“Вірні сини України”
Місяць заглядав із-за вугла хати. Тихий маєвий вечір наганяв на душу сум, а спомини роєм тиснули ся в голову. Так гарно було довкола. Перепелиця в траві відзивала ся, а садами плив чарівний соловіїн спів. Недалекі гори, заслухані в сю прекрасну музику, тонули в світлї місяця. Тільки машиновий кріс від часу до часу переривав гармонїю вечера.
Старшина ІІ куріня лежала під старою грушею і тихо розмовляла. Стрільцї по сусїдніх хатах ждали на приказ. Аж ось спершу тихо-тихенько, а потім чимраз смілийвіше почала продирати ся крізь галузє дерев жалібна пісня. Всї стихли та слухали. То співав курінній хор. “Ой що-ж бо то за ворон, що по морю крякає”, - співає солїст Павлів. “Ой що-ж бо то та й за бурлака, що всїх бурлак скликає”, - впадає хор. Молоді голоси бренять чисто, як бджоли на весну. І несеть ся чудова пісня, а на душу налягає жаль за давнїми часами.
Старшина не витримала.
– Ходїмо блище, – запропонував курінний четар. – “Парох” задириґує, а ми послухаємо”.
Рушили гуртом.
“Парох” виломив галузку та пішов наперед. Зараз уложив хор і понїс ся бадьорий марш з “Фавста”:
Батьківська слава, ведеш ти нас,
У бій кервавий ідемо враз...
Співали з чуттєм. Прочували, може, що він сеї ночі справдить ся. Але ось прилетїв курінний адютант. Передав отаманови приказ. Отаман глипнув оком і рішучо приказав:
– Строге поготівлє! За пів години відходимо!
Дехто з хору побіг зібрати річи, але за хвилю знов несла ся пісня і стелила ся по левадах, як мрака:
Чорна ріля ізорана
І трупами засїяна...
Якби на подтвердженнє тих слів затріскотїв машиновий кріс і гаркнула наша батерія:
Білим тїлом зволочена
І кровію сполочена…
Останнї слова приглушив туркіт возів з раненими. Волочили вони білим тїлом землю й полокали її своєю кровю. Хор скінчив пісню і затих. Кождий мимохіть задумав ся. Не в одного чорнї думи обсїли душу, як круки побоєвище. Один Павлів не тратив охоти до співу.
Ой, по під гай зелененький
Ходить Довбуш молоденький…
Заспівав нагло та збудив усїх з важкої задуми. Але його спів перервав різкий приказ курінного:
– Збірка в лавах на дорозї.
Пісня стихла, але останнї тони довго ще лунали в сосновїм лїсї, аж дійшла до гір і там завмерла.
За хвилю стояв курінь тихо та гарно в рядах. “Руш!” – і пішли молоді герої волочити білим тїлом і полокати червоною кров’ю рідну землю.
Довгими рядами посувалися Стрільцї під ослоною ночі на становище. Тільки місяць переглядав їхнї ряди. Дійшли до невеличкого села Г. коло Болехова. Село дрімало в тїнях садків. Тільки ракети від часу до часу освічували краєвид. Наші запали в стрілецькі рови. Тихо без шелесту, як тїни. Зачала ся стрілянина.
Москалї підсували ся. Знову гаркнули наші батарії одна по другій. Посипав ся град ґранатів і шрапнелїв на Москалїв. Затріскотїв машиновий кріс, але його кулї не досягали ворога. Падали трохи на лїво. Отаман заворушив ся. Написав скоро донесеннє з своїх спостережень і передав його Павлову.
– Товаришу Павлів, занесїть се до команданта машинових крісів.
І Павлів почав скрадати ся попри рів, щоби вихопити ся поза ворожий огонь. Ще хвиля, а донесе важне донесеннє. Наче кіт сунув ся на животї. Ось і дорога. Коби через неї, а буде безпечний. Легко й обережно виповз на дорогу, та не судило ся йому її перейти. В тій хвилї ворожа ракета ясно освітила дорогу. Загавкав машиновий кріс і він прошитий кулями приляг до землї. Приляг на віки. В руцї тиснув важне донесеннє – і конав…
Місяць хмарами покрив ся. Повіяв вітер і шумів поміж галузками недалекої соснини. А в тім шумі немов чути було тихий, мельодійний голос:
Ой, попід гай зелененький
Ходить Довбуш молоденький…
То видгомін вечірного співу Павлова блукав по лїсах і тепер прилинув з вітром назад заспівати над його тїлом.
Роман КУПЧИНСЬКИЙ
На світлині – автор спомину.
Публікація Володимира Семеніва. | 
