Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Мирослава Лещенко


17 березня 2011 р. відійшла за межу Мирослава Пилипівна Лещенко

З Мирославою Лещенко я познайомився ранньою весною 1989 р. – на толоці на Байковому кладовищі. Це була ініціатива новоствореного “Меморіалу” – прийти на Байкову гору, щоб прибрати занедбані могили. Оскільки добровільних помічників на центральній алеї виявилося чимало, я запросив пані Мирославу та її подругу на дільницю, де спочивають мої рідні. Поруч їхніх поховань, або, як я кажу, нашого клаптика землі, була захаращена могилка світом забутої дитини. З відродження цього поховання ми й почали наше знайомство.
На цьому ж кладовищі я і прощався з пані Мирославою 20 березня 2011 р. – разом з хлопцями з УНСО – Русланом Зайченком, Валерієм Бобровичем, Сергієм Грінчуком, головою КУНу Степаном Брацюнем, головою секретаріату КУНу Володимиром Маньком. Пані Мирослава була членом обох цих організацій. Прийшов попрощатися і Степан Хмара, громадським захисником якого вона виступила в 1991 році, коли комуністична влада кинула його за ґрати. Була й Роксолана Хмара. Прийшла і Люба Стасів, депутат Верховної Ради V скликання. На відспівуванні у Володимирському соборі помітив я й генерала Олександра Скипальського та історика Сергія Білоконя. Звичайно, в останню дорогу проводжали й рідні: дочка – Наталка Чангулі, син – Тарас Кінько, онуки Юрко та Гліб, який прилетів на похорон з Аргентини, та правнучка Мирослава.
Не помітив я офіційних представників з Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України, хоча вона з давніх-давен була їхнім членом. Напевно, через непрості стосунки з колегами – в роки УССР пані Мирослава була головним редактором і директором видавництва “Радянський письменник”. Можна лише уявити скільки невдоволених і ображених було тоді через комуністичну цензуру! І цим немилосердним цензором мав бути головний редактор ідеологічного видавництва. В той же час, як стверджували діти Мирослави Лещенко, за часів її керівництва у видавництві “Радянський письменник” не було знищено жодного рукопису, не було розсипано набору жодної книжки.
Напевно, мала гріхи Мирослава Лещенко, принаймні в мене весь час було враження, що її активна праця на українській ниві від 1989 р. була спробою їх замолити. До речі, вона вже в літньому віці вдруге прийняла хрещення – її перші хресні батьки були репресовані. Тепер її хресним батьком став діяч УНСО – шляхетний Ігор Мазур-“Тополя”, вдвічі молодший за свою похресницю).
Приїхали проститися з пані Мирославою і рідні з Володарки, де народився її батько – Пилип Петрович Тиміш-Ліщенко. Одразу впадає в око, що батько і дочка мають різні прізвища. Про це й написала в останньому своєму листі до мене пані Мирослава. Лист датовано 12 березня, отримав я його 16 березня, а наступного дня мені вже зателефонувала Наталка Чангулі, щоб запросити на похорон.
Батько Мирослави, Пилип Тиміш-Ліщенко, народився 21 грудня 1891 р. в родині повного Георгіївського кавалера, учасника російсько-турецької війни. В Київському військо-фельдшерському училищі Пилип навчався в одній групі з Павлом Губенком, більш відомим як Остап Вишня. У 1910 – 1914 рр. Пилип працював у Боярській лікарні, жив на дачі письменника Володимира Самійленка, який спонукав його взятися за перо.
Як вибухнула війна, військового фельдшера Тиміша-Ліщенка мобілізували до російського війська. Мирослава писала, що батько за хоробрість здобув Георгіївського хреста та звання офіцера.
Взяв він й участь у Лютневій революції, став, як пише пані Мирослава, членом “Українського офіцерського клубу”. Очевидно, йдеться про військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка, створеного з ініціативи Миколи Міхновського.
1918 року, в добу Української Держави, Пилип поступив на історико-філологічний факультет Київського університету ім. Св. Володимира, але навчання змушений був перервати та йти до війська. 1919 року працював кореспондентом щоденної газети штабу Армії УНР “Україна”.
Восени 1920 року разом з українською армією відступав до Збруча. Була з ним і вагітна дружина. Первісток народився на кулеметній тачанці. За день він помер. Уже по смерті Пилип назвав свого сина Олександром, поклав його в колиску з лози і поховав з військовим священиком в якомусь переліску під Шепетівкою. Поховав без дружини, яка перебувала в тяжкому стані. Юстина так і не побачила свого хлопчика.
Мирослава народилася 12 травня 1923 р. в селі Шмирки Базалійського району Хмельницької області. 1925 року в сім’ї з’явився Тарасик, а 1929 року – Гайнріх.
Пилип Тиміш-Ліщенко розумів, що йому життя в УССР не буде. Щоб приховати своє минуле, змінив прізвище на Лещенко. Мав і легенду: я, мовляв, син робітника з Києва, учився в гімназії, тепер учителюю, щоб заробити на життя родині. Та легенда легендою, а краще на одному місці не засиджуватись.
Родина не раз змушена була міняти місце проживання, але від рятівного кордону далеко не від’їжджала: Пилип не втрачав надії емігрувати. “Батько вірив, – писала Мирослава, – що втече на захід, або більшовизму настане кінець”.
До нього не раз приходили вночі якісь люди. Про це згадувала Мирослава. Дівчинка розуміла, що це невипадково. У прикордонні в середині 1920-х рр. продовжували боротьбу проти московської комуни брати-отамани Овчаруки, Микола Кушнір, Яків Орел-Гальчевський, Іван Трейко та інші.
Мирослава теж чекала-сподівалась на допомогу народних месників, навіть ходила, до лісу, щоб розвісити на деревах записки “легендарному Базюку – вчителеві, який став на шлях Кармелюка, наганяючи страх на посіпак окупаційної влади”.
У березні 1930 р. Ямпільщиною, де опинилися Лещенки, прокотилася хвиля народних повстань. Узяв у них участь і Пилип. Мирослава стверджувала, що він був одним з організаторів виступів проти совєтської влади. Таке могло бути, адже Пилип був чоловіком авторитетним: як-не-як учитель, фельдшер та ще й петлюрівський старшина. Гасла повстання тоді були: “Поверніть нам Петлюру!”, “Геть СРСР!”, “Геть радвладу!”, “Геть комуністів!”. “Хай живе вільна Україна, геть СОЗи й комуни!”, “Колгосп – це стара панщина”, “Не треба нам СОЗу, а дайте нам волю і свободу, войни ми ждемо… Не хочемо крові послєдньої отдати, а хочемо ще й вашу пролить”, “Звільнимо Україну від московської влади. Хай живе Україна! Хай живуть захисники ваші!”.
Після придушення повстання Пилип не став чекати арешту, а вирішив спробувати щастя та перейти кордон. Заплатив немалі гроші провідникові, але той так і не з’явився. Родина дві доби просиділа в очеретах Збруча, сподіваючись, що провідник прийде. Мирослава згадувала, що “менший брат, якому не було ще й року, навіть не заплакав за весь цей час”. Не дочекавшись, родина змушена була повертатися.
Пилипа арештували. Мирослава стверджувала, що батька катували. Напевно, так і було. І все ж із тюрми йому пощастило вийти.
Улітку 1936 року Пилип з дочкою приїхав до Києва, як сказала Мирослава, “щоб з’ясувати ситуацію”. В той час Україною уже кружляли чутки про неминучу війну Заходу і СССР, а це давало надію. В Києві жили рідні й друзі, серед них і Агатангел Кримський. Від них і хотів почути, чи є надія.
Обходили пам’ятні місця: будинок Центральної Ради, приміщення військово-фельдшерської школи, де навчався, філармонію (колишнє Купецьке зібрання, де не раз бував 1917 року). Відвідали й Кирилівську церкву, де співав на хорах. На вулиці Пилип натягував кепі на очі, – щоб не пізнали. Ночували у Печерській Лаврі в убогій кімнатці товариша. Мирослава спала на підшивках газет під солдатською шинелею.
На другий день Пилип зустрівся зі своїм братом Іваном, який за УНР був ректором Учительського інституту. Тепер працював літературним редактором. Він теж побував у жорнах ҐПУ. Били так, що повністю втратив слух.
Напевно, нічого втішного Пилип не довідався. З тим і повернувся на Поділля.
1937 року Мирослава закінчила школу. Верталась із випускного вечора з батьком та його приятелем із сусіднього села. Савчук був комуністом, відтак і знав більше. Він попередив Пилипа.
– Якби ти знав, що навколо тебе затівається, тікав би світ за очі. Тікай у Росію, тікай, бо знищать разом із сім’єю.
– Чого я маю тікати? Нехай тікають злочинці! Та й тікати мені нікуди, – відповів Пилип.
Коли ж дійшли додому, батько став перед порогом і сказав дочці:
– Мирославо, якби щось трапилося зі мною, то ти маєш стати главою сім’ї, бо мама тяжко хвора. Запам’ятай!
31 серпня раненько він вийшов з дому “подихати, поки чудове повітря і поле пахне зжатою стернею”. Назад його вже привезла чорна “емочка” у супроводі начальника НКВД Гершкевича, начальника районної міліції Волкова та голови Михайлівської сільради Якимчука. Ті, що “брали”, трималися не так впевнено як арештований. Стискаючи йому руки вище ліктів, вони аж спітніли. Дітей грубо відштовхнули:
– Убірайтєсь, нє мєшайтє нам работать!
Мирослава зрозуміла, що в цей момент вона стає главою сім’ї.
Дві години діти у тривозі чекали в садку. Нарешті Мирослава не витримала і послала в розвідку малого Тараса. Невдовзі він повернувся.
– Ходімо, тато хоче попрощатися з нами.
“Картина в хаті була страшна: все перевернуто, посеред рейваху лежала непритомна мати, тато поривався їй допомогти, але його не допустили”.
– Ні шаґу! Стаять всєм на мєстє! Ваш атєц пад арєстом!
Батька заштовхали в машину, а родину того ж дня викинули з хати, дозволивши взяти із собою лише постіль та одяг. Ніч провели в садочку, а на другий день їх взяла до себе в хатину вдова Зінька. “Це був лише початок поневіряння сім’ї, але про то вже має бути окрема розповідь”, – написала Мирослава Лещенко. Але на “окрему розповідь” доля їй часу вже не виділила. За кілька днів вона померла.
А її батька розстріляли – як “керівника української націоналістичної терористичної фашистської організації”. Його онук, Тарас Кінько, розповідав мені, що останні дні перед арештом, коли неминучість розправи над ним ставала все очевиднішою, він демонстративно одягнув вишиванку і вже не скидав її до самого арешту. Даючи останні настанови 14-літній Мирославі, яка ось-ось повинна була стати главою родини, Пилип сказав: “Забудь і пам’ятай!”. Забудь – щоб вижити, і пам’ятай, щоб перемогти.
Мати Мирослави, Юстина Міхелівна Шульц, донька сілезького чи то німця, чи то поляка й українки Марії Хохи, загинула в муках голодного 1947 року.
1938 року Мирослава Лещенко за сприяння Костя Волинського та Агатангела Кримського, батькових приятелів ще з часів УНР, вступила до Київського педінституту. 1941 року вона, ворошиловський стрілок, захищала “родіну”, яка відібрала у неї батька та Батьківщину. У 1942 – 1943 рр. була зв’язковою партизанського загону в Медвині, що на Богуславині. Діяв загін під проводом медвинця Івана Сарапуки та кубанця Івана Кучерявого, колишнього совєтського парашутиста-диверсанта. Хлопці боролися і проти німців, і проти червоних партизанів. У бою проти німців, на греблі, вистрілявши набої, Івани обнялися і підірвалися однією гранатою. Цих хлопців досі не вшановано. Мирослава не раз ставила про це питання в Медвині. Може, козаки з УНСО і КУНу виконають оцю її останню мрію-бажання.
1946 року Мирослава з відзнакою закінчила українське відділення філологічного факультету педагогічного інституту, а 1949 року – аспірантуру при кафедрі української літератури. Працювала викладачем української мови в Київському театральному інституті, згодом у Держлітвидаві України “Дніпро”. Пройшла всі професійні щаблі – від коректора до заступника головного редактора. Написала Мирослава й книжки – про Ванду Василевську та Ольгу Кобилянську. 1973 року вона очолила видавництво “Радянський письменник”. Її кар’єра в системі окупанта була успішною. Мала від цієї влади і нагороди.
1989 року, як дочка репресованого, взяла участь у створенні Всеукраїнського товариства “Меморіал” ім. Василя Стуса, була відповідальним секретарем цієї організації. Була й членом Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих, Братства вояків ОУН-УПА, Всеукраїнського комітету захисту прав людини. Стала лауреатом премії ім. братів Шеметів.
Найдорожчою нагородою вважала медаль УНСО – за участь у боях 18 липня 1995 р. на Софіївському майдані під час похорону патріарха Володимира. Того дня Мирослава Лещенко перетворила своє помешкання в Михайлівському провулку на лазарет для покалічених, переховувала й тих, кого розшукували для арешту.
Мирослава Лещенко цінувала роботу Історичного клубу “Холодний Яр”, була читачем моїх книг та учасником їхніх презентацій. Взагалі, за останні 20 років мало який патріотичний захід у Києві обходився без неї. Передплачувала нашу “Незбориму націю”. Напередодні смерті вислала пожертву на її видання.
Ось така доля людини. Трагічна як і доля її Батьківщини.
Яка страшна система стояла проти нас – вона змусила працювати на окупантів мільйони своїх жертв та ідейних противників!
І все ж ми зламали СССР. У цьому є заслуга й Мирослави Лещенко.
Спочивайте в мирі, пані Мирославо, Ви вже навоювались!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ