Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Визнавав лише відкриту збройну боротьбу


Залізняк. У цьому слові – воля, сила, надія. Українська гайдамацька стихія вісімнадцятого століття дала нашій історії це ім’я як знак людської гідності, непокірності, моральної незнищенності. І хоч московська ідеологія не пускала це наймення на сторінки книг, газет, часописів півтора століття, та воно трепетно береглося національною пам’яттю, поки не вибухнуло гроном народних селянських повстань за волю, за національне і соціальне визволення. Один Залізняк – Мефодій Голик, хорунжий Армії УНР, 1920 року організував повстанський загін до трьох тисяч осіб, переважно із селян Єлизаветградківки. Другий Залізняк – Юрій Горліс-Горський з Полтавщини, старшина Армії УНР, осавул 1-го куреня Холодного Яру, згодом письменник, автор знаменитого роману “Холодний Яр”. Були ще Залізко-Залізняк, начальник штабу Чорного Ворона (Черноусова), Григорій Залізняк, зв’язковий Герасима Нестеренка-Орла, підпільник Бородай-Залізняк, арештований у справі “Щирие”. Напевно, були й інші Залізняки.
Залізняки. Оборонці рідної землі. Радянською владою тавровані як “бандити”. Інакше окупаційна влада їх назвати не могла.
Вертаються Залізняки додому – в нашу свідомість, у нашу писану історію. Хочу повідати про долю ще одного отамана Залізняка – із Хмельового, справжнє ім’я якого Юхим Іванович Коваленко.
Повстанська доля його почалася у вересні 1920 року, коли на одному зі степових хуторів зорганізувався невеликий загін, який дуже скоро виріс до розміру полку і півроку боронив рідну землю між Уманню та Єлисаветградом, між Балтою і Черкасами. На тому хутірському зібранні він отримав псевдонім Залізняк, тоді ж був затверджений прапор жовто-блакитного кольору із червоною смужкою навскіс. Для одних його ім’я пов’язувалося з надією на визволення і свободу, для інших (мова про червоних окупантів), він став символом “українського бандитизму”. З часом вир життя і зусилля тих, хто тим виром крутив, заховали від нас цю непересічну долю на багато десятиліть. І ось лише тепер можемо відновити (нехай і частково!) правду про трагічні сторінки Визвольної боротьби, вирізнити окремі прізвища, на які було накладено табу протягом усіх років радянського часу.
Він прожив усього 35 років. І весь час прагнув навчатися – які б несприятливі умови не складались. Та закінченої вищої освіти так і не здобув. Наголошую на цьому й тому, що в нашу свідомість селянське отаманство післяреволюційної доби радянською історіографією заведене як справа рук людей малоосвічених і малокультурних, обізлених життям і з патологічною ненавистю до “трудового народу”.
Юхим Коваленко закінчив церковнопарафіяльну школу у Хмельовому, і, хоч селянського сина кликала земля, він подався здобувати науку. Вже у вісімнадцятирічному віці Юхим Коваленко вчителював у с. Бобриця під Каневом. Мріяв про університетську освіту. Світова війна зруйнувала його плани: у 1914-му покликаний на службу до 175-го запасного полку, через два роки відряджений до Чистопільської школи прапорщиків, знову повернувся у полк, а в січні 1918-го демобілізувався в чині поручника. Демобілізація застала його у Вінниці (згодом доля ще поверне його до подільського краю), де він пробує себе в одному з драмгуртків. Незабаром переїжджає до Кам’янця-Подільського, а тоді товариш забирає його до Києва, рекомендує Центральній Раді, від якої Юхим Коваленко отримав повноваження коменданта м. Літина під Вінницею. Півтора місяці тримав українську владу в місті, та вдвічі довше спокутував за це покару від влади гетьманської: був заарештований, через три місяці втік із-під варти в Єлисаветград, де вступив на вищі технічні курси. Війна, навчання – війна, навчання… Як активного учасника антигетьманського повстання Директорія призначила його військовим начальником м. Єлисаветграда. Та недовго він пробув на цій посаді – під тиском червоних змушений був у січні 1919-го евакуюватись до Кам’янця-Подільського, де відновив навчання. А навесні поринув у летаргічний сон на цілих вісім місяців: висипний тиф, черевний тиф… Тим часом влада весь час змінювалась: петлюрівці, поляки, більшовики…  Ставши на ноги, рушив у рідні краї. Як старшина, він мусив або стати на облік у більшовицькому військкоматі, або переходити на нелегальний стан. Знайомий артист, якого зустрів на вулицях Єлисаветграда, застеріг: не йди до військкомату, бо заарештують!
Це ж саме по дорозі додому повторили знайомий міліціонер із Глодос та місцеві селяни Данильченко, Короп. Вони висловлювали незадоволення радянською владою і казали: якби Петлюра підняв повстання, ми б підтримали. Де той Петлюра, скільки чекати? А тут куди не підеш – чужим на тебе дихає. В радянських установах слова українського не почуєш, а заговори – одразу вішають ярлик петлюрівця, діловодство знову перевели на російську… “Та й із соціальною політикою радвлади у питанні наділів землі я не міг погодитись…” – аналізуватиме згодом, через вісім років, у стінах холодного Зінов’євського будинку примусової праці Мефодій Юхименко (він же Юхим Коваленко).
Повстанськими настроями дихала земля. Селянські хлопці, які пішли служити в радянську міліцію, щиро зізнавались у симпатії до петлюрівського старшини. А він ще вагався. Переховувався по лісах і хуторах. Лише після тривалої розмови з начальником волосної міліції, який готовий був підтримати повстання й наполягав творити загони, Коваленко висловився рішуче: тільки масове повстання може повернути українську владу.
На початку вересня, коли ще не вичахло літо, але ночами вже віяла прохолодою осінь, на хуторі під Ерделівкою (нині с. Леніна Маловисківського району) в хаті міліцейського службовця Леонтія Колісниченка відбулася нарада за участю 15 осіб: Коваленко, начальник Глодоської повітової міліції Головін, брати Вишневські, Галя (псевдо “Доня степів”), представник повстанського загону отамана Гризла… Нарада відбулася серед ночі. Обрали отамана, начальником штабу став Петро Кульчицький із Новомиргорода. Домовились, що півсотня повстанців виступить з Ерделівки за умовним знаком.
І вдарили церковні дзвони по селах – повстанці, вбивши представника влади, який проводив продрозкладку, рушили з Ерделівки на Хмельове. Дорогою загін збільшився у чотири рази.
У Хмельовому вже порядкували прихильники отамана Залізняка. Провели схід – закликали всіх, хто може тримати в руках зброю, вливатись у лави повстанців. У Глодосах до них приєднався начальник місцевої міліції Головін. Він продемонстрував отаманові полоненого комуніста, голову Глодоського волосного виконкому Сідорова, якого піймав на хуторах. Знову скликали схід, на якому лунали заклики поповнювати повстанські ряди. Далі шлях лежав на Новоукраїнку і Добровеличківку, там планували здобути червоні броньовики, яких так не вистачало повстанцям… “Я хотів підняти усіх невдоволених політикою і діями радянської влади та з їхньою допомогою повалити її, аби настановити такий державний устрій, який найбільшою мірою відповідав би побажанням і устремлінням повсталого народу”, напише згодом Юхим Коваленко.
Від Добровеличківки і Новоукраїнки сунули червоні, тому Залізняк розділив загін на троє. Сам подався на село Водяне, але під тиском окупантів змінив напрямок на Веселий Кут (нині Шполянського району), де зустрівся з представниками знаменитого кальниболотського отамана Семена Гризла, який розпочав творити Вільне козацтво ще у березні 1917 року. Вирішили об’єднатись. Тепер у загоні було до тисячі піших і сто кінних козаків. З самим Гризлом Залізняк зустрівся в с. Соболівка (нині Шполянського району). Авторитетний отаман на диво легко поступився молодшому і менш досвідченому Залізнякові керівництвом. Перший же бій (за Звенигородку) видався невдалим... Невдовзі шляхи отаманів розійшлися: Гризло подався в Лебединський ліс, Залізняк – на південь, до рідних країв. Це характерна риса повстанського руху – боронити насамперед рідні околиці.
Повстанці повернулись туди, звідки розпочинали свій рух – до Ерделівки, в якій стояв більшовицький продзагін. Його командир Сорочан без бою здався Залізнякові, передав всю зброю, в тому числі й кулемети, та став найближчим помічником отамана. Деякі продзагонівці впиралися, за що й поплатились. На той час у Залізняка було 200 піших і 40 кінних. Кавалерією командував Бондаренко.
Потім був невдалий бій з червоними під Шляховою (нині Новоархангельського району), в якому загинуло три десятки отаманових друзів. А під Свинаркою, куди Залізняк відійшов із рештою повстанців, будьонівці їх наздогнали...
Поверхову хронологію діяльності Залізняка подаю за його відповідями на допитах у 1929 році. Вона мало чим відрізняється від хронології у звинувачувальному висновку, що коригувався свідченнями багатьох людей, яких залучали до процесу: повстанців, постраждалих, червоних активістів, котрі не забули події восьмирічної давності. Отже, складено її відносно об’єктивно. Що ж до оцінок діяльності повстанців, то вони відмінні. І це зрозуміло. Про одне й те свідчили вороги.
“В Янополі (нині Березівка Маловисківського району – В.Б.) банда Залізняка грабувала, арештовувала, розстрілювала радянських працівників: Жабукрицького за те, що виступав проти духовенства, невідомого червоноармійця, якого піймали в селі”.
“Після виступу з Янополя банда продовжувала бої з червоними частинами, останні несли великі втрати. Отримавши звістку, що в Ерделівку прибув радянський загін, Залізняк пішов у наступ, захопив село, розбив червоних – 20 осіб убито, 15 полонено. Полонених та представників місцевої влади було прив’язано до хвостів коней, виволочено за село і розстріляно. На тілі червоноармійців вирізали серп і молот, зірки й слово “комуніст”…”
“У Тишківці Сорочан радянських військ не зустрів, розгромив ревком і вбив голову (прізвища не встановлено)…”
“У Коробчиному Залізняк розгромив ревком і розстріляв голову Громова, там же захопили начальника волосної міліції (прізвище невідоме), якого Залізняк наказав розстріляти…”
“В один із нальотів банди на Хмельове захоплено голову волосного ревкому комуніста Нетребу: із ревкому на вулицю винесли всі папери, підпалили і у вогонь кинули порубаного Нетребу…”
“Бандити розпорювали животи пійманим продагентам, наповнювали їх зерном і вирізали на тілі слова “продразверстка выполнена”.
“Здійснено наліт на Петроострів: розгромлено волревком, розстріляно продагента (прізвище невідоме) і військкомісара комуніста Живана…”
Доба була жорстокою. Класова ненависть, яку розпалили більшовики, мимоволі переходила і в ненависть міжнаціональну: читач, певне, звернув увагу на ремарки у свідченнях – прізвище не встановлено, прізвище невідоме; бо ніхто з місцевих жителів і не встиг запам’ятати прізвища окупантів, яких ставили в українських селах керувати ревкомами і викачувати хліб у селян: росіяни, євреї, латиші, китайці за допомогою українців, контужених ідеєю “загірної комуни”, бралися порядкувати на українській землі – селянин не витримував наруги, хапався обрізувати принесену з Першої світової гвинтівку… Він власну кров проливав, чужу пускав, обороняючи рідну землю – це найпростіше й найвище виправдання жорстокості селян. Час нарешті це усвідомити. На жаль, навіть у незалежній державі українська влада ще до такого усвідомлення не доросла – повстанського отамана Залізняка досі не реабілітовано. Саме через те смертельне протистояння. Хоча іншим учасникам війни, котовським, фрунзе, будьонним, які утверджували окупаційний тоталітарний режим – поставлені пам’ятники. “Люби ворога свого як самого себе”?
У тяжких роздумах про минуле й прийдешнє завершував свою повстанську епопею отаман Залізняк на хуторі під Ерделівкою в хаті співробітника міліції Леонтія Колісниченка. Так, у тій самій хаті, де півроку тому пролунав сигнал до повстання. Йому ще в хату до лісника привели полонених співробітника ЧК й молодого червоноармійця: чекіста розстріляли, а з червоноармійцем отаман говорив. Про що? Шукав логіки в його правді? Врешті наказав зав’язати йому очі, вивести з лісу й відпустити. Через кілька днів той молодик вернувся, не сам – родину лісника розстріляли, а хату спалили.
Якийсь час отаман никав по селах (Новоолександрівка, Хмельове, Ерделівка), переховувався у друзів, які наполягали з початком весни піднімати селян на боротьбу.
“Ганна Гуржос пропонувала зустрітись із представником петлюрівського генштабу Нестеренком-Орлом, який тоді знаходився в Новоукраїнці; з ним я брав участь у поваленні гетьманської реакції у Єлисаветграді, бачився у 1920 році в Кам’янці-Подільському, коли петлюрівці відступали: за кордон я відмовився йти, бо визнаю лиш відкриту збройну боротьбу з радянською владою, не приймаю ніякого підпілля. Тому я не бачив сенсу у зустрічі”, – ще одне зізнання з каземату.
Не бачачи перспектив, у березні 1921 року Юхим Коваленко вирішив покинути рідні краї і пішки рушив до неблизької Жмеринки, де жила знайома Клавдія Житкевич. Про це знала одна отаманова мати Меланія Степанівна, яка мешкала у Хмельовому.
Почалося нове життя. Найперше він змінив прізвище на Юхименка Мефодія Гавриловича, двоюрідного по матері брата, який загинув на фронті 1916 року. І віддався мирному життю. Вчителював у Чернятині Жмеринського повіту, завідував волосною наросвітою у Межирові, восени 1922-го переїхав у м. Бар (уже не сам, з дружиною Клавдією), завідував управлінням міськвиконкому. У січні 1925 р. був тяжко поранений з обрізу кулею навиліт у спину за активні заходи ліквідації неписьменності, вісім місяців заліковував рану. В 1926-му перебрався в містечко Муровані Курилівці, де завідував сільськогосподарською профшколою, на з’їзді районної ради був обраний членом президії райвиконкому, делегатом на окружний з’їзд рад…
Він міг би принести багато користі Україні. Він ще був зовсім молодий. Проте прагнення реалізувати себе в радянській дійсності репресивні органи розцінили як намагання замаскуватись. Може, й не помилялись вони. 19 грудня 1928 р. Мефодій Гаврилович Юхименко (він же Коваленко Юхим Іванович, він же отаман Залізняк) був заарештований Могилів-Подільським райвідділом ҐПУ, і етапом доставлений у Зінов’євськ.
Слідство тривало півроку. Півроку роздумів і осмислення свого життя, насамперед того відтинку, який мов ляскіт батога загнав його в холодні й сирі стіни. Півроку фізичного й морального знущання. Уже після перших днів перебування у Зінов’євському будинку примусової праці арештант з одиночної камери 7-в Юхименко-Коваленко просить слідчого Химочку перевести його з БУПРу до камери ҐПУ: “Північний вітер вільно гуляє по камері: від протягу гасне лампа, а парова пічка й сама не дума нагрітись, не те що нагріти камеру… Дві доби я з себе нічого не скидаю, а холод трусить мене, як лихоманка; постелі немає, кинуті дві дошки на ліжко для того, щоб тільки формально вважати, що це ліжко, користуватись яким – мука”.
На його листи ніхто не відповідав. За два місяці, в лютому 1929 р., ув’язнений розпачливо запитує того ж Химочку: “Я замерзаю. І вдень і вночі мене мучить холод і не дає спочинку. Невже для радянського слідства та законности тільки такими умовами можна досягнути бажаних результатів?”
Мучили й морально. Не викликали на допити. “Коли мене заарештували, я тільки спішив скоріше признатися у своєму контрреволюційному злочині, бо в зізнанні знаходжу полегкість”. Бранець буквально благає своїх мучителів: “Чого ж мені тут чекати? Смерти? Але ж ви запевняли словом комуніста, що моєму життю не загрожує небезпека – чи можна ж Вашому слову вірити?..” І знову – нуль реакції. Тоді він береться сам викласти на папері думки, які його мучать, не дають спокою. Каліграфічним вчительським почерком, бездоганною граматичною вправністю привертають увагу ці листи. Вони стали його сповіддю перед стратою.
Іще раз про сумніви, вагання, вболівання за долю народу повстанця-інтелігента.
“Я був принципово проти підпільної боротьби, особливо терористичних актів. За моїми переконаннями така боротьба не могла вплинути на зміну політичного устрою. Боротьба з-під поли, з закутків і наскоками мені здавалась жорстоким безглуздям. Я не бачив у такій боротьбі сенсу (останнє слово у передруці листів машинописом пропущене – видно, депеушники такого просто не знали. – В.Б.). Я не міг стати на такий шлях. Я визнавав боротьбу відкриту, не наскоками, а боротьбу загального повстання.
Тяжкий економічний стан, занепад сільського господарства, широке незадоволення селянства, масове дезертирство та взагалі ухилення від війська дали мені підставу зробити висновок, що радянська влада не зможе дати мирного й творчого життя для працюючих мас, що тільки може настати спокій і мирна творча праця тоді, коли повстануть усі й загальною своєю волею встановлять жаданий політико-державний устрій.
…Я став ідеалізувати й вірити в загальне повстання та той політико-державний устрій, що міг би бути утворений волею народу. В такий державний лад я вкладав зміст всієї боротьби. Я був переконаний, що всі повстануть. Я вірив, що настав час для того, щоб кожний скинув з себе машкару, під якою ховавсь і потихеньку творив антирадянську роботу. Я вірив у стихію народного повстання. Іншого стану я зовсім не припускав”.
Надія на загальне повстання допомагала долати ворога, але згодом вона розвіялася. Залізняк писав: “З кожним днем і кожним повідомленням я переконувався, що ґрунт, на який я опирався, був лише в моїй уяві, а не в дійсному житті”.
Звичайно, з такими думками чекати успіху – справа безперспективна. Але так думав не один лише Залізняк. Саме в цьому й полягає трагедія українського повстанського руху 1920-х років.
І марно намагались окремі отамани “знайти забуття у радянській праці”. Бо це теж була ілюзія. Радянська влада не пощадила жодного. І не тільки їх самих, а й їхніх рідних, дітей. Зокрема дружину отамана Залізняка Клавдію Житкевич-Юхименко “за приховування минулого свого чоловіка” було заарештовано у грудні 1928-го й засуджено до заслання в Сибір.
Тому справді без брому не можна читати останнього, на адресу “Коллегии ГПУ С.С.С.Р”, листа отамана Залізняка, тепер уже “Евфимия Ивановича”. Вибачмо йому цю слабкість. Він до кінця, до останнього дня свого, 13 червня 1929 року, залишався ідеалістом.

Василь БОНДАР, голова Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ