Для моєї матері 9 травня було святом. Якось я запитав у неї: чому? Вона відповіла: “Бо тато живим повернувся”. В діда Василя я, на жаль, не встиг запитати, чи 9 травня було для нього святом. Мабуть, що так. Бо він повернувся живим. А мільйони не повернулися.
Чи відчував він себе переможцем? Напевно, ні.
Відбувши строк на Біломорканалі за жменю колосків, підібраних ним 1932 року на відійнятому в нього полі, він повернувся калікою. В нього не розгиналися пальці правої руки і, крім того, він мав пахову грижу. Попри це, його визнали “ґодним к страєвой” і 1941 року погнали на бійню – Москва хотіла не тільки німців перемогти, але й винищити українців, яких не догубила голодоморами і не домучила в ГУЛАГу. Але Василь Прохорович і на цей раз вижив.
1941 року його участь у бойових діях виявилася короткою. Він згадував як їх, неозброєних, погнали на німецькі кулемети. На Волині потрапив до німецького полону, з концтабору його невдовзі випустили. Повернувся до своєї Великої Бугаївки під Васильковом пізньої осені 1941-го. В рідному селі порядкували німці. Саме тоді йому і вдалося насолодитися звичайним селянським життям.
Проте восени 1943 року прийшли “асвабадітєлі”. Всіх великобугаївських чоловіків похапали й погнали під Корсунь. Василя Прохоровича, оскільки він перед цим був у полоні, записали до штрафбату. Але й на цей раз він вижив. Врятувало тяжке поранення (осколок повибивав зуби). З його односельців під Корсунем не вцілів ніхто… Підлікувавшись, воював аж до 1945 року.
По війні мій дід знову потрапив до колгоспного рабства і замалим не вмер під час Голодомору 1946 – 1947 років. Така його історія. Чи міг він почуватися переможцем?
А таких як він в Україні були мільйони. Дідові ще й пощастило: руки і ноги цілі й було до кого повернутися. А чи відчували себе переможцями обрубки-фронтовики, які тисячами лазили по вокзалах та по ринках із простягнутими руками, або обрубками рук? Чи відчували вони себе переможцями, коли їх у лютому 1947 р. похапали, вивезли на острів Валаам на Ладозькому озері й кинули там вмирати?
Другу світову війну Сталін не вважав переможною, – Москва, одержима маніакальною ідеєю “міравой пралєтарской рєвалюціі”, не змогла втілити своїх планів загарбання всього світу. Тому за життя тирана 9 травня не вважалося Днем перемоги.
Переможцем виявився Захід, бо зумів захиститися від “коричневої” і “червоної чуми”. Щоправда, для цього йому довелося відкупитися від Москви свободою деяких народів і, зокрема, й українського.
Українці ж, зазнавши у Другій світовій війні жахливих втрат за чужі їм інтереси, повернулися в московське ярмо, радіючи, що вижили. Вони ще не знали, що їх чекає новий Голодомор, і новий виток репресій.
“Свято перемоги” не відзначалося на державному рівні до 1965 року. Згодом московська пропаганда таки втовкла в голови злидарям, що вони переможці.
Чи багато совєтській людині потрібно для щастя? Головне, щоб було що їсти й пити, де переспати та щоб начальник не дуже матюкав.
Були, щоправда, й інші українці, які по Другій світовій війні продовжували воювати за свободу своєї Батьківщини.
Мова про Українську повстанську армію.
Ось кого треба вшановувати!
Сергій КОВАЛЕНКО |
