17 вересня 2008 р. відійшов у засвіти наш товариш Ренат Польовий. Пропонуємо вашій увазі один з його останніх споминів – про роки неволі на Колимі.
Випадково потрапив до моїх рук роман вірменського радянського письменника Ваграма Алазана під поетичною назвою “Северная звезда”, виданий російською мовою 1960 року. В романі описано героїчні діяння “радянських людей” на трудовому фронті в часи війни з гітлерівською Німеччиною. Місце подій – Далека Північ, де в тяжких умовах воєнного часу було введено в дію унікальний склозавод, що мав забезпечувати скловиробами будівельного, технічного і побутового призначення цей найвіддаленіший, але стратегічно важливий край, звідки надходило необхідне для закупівлі оборонної техніки золото, а також рідкісні мінерали.
Твір перейнятий запалом і натхненням, з яким різнонаціональний колектив під проводом комуністичної партії долає труднощі й досягає високих звершень. Керує підприємством полум’яний комуніст Яків Бабайкін, якого партія послала на Північ на відповідальну посаду директора. У роботі він спирається на партійну, комсомольську і профспілкову організації колективу. Багато уваги автор приділяє прагненню молодих комсомолок опанувати складний нежіночий фах склодува. Щоб надати творові життєвості, автор вплітає в сюжет історію кохання з ревнощами…
Не дочитав би цей примітивний витвір соцреалізму, коли б не торкався він моєї юності. Роман наскрізь брехливий. Засвідчую це, бо працював в ті роки на тому склозаводі.
Перш за все єдиним вільнонайманим працівником заводу був його директор Бабєйкін Яків Якович – донедавній в’язень колимських таборів. Усі інші від найнекваліфікованіших підсобників до інженерно-технічних працівників були підконвойними в’язнями системи сталінських таборів. Головний інженер Логунов Іван Іванович (колишній головний інженер відомого Іжевського збройного заводу) відбував великий термін за “врєдітєльство” ніби-то як член “троцкістсько-бухарінського блоку”. Фахівців-склоробів зібрали з таборів та золотих “приісків” Колими, а потім дозбирували з наступних етапів. У той час на заводі не було жодної жінки.
Я почав працювати на цьому заводі під осінь 1946 року робітником дровоскладу газогенераторної станції, де бригади в’язнів цілодобово (позмінно) підносили, пиляли, кололи й подавали дрова для завантаження в жерла газгенів, що виробляли газ для опалювання скловарних печей. Постійно голодних в’язнів ця тяжка робота виснажувала.
Саме тоді працювали там двоє мовчазних вірмен. Один з них – слабенький чоловічок на прізвище Кабузян, про якого казали, що він відомий вірменський письменник. Другий – дужий селянин Петік Айропетян. Були вони нерозлучні, спали на сусідніх нарах нашого напівтемного холодного бараку. Петік, вважаючи за щастя, що доля звела його з “великою людиною”, обожнював Кабузяна, всіляко прислуговував йому, виконував за нього тяжчу частку праці.
1947 року, відбувши десятирічні терміни, вони повернулися на свою батьківщину. Відтоді від них вістей не було. І раптом – оця книга Кабузяна (Ваграм Алазан – його літературний псевдонім). Скажу відверто: був ошелешений, що колишній колимчанин, переживши довоєнні і воєнні колимські жахіття, опустився до написання такого.
Після цього “твору” Кабузяна поновили у Спілці радянських письменників, яка була знаряддям ідеологічної обробки народів комуно-московської імперії. Сполучаючи примус і пропаганду, влада досягала в цьому чималих успіхів. Навіть люди з вищою освітою проймалися навіюваним нею фальшивим світоглядом.
Забамбуленість мізків навіть у декого з “інтелектуалів” була настільки велика, що в пізніші часи нарікали вони на упадок трудового ентузіазму радянських громадян у порівнянні з баченим у кінофільмах і прочитаним у книгах. Як приклад наводився кінофільм “Комсомольськ”, в якому зображався героїзм комсомольської молоді на будові міста на Амурі. Їм і на думку не спадало, що Комсомольськ постав на кістках десятків тисяч в’язнів сталінських концтаборів, а комсомольцями там були хіба що їхні наглядачі, охоронці й конвоїри. Отак і багато хто з читачів “Северной звезды” завдяки Кабузянові уявлятиме собі райдужну картину комуністичного будівництва тих часів.
Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь, лютий 2008 р.
На світлині – Ренат Польовий у Південній Кореї. Позаду кореянка Анна Гелмедова. 2002 р.
|
