“Мабуть, тому я килимар, що край свій батьківський кохаю…” Отак щиросердно й поетично пояснює витоки своєї творчості Степан Ганжа – неперевершений майстер килимарства, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, заслужений майстер народної творчості України, лауреат премії ім. Данила Щербаківського, володар мистецької премії “Київ” у галузі народного декоративного мистецтва ім. Сергія Колоса. Це підтверджено кожним витвором золотих його рук, усім чвертьвіковим доробком, що його можна побачити в ці дні у трьох залах Національної спілки майстрів народної творчості України – на персональній виставці, присвяченій 70-літньому ювілею митця. Це справдешнє царство рукотворних килимів Степана Олександровича чарує барвами, відлунює героїчними сторінками історії, квітне зелом рідного Поділля, будить ранки горластими півнями, виграє троїстими музиками, виспівує народною піснею – і всіма цими чарами вабить нас у Світ Краси і Добра.
Ось на килимі “Із-за гори, з-за лиману” пливуть козацькі чайки, на весла налягаючи, аж рибам лячно. А ось наша “І слава, і воля”: козаки на конях, готові до походу, гетьман з булавою і старшиною. А ось витканий “Богдан Хмельницький” – мов живий! А там он і Мороз-Морозенко на коні, з шаблею, в ореолі народної любові, а далі – ціла плеяда козаків Мамаїв… І всі сюжети орнаментовані народними узорами, геометричними символами, рослинно-квітковим декором, таким характерним для народного килимарства і вишивки. Не віриться, що це ткалося-викладалося звичайною вовняною ниткою. Глянеш збоку – немов інкрустацію золотою соломкою по дереву бачиш, глянеш здаля – достеменний тобі вітраж, що світлом проміниться, повітрям дихає. Хочеться доторкнутись, побути в теплій аурі цих дивотворінь, зігрітих теплом авторового серця. Справді ж бо, тут “барва з барвою зустрілась – сонце промені пряде” (Степан Ганжа).
Мені особливо рідний отой Степанів розмаїтий барвоцвіт: ми родом з одного села Жорнище, що в Іллінецькому районі на Вінниччині, до того ж ровесники – однокласники, діти війни. І так мені здається-гадається, що сама історія, сива давнина нашого села посилає Степанові з вічності кольорові “слайди”, заховані в нетрях генетичної пам’яті: відтвори, мовляв, покажи людям… Адже село наше засноване ще в першій половині 15 століття. Назва його пов’язана з існуванням великого кар’єру, де добувався жорновий камінь для всієї України. В часи козацькі Жорнище було сотенним містечком Кальницького полку, значним військовим украпленням. Року 1675 польські війська під проводом самого короля вели бої за Жорнище проти війська українського гетьмана Петра Дорошенка. В історію визволення України від польської шляхти козаки Жорниської сотні, найчисельнішої в Кальницькому полку і найбільшої в Брацлавському воєводстві, вписали багато героїчних сторінок.
Ось звідки родом уся Степанова козацька рать, увічнена на килимах! А його Берегині, птахи, квіти, кола та півкола, трикутники, безконечники й хвильки, всі елементи декору – то від природного чуття краси й традиції, а ще від батька – знаного гончаря, майстра народної творчості Олександра Дорофійовича Ганжі та від старшого брата Петра – відомого художника, заслуженого діяча мистецтв України.
Руки батька й круг гончарний з грудки глею – диво з див.
Мабуть, жив таки не марно, коли слід свій залишив.
Це нічого, що у глині, – й нас із неї Бог зліпив.
На преславній Україні мій коханий батько жив.
Багато поетичних рядків присвятить Батькові Степан Олександрович у своїх віршованих збірках “Посвята” і “Цвіт полину”. Нині він ще й визнаний поет-лірик, із власним світовідчуттям і полум’яним серцем. За килимарське мистецтво, до речі, взявся вже у зрілому віці, після закінчення кар’єри соліста балету в знаменитому хорі ім. Григорія Верьовки (з цим колективом він об’їздив мало не весь світ).
Недарма кажуть, що тільки тоді, коли Бог нагороджує свого обранця талантом, помноженим на працездатність, народжується справжній Митець, творчість якого стає надбанням людства. Саме завдяки дивовижній своїй працездатності – до самопосвяти – Степан Ганжа сягнув вершин народного мистецтва. Не думав про славу. Вона знайшла його сама.
Ціну праці він спізнав змалечку, коли доводилося за скибку хліба день у день пасти людям череду, доглядати хвору маму, виконувати домашню сільську роботу, допомагати батькові у гончарюванні. Все життя з глиною, горщиками й макітрами біля випалювальної печі. А ще ж продавати те все за копійки на ярмарку! Чи й було воно, те дитинство у хлопця?
Я не забуду роки ті ніколи, та й як мені їх, роки ті забуть?!
Мене в мішку носила мати в школу, бо не було малого в що узуть…
Обурююсь, коли якийсь витія за тим “щасливим часом” сльози ллє, –
Моя душа від люті шаленіє і вгомонитись серцю не дає.
Так гірко висловить Степан свої дитячі образи через багато літ.
Пригадую і я цей непоодинокий епізод із нашого шкільного дитинства. 1 вересня 1949 року, перший дзвінок… “Камчатка” – так називалось старе, мало пристосоване приміщення, де навчалися молодші класи: школу добудували нам значно пізніше. Більшість із нас босі, вбого одягнені, з полотняними торбинками через плече. Посадили нас за “козли” (парти на п’ятьох). Поруч мене – малий Котигорошко, кругловидий, із синіми, як волошки, очима і світанково рожевими щічками Степанко Ганжа – непосидючий, верткий, мов дзиґа, готовий щомиті кудись бігти: “Ой, у мене багато роботи вдома!”
Не забарився і перший наш “конфлікт”: цей крутько перекинув чорнильницю на мій білий, єдиний на всю школу фартушок (мама моя була вчителькою, тож я мала бути “взірцевою” школяркою). Пам’ятаю перелякані Степанкові очі і щирий жаль у них. Минулися, звісно, і сльози, й образи. Минуло швидко і дитинство наше – на мальовничих пагорбах села, на руїнах давнього муру, що залишився від колись знаменитого чоловічого монастиря, на березі річечки Таранівки, на лісових галявинах, заквітчаних щовесни білим, рожевим і фіолетовим рястом, блакитними пролісками, жовтим первоцвітом, під супровід безлічі народних пісень, що їх виводили голосисті старші дівчата й хлопці по різних кутках села зоряними вечорами.
Ми рано ставали дорослими. По закінченні семирічки Степан пішов до Вінницької школи ФЗО (тепер це називається коледжем). Там і проявився в художній самодіяльності “трудових резервів” його талант танцівника.
У стрибках і піруетах, у поривах до висот
Поєднав життя з балетом і додав собі турбот –
Завше кращим бути й першим, успіх з рук не випускать,
Аби хто не перевершив – досконалості шукать…
Отак жартома напише Степан згодом про свої “творчі муки” у цьому нелегкому мистецькому жанрі, якому віддав 20 років життя. Він звик шукати досконалості у всьому, що становить коло його зацікавлень, захоплень, інтересів. Ось і килимарство – останню і найвірнішу його любов, високо поціновану Шевченківською премією. “Своїми творами Степан Олександрович Ганжа сягнув вершин мистецької досконалості в ім’я Вітчизни, явив нове слово в сучасному українському килимарстві, утвердив унікальність свого творчого доробку в скарбниці народної культури”, – написав Євген Шевченко – голова Національної спілки майстрів народного мистецтва України у передмові до альбому “Степан Ганжа. Килимарство”.
Краса народжується з любові. Я знаю, як багато важить для Степана наше рідне село, ота “маленька цяточка, невидима краплинка на карті світу”, “снаги й любові чисте джерело”. Там пуповина закопана. Там початок всього.
Багато мудрих і працьовитих людей подарувало Україні наше рідне Жорнище. По праву пишатися може село і напрочуд талановитою родиною Ганжів – батьком і двома його синами, котрі прославляють Україну.
На погук ріднокраю щораз озивається серце Митця, коли він стає за свій килимарський верстат, аби явити нам чергове рукотворне диво. Як у вірші:
Уже й виткав половину – квітка квітку доганя,
Витчу рідну Україну та гривастого коня.
А на ньому верхи – долю, власну долю – хай летить
По безмежному роздоллю, щоб уже не зупинить!
Не зупиняй своєї творчої Долі, друже Степане!
З роси й води тобі – на довгі і щасливі літа!
Емма БАБЧУК, заслужений журналіст України
Історичний клуб “Холодний Яр” та редакція газети “Незборима нація” щиро вітають видатного митця і людину без ґанджів – нашого доброго товариша Степана Ганжу – з 70-літтям і бажають довгих літ творчої праці на пожиток нашій Батьківщині.
Привітання ювілярові
Ще небо хмарами не вкрите,
Ще так прозоро сяють роси,
А вже по ліву руку – літо,
А вже по праву руку – осінь!
Ще очі блиску не позбулись,
Ще серце жити не стомилось,
А вже по ліву руку – юність,
А вже по праву руку – зрілість!
А час летить нестримно далі,
Й душа немов би молодіє,
По ліву руку – всі печалі,
По праву руку – всі надії.
Життя не зміряти літами.
А щастя – то важка наука,
Хай буде радість завжди з Вами,
По ліву і по праву руку. |
