Володимир Яцюк Ще півроку тому, у його шістдесят п’ять, ніхто й подумати не міг, що він ось-ось відійде від нас. Як енергійно Володимир Яцюк компонував виставку “Тарас Шевченко. Мозаїка цілості”, упоряджену з власної колекції!
Виставка відбулася в Національному музеї Тараса Шевченка, якому Володимир віддав 36 років життя, залишивши по собі наукову спадщину зрівні роботи цілого наукового інституту. Не дбаючи про наукові звання, посади, не переймаючись преміями (подання колег на Шевченківську ігнорував). Вивчення малярської спадщини Тараса Шевченка увінчалося успіхом – 1989 року вийшла праця Володимира Яцюка “Живопис – моя професія”. Вона одразу висунула автора в ряд провідних шевченкознавців. Як справедливо відзначив професор Юрій Ковалів, Яцюк володів непомильною інтуїцією, проте довіряв лише фактам, а не авторитетам, усталеним уявленням про творчість Шевченка. Далі були книги “Рукою власною”, “Малярство і графіка Тараса Шевченка: спостереження, інтерпретації”, “Віч-на-віч із Шевченком. Іконографія 1838 – 1861 рр.”, “Святий Київ наш великий”.
Окрема тема – дослідження Шевченкових світлин. До Володимира Яцюка їх вивчення мало епізодичний характер, він же здійснив ґрунтовні пошуки, відображені у книзі “Таїна Шевченкових світлин”. Про авторство світлин та ідентифікацію зображених на них осіб з Шевченкового оточення, обставини, місце і час фотографування читаєш із захопленням – як прозу із цікавим сюжетом. 
Його науковій роботі дуже допомагало велике захоплення – збирання колекцій. Мабуть, так – у множині, бо філокартія – це окрема тема. Володимир Яцюк зібрав шевченківську листівку в такому обсязі, що збірки листівок, присвячених одній особі, на думку фахівців, немає не лише в Україні, а й у світі. Недарма розкішне видання “Шевченківська листівка як пам’ятка історії та культури. 1890 – 1940” одразу по виході у світ стала бібліографічною рідкістю. Як і видання “Україна в старій листівці”, як і, зрештою, всі книги Володимира Яцюка.
І зовсім інша тема – фалеристика. Мусимо визнати, що якби не наполегливе збирання Володимиром Яцюком шевченківських жетонів, значків, медалей, цього багатющого матеріалу Шевченкіани в такому обсязі ми б сьогодні не мали. Чомусь навіть фахівці-шевченкознавці (чи й насамперед фахівці) вважали це дріб’язком, вартим уваги хіба що аматорів, хоча в Росії, наприклад, персоналія “Медалі на честь О. С. Пушкіна” вийшла друком ще у 1901 році! Володимир Яцюк пильно досліджував те, що збирав. Його розвідки з Шевченкової фалеристики друкувалися в різних виданнях, він готував книгу, але не встиг довершити. Сподіваємося, що колеги допоможуть їй вийти у світ.
Рукописи, рідкісні видання, книги з автографами чи таки не всіх видатних і помітних діячів культури ХIX – початку XX століть зі збірки Володимира Яцюка стали матеріалом для його досліджень не лише життя і творчості Тараса Шевченка, а й висвітлюють сторінки біографії і діяльності Ганни Барвінок, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, Івана Липи, Бориса Грінченка, Михайла Гаврилка… Врешті, як уже я зазначив, тут довелося б складати список усієї культурної, діяльності еліти нації того періоду. А ще зібрав він Шевченка у малій пластиці, портрети авторства художників-аматорів…
Недалекі людці й недоброзичливці дорікали Володимирові Яцюку колекціонерством, не думаючи про те, що це збирацтво було корисним для нашої нації, недаремно ж раритети з його збірки не раз експонувалися у Львові, Каневі, а в рідному музеї по кілька разів річно допомагали упоряджувати локальні виставки до ювілеїв Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, інших кирило-мефодіївців, письменників і дослідників Шевченкіани. Він щедро давав свій матеріал для ілюстрування наукових і художніх видань, до нього часто приходили на консультацію дослідники історії та культури України не лише XIX століття, а й доби УНР, т. зв. радянської доби, Світової війни й до наших днів.
Працюючи у музеї, Володимир став фаховим музейником, насамперед – експозиціонером. Творив експозиції виставок в Україні й поза Україною, став співавтором експозицій Меморіального музею-гауптвахти в Оренбурзі й Національного історико-культурного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка”.
А ще Володя, або Макарович, як його звали колеги, друзі, був приязним чоловіком, красенем, міцним і жилавим поліщуком (у юності “грався із залізом”), умілим до всього господарем – майже власноруч збудував дім на тихій вуличці в Ірпені, звідки й долав щодня шлях на роботу.
Садиба Яцюків сусідує з домівкою Кочурів. Прилегла до них вулиця названа іменем Григорія Порфировича. Та ж, на якій обидва будинки, носить ім’я В. Маяковського. Звичайно, вона мусить бути перейменована. Володимир Яцюк на це заслужив. Василь ПОРТЯК Історичний клуб “Холодний Яр” та редакція газети “Незборима нація” щиро сумують із приводу смерті Володимира Яцюка, талановитої, працьовитої і щедрої людини, яка допомагала нам під час роботи над книжкою про скульптора Михайла Гаврилка – в колекції пана Володимира були роботи Михайла Гаврилка. Володимир Яцюк ділився всім, що мав, без усяких умов і передумов.
Під час презентації книжки про Михайла Гаврилка в Національному музеї ім. Тараса Шевченка влітку 2011 року він організував і представив першу посмертну виставку робіт видатного митця.
Вічна пам’ять цій світлій і добрій людині! |
