну, за її волю”

Так називається нова авторська передача Романа Коваля про долі козаків і старшин Армії УНР, які на початку 1920-х років стали студентами Української господарської академії в Подєбрадах. Значний відсоток серед студентів становили й учасники повстанського козацько-селянського руху, в тому числі й повстанські отамани.
Хіба дивуватися, що в Господарській академії поруч зі зверненням “пане колего” було чути “пане хорунжий”, “пане сотнику”, “пане полковнику”, а то й “пане генерале”. Ніяк не могли забути студенти те, що так міцно ввійшло у кров і плоть на фронтах Великої вітчизняної війни українського народу проти російських окупантів. Спочатку навчатися воякам було непросто. Справді, важко звикати до аудиторій, лекцій та лабораторних робіт людині, “яка прямо з коня скочила за парту  і за звичкою ще довго рукою торкалася того місця, де колись була шабля”.
Про всіх цих людей і слухайте передачі “За Україну, за її волю”.
Більшість героїв цього радіоциклу походять із території сучасних Донецької, Луганської, Дніпропетровської, Харківської, Запорозької та інших східних і центральних областей України. Напевно, не один радіослухач зі Сходу здивується, коли дізнається, що його мала батьківщина була – і є! – Батьківщиною визначних діячів руху, який увійшов в українську історію як петлюрівський.
Передача лунатиме щоп’ятниці о 13.15 на Першому каналі Національної радіокомпанії.

Влітку 1988 року у Львові та Києві утворилася правозахисна організація – Українська гельсінкська спілка, яка почала випускати свої листки прес-служби, якими інформувала громадськість про політичні події в країні. Так у листку ч. 4 повідомлялося про зрив владою мітингу в Києві, призначеного Українським культурологічним клубом на 24 липня, щоб продемонструвати солідарність із політв’язнями.
Восени 1988 року УКК повним складом увійшов до Української гельсинкської спілки. Провід УГС містився в приватному будинку п. Дмитра Федоріва на Подолі по вулиці Олегівській, будинок 10. Головою Київської філії був Олесь Шевченко. УГС налагодила зв’язок із прибалтійськими народними фронтами, звідки нам ішла друкована політична інформація.
Я брав участь у всіх політичних акціях УГС. Хоч влада помітно слабшала та панікувала, все ж намагалася поборювати наші акції силовими методами...
Минуло багато років із тих часів. Забулися подробиці подій і їх послідовність. Згадуються лише окремі її фрагменти.

Пригадую вшанування пам’яті письменника Бориса Антоненка-Давидовича на Лісовому цвинтарі. Прийшло нас до його могили осіб із п’ятнадцять. Були серед нас В’ячеслав Чорновіл із дружиною Атеною Пашко. Біля могили юрмилися агенти КҐБ. Кількість їх значно переважала учасників жалоби. Їхні фотографи з усіх боків настирливо клацали апаратами. Агенти зчинили штовханину, відтісняючи нас від могили. Чинилося це мовчки, незважаючи на обурливі протести Бориса Тимошенка – зятя покійного письменника. Поодинокі перехожі з подивом спостерігали цю дивну картину. Довелося перенести поминки до приватного житла.

Ще на початку 1988 року з політичних таборів дотерміново почали звільнятися українські дисиденти. Звільняв їх під тиском американського конгресу М. Горбачов, намагаючись довести Заходу свої демократичні наміри. Більшість звільнених відвідувало Український культурологічний клуб, де інформувало про становище політв’язнів у таборах. Запам’яталося мені твердження Віталія Калениченка, що випускають не надто визначних дисидентів. Левка Лук’яненка ж не випустять ніколи. Швидше знищать його. Та невдовзі надійшло повідомлення, що по закінченню терміну ув’язнення Левка Лук’яненка вислано на заслання до Томської області.
Дізнавшись із передач радіо “Свободи” про житлову скруту Лук’яненка і про оголошений томськими дисидентами збір коштів на придбання для нього житла, я послав йому невелику суму грошей, за що одержав від нього листа за 28 листопада з подякою. А вже в січні 1989 року він надіслав мені листівку з міста Седнева з повідомленням про своє повернення на Батьківщину.

Незважаючи на похилий вік та незадовільний стан здоров’я, я ладен був брати учать у збройній боротьбі. Проте обставини того часу потребували демократичних методів. Будучи людиною технічного фаху і, головне, не маючи ніяких організаторських, ораторських чи публіцистичних здібностей, я, крім особистої участі в масових політичних акціях, яку вважав надто недостатньою, робив грошові внески на діяльність УГС, а згодом УРП і Українську міжпартійну асамблею (пізніше на діяльність ДСУ, Історичного клубу “Холодний Яр”, на видання газети “Незборима нація”. – Ред.). Туди спрямовував кошти з винагород зі своєї раціоналізаторсько-винахідницької діяльності.

Зважаючи на провокації влади, яка намагались зірвати засідання УГС в помешканні п. Дмитра Федоріва, одне з важливіших розширених засідань було вирішено провести в помешканні члена УГС п. Надії Левченко (м. Буча, вул. Кірова, буд. 17, пом. 61; зупинка Склозаводська).
22 січня 1989 р. на призначену годину основна кількість учасників (до 20-ти осіб), які прибули з Києва одною електричкою, зібралася. Почалось засідання. З присутніх пам’ятаю Олеся Шевченка, Сергія Набоку та Віталія Шевченка. Влада, звичайно, своїми агентами була оповіщена про цей захід і мала намір перешкодити його здійсненню. Проте вона не знала точних координат. Тому зосередила стеження за моїм помешканням (вул. Склозаводська, 10), тоді як вся група учасників із хвоста поїзда  була проведена в призначене місце дворами.
Кілька осіб, які спізнилися, приїхали наступною електричкою. Йдучи повз моє помешкання по вулиці Склозаводській і розпитуючи дороги, вони привели за собою міліцію і каґебістів. Кілька наших устигло зайти до помешкання, а з рештою зробили спробу пройти й міліціонери на чолі з начальником ірпінської міліції Станкевичем, але були силоміць випхнуті назад за двері.
Засідання тривало під шалений грюкіт і погрози міліціонерів. Вони вимагали у сусідів впустити їх, щоб перелізти на балкон Надії Іванівни. Але ті, посилаючись на хворобу дитини, не пустили. Тоді каґебісти вимкнули електроенергію, сподіваючись темрявою завадити роботі засідання. Але син господині Славко провів світло переносною лампою з кухні, де виявив необезструмлений електропідвід. Згодом розповідали люди, що з вікон сусіднього будинку каґебісти стежили за вікном, де відбулося засідання.
Так під грюкіт і погрози за якусь годину засідання було закінчено. Перед тим на вимогу мешканців під’їзду, які поверталися з роботи, світло ввімкнули.
Двері розчинили, коли всі були одягнені й готові відходити до електрички.
З криком (“Ето что за сборіщє?”) Станкевич зі своєю командою увірвалися до вітальні. Його ввічливо попросили понизити тон і добирати висловів.
Із глузливими репліками на адресу міліції виходили ми з помешкання. Станкевичу не залишалося нічого іншого, як розгублено запросити пані Левченко зайти наступного дня на бесіду до його кабінету. Владі було незвично, що в людей зникає страх перед нею.

З поверненням в Україну Лук’яненко був обраний головою УГС. Проте довгий час не міг дістатися до Києва, щоб обійняти цю посаду. Влада чинила в цьому йому перешкоди, силоміць знімаючи його з поїздів, автобусів чи попутних автомашин і відвозячи назад. Це не могло тривати довго. Врешті він до Києва прибув (йому УГС купила житло в селі Хотові під Києвом) і розпочав активну діяльність у проводі УГС.

Далі політичні події в Україні розвивалися бурхливо, але, на жаль, тепер не можу виокремити акції УГС. Всі політичні демонстрації, мітинги, пікетування тощо проводилися спільно з Рухом і іншими організаціями. Брав я в них участь як член УГС і як учасник хору “Гомін”, що на тих акціях співав українських патріотичних пісень.
З утворенням весною 1991 року на базі УГС Української республіканської партії, я став її членом, був делегатом установчого з’їзду. УРП стала першою партією, що започаткувала в Україні на зміну диктатури комуністичної партії багатопартійну систему. Слідом за УРП почали створюватися інші партії. Знаменно те, що ініціаторами створення багатьох із тих партій стали колишні члени Українського культурологічного клубу.

Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь Київської обл.

Якщо говорити про Визвольну боротьбу українського народу, Холодний Яр оминути неможливо. “Тут не тільки Хмельницький і Залізняк збирали силу для боротьби”. Тут впродовж всієї, осяжної нам історії, сотні поколінь українців точили, з любов’ю лагодили і святили зброю, з якою не розлучались ні у будні, ні у свято.  Селянин не йшов в поле без списа чи шаблі. А в хаті, під образами, ставив рушницю.
Рушниці під образами – символ віри і дії!
Густі ліси Холодного Яру притягували до себе всіх, хто гостро відчував несправедливість, неприпустимість підневільного стану українців. У Холодному Яру зароджувалась козаччина, гайдамаччина, Коліївщина...
Холодний Яр – це край, де й досі витає дух славетних героїв: Байди Вишневецького,  Богдана Хмельницького, Северина Наливайка, Семена Палія, Петра Дорошенка, Максима Залізняка, Василя Чучупака, Пилипа Хмари, Івана Лютого-Лютенка та інших – відомих й невідомих героїв.

 Фортеці, підземні церкви, монастирі з високими та товстими мурами, колись височенні земляні вали, насипані ще до нашої ери, загальна довжина яких й нині чимала – понад 60 кілометрів; підземні тунелі, загальною довжиною не менше 15 кілометрів, непролазні лісові хащі, розгалужені байраки, густі чагарники, гори, річки, плавні, болота створювали надійний прихисток тим, хто боронив рідну землю. Холодний Яр дбайливо оберігав українців, холодноярська земля ховала повстанців у своєму лоні – в печерах, схронах, катакомбах.
Земля випромінювала – і це очевидно! – мілітарний дух, який входив, здавалось, в кожного, хто народжувався тут. Місцева топоніміка засвідчує войовничий дух української природи та її дітей: тут є Січовий та Гайдамацький яри, урочища Склик і Ратище, дуб Максима Залізняка, під яким – згідно з легендою – Тарас Шевченко писав поему “Гайдамаки”.
У назві “Холодний Яр” є якась містична таємниця, магічна сила... У великому дзвоні Мотриного монастиря – заклик до повстання “за святую правду-волю”.
Скільки крові пролито в Холодному Яру за Батьківщину! Чи можна зміряти її?!
Холодний Яр – це  “шанці на шанцях”, “могила на могилі”.
Кургани-могильники скіфської доби, високі могили “козацькі”, “татарські” і “лядські” – переконливі свідчення цього. “Тут, здається, сажня землі нема, неполитого козацькою кров’ю, – писав Юрій Горліс-Горський в історичному романі “Холодний Яр”. – І населення з козацьким духом, непомішане, самі українці – за Україну – очі видеруть”. Це добре знали наші вороги, які у всі віки зустрічали тут, у Холодному Яру, не просто шалений спротив...
Холодноярці усвідомлювали, що поблажливість до ворога закінчується новими українськими жертвами. Хлібороби розуміли, що саме від того, скільки цеглинок ворожого муру вони проб’ють шаблями і кулями – залежить вислід боротьби.
У простих селянських серцях інстинкт до боротьби був природнім, а ненависть до окупантів і бажання знищити їх – щирим і чистим почуттям. У холодноярців не виникало бажання поступитись природнім правом бути господарем на своїй землі, вони не могли не відповісти, коли принижували рідних, коли чоботом завойовника топтали найсвятіше – нашу Українську Землю, пропахлу хлібом, залізом і кров’ю.

Сьогодні хочу розповісти про славетну холодноярську родину Чучупаків, яка поклала на олтар Батьківщини трьох синів-отаманів: Василя, Петра і Олексу.
Хоча їхні батьки – Степан та Оксана Чучупаки – були неписьменними, а все ж дітей прилучили до науки. Старший із братів Петро закінчив чотирирічну церковно-приходську школу, потім Головківську двокласну учительську школу, після закінчення якої вчителював у селі Вербівці. Тут організував хор, драматичний гурток. Навчання продовжив у Київській консерваторії, яку успішно закінчив, набувши фаху вчителя співів. Працював наглядачем 3-го Київського двокласного училища та Київського міського училища № 11. Був знайомий з Миколою Лисенком. Збереглася навіть вітальна листівка славетного композитора до молодого вчителя.
Петро допоміг своїм братам Василю та Олексі здобути освіту. Василь Чучупак вчителював у с. Тимошівці, а Олекса – в с. Рацевому на Чигиринщині.
Коли розпочалася Перша світова, братів Чучупаків мобілізували. Орест загинув 1915 року під Краковом... Революція дала можливість повернутися братам із російської армії додому. Петро і Василь повернулися прапорщиками, а Олекса – рядовим...
Перший озброєний відділ – для охорони скарбів Мотриного монастиря та рідного села Мельники – сформував Олекса Чучупак. Але після поразки в бою з німецькою частиною, односельчани звернулися до Василя, щоб він став отаманом.
Незабаром відділ самооборони переріс у полк гайдамаків Холодного Яру, який від лютого 1919-го активно виступив на підтримку Директорії.
Василь Чучупак користувався надзвичайним авторитетом серед навколишнього населення, яке майже все було озброєне і добре організоване. Великим авторитетом користувався і старший брат Петро, який очолив штаб полку гайдамаків Холодного Яру.
Між боями козаки не сиділи безцільно в Мотриному монастирі, чекаючи подій, а працювали вдома на господарстві і прислухалися до монастирських дзвонів: за їхніми звуками вони довідувалися, з якого боку насувається небезпека і хто наближається – піхота чи кавалерія, з артилерією чи без неї. Довідувались й про приблизну чисельність ворога.
Холодноярське село ділилося на дієву і резервну сотні, які збиралися на дзвін Мотриного монастиря: два удари підряд – на збірку викликалася дієва сотня, три удари – обидві сотні.
Тричі підряд Мотрин дзвін сколихнув округу на початку літа 19-го, закликаючи підтримати повстання отамана Григор’єва.
“Брати селяни і козаки! – 4 червня 1919 року звернувся Василь Чучупак до земляків. – Настав час всім кращим синам України, синам волі, синам вільного трудового життя взятися за зброю... Не на грабунки, не на вбивства мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством, неправдою, з якими прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом...
Вже всі побачили, хто такі комуністи. Це людарі, дармоїди, ледацюги, грабіжники, душогуби-розбійники. Отже, брати-козаки, селяни, робітники, – всі до їднання, до зброї, до тісної організації.
Хай же справдяться слова нашого незабутнього борця за волю, мученика і пророка Тараса Григоровича Шевченка, який сказав, “що ще дихне огнем пекучим всім ворогам Холодний Яр”.
Отже, хто любить спокій, хто любить волю, хто любить свій рідний край, хай зараз же іде козаком до Холодного Яру...
Хто має зброю, забирай її з собою, хто ж такої не має, але почуває себе здатним до козацтва, хай іде до нас. Гуртом скоріше здобудемо зброю...
Всі як один до Холодного Яру. Всі за зброю...

Збереглося цікаве свідчення безпосереднього учасника повстання весни – літа 1919 року Сергія Полікши. “Такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі  Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав, – зазначав він у “Літописі Червоної Калини” в 1933 році. – На Зелені свята школу в с. Головківці, в якій я стояв з кулеметниками, буквально заатакували жінки та дівчата, які понаносили і печеного, і вареного, найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати”.

Повстання літа 1919 року було грандіозним за своїм масштабом: комуна тріщала, горіла і тікала з нашої землі… Але на звільнену від комуни Україну насувалася Добровольча армія генерала Денікіна...
Полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням Василя Чучупака успішно воював і проти білогвардійців, зокрема на початку січня 1920 р. брав участь у їх вигнанні з Черкас... Цінним є визнання більшовицького історика Кіна, який зазначав, що в районі Холодного Яру, де оперував отаман Чучупак, жодної денікінської влади не було.
У лютому 1920 р. полк гайдамаків Холодного Яру співдіяв з Армією УНР, яка здійснювала Зимовий похід.
12 лютого в Медведівці командуючим Армією УНР Михайлом Омеляновичем-Павленком була скликана нарада командирів та начальників штабів дивізій Зимового походу. В нараді взяли участь такі видатні українські воєначальники як Юрко Тютюнник, Олександр Загродський, Андрій Гулий-Гуленко… Були запрошені й Василь та Петро Чучупаки.
Разом з холодноярцями лицарі Зимового походу відправили в Мотриному монастирі “хвалебний Богові молебень за щасливий похід в центр України” та панахиду по загиблим і померлим старшинам й козакам.
Армія УНР пішла широким фронтом на південь, а Холодний Яр розпочав підготовку до повстання... Та, на жаль, повстанська весна 20-го р. почалася з трагедії: 12 квітня під час бою на хуторі Кресельці, що при дорозі між Мельниками та Мотриним монастирем, потрапивши в оточення, застрелився Василь Чучупак.
Озвірілі більшовики, дико радіючи своєму успіху, били вже мертвого отамана ногами, кольбами рушниць, лаялися гидкою московською лайкою.
Прив’язавши небіжчика ногами до коня, притягли в Мельники. Вже у дворі здерли одежу і кинули до сіней: “Получайтє своєго бандіта!”
Петро Чучупак в цей час лежав на тачанці, обкручений дротом. “Не журіться, – гукнув до батьків, – вмираємо за Україну з чистим сумлінням... Не кажіть поки-що нічого дочці...”
Так де там! Прибігла дружина Ганна з Лідою... А більшовики – нарочито: “Палюбуйтєсь...  Сєйчас за сєлом расстрєляєм”. Ганна – в крик, а п’ятирічна Ліда, вхопившись за шинель червоного командира, затупотіла ніжками: “Не дам батька!” Більшовик, відіпхнувши її ногою, наказав: “Заґаняйтє всєх в сєрєдіну і зажіґайтє дом”…  Ледь не подушилися від диму, поки люди випустили…

Поховали Василя Чучупака на цвинтарі, на самій горі. “Ховали ввечері без стрілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна  юрба і в тій мовчанці відчувалася велична, грізна обітниця помсти”, – згадував Юрій Горліс-Горський у своєму історичному романі “Холодний Яр”.
Завдяки цьому романові слава про братів Чучупаків докотилася – через поле забуття – аж до наших днів. 28 жовтня 1996 р. на місці останнього бою Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака було поставлено меморіальний знак. А з квітня 1997-го на кладовищі с. Мельників – колишній “столиці” Холодноярської республіки – священик Української Православної Церкви Київського Патріархату о. Василь з Чигирина править панахиду.
Щороку в цей день, 12 квітня, до могили Головного отамана Холодного Яру, з’їжджаються українці різних земель.
Править о. Василь панахиду і на сусідній могилі – холодноярського козака-повстанця Петра Токовенка, жорстоко замученого червоними окупантами. Його сестра – Параска Чиж, розповідала нам, учасникам вшанувань, як братові перед смертю більшовики відрізали вуха, ніс, губи, викололи очі...

Та попри жахливі репресії, війни й голодомори в селах холодноярських жили, живуть й житимуть Отаманенки, Осауленки, Хорунжі, Кошові, Довбуші, Гармаші, Козаченки, Вернидуби, Запорожці, Залізняки, Чучупаки...
Холодноярці є. Звитяжці – будуть.
Справа лише за магічним дзвоном Мотриного монастиря...

Роман КОВАЛЬ

“А люди які були!”

Село мого дитинства – це казка чарівна. Старим воно ще в пам’яті, а молоді не бачити його. Які стояли зими! А морози... Вікна замурує так, що й не проглянеш через шибку. Хіба що продуєш цяточку і зазирнеш оком. А снігу намете такі кучугури, що і дверей не відчиниш – аж до самих віконниць. А на полях немов перини лежать, вологу зберігають.
А коли сонечко пригріє, із стріх бурульки  потечуть, то це вже весна настала... На полях пари чорніють, а земля парує, зеленіє озимина – жито та пшениця. З теплом дощі приходять – із чистою, прозорою водою. Дівчата коси нею мили і вранці вмивались, щоб гарними бути. Дощі якісь незвичайні – короткочасні, але густі й теплі. Ось так – хмарка налетить, грім загуркоче... І поллється Божа благодать. Діти з хат повибігають, без сорочок, голяком. Під дощем бігають, кружляють і пісеньку заводять: “Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику...”
А потім по ковбанях бродять, болотом обмазуються і біжать до річки.
Хоча і босоноге було дитинство, але безтурботне. Борщ і каша завжди були в хаті.
У таких сприятливих умовах буяла городина... А які баштани були! А жито і пшениця – з повним золотистим колоссям, майже у зріст людини!
Спека наступала перед жнивами, коли повністю достигало зерно. Жати виходили рано, щоб не осипалося зерно. Відпочивали, обідаючи в саму спеку.
А яке приємне тепле осіннє сонечко! Тоді не гріх посидіти на призьбі, лузаючи квасолю, або ще що... Але люди дарма не сиділи, готувалися до зими.
Зима ж – це той період на селі, коли уже можна трохи й відпочити.
А люди які були! Веселі, добрі, енергійні, мабуть, тому, що влітку босі ходили, енергію святої землі вбирали...

Лідія ЧУЧУПАК
Уривок із книги “Душею з вами”.
 

Душею з вами...
Спогади Лідії Чучупак-Завалішиної,
дочки начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру Петра Чучупака.
Київ: Незборима нація, 2005. – 58 с. Редактор-упорядник і автор передмови Роман Коваль.
Наклад 100 пр.

Лідії Чучупак-Завалішиній – 90 років!

Щиро вітаємо з ювілеєм Лідію Чучупак-Завалішину – прекрасну українку, терплячу і палку козачку, яка, як і вся її родина, як і наш народ зазнала нелегкої долі. Радіємо, що та ж доля судила нам зустріч із нею. І через спілкування з нею, її братами Володимиром і Дмитром, сестрою Валентиною ми змогли безпосередньо відчути, які чудові ці люди – Чучупаки. Доброзичливі,  делікатні, чуйні, привітні...
Як добре, що цей рід був і є (!) в нашій історії!
Попри північні буревії, які, здавалося, вже й живого місця не залишать на нашій землі, попри тяжкі втрати родини Чучупаків, гілки цього козацького роду не всохли, брунькуються і квітнуть на порозі третього тисячоліття.
Нехай і на порозі наступних тисячоліть наші нащадки зустрінуться за дружнім столом, згадають своїх дідів-прадідів, вип’ють цілющого вина та заспівають рідною мовою старовинну козацьку думу – про звитягу козацьку, про високі могилоньки, де спочивають українські лицарі, про степовий вітер, що розносить по світу славу про братів-отаманів Чучупаків та їхніх друзів-гайдамаків.
Обнімаємо Вас, дорога пані Лідіє, віддаємо тепло своїх сердець у надії, що воно допоможе Вам не спішити за межу, а пізнати ще не один рік земні радості, смак яких відчули далеко не всі Чучупаки.
Хай примножуються Ваші правнуки! Нехай вони відчувають тепло Вашого великого серця довгі-довгі роки!

Історичний клуб “Холодний Яр”, редакція газети “Незборима нація”

Нарешті ми отримали можливість пізнати Національно-визвольну боротьбу нашого народу правдиво. В Україні з’являються рукописи нових художніх творів і документальних досліджень. Не всі вони швидко доходять до читача. Багато з них терпляче чекають видання. Чекає на видавця і роман-хроніка “Дума про вільних козаків” Михайла Іванченка (300 сторінок рукопису і 30 фотоілюстрацій). У романі розкривається мало знана для читацького загалу історія славного Вільного козацтва. Відродилося воно в березні 1917 р. у селі Гусаковому Звенигородського повіту на Київщині (нині Черкащина).
На колишньому хуторі кошового отамана Запорозької Січі Івана Гусака ніколи не згасав козацький дух. Відтак на селянській сходці у волосній управі заможний козак Никодим Смоктій оголосив про падіння царського самодержавства і закликав земляків записуватися в козаки. Кінна сотня перших добровольців повалила у Звенигородці владу “Врємєнноґо правітєльства” і проголосила владу Центральної Ради.
Агітаційний рейд сотні навколишніми селами та повітами зібрав до козацтва тисячі добровольців. Вільне козацтво почало формуватися і в інших місцевостях України. Як національна самооборона, Вільне козацтво стало тоді єдиною військовою силою, що підтримувала в новоствореній державі лад. Козаки навчалися військової справи, охороняли спокій земляків, збиралися на маніфестації і козацькі з’їзди. Зокрема у Чигирині в жовтні 1917 року відбувся Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва, на якому військовим отаманом обрано генерала Павла Скоропадського, а наказним отаманом – Івана Полтавця-Остряницю.
На жаль, соціалістична Центральна Рада, сподіваючись на “московську ласку”,  не допомагала, а лише заважала розбудові Вільного козацтва. Попри спротив центральнорадівців, козаки свою справу робили. Так, на початку 1918 р. звенигородське козацтво розігнало 1-й повітовий з’їзд більшовиків. Очолене Генеральним хорунжим Вільного козацтва Семеном Гризлом, воно разом із вільнокозацькими куренями Черкащини і Єлизаветградщини розгромило біля міста Сміла червону орду карателя Муравйова. Влітку вільні козаки під командою кошового отамана  Звенигородщини Семена Гризла, отаманів Леонтія Шевченка та Юрка Тютюнника розбили в повіті кайзерівців, започаткувавши новий етап боротьби... Багато вільних козаків було в Армії УНР та повстансько-партизанських загонах, в яких боролися до кінця 1920-х років.
У “Думі про вільних козаків” всі прізвища і події – справжні. Автор роману, син сотника Вільного козацтва Грицька Іванченка, встиг свого часу записати спогади колишніх козаків про тогочасні події...
Сьогодні маємо не так багато правдивих досліджень про історію Визвольної війни проти червоних московських окупантів. Особливо про криваву боротьбу на Наддніпрянщині. Тож ця книга необхідна нам. Але вже три роки як вона не може пробитися до читача, бо не знайшлося шляхетної людини, яка б могла видати її власним коштом.
Отож звертаємося за допомогою до тих, хто міг би допомогти видати “Думу про вільних козаків” Михайла Іванченка.

Історичний клуб “Холодний Яр”

2003 року у Львові у видавництві “Афіша” вийшли спогади вояка дивізії “Галичина” (пізніше 1-ї Української дивізії УНА) Леоніда Мухи, сина сотника 3-ї Залізної дивізії Армії УНР Юхима Мухи (уродженця с. Пушкарівка, що біля Верхньодніпровська).
Одним із мотивів написання книги було “просто жалюгідне” знання сучасників про дивізію “Галичина”. Тож підстаршина-кулеметник, учасник боїв у Словаччині, Словенії та Австрії Леонід Муха й вирішив описати “незнані широкому загалу факти боротьби”. Тільки в Словаччині Леонід пройшов із боями до 700 км. Потім був марш до Словенії – ще близько 500 км, і, врешті, марш-кидок під Фельдбах... Разом, не менше півтори тисячі кілометрів.

Півтори тисячі кілометрів 25 років перед тим пройшла і Армія УНР Михайла Омеляновича-Павленка під час Першого зимового походу. До слова сказати, батько Леоніда Юхим Іванович Муха напевно був учасником цього походу – як старшина 3-ї Залізної. Але тоді українська армія здійснила рейд у півтори тисячі кілометрів по рідних землях, де населення активно допомагало, а дивізійники свій похід здійснили на чужині. Та ще й у формі Вермахту.
І все ж вони своїм лицарським поводженням із мирним населенням здобули високу повагу. Леонід Муха згадує кілька показових епізодів... Так у листопаді 1944-го в одному селі у Словацькому Рудогір’ї за обід віддячили господині, давши сувій білого полотна, а сусідці, в якої чоловіка “забрали до війська” (швидше за все був у партизанах), нарубали на зиму дров. Та зі сльозами на очах дякувала: “А нам казали про вас, що ви ріжете і рубаєте, розбиваєте маленьким дітям голови...”
До дивізії Леонід зголосився влітку 1943 року, коли йому ледь виповнилося 17. Пройшов підстаршинський вишкіл (за два роки у дивізії було вишколено до двох тисяч підстаршин і 600 старшин). Пізнав на собі знаменитий пруський дриль (жорстоку муштру)... Служив у 2-й сотні куреня “Вільднер”. Зустрічався з видатними українськими старшинами – полковником Петром Дяченком, сотником Дмитром Паліївим, майорами Миколою Палієнком, Іваном Ремболовичем та Євгеном Побігущим, який дуже не любив слова “воріженьки”. Казав просто – вороги.
У боях проти червоних Леонід виявив хоробрість. Був нагороджений “Наґкампфшпанґе” (за рукопашні бої) та відзнакою за поранення.
В останній день війни – знову поранення. Добрався до союзників, лікувався у шпиталі у Кляґенфурті. Тут його, сина політичного емігранта, людину без громадянства, зрадили “союзники”, депортувавши у червні 1945 року “на родіну”, хоч і народився Леонід не в СССР, а у Варшаві. І ніколи не був громадянином тієї клятої “совєтської родіни”.
Спочатку Леонід потрапив на спецпоселення в Кемеровську область, де не було села, в якому не розмістився б концтабір (у містах функціонувало по 4 – 5 табори). Працював на шахті. Оволодів майже всіма гірничими професіями – коногона, люковантажника, лісогона, забійника, підривника, електрослюсаря. Одного разу отримав у шахті черепно-мозкову травму. В медпункті фельдшер замість надати термінову допомогу почала читати мораль: “Баліт? А каґда нашіх біл, так нє балєло?”.
21 червня 1948 р. Леоніда Муху заарештували. “Судили” за “зраду батьківщині” (ст. 58-1а) та антисовєтську агітацію (ст. 58-10). Вини своєї Леонід не визнав: казав, що воював в українській дивізії, а метою була Вільна Україна...
Далі був етап на Колиму. “Вологодський конвой! – згадував Леонід Муха. – Хто не чув про нього! Мабуть у цій області найздібніші хлопці до конвойної служби, найвимогливіші та слухняні, але і найтупіші... Всім відома пересторога: “Волоґодскій канвой шутіть нє моґйот, шаґ в сторону, прижок ввєрх счітаєтся пабєґом”... Якась дика незрозуміла жорстокість, потреба принизити людину, розтоптати – таке ніколи не забувається”.
Через місяць потяг із бранцями прибув у бухту Ваніно – головний пересилочний пункт на Колиму. Здолавши протоку Лаперуза, опинились у бухті Нагаєво – це вже був Магадан. На 4-му кілометрі їх “гостинно” чекала сумнозвісна колимська пересилка. Ще кілька днів – і літак “Дуглас” переносить бранців у Сусуман, а звідти вже вантажною машиною – на родовище золота Мальдяк. Цей “прііск” мав заслужену “славу винищування політв’язнів”. Людське життя тут не мало жодної цінності, адже загиблих одразу заступали нові раби... “Коли рано вийдеш із бараку, – оповідає Леонід Муха, – і зробиш глибокий видих, а повітря гуде – значить мороз більше 500”... Взагалі, “Колима – чудова планета: 12 місяців – зима, а все інше літо”... Потім було родовище “Надєжда” на Верхоянському хребті – за 300 км від Мальдяка. Далі – “прііск” “Комсомолєц”...
Коли помер Сталін, сусід Леоніда по нарах Вітька Яшин “плакав ревними сльозами”. Всі мешканці бараку були обурені: “Ти, падло, піди і заплач перед кумом, може тебе скоріше звільнять!” Яшина, справді, звільнили одним із перших.
Почався перегляд “кримінальних справ політв’язнів”... У грудні 1955 року звільнили і Леоніда. І почався його шлях на захід.
Повернувся в Байдаївку до своїх названих батьків – кубанських козаків Лазара Євменовича Скуба та його дружини Марії Федорівни, які виявили зворушливу турботу про нього. Тут, у Байдаївці, познайомився він із майбутньою своєю дружиною – Наталкою. В січні 1957 р. вони обвінчалися, а в травні 1958 р. повернулися на Батьківщину. Народили тут сина і дочку....
Підсумовуючи пройдений шлях, Леонід Муха зазначає: “Думаю, що, все-таки, я щаслива людина”, бо ж “найкращі роки провів у боротьбі за Батьківщину”. Попри цей оптимістичний висновок, автор визнає, як боляче, коли в незалежній українській державі, за яку боролись дивізійники, час од часу з’являються публікації, в яких стрільців і старшин дивізії “Галичина” називають колаборантами. Вражає Леоніда Муху й “недружнє та необ’єктивне ставлення до дивізійників” із боку упорядників “Літопису УПА”.
Слід зазначити, що Леонід Муха провів анкетування 145 дивізійників із Миколаївського району Львівської області: біографічні дані про них він помістив у книзі як додаток.
Книга Леоніда Мухи написана безпосередньо, чесно і правдиво. Вона допоможе сучаснику розібратися в складних перипетіях Другої світової війни.
Показово, що добра пам’ять про дивізійників збереглася там, де пролягали їхні шляхи-дороги. Коли вони, вже сиві, вернулися на місця своїх битв, до могил товаришів, то відчули повагу місцевого населення.
У передмові до книги автор бажає молоді незалежної України “так любити свій народ і Україну, як любили вояки дивізії “Галичина” – 1-ї УД УНА”. Тоді й буде “все гаразд” у нашому національному домі, вірить він. Я погоджуюсь із паном Леонідом, адже дивізійники – фанатики боротьби за національну Україну, а відтак, хто може більше любити Україну? Тому до них, як і до упівців, і козаків Армії УНР із такою недовірою ставилася минула антиукраїнська влада.
Чи зміниться щось у ставленні до вояків за президентства Віктора Ющенка? Не знаємо. Але розраховуємо, що дивізійники і вояки інших українських формацій на схилку віку відчують тепло рідної української влади.

Роман КОВАЛЬ,
Історичний клуб “Холодний Яр”

2004 року на Сумській (центральній вулиці Харкова) біля будинку № 64 встановлено пам’ятний знак першому слобідському губернаторові Євдокиму Щербініну. Рішення про це ухвалив тодішній голова Харківської обласної адміністрації Євген Кушнарьов. І розпорядився виділити кошти з обласного бюджету.
Земельну ділянку для побудови пам’ятника надали на клопотання директора виробничо-експлуатаційного підприємства “Держпром” М. Чехунова, котрий, як виявилося з його листа (№1910 від 3.11.2004), навіть достеменно не знав, хто такий цей Щербінін.
Тож пояснюю. Щербінін справді увійшов в українську історію. Адже саме він 23 грудня 1765 р. у слободі Андріївка криваво приборкав козаків, які виступали проти перетворення козацьких полків у гусарські. Саме Щербінін взяв участь у придушенні повстання під проводом Омеляна Пугачова. За вірну службу російському престолу Щербініна було возведено в чин генерал-поручика і нагороджено орденами Святої Анни 1-го ступеня, Олександра Невського та іншими.
Виникає питання: за які заслуги перед Україною вшановано діяча катерининської доби та ще й за державний кошт?
Виконувач обов’язків прокурора міста Харкова старший радник юстиції О. Анпілогов нічого протизаконного у побудові цього пам’ятника не виявив. Став на захист новоспеченого боввана і Л. Сорока, заступник Харківського міського голови, заявивши, що завдяки “реформам Євдокима Олексійовича” Харків “перетворився на потужний адміністративний центр”. Наприкінці листа від 21 січня 2005 р. Л. Сорока попередив мене, що “зазначений пам’ятник взято на первісний облік як пам’ятку монументального мистецтва і будь-які дії (демонтаж, переміщення та ін.) заборонені чинним законодавством”.
Ось такої!
 
Олександр ЗУБАРЄВ
м. Харків

Коли ж реабілітують учасників Визвольних змагань?

Коли президент Кучма видавав Указ про загальне примирення, я раділа і була впевнена, що холодноярців обов’язково реабілітують як борців за Вільну Україну, але помилилась і впала у відчай. Ну, як влада може так брехати, видавати Указ про загальне примирення, а сама судові справи на учасників Визвольних змагань тримає під замком?
Завдяки праці членів Історичного клубу “Холодний Яр” суспільство визнало борців за Вільну Україну доби УНР, але їх не реабілітувала влада.
Звертаюся з проханням до нової влади реабілітувати холодноярців, зокрема і мого батька Щириці Якова Панасовича.

Ніна ЩИРИЦЯ

“Україна встала з колін”

Ми тут всі жили подіями навколо виборів в Україні. По церквах всі молилися і закінчували Святу Літургію гімном “Боже великий єдиний”! Проводили перед російською амбасадою в Канберрі демонстрації проти втручання Путіна у внутрішні справи України. Молоді люди ночами стояли перед амбасадою на знак солідарності з демонстрантами на Майдані. Найпопулярніший колір був помаранчевий.
Один тиждень перепроваджувалася збірка на допомогу Майдану – ми зібрали понад 80 тисяч доларів. Я сам зібрав у нашому місті Аделаїді понад 14 тисяч доларів.
Від нас взяло участь 14 спостерігачів у південно-східних округах України у повторному другому турі. В нас панувало велике духовне піднесення. Чудово було побачити молодих людей, які, звичайно, нічим більше, крім пива, не цікавилися. Раптом вони стали у чолові позиції лобіювання інтересів України. Навіть наш український амбасадор в Канберрі О. Міщенко заявив свою позицію за Ющенка (проти шахрайства) і вийшов на вулицю, щоб разом із нами продемонструвати свою відданість Україні.
Україна встала з колін і можна тепер сміливо сказати, що ми – зріла нація, готова боронити свої інтереси перед ворожими намірами до сепарації і федералізації. З цікавістю стежили через Інтернет як Ющенко “сповідає” тих сепаратистів у Донецьку та обіцяє суворо покарати тих, що обкрадали народ та зазіхали на його власне життя.
Ми всі тут і за Юлію Тимошенко, яка має талант до правління державою, та обіцяє помститися Кучмі, який запроторив був її до в’язниці... Все це хвилює і захоплює! Ой, як шкода, що багато нашої дивізійної братви не дочекалися цієї хвилини, коли можна дихати свіжим подихом волі! Вірю, що живемо в часи повного державного відродження. Дай Боже, щоб цей період тривав навіки!

Теодосій АНДРУШКО, вояк дивізії “Галичина”
Австралія
 

“Веде нас в бій борців упавших слава...”

1952 року в Ямполі на полі “Усківська гора” я збирав колоски. Колгоспний наглядач на коні наздогнав мене, забрав сумку, висипав колоски, а мене побив нагаєм, що я аж усцявся. На другий день пішов за сумкою, яку матір пошила із солдатської сорочки, щоб я мав у чому носити книги до школи. Йшов дрібненький дощик. На полі знайшов свою сумку, а поруч – купку моїх колосків... Я розридався від образи і безпросвітності.
Таке почуття було в мене після другого туру виборів Президента України. На своїй дільниці я один був за Віктора Ющенка. Щоб не відійти від урн, я цілий день нічого не їв і не пив. Та все ж одного разу мусив відійти до туалету. Отоді вони й накидали бюлетенів за Януковича.
Під час третього туру нас вже було шестеро, і Янукович набрав на 612 голосів менше. Тому, коли мій брат у Шостці сказав, що мене за 20 гривень купив Ющенко, я його ударив тапком по обличчі. А коли приїхали сестри з Горлівки і сказали, що голосували за Януковича, то я вигнав їх із квартири. Сестри розплакались і сказали, що у третьому турі заради мене проголосують за “американського шпигуна”, який “розділив Україну на три сорти”...
Ми все життя прожили дружно, тому й вижили. Старший не одружувався, доки не підніме молодших. І ось така біда і розкол... Ця рана просто кровоточить у нашій родині. Та й у інших сім’ях.
Під час третього туру один начальник зі штабу Януковича сказав мені, що він у штабі ставив мене за приклад – як стійкого борця. Я, справді, добросовісний виконавець... Але, на жаль, немає керівника.

Веде нас в бій борців упавших слава...
Для нас закон найвищий та наказ:
Соборна Українська Держава
Вільна, міцна від Тиси по Кавказ!

Чи доживу я до тих часів, коли на українському радіо заспівають цей гімн?

Валентин МОСКОВКО
м. Донецьк

Від редакції
Запрошуємо читачів “НН” висловити свої міркування про лист Валентина Московка та порушені в ньому проблеми.