До редакції газети “Незборима нація” потрапила копія листа №77 від 12
квітня 2007 р. секретаря Донецької міської ради Н. Лєвчєнка, адресованого
мешканцю м. Донецька В. Московкові, в якому з позиції російського шовінізму
принижується державна мова України.
У листі урядовець офіційно, з висоти своєї посади, паплюжить державну
мову, називаючи її “фольклорною”, непридатною для науки, додаючи глузливо:
“І всє потуґі доказать обратноє виґлядят просто нєлєпо”. Це наслідок поблажливості
до повсякденних проявів російського шовінізму в нашій неукраїнській Україні.
Чи можливе таке в Естонії чи Литві, де згідно із законом без знання і вживання
державної мови громадянин не може обіймати керівної посади? Звичайно, ні.
Що ж то воно за Лєвчєнко? Виявляється, саме той, що нещодавно войовничо
виступав на телебаченні з вимогою надання російській мові статусу державної.
Виступ був такий ворожий щодо українства, що обурилися навіть наші ренегати
– Тарас Чорновол та Ганна Стеців-Герман. Вони для годиться пшикнули, звісно,
без наслідків: Лєвчєнко продовжує протиукраїнську діяльність.
Коли українець за походженням не має української свідомості – він манкурт.
Світової слави психологи й педагоги Фіхте і Дестервег відзначали, що наслідком
зречення рідної мови є антипатія до всього рідного. В нашому народі таких
осіб називають перевертнями, перекинчиками. В стародавній козацькій думі
про таких співалося:
Потурчився, побусурманився
Для панства великого,
Для лакомства нещасного!..
У перекинчика Лєвчєнка вистачило нахабства єхидно дорікнути щирому патріотові
Московкові на його уболівання за стан української мови на Донеччині: “І
кто віноват в Вашем нєзнаніі украінского язика, кромє Вас саміх? Большая
часть Вашей жизни прішлась на совєтскую епоху, но тогда нікто нє запрєщал
украінскій язик, существовалі украінскіє школи…”
Про стан української мови в “совєтскую епоху” п. Лєвчєнкові з огляду
на його молодий вік, мабуть, відомо лише з більшовицьких писань. Я ж маю
власний досвід за довголітнє проживання в сталінсько-хрущовсько-брежнєвський
період на Донеччині в м. Костянтинівці – центрі металургійної, хімічної,
склоробної промисловостей. Свого малолітнього сина змушений був віддати
до російськомовного дитсадка, бо інших не було. Сподівався віддати його
до української школи, але, коли він підріс до шкільного віку, в місті ліквідували
останню українську школу. На мої протести керівництво міської наросвіти
доводило переваги російськомовної освіти і врешті відмовилося розмовляти
на цю тему. Настрашені московсько-більшовицькими репресіями і штучними
голодоморами попередніх років люди не наважувалися активно підтримувати
мене. У старших класах вчителі переслідували сина за вживання української
мови у стінах школи. Керівництво викликало мене, щоб я батьківським авторитетом
вплинув на нього, адже школа російська і має “строґій язиковой рєжім, єйо
пєдкаллєктів борєтся за чістоту рєчі учащіхся”.
Доки я був робітником, на мою принципову україномовність керівництво
заводу не звертало уваги. Коли ж після закінчення вечірнього інституту
я перейшов на інженерну посаду, це вже стало розцінюватися як відхилення
від “норми”. Розглядаючи мої численні, написані українською мовою, раціоналізаторські
пропозиції, головний інженер радив облишити “чудачєство”: “Зачєм тєбє видєляться?”
Керівництво терпіло мене як успішного винахідника, новатора виробництва,
але, розглядаючи мою кандидатуру на керівну посаду, відхилило: “Нєльзя!
Па палітічєскім саабраженіям! Украінізіруєт калєктів!”
Та не звабило мене “лакомство нещасне”. Плюнувши на кар’єру, перейшов
у робітники і з почесною наліпкою “українського буржуазного націоналіста”
продовжив займатися Богом даним мені хистом – винахідництвом (мої захищені
патентами технічні розробки поширилися й у розвинених країнах, а науково-технічні
статті без особливих “потуг” опубліковані й українською мовою).
Мої ж ровесники віддали перевагу “лакомству нещасному”. Відцуравшись
предківської мови, вступили в ряди капеесесівців і заходилися, як казав
Великий Тарас, “помагати москалеві господарювати та з матері полатану сорочку
знімати”. Ставши “настаящімі савєцкімі чєлавєкамі”, народили й виростили
душителів українства лєвчєнків, які, організувавшись у п’яту колону, захопили
на Донеччині владу, матеріальні ресурси, засоби масової інформації, створили
антиукраїнський режим.
Неприємно вражає зверхнє ставлення урядовця Лєвчєнка до робітника-пенсіонера
Валентина Московка. Хизуючись своєю псевдоученістю, секретар Донецької
міської ради повідомляє “інтєрєсний факт – язиком богослуженія в православной
церкві являєтся нє русскій і нє украінскій, а церковнославянскій”. Забув
лише (а може, й не знає) Лєвчєнко, що ця церковнослов’янська у різних народів
має свою вимову (наприклад, літера ЯТЬ читається російською Є, а українською
– І), відповідно різне національне звучання. Після “воссоєдінєнія”, українську
вимову церковнослов’янської (староболгарської) мови було директивно заборонено
московською церквою, що стало одним із засобів “обрусєнія” українців.
Не меншу “вченість” показує історик Лєвчєнко у своїх розумуваннях про
слова літопису “Кієв – мать (правильно: мати) ґородов русскіх (правильно:
руських)”, про звід законів “Русская (правильно: Руська) правда”, про наші
стародавні назви – Русь, русичі, русини. Як казав літературний персонаж,
“так то воно так, та тільки трішечки не так” – так звані “русскіє” до Русі
і русичів мають стосунок такий, як злодій до украдених ним речей. Київський
літопис і “Руська правда” написані тоді, коли Московщина ще навіть територіально
не належала Київській Русі й заселена була карело-мордвою.
На жодній європейській карті до першої чверті ХVIII сторіччя нема назви
Росія, а тільки Московія. На тих же картах територія України зветься словом
Русь. За намовою київського вченого Феофана Прокоповича цар Петро І 1721
року грабунком захопив нашу назву, проголосивши “Вєлікоє княжество Московскоє”
Російською імперією. Почався тривалий процес привчання світу до перейменованої
назви.
З державної скарбниці москвини платили хабарі редакціям європейських
часописів, щоб ті не використовували первісної назви “Московія”, та ще
й погрожували розірванням дипломатичних стосунків урядам інших країн. Цим
актом Петро І з метою юридичного обґрунтування створення своєї імперії
і привласнення нашої історичної спадщини “об’єднав” два різних – історично,
культурно, психологічно, мовно і антропологічно – народи в один. Щоб асимілювати
українців, москвини протягом майже трьох сторіч застосовували всіляких
заходів, зокрема й забороняли нашу мову. А для самовивищення почали називати
себе “вєлікороссамі”. Звучить це досить комічно!
З метою збереження себе як окремого народу справжня Русь взяла назву
історичної території Середнього Подніпров’я – Україна. Протягом ХVIII –
ХIХ сторіч самоназва русин поступово змінилася самоназвою українець (у
Галичині – на початку ХХ сторіччя, а на Закарпатті – з 1945 року). Москвини
ж під офіційно-імперським впливом перетворилися в “русскіх”. Русинами (й
русичами) вони не були і не звалися НІКОЛИ!
А лєвчєнкам з напханими імперсько-шовіністичними штампами головами
скажу словами Великого Кобзаря:
Як би ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя…
Ренат ПОЛЬОВИЙ, інженер-винахідник
м. Ірпінь Київської обл. |
