З нагоди 94-ї річниці проголошення самостійної Кубанської Народної Республіки у Києво-Могилянській академії відбулося свято кубанської пісні. Організатором виступив Історичний клуб “Холодний Яр”.
“16 лютого 1918 р. Законодавча рада Кубані устами Миколи Рябовола проголосила самостійну Кубанську Народну Республіку, – розпочав вечір ведучий Роман Коваль. – Через декілька днів на приватній нараді членів Законодавчої ради було ухвалено рішення про прилучення Кубані на федеративних засадах до України”.
Роман Коваль оголосив першу пісню вечора: “Посіяли гайдамаки”, слова Тараса Шевченка, музика Віктора Захарченка, художнього керівника Кубанського козачого хору. Виконує заслужений артист України Тарас Силенко”.
І потужна, енергетично напоєна, пісня полилася залом…
Учасники вечора отримали щасливу нагоду насолодитися й чарівним співом народної артистки України, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка, Героя України Ніни Матвієнко. Вона виконала пісні “Полюбила Петруся” та “Ходить сорока коло потока”, а тоді у дуеті з Тарасом Силенком “Ой там, у саду, під яблунькою”.
Як стихла овація, Роман Коваль продовжив: “У Новочеркаську розпочала роботу Південно-руська конференція. Під час спільної вечері один сенатор з денікінського табору несподівано звернувся до кубанців:
– Кубанци, спойтє что-нібуть, ви – такіє музикальниє!
Член Кубанської Ради Степан Манжула, не чекаючи запрошення вдруге, ворухнув пишними чорними вусами і скомандував:
– Петро Макаренко – баритон; Грицько Омельченко – бас, Іван Макаренко – другий тенор. Ставайте сюди!
Усі, як по команді, встали і Манжула високим тенором почав: Із-за гори, з-за лиману вітер повіває,
Та вже ж Москва Запорожжя кругом обступає... 
Проспівали до останньої строфи, згадавши багаторазово москалів, їхніх грабіжників-офіцерів, драгунів, генералів тощо. “Класна кімната, де вечеряли, – згадував кубанський прем’єр Василь Іванис, – наповнилася рідкісної краси звуками української мови, якою проказувалося про страшні злочини москалів проти прадідів отих гарних, у черкесках, співаків, які з такою дикцією кожне слово вимовляли, що й найглухіший мусив усе второпати. Це був спів зґвалтованої душі... При цьому співі всі присутні заніміли, застигла й обслуга з роззявленими ротами. Здавалося, що бодай тепер московські професори зрозуміють, які далекі їхні кров і кістки від кубанських козаків!
Коли останні акорди цього нечуваного на Дону й забороненого в Росії співу ще долітали до найдальших закутин, усі сиділи, як зачаровані. Ще мент і всі почали мовчки прощатися.
Послухаймо цю пісню і ми!”
Її з почуттям виконав Тарас Силенко. Учасники вечора могли уявити стан денікінців, які змушені були до кінця прослухати цей вирок московській грабіжницькій політиці…
“Ох і не стелися, хрещатий барвінку”, – ведучий оголосив наступний виступ. – Цю пісню співав бандурист Семен Федорович Бриж зі станиці Канівської. Його доля трагічна – як і більшості бандуристів. 1943 року після арешту органами НКВД керівника Канівської капели бандуристів Степана Жарка Семен Бриж застрелився у плавнях біля рідної станиці. Сьогодні цю пісню виконає соліст Національної капели бандуристів ім. Георгія Майбороди Ярослав Чорногуз”.
Після Ярослава Чорногуза поетеса Ольга Страшенко прочитала вірш “Бандура Михайла Теліги” – про кубанського бандуриста, учасника боротьби на боці УНР.
Ведучий вечора згадав “незлим тихим словом” Олександра Кошиця, який на початку ХХ століття зібрав на Кубані близько тисячі пісень кубанських козаків. Кошиць згадував: “Я пильно стежив за обличчями співаків: буденне спливало з них, із тягом пісні вони робились сумними, поважними... зворушеними. Голоси ставали більш чулими і виразними. В них говорила загальна душа нашого народу, для якої подія, що оспівувалась, не була мертва сторінка історії, а жива, свіжа рана, що стікає живою кров’ю і болить правдивим, живим болем. З їхніх очей на мене дивився сум моєї Батьківщини, історія оживала й дихала холодом минулого… Кожного разу після таких духовних подій я був повний якогось духовного тремтіння, що не покидало мене дуже довго і давало настрій на цілі роки...”
Багато зворушливих моментів пережив композитор. “Доля дала мені найбільше щастя, – писав він, – балакати наче в якомусь містичному тумані з самою історією, чути, як б’ється серце всієї нації, сама моя Батьківщина шепотіла мені на вухо усі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання. За це я дякую моїй долі! Це просвітило мій розум, дало національну силу моїй душі, національно ушляхетнило моє серце й навіки спрямувало мою життєву працю”.
Давайте послухаємо одну з таких пісень!
“Ой колись була розкіш-воля”. Пісню записано у станиці Новосергіївській Крилівського району Кубанського краю. Виконає її Тетяна Лобода”.
Виступ бандуристки схвилював присутніх, а їхні щирі оплески – бандуристку.
“За три літа Олександру Кошицю пощастило зібрати близько тисячі пісень кубанських козаків, – продовжував Роман Коваль. – 500 із них, оформлених у 10 збірників по 50 пісень у кожному, композитор надіслав до Катеринодара. Ці пісні, на переконання Олександра Кошиця, були “скарбом найвищої художньої та історичної цінності”. Весь цей, надісланий до Кубанського статистичного комітету, пісенний матеріал зник. У 1910 р. Олександр Кошиць шукав його чи не в усіх кубанських установах, та слід їхній уже прохолонув... “Так закінчувались у Росії всі українські справи”, – написав у своїх “Спогадах” Олександр Кошиць. Зберігся лише один збірник кубанських пісень, впорядкований композитором… “Там, на Кубані”, виконує Сергій Василюк, лідер гурту “Тінь сонця”.
Сергій Василюк, як і Тетяна Лобода, спеціально вивчили кубанські пісні до цього свята. Це було одним із завдань Історичного клубу “Холодний Яр” – спонукати українських співаків повернутися обличчям до кубанської спадщини нашого народу.
Могутньо пролунала пісня у виконанні Сергія Василюка!
Далі на авансцену вийшов гурт “Хорея козацька” (художній керівник, заслужений артист України Тарас Компаніченко). Геніальні музики виконали кубанські варіанти відомих в Україні пісень “Ой на горі там женці жнуть” та “Засвіт встали козаченьки”, а також кубанський варіант українського гімну “Ще не вмерла Україна”.
Цього вечора, вперше за майже сто літ, пролунала зі сцени призабута, але тепер відтворена пісня на смерть Миколи Рябовола – голови Законодавчої Ради Кубані, якого вбили денікінці в Ростові над Доном 14 червня 1919 р. – за публічну критику злочинної політики керівників Добровольчої армії.
Кубанські козаки, дізнавшись про вбивство голови Законодавчої Ради, почали поодинці та невеликими гуртами тікати з фронту. Настрій кубанців був такий: “Як ми будемо битися за Росію, за руських, що тим часом отак порядкують у нашій хаті – стріляють і вішають найкращих наших людей?!”. Дезертирів із Добровольчої армії населення станиць не засуджувало, навпаки – вважало патріотами. Крах Добровольчої армії ставав неминучим.
Глибокий сум, що огорнув край, висловив у своєму вірші кубанський козак Дмитро Петренко. Цей вірш, що починався зі слів “Плач, Кубане, краю рідний”, став народною піснею. І ось 21 лютого 2012 р. цю пісню повернув до життя гурт “Хорея козацька”.
Тарас Компаніченко виконав також пісню про трагічну долю кубанського козацтва у 1920 – 1930-х роках, записану, очевидно, у станиці Павлівській. Колись було времня, времня золоте,
А нині настало лихе, прокляте,
Худобу забрали, добро розтягли,
Невинних козаків в тюрму забрали… 
На завершення свята тріо “Вольниця” блискуче виконало пісню, яка народилася у станиці Старовеличківській, – “Тече Кубань аж у лиман” (солістка Владислава Кудлай).
Закінчився вечір спільним виконанням учасників вечора пісні “Там, на Кубані”. Так не пускають наші враги,
Б’ють нас і ріжуть гострим мечом,
Б’ють нас і ріжуть гострим мечом,
Б’ють нас і ріжуть гострим мечом,
Но ми докажем своїм клинком!
Но ми докажем своїм клинком!!! Публіка з ентузіазмом дякувала за чудовий вечір, за свято духовного єднання з Кубанню.
Історичний клуб “Холодний Яр” щиро дякує президентові Києво-Могилянської академії Сергієві Квіту та директорові культурно-мистецького центру академії Миколі Вержбицькому за сприяння! На світлині – Кубанська капела бандуристів”. Катеринодар, 1912 р. |
