Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2022 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Дорогами слави і болю


Я давно мріяв побувати на Збручі, що велетенською різаною раною ще 1772 року увійшов у тіло і свідомість українського народу. Рана ця ніби загоїлася, та все ж лишився помітний усім слід. І ось до цього “збручанського шраму”, який досі ділить Україну на східну і західну, рушила наша машина. За кермом – Роман Беднарчик, поряд – я, а на задньому сидінні, обклавшись топографічними картами – Тарас Беднарчик і моя дочка Олеся. Всі – члени Історичного клубу “Холодний Яр”.
Спочатку заїхали до Літина. Зупинились на в’їзді, біля музею, де нас уже чекали краєзнавці Віра Ткач, Андрій Нагатенко та Валерій Кривий. Спочатку відвідали збудовану ще 1802 року тюрму, де чотири рази відбував покарання Устим Кармелюк (1814, 1822 – 1823, 1827, 1830 – 1832 рр.). Каралися тут і його дружина Марія та син Іван, який у цих стінах і загинув. Побували ми навіть у камері, де багатів думками Устим. До слова, він двічі тікав з цього арештантського будинку: 1827-го, коли підняв повстання, та 1832 року.
У в’язниці багато що збереглося – і старовинна кладка, і сходи, і камінний “паркет”, і ґрати. Лише ґрати з камери Кармелюка знято – вони експонуються в  Літинському краєзнавчому музеї. На жаль, тюрма перебуває в аварійному стані. А влада вперто не віддає його на баланс музею, з яким в’язниця творить єдиний ансамбль, – ніби чекаючи, коли вона розвалиться остаточно. А колишній в’язничний дворик і приміщення, де свого часу розміщалась охорона тюрми, влада віддала в оренду фірмі, яка виробляє надгробні пам’ятники. Тут верещать верстати, вібрують станки, гупають молотки. Звичайно, стіни пам’ятки архітектури здригаються і дають тріщини. Отаке ставлення у влади – і місцевої, і центральної – до нашої історичної спадщини!
Заїхали ми й на старе кладовище покласти квіти на братську могилу юнаків, мобілізованих у березні 1919 року до Армії УНР. Їх нещадно порубали примаковці. Хлопчаків тут поховано близько 400. А могила заросла травою так, що й плити з написом про цю трагедію не видно. Загубилася у бур’янах і могила жертвам Голодомору 1932 – 1933 років...
У Летичеві, на старому кладовищі, ми розшукали місце поховання Устима Кармелюка. Вклонившись його прахові, попрямували у центр міста до величезного пам’ятника Кармелюкові, що стоїть біля старовинного костьолу... Потім була Меджибозька фортеця, що колись правила за твердиню т. зв. Меджибозькій совєтській республіці, яку очолили чужинці Лайнер, Мушлін, Сандлер, Тьомкін, Марков. І наші землячки (Федоришин, Лодижка, Дзюба) не сиділи без діла, продаючи “свій нарід у чужу неволю”.
Цю більшовицьку “республіку” у січні 1919 року рішуче ліквідували Ананій Волинець та Яків Гальчевський. У телеграмі, яку 27 січня отаман Волинець послав із Меджибожа до 19-ї дивізії Дієвої Армії УНР, повідомлялося: “На місці справи гаразд, спокійно, селяне здають зброю. Курінь смерти наробив добрих діл, почуєте”.
Далі дорога привела нас до Іванківців – родинного села подільського отамана Чорного Ворона (Віктора Чекірди) та його брата Якова – підстаршини бронепотяга Армії УНР “Помста”. Це отой Яків, на довжелезному шликові якого аж рябіло від вишитих хрестиків, якими козак відмічав ліквідованих ним ворогів України – червоний хрестик за вбитого більшовика, білий – за денікінця. Це отой Яків Чекірда, що казав: “Бити ворога завжди є добре діло... Зрадника не шкодуватиму й тоді, коли він не тільки що буде обеззброєний, але й тоді, коли без ніг буде лежать і хоч трошки буде живий...”
Про Якова і Віктора я написав нариси “Починалася весна 1922 року”, “Подільський отаман Чорний Ворон”, “Не журись, брате...”. І ось тепер ступив на їхні дитячі стежки. Звичайно, земляки забули хоробрих оборонців свого села. А говорили ми і з людьми, які навіть носять прізвище Чекірда...
Ось і Чорний Острів, де колись зупинилась безталанна Директорія з нещасним урядом УНР в обозі. Це тут 6 липня 1920 р. більшовицька кіннота несподівано атакувала потяг, в якому перебував штаб Армії УНР. І, здавалося б, у безвихідній ситуації начальник штабу української армії Євген Мешківський повів штабних старшин в атаку. В цьому переможному бою його було смертельно поранено. “Полковник Мешківський був персоніфікацією військовости... – свідчив Євген Маланюк. –  Сувора дисциплінованість чисто-військового, зимного й світлого розуму, солідний науковий багаж, і, дійсно, геніальна пам’ять – ось його найбільш яскраві прикмети. У нього була воля... чисто полководчеського типу”.
А ми вже спішили на с. Сорокодуби, на околиці якого в липні 1920 р. героїчно загинула сотня юнаків Юнацької школи на чолі з полковником Пархомюком. Ось фрагмент із книги “За волю і честь”: “Раптом у Сорокодубах, звідки щойно вийшла сотня, розляглася стрілянина – це із запілля в село влетіли червоні вершники… Юнаки не розгубилися. Стріляли вони влучно, не допускаючи до себе більшовицьку кінноту... Намір усіх був битися до останнього, свідчила сестра-жалібниця Ольга Ярмак.
Спочатку будьонівці атакували із запілля, а тоді вже із фронту. Але юнаків таки добре вчили у школі: влучними пострілами вони валили одного ворожого вершника за іншим. Втративши кілька десятків коней і людей, червоні відступили.
Під час короткого перепочинку юнаки порахували набої. І сумом наповнилися їхні серця... Брак патронів і вирішив долю бою... Виштовхали (юнаків) на горбочок, що між селами Нові Зозулинці та Сорокодуби... Було їх, скривавлених українських юнаків, близько ста чоловік…
– Таваґіщі, – прокартавив катюга, – прєдлаґаю вам вступіть в Кґасную аґмію.
Полковника Пархомюка ніби вдарило електричним струмом. Випроставшись, він пружно ступив уперед кілька кроків і плюнув у комісарську пику. А тоді твердим голосом вигукнув:
– Я плюю на тебе і на всіх вас, катів! Я – полковник Пархомюк, колишній командир 2-го Сірого полку. Слава Україні!
“Сухий тріск стрілу розбудив денну тишу і рознісся гомоном по полі, – згадувала Ольга Ярмак. – Командир юнацької сотні тихо осунувся на траву”.
– Стґєляй всєх пєтлюґовскіх сабак! – заверещав комісар, витираючи свою гидку, обпльовану твар.
Кулеметники не барилися і вмить скосили сотню українських колосків...
Була жнивна пора 1920 року...”
У підніжжя цього горбка, де немає жодного знаку про цю страшну трагедію, ми й зупинилися, схиливши голови... Поле болю і слави довго не хотіло нас відпускати. В околиці його ми й заночували. А вночі, як сльози українських матерів за своїми синами, пролився запізнілий дощ…
Наступного дня дорога вивела нас у Велику Бубнівку, звідки походив Каленик Лисюк (Лепикаш), хоробрий старшина Армії УНР, лицар Залізного хреста. На еміграції він став багатою людиною. Був власником фабрик, будинків і крамниць. “Щедро допомагав різним українським інституціям, зокрема Союзові українських старшин у Берліні, Українській господарській академії в Подєбрадах, Українському інститутові в Берліні, Музею Визвольної боротьби у Празі, Національному музеєві у Львові, Українському національному музею в Чикаго, Дому українських інвалідів у Львові та багатьом іншим українським організаціям. Складав гроші на оборону бойовиків УВО й ОУН Василя Біласа та Дмитра Данилишина, втікачам під час Другої світової війни. Для поширення українського танку спонсорував Василя Авраменка. Жертвував на видання українських книг. А коли засурмили українські трембіти на Карпатській Україні, старшина Лисюк разом зі своїм сином Петром вирушив на Закарпаття. Можна не сумніватися, що не з порожніми руками приїхав він до братів-закарпатців, які гостро потребували допомоги.
Деталі його участі у боротьбі невідомі, та знаємо, що 1939 року Петро Лисюк загинув, обороняючи м. Хуст. Тоді Каленик написав знаменитого вірша.
 
Не стогни в боротьбі,
Коли тяжко тобі, –
Хай ворог твій стогін не чує.
Поклянися в душі,
Дай присягу собі –
Ворог ту пімсту відчує.

Після поразки Карпатської України Каленик Лисюк повернувся до США. І продовжив подвижницьку діяльність на ниві культури і науки... Всього за життя на українські справи він пожертвував понад 250 тисяч доларів… А хто пам’ятає це?! Хто пам’ятає цього хороброго і щедрого українця?!”
Забули Каленика Лисюка навіть односельчани. В цьому ми переконались, розмовляючи з його землячкою – вчителькою української мови школи с. Велика Бубнівка Марією Іванівною Новак. Вона щиро зізналася, що не знає, хто такий Каленик Лисюк. Що вже казати про інших земляків великого українця!
З великою радістю ми подарували для школярів книгу “За волю і честь” з нарисом про Каленика Лисюка. Переконані, що Марія Іванівна прочитає їм книгу та й іншим розкаже. І в селі згадають, чиїх батьків вони сини, чиїх дідів – онуки. Адже у Великій Бубнівці й сьогодні мешкає чимало родин Лисюків і Лепикашів.
Коли вирушали із села, радість переповнювала серця – хоч якось вдалося віддячити Каленикові Лисюку за його подвиг, за життя, переповнене доброчинністю. Бо ж ми нагадали землякам про людину, ім’я якої мало би бути золотими літерами вписане в історію України. Переконані, що односельці вже говорять-згадують про нього…
А ми вже в’їжджали до с. Яхнівці, де 21 листопада 1920 р. в останньому бою Лубенського полку загинув ройовий Микола Андрієвський – герой бою під Котюжанами, коли 13 козаків-відчайдухів наскочили на три сотні москалів і перемогли їх, полонивши 372 осіб.
Потім були Ожигівці над Збручем. Саме тут 21 листопада 1920 р. Армія УНР під ударами більшовиків змушена була перейти на “польський” берег. Про цю трагедію збереглися свідчення. Одне з них – вояка Окремої кінної дивізії Івана Калиновича. “Коли я під’їхав до Ожигівців, – згадував він, – то побачив величезну силу обозів, парків і війська… Мене зацікавило те місце, де ми мусіли переходити Збруч. Це був невеликий місток, на скору руку підправлений; на ньому стояли поляки, а збоку лежала купа рушниць, яка ввесь час збільшувалася... Оден за одним проходили вози, з брязкотом падали на купу рушниці, та лиця козацькі ставали все більш похмурими... Тріск кулеметів щохвилини наближався. Недалеко за горбом загукали гармати. Це Алмазовці казали останнє слово на ріднім терені – московській кінноті, яка мала намір піти в атаку.
Біля гармат довгою лавою стояла перша бригада Окр. Кін. Див., кожної хвилини готова прийняти цю атаку, жовті прапори з кінськими хвостами ліниво полоскалися в морозному повітрі. Ген-ген, далеко між кущами, маячила ворожа кіннота. Часами з їхнього боку важко бухали гармати, але не робили нам ніякої шкоди.
У цей час на переправі почалася страшенна давка: кожному хотілося перебратися скоріше. Гармати бухали все частіше, все ближче тріскотіли кулемети, і обози не видержали; як вода після дощу, розлилися вони на кілька рукавів і сунули просто через Збруч... У всі боки летіли зіпсуті рушниці, розсипалися набої, котились бочки з медом, переверталися вози, а посеред цього можна було бачити суворі постаті козаків Кінної дивізії, яких було послано прискорити переправу...
Почало темніти. Тріск кулеметів на хвилину замовк... – це дивізія востаннє пішла в атаку. Не хотілося так, без бійки, відходити. Ворог відступив.
Уже всі обози переправилися; тихо було на переправі, і сумно на горі щось загомоніло, засіріло, заіржали коні... Це відходила на переправи Кінна дивізія”.
Армія перейшла в галицьке село Токи, хатки якого були в якійсь сотні метрів, а часом і менше від хат Ожигівців… І ось тепер по малому місточку через Збруч переходимо в Токи й ми. У вухах лунає іржання коней, брязкіт заліза, крики “Прощай, Україно”…
Над селом поважно височіла старовинна фортеця. Звичайно, ми оглянули її, як, напевно, і вояки Армії УНР. Хоча чи до того їм тоді було?
А ось вже й Волочиськ. Спершу під’їхали до залізничного мосту, який лучив два береги Збруча. І знову нахлинули спогади. Це ж отут, десь за сотню метрів, 21 листопада 1920 р. лунали страшної сили вибухи – то українські бронепотяги з гонором завершували свій бойовий шлях. А біля іншого моста, на стоянці вантажних автомобілів запорозької авіації, стояли тоді, обійнявшись, шофер Е. П. і хорунжий К. Сумно вбираючи очима український берег Збруча, вони чуло виводили:

Де ти бродиш, моя доле?
Не докличусь я тебе...

Мостом сунули Збруч частини Армії УНР. “Ось пройшли й перемикінці з оркестром. По той бік Збруча чулись згуки бою... За півгодини розміреним алюром наблизилась кіннота 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка й, не поспішаючи, почала переходити на галицький бік. “Перепустивши всіх, велично і навіть натхненно, нагадуючи бога війни Марса, полковник Удовиченко на білому коні зі своїм штабом останнім перейшов слідом за своїм військом”. За 5 – 10 хвилин до містка вже підскочили котовці, й тільки черга польського кулеметника поверх їхніх голів зупинила розпашілих погонею більшовиків.
На місток назустріч один одному вийшли польський і червоний командири. Потиснувши руки та перекинувшись словом, вони швидко розійшлися. Так – рукостисканням наших ворогів – і закінчився 21-й день листопада 1920 року, останній для багатьох на рідній землі”.
Перейшли міст й ми. Опинившись у Підволочиську Тернопільської області, одразу відчули різницю: старовинні одно- і двохповерхові будиночки австрійського стилю пофарбовані, охайні, скрізь чисто... І тризуб на в’їзді в місто значно більший, як на в’їзді до Волочиська...
Невдовзі ми вже під’їжджали до села Тарноруди, де у вересні 1920 р. відбувся переможний бій українських частин проти більшовиків. Про нього я писав у нарисі “Свято на колоцвинтарній вулиці”.
Дні тоді були сухі та ясні, “а осіннє сонце силкувалось дати якнайбільше тепла”, – згадував козак українського війська Дмитро Ігнатенко.
Здолавши вбрід Збруч, він з товаришами увійшов у Тарноруду. Тут і стали на спочинок. Лише інженерна частина взялася за сокири – хочеш не хочеш, а відбудувати міст для переходу головних сил треба.
Була неділя. Тишу чудового ранку порушував лише цокіт сокир. Несподівано з-за гори ніби з-під землі виринула довжелезна більшовицька лава. “Червоні рухались тихо. Їх було так багато, що сама думка про бій із ними вважалась недоречною... Оборонці Тарноруди (все ж) засипали червоних кулями, але ті вперто посувались уперед і вже півколом оточили містечко.
Оборонці відступили до містка, який гарячково намагалась добудувати інженерна частина. Та ставало очевидним, що надія на міст не виправдається. Це першим зрозумів командир – полковник Гавришко.
– Назад шляху нема! – закричав він. – Так вперед, у контратаку! Дати шлях для Чорних!
Вістка про присутність у нашому стані непереможного кінного полку Чорних запорожців підбадьорила багатьох. Уже без вагання козаки повернулись обличчям до ворога. Хтось крикнув: “Слава!”
– Сла-ва-а!.. Сла-ва-а-а! – підхопили інші й рвучко кинулись уперед.
Червоні в цей час вже були за 60 – 80 кроків від кремезного муру, який обгороджував цвинтар, що лежав на околиці містечка.
Опанування цим муром було питанням життя і смерті. Це розумів кожний, хто щодуху біг назустріч ворожій лаві. Козацькі серця, здавалось, вискакували із грудей.
Ще крок... два – і цвинтарний мур стає українською оборонною лінією.
Визирнувши з-за камінної огорожі, побачили зовсім поруч червоноармійців. Їхня увага була зосереджена на іншій цілі: більшовик-кулеметник строчив уздовж колоцвинтарної вулиці, не випускаючи нашу кінноту в поле.
Несподівано для червоних із-за муру в їхній бік полетіли бджолині рої куль. Мить – і вжалений кулеметник падає з тачанки. Перелякані коні зриваються з місця, а за ними – і червона лава.
– Сла-ва-а-а! – заревли козаки і люто кинулись на більшовицьку зграю.
Люто, як дикі звірі, шугнули на свою здобич.
Дмитру не вірилось, що перемогу здобуто, але вбиті й поранені більшовики та купки полонених, яких звідусіль гнали козаки, свідчили про це”.
І ось ми стоїмо на цій колоцвинтарній вулиці. Питаємо зустрічного чоловіка, а де ж мур, який огороджував кладовище.
– Та не було його ніби, – невпевнено відповідає той. – Та взагалі я не тутешній. Може, хтось зі старших вам підкаже.
За метрів 500 побачили біля хвіртки літню вже жінку. Зупинились.
– Вибачте за неделікатне питання, якого ви року? – запитав я.
– 1922-го.
– То ви нам і треба.
Бабуся виявилася полькою на ім’я Юзя. Вона й підтвердила, що мур таки був, але за совєтської влади його розібрали, щоб побудувати клуб.
У Тарнорудах ми розшукали директора школу Ніну Іванівну і подарували для шкільної бібліотеки книгу “Багряні жнива Української революції” з нарисом про той бій. Нехай діти пізнають історію рідного села.
Далі шлях проліг уздовж східного берега Збруча сільськими путівцями на Сатанів, населення якого у вересні 1920 р. щиро вітало українське військо.
“Був теплий осінній день, – писав я в нарисі “Похорон у Сатанові” (наголос на перший склад). – Батарея, в якій служив Віктор Ржевуцький, піднімалася крутою вуличкою. Стали коло церкви. Поруч гарцювала кіннота Мазепинського полку. А крізь розчинені двері церкви линули сумні співи. Віктор побачив дві труни з білих дощок. У них упокоїлися тіла кіннотників-мазепинців. Коло покійників клопоталися дівчата в білих сукнях. Із заплаканими очима вони заквітчували домовини...
Віктор давно не був у церкві. Прості й зрозумілі слова священика глибоко западали в душу... Зворушила Віктора й щирість дівчат, які, очевидно, не знали навіть імен козаків-мазепинців, не знали, хто вони і звідки. Але прощали їх в останню дорогу як рідних.
Панахида закінчилася. Надворі виладнався ескадрон, де служили забиті козаки... Закалатали сумно дзвони. На цвинтарі біля церкви зібралося багато військових та цивільних. Після літії та чулого слова панотця хор заспівав “Вічная пам’ять”. Труни опустили в могили... На жаль, прізвища загиблих ніхто тепер не згадає... Скажіть, як пом’янути їхні душі?”
А ось уривок зі спогаду гармаша Олександра Рибчинського, який 27 вересня 1920 р. у складі своєї частини вийшов на берег Збруча якраз проти Сатанова. “Що й говорити, батареї настрій був підвищений, – писав він. – Всі чекали і не могли діждатися тої хвилини, коли вже лишимо Галичину й перейдемо на “свою Вкраїну”. І от настав той час... Козаки підтягали пояси, поправляли зброю, заломлювали на вухо шапки й оглядали коней. Кожному хотілося, щоб при проїзді через село виглядати якнайліпше. Аякже, тут “наші дівчата”! “Наші селяни!”...
В такому настрію переправилася батарея і почала в’їздити на гору по вузенькій вуличці, що йшла до церкви, там, за рогом її чекала кінна дивізія, до складу якої ми належали. Раптово, коли передня гармата вже минала церкву, віддано команду “стій!” Колона зупинилася і командір почав “шикувати” батарею... І ось із-за рогу вулиці показався вершник... За ним якийсь старий дідок у російській військовій шинелі несе хреста, обв’язаного рушником, далі по два в ряд кілька чоловік несуть хоругви, за ними показуються дівчата, які на білих рушниках несуть кришку від труни, одну, другу, третю і четверту. А так і чотири труни, і за трунами іде оркестра Волинської дивізії.
Музика похоронного маршу жалібно стогне, наче плаче за цими невідомими. А там за музикою – дівчата в биндах, баби, чоловіки й багато-багато дітей. Деякі баби йдуть і плачуть, гірко плачуть... То ховали козаків Волинської дивізії, які вчора тут полягли в бою за переправу цю...
– Щасливі – хоч на рідній землі поховали, а нас – ще невідомо де! – прошепотів якийсь з козаків”.
І ось ми біля церкви, яка будується на місці старого храму, саме того, де відспівували козаків, того, на кладовищі якого їх поховано. Сподівалися розшукати те кладовище. Та де там! На його місці – заржавіла конструкція торговельного павільйону, чиясь садиба і... громадський туалет. А церква, що будується, належить, Московському патріархату...
У Сатанові відвідали ми залишки старовинної фортеці, деякі укріплення якої непогано збереглися. 1648 року її захопили козаки, а от 1653 року Богданові Хмельницькому, що взяв фортецю в облогу, повторити успіх не вдалося. Побували біля в’їздної брами у місто, збудованої 1724 року. Не оминули й старовинного жидівського цвинтаря із сотнями похилених камінних брил, що поросли мохом. Трепету, який відчуваєш на могилах наших героїв, звичайно, не відчули, та було дуже  цікаво. Такого ми ще не бачили.
На третій день подорожі приїхали у славне місто Гусятин, заховане у підковоподібному вигині Збруча. Це батьківщина легендарного Северина Наливайка.
Проїжджаючи повз занедбаний старий будинок при колишньому кордоні, я раптом впізнав його. Та це ж біля нього 2 вересня 1922 року сфотографувалися козаки і старшини Якова Орла-Гальчевського, які в околицях Гусятина переплигнули на “польський” берег Збруча.
Вийшли з машини. Тарас Беднарчик прихопив книгу “Отаман святих і страшних”, розкрив її на сторінці з тією фотографією. Почали порівнювати будинки. Той чи не той? Всі схилялися, що таки той. Я – на 90%, а Роман Беднарчик – на всі 100%!
Але ж треба підтвердження. У пошуках правди зайшли на сусіднє подвір’я, де ремонтувався будинок. Назустріч – чоловік. Почали його розпитувати, що за установа була за Польщі в тому будинку. А він: “Це може сказати тільки Василь Горбоватий. Він автор книги про Гусятин. Можу вас до нього завести”.
Отак завдяки підприємцю з небайдужим серцем Михайлові Махобею ми й познайомилися з автором чудової книги “У містечку над Збручем. Гусятин”, лікарем-травматологом Василем Горбоватим. Обмінялися книгами. Звичайно ж, запитали, що за установа функціонувала за Польщі у будинку над Збручем.
Краєзнавець відповів:
– Ще за Австро-Угорщини там була санітарно-карантинна частина.
І тут Тарас вигукнув:
– Все сходиться. Польські прикордонники повстанців спочатку повели саме сюди, щоб вони помилися, вичистилися...
– А потім – уже чистенькі, вимиті – сфотографувалися...
 Так “стовідсоткова” впевненість Романа Беднарчика знайшла підтвердження.
На прощання Михайло Махобей повіз нас до розкішного пам’ятника Северинові Наливайку та до церкви, де його хрестили. Потім, щоб ми не кружляли незнайомим містом, вивіз нас на околицю і вказав дорогу на Сидорів. Саме під цим селом у липні 1920 р. відбувалися запеклі бої між частинами Армії УНР і 41-ю дивізією Красної армії, у складі якої, до слова, було й чимало новобранців із подільських сіл (Чемерівці, Криків, Закупно, Летава), яких більшовики підбили йти “воювати ляхів”.
“14 липня 1920 р. українська армія зайняла позиції на правому, західному, березі Збруча – від Гусятина до злиття Збруча з Дністром. Більшовики весь час атакували, раз у раз форсували Збруч, часом успішно. Та їх знову відкидали на лівий берег. Особливо запеклі бої палахкотіли в районі сіл Шидлівці і Сидорів. Тут запекло захищала позиції 3-тя Залізна дивізія. На поміч їй було кинуто новостворену Окрему кінну дивізію під командою Івана Омеляновича-Павленка. І вчасно! Бо залізні під натиском трьох полків 123-ї пішої бригади москалів уже залишили Сидорів і під шаленим натиском ворога відступали.
Близько 8-ї години ранку 25 липня колона Окремої кінної дивізії, прикрита пасмами горбів, тихо підходила зі сходу до села Кривенького. Іван Омелянович-Павленко зі штабом їхав попереду всіх, навіть чолового полку Чорних запорожців.
Українські старшини побачили ворогів першими. Чотири сотні червоних кавалеристів за 300 кроків мчали у бік вітряка... Червоні атакували український кінний роз’їзд, а саму дивізію, що підходила з села Кривенького, та її штаб не зауважили.
Подальші події описав Іван Цапко: “Глянувши вперед, командир дивізії генерал І. Омелянович-Павленко крикнув до полковника Олекси Алмазова (що був при штабі): “Тимчасово прийміть команду!”, а сам на чолі свого конвою... вихопивши шаблю, кинувся назустріч червоним і, доскочивши до ворога, почав рубати за всіма правилами, в чому був великий мистець. В цей же час полковник Алмазов дає наказ полковникові П. Дяченку з полком Чорних Запорозьців іти з місця в атаку, щоб знищити цей кінний відділ червоних та підтримати комдива.
Полковник Петро Дяченко кількома стрибками свого бойового вороного вискочив наперед, повернувся в сідлі й скомандував: “Чорні... Шаблі геть!.. Списи до бою... в атаку... за мною!” – й понісся кар’єром, вихопивши шаблю. А “чорні”, на скаку розгортаючись до бою на смерть, як і на прапорі їхньому написано, рвонули так, що цокотом копит та лоскотом збитих грудок землі й ворожу стрілянину заглушили. Зараз же з розгону врубались Запорозьці, випередивши свого командира полку, й почали “розносити” на шаблях ворога... Враз було скінчено з цим кінним відділом червоних. До сотні їх порубали “Чорні шлики”, а решта кинулась назад... Іван Омелянович-Павленко з конвоєм повернувся до вітряка із закривавленою шаблею”.
У цей ранок було ще кілька успішних боїв, в яких з обох боків взяло участь до 2500 шабель... До 11-ї години ранку Окрема кінна дивізія вщент розгромила ворога і знову відбила Сидорів. Було знищено всю ворожу кінноту, два полки 123-ї пішої московської бригади та захоплено чималу здобич: 34 кулемети, 3 польові гармати, коні, 11 санітарних возів та інше цінне майно”. В боях на берегах Збруча в районі Шидлівці – Сидорів узяв участь і кубанець Василь Прохода, про що також залишив спогад...
І ось ми в Сидорові, на одному з пагорбів якого стоїть грізна церква, більше схожа на фортецю. Далі – Шидлівці, хатки якої білим намистом лягли вздовж Збруча. Саме тут відбувалися запеклі бої. Хто пам’ятає про них тепер?! Та про лицарів, які лягли в цю землю?
Наші сучасники живуть господарськими турботами, вирощують хліб і городину на землях, густо политій кров’ю. І зовсім не переймаються історією боротьби за цю землю. І все ж, попри трагічне безпам’ятство народу, Збруч уже не роз’єднує Україну.
Колись Роман Федорів писав про Збруч як про “глибоченну прірву, наїжачену скелями, котру не можна було ні переплисти, ні вбрід перебрести і через яку ніякі майстри не вміли перекинути міст”.
Тепер мости збудовано скрізь. Вони надійно єднають Галичину з Великою Україною.
На жаль, час вертатися на Вінницю, з якої за кілька годин мав відходити наш потяг на Київ. Тож не встигли ми піднятися в Медоборах на легендарну гору Богит, де було колись язичницьке капище, де світився на чотири сторони світу наш славний Світовид (копія його стоїть у Києві неподалік пам’ятникові Богданові Хмельницькому). Не встигли ми й до Скали-Подільської, де хотіли відвідати меморіал на місці ймовірного спалення останків Романа Шухевича, командувача УПА. Не встигли заїхати й у Вихилівку Ярмолинецького району, де народився Модест Левицький – лікар, письменник, учасник Першого зимового походу Армії УНР, щоб нагадати селянам про їхнього славного земляка. А ще хотілося зазирнути в родинне село отамана Семена Хмари-Харченка Прилужне Летичівського району (колись с. Мордин). Не встигли й побувати в селі Куча, де у листопаді 1919 р. у смертельну пригоду потрапив сотник Армії УНР Павло Гарячий. Не вийшло привітатися і з Котюжанами, де сотник Михайло Шило на чолі 12 відчайдухів наскочив на три сотні москалів, полонивши 272 та зарубавши інших, серед них і їхнього командира.
Та все ж побачили ми немало. Як-не-як 720 км проїхали Поділлям, з них понад половину сільськими дорогами і путівцями. А ще більше ми відчули, бо найпотаємнішими струнами серця торкнулися святої землі, де лежать останки дорогих нам людей.
Вічна Їм Пам’ять!

Роман КОВАЛЬ
Поділля – Київ



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Віктор ДРУЗЬ (с. Зорине, Сумщина) 260 грн.
  Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (Калуш) – 300 грн.
  Олександр РОМАЩЕНКО (дід Карбала, с. Цвітна, Кропивниччина) – 600 грн.
  Український конгресовий комітет Америки (відділ на Лонг Айленд) – 500 ам.  дол.




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ