Вітаючи поета Олексу Різниківа з ювілеєм та бажаючи йому довгих творчих літ, публікуємо його слово на вечорі пам’яті Олекси Тихого,
який відбувся в Донецькій обласній філармонії.
Олексу Тихого арештували 15 січня 1957 р., а мене й Володимира Барсуківського – 1 жовтня 1959-го. Тоді я був військовим моряком, Володя – майстром харчового комбінату. За рік перед тим ми з ним написали листівку, надрукували з чотири десятки примірників і поширили. Я – у Кіровограді, а Володимир – в Одесі. “Геть фашистську диктатуру партії! – такі були наші вимоги. – Хай живе справжня свобода народу!”
19 лютого суддя військового трибуналу присудив нам по півтора року суворого режиму. Навесні 1960-го привезли нас до Мордовії, до 14-ї зони в Потьмі, де ми здружилися з колишнім вояком та чудовим поетом Сашком Григоренком із с. Бородаївки на Січеславщині, з Володимиром Андрушківим та Василем Процюком. А коли мене перевели в 11-ту зону в Явасі Зубово-Полянського району, там уже був Олекса Тихий – ставний, красивий чоловік, упевнений, незалежний у поведінці.
Треба сказати, що в таборах важливе значення мало земляцтво.
– Ви з Єнакієвого? – запитав він мене.
– Так, але переїхали 48 року до Одеської області, до Первомайська.
– А я з-під Горлівки. Може, знаєте, – Дружківка!
Пригадую, що Олекса схвалив моє бажання вчити польську мову за допомогою вояків УПА. Це потім мені стало в пригоді.
Коли я був арештований удруге, ім’я Олекси Тихого вже спливало в розмовах політв’язнів.
Після звільнення 1977 року я намагався слухати радіо з-за кордону. Там усе частіше говорили про Українську гельсінкську групу, однією із засновниць якої стала Ніна Строката-Караванська з Одеси. І лунали схвальні відгуки про Олексу Тихого.
Коли постало питання про перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина, ім’я Олекси залунало на весь світ. Він разом з Миколою Руденком та Іваном Дзюбою уславив наш Донецький край, довів, що в Донеччині є люди, які так люблять Україну, що готові віддати за її свободу своє життя.
Його прізвище асоціюється з тихим Доном – однією з колисок українського козацтва. Як і наш тихий Дон, могутній був Олекса Тихий! Свідомо й відверто він пішов на прю з антигуманною комуністичною системою. Своїм прикладом цей незламний козак повів за собою сотні нових борців за незалежність України.
Вулканний вибух твій явивсь!
Душа твоя, уже без тіла,
Ще сотні інших підпалила,
усю Вкраїну ізцілила,
і підняла її увись!
Вона встає! Вона одужа!
Вона засяє на весь світ!
І не померкне много літ
Печатка твого Духу дужа.
Олекса РІЗНИКІВ,
член Національної спілки письменників України
Олекса Тихий
Народився 27 січня 1927 р. в с. Їжівка на Донеччині. Закінчив Кіндратівську середню школу №14 (нині с. Олексієво-Дружківка). Уперше був затриманий 1948 р. за критику виборів з єдиним кандидатом.
Закінчив філософський факультет Московського університету. У 1954 – 1956 рр. працював учителем у рідній школі. 1956 року надіслав до Верховної Ради УССР заяву протесту проти введення радянських військ до Угорщини. За це та за критику комуністичної системи освіти 15 січня 1957 р. заарештований і засуджений Сталінським обласним судом на 7 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 5 років поразки в правах. Обвинувачення стандартне – антирадянська агітація та пропаганда.
У таборах Мордовії познайомився з багатьма учасниками визвольних змагань багатьох народів, подружився з композитором Василем Барвінським та лікарем Василем Кархутом, якому згодом допоміг упорядкувати й видати книжку “Ліки довкола нас”.
Звільнившись із табору в 1964 р., працював робітником на цегельні, на будівництві, оскільки до вчителювання його не допускали. Уклав книгу висловів видатних людей “Мова – народ”, написав статті “Думки про рідний Донецький край”, “Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області”, “Вільний час трудящих” та ін., уклав словничок покручів, перекладав з польської книжку Єжі Єнджеєвича “Українські ночі, або Родовід генія” (про Тараса Шевченка). Розповсюджував самвидав.
9 листопада 1976 р. став одним з десятьох засновників Української гельсінкської групи, яка збирала та оприлюднювала факти порушень прав людини в СССР.
5 лютого 1977 р. заарештований. Засідання Донецького обласного суду над Олексою Тихим та Миколою Руденком) почалося в Дружківці 23 червня 1977 р. в приміщенні Змішторгу. Засуджений до 10 років таборів особливого (камерного) режиму й 5 років заслання, визнаний особливо небезпечним рецидивістом.
Карався в Мордовії, а з 1 березня 1980-го – у Кучині Чусовського району Пермської області (Урал). Ще у квітні 1979 р. унаслідок третьої тривалої голодівки протесту виразкова хвороба шлунка ускладнилася кровотечею. Олексі Тихому запропонували написати покаянну заяву, натякнувши, що від цього залежатиме результат операції. Тихий відкинув пропозицію. Хірург зшив шлунок у вигляді піскового годинника, проходження їжі викликало нестерпні болі. Внутрішніх тканин хірург не зшив. Так виникла грижа. Життя Олекси Тихого перетворилося на суцільну муку. За невиконання норми виробітку його карали карцером. 5 травня 1984 р. тортури урвалися в пермській в’язничній лікарні…
За декілька днів до смерті вкрай виснажений (важив близько 40 кг) Олекса Тихий востаннє побачився з дружиною та сином.
19 листопада 1989 р. прах Олекси Тихого разом із прахом його побратимів Василя Стуса та Юрія Литвина перевезено в Україну й перепоховано в Києві на Байковому цвинтарі.
Вражаючі картини перепоховання ввійшли до фільму режисера студії “Галфільм” Станіслава Чернилевського “Просвітлої дороги свічка чорна” (1992).
|
