Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2024 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Таїсія Ананіївна Калагурська-Волинець


Таїсія Ананіївна  Калагурська-Волинець

(21.05.1921, с. Білозірка, тепер Ланівецького р-ну Тернопільської обл. – 15.10.2011, Томськ, Росія)
У червневому числі “Незборимої нації” за цей рік ми опублікували вітання Таїсії Калагурській з поважно-тривожним ювілеєм – 90-літтям. Більшу частину цих літ, понад шістдесят, вона прожила на непривітній сибірській землі. Вислали її до Сибіру через те, що була донькою отамана Волинця.

 

 

 

Усі 20 років нашої незалежності вона мріяла, що її батька Україна не тільки реабілітує, але й визнає борцем за цю державу. Не дочекалась…
Історичний клуб “Холодний Яр” не раз робив спроби добитися справедливості. Звертався до президента України Леоніда Кучми, прем’єр-міністра України Віктора Ющенка, голови Верховної Ради Івана Плюща, секретаря РНБО України Євгена Марчука, голови СБУ Володимира Радченка, Генерального прокурора України Михайла Потебенька з проханням сприяти у реабілітації борця за Українську державність Ананія Волинця, але навіть не дочекався відповіді.
Підполковника Армії УНР Ананія Волинця “радвлада” розстріляла 14 травня 1941 року. Через півстоліття Українська Радянська Соціалістична Республіка, іменем якої Москва засудила до розстрілу Ананія Волинця, зникла. Вона перетворилась на державу Україна, за яку боровся і поклав своє життя подільський отаман. І ось 27 серпня 1997 р. Генеральна прокуратура переглянула його справу. Заступник Генерального прокурора України Олександр Христенко завізував “Висновок у архівній кримінальній справі №3962” на Ананія Гавриловича Волинця, організатора Вільного козацтва, командира 61-го полку Дієвої Армії УНР. Чи випадково висока посадова особа України писала мовою тих, хто знищив УНР, хто ув’язнив і розстріляв Ананія Волинця?
“Висновок у архівній кримінальній справі № 3962” написаний у стилі сталінських часів. Ось переклад фрагмента документа: “У 1918 р. за дорученням Центральної Ради з церковного і кулацького елементу Гайсинського й Брацлавського районів Волинець організував політбанду, яка нараховувала близько 5500 чоловік”. Христенко інкримінував Ананію Волинцю навіть членство в партії есерів, до речі, урядової партії Центральної Ради, до середовища якої належав Михайло Грушевський, іменем якого в Україні названі десятки вулиць, пам’ятник якому височіє в центрі Києва.
На переконання Христенка, протизаконною була й журналістська діяльність Ананія Волинця в українських виданнях “Дзвін” та “Культурне життя”. Заступник Генерального прокурора називає їх – у 1997 році! – “контрреволюційними” і зазначає, що на їхніх сторінках Волинець “у наклепницькому дусі виступав проти Радянської влади”. “У такий спосіб, – завершив свій глибокодумний “Висновок” Олександр Христенко, – матеріалами справи доведено, що Волинець організував збройну банду з метою захоплення влади, підготовку і здійснення контрреволюційних злочинів, вів активну боротьбу проти революційного руху. На підставі викладеного (…) вважати Волинця Ананія Гавриловича обґрунтовано засудженим за даною кримінальною справою і таким, що не підлягає реабілітації”.
Заступник Генерального прокурора у “Висновку” визнав політичні мотиви боротьби Ананія Волинця, тобто, не заперечив очевидної істини, що Ананій Волинець зі зброєю в руках боровся за владу УНР. Та з усього тексту “Висновку” архівної кримінальної справи № 3962 випливає, що саме в цьому Христенко і вбачає злочин Ананія Волинця.
В одному з листів до мене Таїсія Ананіївна Калагурська-Волинець писала: “Минуло скільки літ від дня тої страшної для нашої сім’ї трагедії, а серце так само і тепер болить. І море сліз не приносить ніякого спокою. Тому Ваші листи і Ваші слова – це як маленька нагорода за все пережите. Кожен лист, часопис, книжки з України – це велика подія, це велике свято у нас. Дуже вдячні за ваші такі теплі, такі милі слова, як-то добре, що ми тепер не такі самотні, як це було ще зовсім недавно!
Моє серце разом з вашими б’ється в унісон...
У мене немає таких слів, щоб передати те, що твориться в моєму серці після тої страшної епохи знущання над нашим народом і в нинішніх не дуже легких обставинах, коли Ви і Ваші друзі з безмежною любов’ю відкриваєте нову сторінку нашої історії.
Зачаївши дихання, читаю “Незбориму націю” і кожен раз дивуюся, скільки в незалежній Україні зневаги до української нації. І десь там, у глибині душі з’являється тривога і неспокій: як довго ще буде продовжуватися “диктатура пролетаріату”?!”

Таїсія Волинець народилася в сім’ї, де панувала велика любов. Гармонійними були не тільки стосунки батьків, але й взаємини зі всіма, хто їх оточував, у тому числі й із тваринним світом. “Це великий Божий дар мати таких маму і тата, – писала в листі до мене. – З розмов моїх батьків, я зрозуміла, що молодь тих часів була прекрасна”.
Родинне щастя продовжувалося до вересня 1939 року, коли Красна армія спільно з Вермахтом увійшли до Польщі. Під час повальних арештів української інтелігенції московські спецслужби схопили й Ананія Волинця. У травні 1941 р. його розстріляли, а дружину Ольгу, членкиню Союзу українок, вислали до Казахстану у “Голодні степи”.
Уночі 22 травня запхали у переповнений “телячий вагон” і студентку філологічного факультету Львівського університету Таїсію Волинець. “Як була, без всякого одягу і копійки за душею, так і опинилася серед зовсім чужих людей далеко на півночі Сибіру, куди привезли пароплавом по Обі”.
Наримський край! Тут можна втратити віру і надію на майбутнє.
Минуло небагато часу, а Таїсія вже виглядала на 10 років старшою. Аж не вірилося, що ще 21 травня 1941 р. у Львові вона відзначала своє двадцятиліття.
І раптом – надія! Колишніх громадян Польщі у 1944 році переведено в категорію евакуйованих із поверненням прав. Їм видали паспорти. Відтак з’явилася можливість вирватися із “сибірського пекла”. Таїсія втікає з місця висилки останнім пароплавом. Хотіла потрапити в Новосибірськ, але за 40 км від Томська річка замерзла. До міста добиралася пішки.
1944 року Таїсія разом із колишніми польськими громадянами приїхала в Краснодарський край на станцію Тихорецьк (зерносовхоз “Газирі”). В наказі було зазначено: “Для улучшения бытовых условий эвакуированных, бывших польских граждан”.
На Кубані Таїсія нарешті довідалася, де перебуває її мати, про яку три роки нічого не знала, хоча багато разів зверталася в міліцію. Отримавши перепустку, вирушила до Південного Казахстану (“Голодная степь”, совхоз “Пахта-Арал”). Там усі перебували “під комендатурою”. Навкруги – табори, в яких утримувалися полонені італійці. “Атмосфера така, що якби я довше там затрималася, – згадувала Таїсія, – то мене знову взяли б під комендатуру”.
Зустрівшись із мамою, Таїсія поїхала у Ташкент шукати роботу, – щоб дістати хлібні картки. А тут друзі зі Львова прислали їй виклик як студентці Львівського університету (на підставі архівних даних). Отримавши перепустку, вона у грудні 1945 р. повернулася до Львова.
Львів’яни допомогли їй влаштуватися на роботу в аптечному управлінні. На кожному кроці вона відчувала теплоту сердець галичан, які у всьому їй допомагали. “У мене з’явилась цікава праця, пов’язана з медициною і з медиками, – писала вона. – У мене утворилося широке коло знайомих лікарів. Добрі люди допомогли з помешканням. У першій моїй трудовій книжці відділ кадрів записав прекрасну професію – “продавець хірургічних інструментів”. Така спеціальність допомогла мені багато добитися у житті”.
Працюючи у Львівському аптечному управлінні, Таїсія познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком – Володимиром Калагурським.
1946 року у Львів до дочки приїжджає мама. Хвора на малярію, без документів, вона приїхала рятуватись. Таїсині друзі допомогли оформити документи. Тільки тоді вона дала згоду Володимирові вийти за нього заміж. Одружилися 25 лютого 1950 року. У Таїсії з’явилася прекрасна сім’я, чудове помешкання (“не помешкання, а мрія!”) в центрі міста, поруч з університетом. І тут на вершині її щастя, влітку 1950 р. арештовують маму й засуджують на 8 років.
14 січня 1951 р. у Таїсії народжується син Богдан, а 25 червня 1952 р. її арештовують. Знову настає сибірський період життя. Вона знову “враґ народа”.
У Томську можна було влаштуватися лише “чорноробочою” на будівництві. А Таїсія на той час була вагітна. Довелося, як і раніше, відмічатися в комендатурі НКВД.
Якби ж поруч був чоловік! Але їх розлучили – Володимир залишився у Львові з малою дитиною (1 рік 5 місяців). Він розшукував дружину, але прокуратура жодної інформації йому не давала. Як тільки вона вийшла з тюрми, де пробула 3 тижні (плюс місяць тюрми в дорозі), послала чоловікові телеграму. Через тиждень він, залишивши маленького Богдана у знайомих, приїхав до Томська. Потім повернувся до Львова, щоб підготуватися до переїзду в Сибір.
25 січня 1953 р. в Томську у Таїсії народився син Володя, а у червні цього ж року до неї приїхав чоловік із Богданом, якому вже було 2 роки і 5 місяців. Цілий рік мати не бачила його! Володі ж на момент зустрічі з батьком виповнилося тільки 5 місяців.
Володимир Калагурський заради дружини залишив комфортне життя у Львові. Львів’янки, претендентки на Таїсине місце, говорили йому, що “він ненормальний: усе, що за своє життя придбав, залишив і їде у Сибір”.
Того ж літа у Томськ перебралася й Ольга Волинець – смерть Сталіна багатьом подарувала свободу.
“Сім’я наша оберігала всі українські традиції, – писала Таїсія Калагурська. – Моя Мама не вміла зовсім розмовляти російською, визнавала тільки українську мову. А чоловік говорив українською з галицьким акцентом. Так що мої діти виховувалися в українській сім’ї, але “дєтсад”, російська школа і армія своє зробили… А потім і дружини”.
Пекучого болю завдав Таїсії Ананіївні Костянтин Басенко, який написав про отамана Волинця книжку “На крутозламі” (Київ: Радянський письменник, 1970). Коли Таїсія читала її, то в серці “все переверталось від такої брехні”. “Автор зробив з отамана п’яницю, бандита з перекошеними чорними очима, з навислими бровами і т. д., – писала Таїсія Ананіївна в листі до мене. – Насправді, мій батько не пив і не курив, мав добрі блакитні очі й добре, чуле серце”.
Таким як Басенко пані Таїсія відповідала словами Василя Симоненка:

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде –
Народ мій є! У його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

З великою радістю Таїсія Ананіївна зустріла нашу з Костем Завальнюком книжку про її батька (“Трагедія отамана Волинця”, Київ: Діокор, 2002; коштом Олександра Ткачука). Її листи до нас були переповнені радістю і вдячністю.
Раділо її серце і коли я з кобзарем Тарасом Компаніченком 14 травня 2001 р. провів вечір пам’яті Ананія Волинця – у той день минуло 60 років як його розстріляли. У тому ж приміщенні Центральної Ради 4 жовтня 2002 р. відбулася і презентація книги ”Трагедія отамана Волинця”. На Покрову ми представили її у Вінниці.
Усі ці роки я підтримував листовний зв’язок з пані Таїсією. Ми вітали одне одного у дні народження, на Новий рік та на День незалежності. Остання наша розмова була в день її 90-ліття – 21 травня цього року. Таїсія Ананіївна вже не була така дзвінкоголоса як завжди. Не відчувалось уже звичної бадьорості, наснаженості. Вона не все чула, не все розуміла. Нелегко було підтримувати розмову. “Згасає”, – подумав я. І ось 15 жовтня – сумна вістка з Томська від сина Володимира. Неминуче сталося опівдні за київським часом.
Таїсія Ананіївна була надзвичайно доброзичливою, делікатною, теплою людиною. У мене залишилися на пам’ять про неї десятки її листів, багато фотографій і три подушки, які вона вишила для мене. Сумно і гірко, що вона відійшла. А як сумно, що Українська держава за 20 років не знайшла часу реабілітувати її батька та його побратимів! І все ж тепло з України до отаманової доньки доходило, вона бачила, що на Батьківщині з кожним роком збільшується коло людей, які шанують подвиг її батька, схиляють голову перед світлою пам’яттю борців за волю України.
Ми ж, поки сущі, пізнаючи історію Визвольної боротьби, стаємо сильніші спогадами про світлі роки Визвольних змагань, не одну сторінку яких своєю кров’ю написав й Ананій Волинець.
Вічна пам’ять світлій родині Волинців!

Роман КОВАЛЬ



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!

Іван КАЧУРИК – 400 грн
Віра САВЕНОК (Чернігів) – 450 грн
Віктор ДРУЗЬ  (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 700 грн
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 2000 грн

Передплачуйте газету “Незборима нація”

Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!





03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ