Шановний пане Романе! Дуже вдячна Вам за ту величезну справу, яку Ви
робите, щоб після десятиліть брехні, бруду і замовчувань сказати правду
про ті історичні часи. Як слухала Ваші радіопередачі, згадувала свого батька,
молодість якого припала на ті буремні роки (він був старшиною Армії УНР).
Коли слухала Вашу розповідь, як українські вояки вмирали від тифу, плакала,
бо й мій батько двічі переніс цю тяжку хворобу.
Україна, програна боротьба за неї, боліли йому до кінця життя. На
екслібрисі, який виготовив для нього у Варшаві молодий тоді Ніл Хасевич,
були зображені ґрати, на них Тризуб, а за ними – похилений сніп. То була
Україна за ґратами, Україна в неволі – біль мого батька на все життя.
Мій батько – Петро Іванович Лістовничий-Лістовський – народився 20 серпня
1892 р. в м. Остер на Чернігівщині. Ще підлітком усвідомив себе українцем.
Читав українські книжки, серед них й “Історію України” Михайла Грушевського.
1915 року в Києві закінчив школу прапорщиків. Воював на Румунському
фронті за Росію, а потім – за Україну. Захищав Київ під час навали Муравйова.
Востаннє побував в Острі в січні 1919 року. Більше йому не судилося повернутися
до родинної оселі. А його рідним ще довго не давали спокою окупанти, зокрема
мого дідуся не раз били різками і червоні, й денікінці, питаючи: “Ґдє син?!”
А той воював у лавах Армії УНР. Знаю, що 6 липня 1920 року він був
учасником бою під Чорним Островом, в якому отримав смертельне поранення
генерал Армії УНР Євген Мешківський. 9 липня в Тернополі генерал помер.
А батько восени 1920 року разом з українською армією відступив до Збруча.
У листопаді товариші залишили його, хворого, на хуторі у добрих людей.
Уже наступного року, в ніч на 10 травня 1921 року, під час сильної грози,
він перейшов Збруч, залишивши рідну землю.
Згодом знайшов роботу посильного в якійсь канцелярії в Чорткові. В
неділю соромився вийти до міста, бо, крім полотняного селянського одягу,
не мав нічого. Хотів переїхати в ЧСР, щоб вступити до Української господарської
академії в Подєбрадах. Але 1922 року знайшов непогану посаду – бухгалтера
у відділенні кредитного банку містечка Підволочиськ, що на Збручі. Хоч
за річкою була його Україна і вітер доносив її дихання, все ж невдовзі
батько виїхав до Варшави, оскільки саме там проживало чимало його побратимів,
серед яких він почувався не таким самотнім. У Варшаві батько влаштувався
на роботу в централю, напевно, того ж кредитного банку. Він став добре
заробляти, тож мав можливість матеріально допомагати рідним в Україні –
доки московська влада дозволяла отримувати громадянам УСРР допомогу з-за
кордону.
У мене є фотографія, зроблена в Торуні 1926 року, на ній поруч з моїм
батьком – Харитон Лебідь-Юрчик, заступник міністра фінансів і директор
департаменту національної скарбниці УНР, отой, що в добу революції підписувався
на українських грошах. Товаришував батько і з Нілом Хасевичем, відомим
графіком. Вони у Варшаві були членами мистецького гуртка “Спокій”. У мене
залишилася обкладинка батькового посвідчення гуртка з печаткою і фотографією.
А колишній вояк Армії УНР Петро Мегик, випускник Варшавської академії мистецтв,
1934 року намалював портрет батька.
1937 року Петро Лістовничий-Лістовський переїхав до Галичини, у Тернопіль,
де купив дім із садом. Тут, 1939 року, одружився з молодою тернополянкою
Станіславою Фуртак.
За часів СССР батько жив з вигаданою біографією, залишивши другу частину
свого прізвища – Лістовський. У його документах було записано, що народився
у м. Холм Люблінської губернії. Оскільки до приходу совєтської влади він
недовго прожив у Тернополі, то про нього мало що було відомо. Напевно,
тому і вцілів під час масових репресій у 1939 – 1941 роках та після війни.
У післявоєнні роки я зі своїм братом і батьком часто ходили до знищених
вже за совєтської влади могил січових стрільців та УГА на Микулинецькому
кладовищі. Завжди відвідували поховання генерала Мешківського, якого батько
знав особисто. Видно, хотів переконатися, що могилу не знищено. Батько
завжди хрестився, проходячи повз надгробок, а на запитання малолітнього
сина Володі казав: “Тут похований мій знайомий”. Взагалі, батько мало що
розповідав, бо відразу наверталися на очі сльози. Та й часи тоді були такі,
що дітям намагались нічого не говорити.
На початку 1950-х батька послали на курси бухгалтерів-ревізорів до
Києва. Це був перший приїзд до української столиці після трьох десятків
років. Часи ще були страшні, тож родичів він вирішив не шукати – попри
те, що вони мешкали в цьому ж місті. Лише 1956 року, після відомої промови
Хрущова, батько зустрівся в Києві зі своєю наймолодшою сестрою. А розсталися
вони в січні 1919 року. Зустрівся і з родиною найстаршого брата Григорія,
репресованого 1937 року (загинув у неволі).
Врешті все спливло – в КҐБ з’ясували хто такий насправді Петро Лістовський
і почалося... Попри переслідування, 1959 року, після 40-річної розлуки,
батько зустрівся зі старшим братом Федором, який із Дружківки приїхав до
Києва на зустріч.
Каґебісти взялися ретельно перевіряти роботу мого батька з 1944-го
до 1959 року – хотіли щось “розкопати”, знайти якусь зачіпку, напевно,
щоб посадити. Але нічого не знайшли, бо тато був винятково чесною людиною.
Та все одно влаштували на роботі так званий громадський суд, насправді
судилище, де окремі співробітники, насамперед ті, що приїхали з Росії,
ображали його, кричали, плювали. Знайомі казали моїй мамі, що це важко
було витримати, навіть спостерігаючи збоку. Батько вдома нічого не хотів
розповідати, щоб не травмувати нас. У коридорі установи, де він працював,
висіла російськомовна стінгазета з карикатурою на нього. Його обзивали
“изменником Родины, предателем, волком в овечей шкуре”… Хотіли звільнити
з роботи без права на пенсію.
Помер батько від інсульту в ніч на 10 травня 1972 року, рівно через
51 рік відтоді як перейшов Збруч… Дехто з колег хотів провести його в останню
дорогу, але начальство заборонило їм під загрозою звільнення з роботи.
Не прийшов ніхто. Зате з’явилися каґебісти. Вони вивчали тих, хто наважився
прийти на похорон. Навіть після того як батько упокоївся в тернопільській
землі, до слова, неподалік могили генерала Мешківського, каґебісти ще якийсь
час крутилися навколо нашої родини…
Важко збагнути, але в Україні досі діє закон УРСР від квітня 1991 р.,
за яким боротьба за УНР вважається злочином. Коли не визнається боротьба
тих, хто воював за незалежність своєї держави, то начебто і не визнається
сьогоднішня незалежність.
З другого доку, Віктор Ющенко підписав Указ “Про увічнення пам’яті
видатних діячів УНР і ЗУНР”. Але чому в указі йдеться лише про видатних,
а не про всіх учасників цієї боротьби?
Учасників Визвольної епопеї 1917 – 1920 рр. вже немає живих. Їм не
потрібні пільги, ордени, матеріальна винагорода. Їм потрібна була Українська
Україна, а її, на жаль, ще нема. Я не раз думала: “Добре, що батько не
бачить такої України”.
Нащадків учасників Визвольної війни 1918 – 1920 рр. залишилося мало.
Всі вони вже люди немолоді й поступово відходять в інший світ, не дочекавшись,
щоб справа, за яку воювали їхні батьки, перестала вважатися злочином.
Юліана ДЕРЕХ (ЛІСТОВСЬКА)
м. Тернопіль |
