В “Ділі” від 15 грудня ц. р. (1929 р. – Ред.) помістив п. Ст. Гайдучок спомин “Чума з лопатою ходила”, який потягнув мої думки в ті часи, про які згадує шановний автор.
Я був між тими, яких забрала вузькоторова залізниця та повезла, чи там поволікла з Немирова по Винниці, щоби відставити цілий транспорт хорих до лічниці, що містилась у Кримських казармах. На стації у Винниці кожний хорий мусів давати собі раду як умів та як міг. Я вештався по цілій стації та глядів за кимсь, хто занявся би мною та іншими хорими, що лежали в товарових вагонах. Та, на жаль, не найшов я ні сліду із санітарної обслуги. Після кількох годин чекання приїхали підводи, хорих поскладали на возах і повезли до лічниці.
В лічниці після довгих хороводів порозміщували хорих. Обдерта, чорна, непривітна кімната, напіврозвалена грубка, в куті трохи соломи – це було місце, де я мав виздоровіти з тифусy. У цій кімнаті лежало кількох старшин, які навіть не звернули ніякої уваги на нового квартиранта.
Так минуло кілька тижнів, довгих як вік, тяжких як олово.
Одного дня горячка зменшилась до нормального стану (температура нормалізувалась. – Ред.), і я з радістю почав думати про поворот до куріня, бо якась велика, непереможна сила тягнула мене до тих, з якими я пережив хвилини радощів і горя, до тих, що бачили Винники, Бережани, Чортків, Житомир... Та замісць постою застав я лише одну назву “курінь”, бо сила його розсіялась чорними могилками по українському чорноземі.
У Немирові, де був постій II корпусу У.Г.А., усі публичні будинки були переповнені хорими. Великий будинок жіночої гімназії, мужеська гімназія, народна школа, приватна лічниця лікаря Черкавського, земська лічниця, монастирська школа – це все були місця, де II корпус У.Г.А. зводив страшний бій з найлютішим своїм ворогом – тифом.
А скільки старшин та стрільців лежало по приватних кватирах, щодо цього навіть не було точної статистики. Тут був один з пунктів, що творив “чотирикутник смерти”.
Прийшла “злука” з Денікіном, і II корпус У.Г.А. відходив у район Балта – Бершадь, щоби там відпочити та набрати свіжих сил до дальшої боротьби. Перед відходом з Немирова покликав мене до команди корпусу полковник Вольф, де я від отамана Льонера дістав приказ залишитись у Немирові та переняти адміністративну команду всіх лічниць.
Протягом кількох днів команда корпусу покинула Немирів. Залишилися сотні хорих, яким мало нести поміч кількох старшин та кільканацятьох стрільців, що вже перехорувались.
Команда корпусу не залишила нам ні одного карбованця. Не лишила, бо сама не мала. Та, на щастя, була Ковалівка. За цукор діставали лічниці всі харчі, ліки. Цукор був найкращим грошем. За нього привозили немирівські купці ліки, полотно, шкіру, тощо. Їздили і міняли це все за цукор в Одесі.
Лікарську поміч хорим несли д-р Банах, Стернік, місцевий лікар Черкавський та кілька сестер-санітарок. Дві прийшли до нас з армії Денікіна.
А страшний, лютий ворог геройської армії шалів. Кожного дня на коридорах лічниці лежало кількох чи кільканацятьох борців. Не вдержались перед лютим ворогом... Почорнілі. Висохлі обдерті... Ні гуку гармат, ні іржання коней, ні крови червоної... Заїздив обозний віз, пара худих коней, кількох стрільців і остання дорога. Поскладали на возі, прикрили плахтою і повезли товаришів на вічний сон...
А там густо-часто хата для героїв не викінчена, або і не починана. Морози, зима. Та вони мали час. Спокійно, терпеливо ждали на возі. Товариші докінчували копати яму. Усі туди лягали – і з Поділля золотоколосого, і з Kapпат зелених, і з-над Сяну срібнолентого...
Без співу, без червоної китайки, без коня вороного.
Лиш тут і там виростав хрест, а на ньому керваві слова: “За волю України”! І лікар д-р Коцовський, сотн. Білинський, пор. Калинович, пор. Ганкевич. пор. Пашко і ще скільки, скільки їх?
А десятки і сотні імен, виписані хіба у серцях батьків та матерів, ген за Збручем та під рідними стріхами. Глибоко вписані до самої крови.
Ми серед цих страшних обставин не звертали уваги на те, що діялось на світі. Та мимоволі доходили трівожні вісти. З півночі від Білої Церкви наближались більшовики. Це ж ті, з якими ми донедавна воювали та які уважали нас за своїх лютих ворогів.
Зустрічі з цими “носіями волі та свободи всім покривдженим” недовго нам прийшлося ждати. Перший свій виступ у Немирів зазначили більшовики розбоями та грабіжю. Розбили склади лічниці, забрали всі припаси харчі, з хорих стягали накривала, шинелі та все, що під руки попало.
Для хорих та всіх членів УГА настали в Немирові тяжкі часи.
Василь БАЧИНСЬКИЙ
Діло. – 1929. – 26 грудня.
Публікація Володимира Семеніва.
Біографічна довідка
БАЧИНСЬКИЙ Василь (крипт.: Б.; В. Б.; 1892, с. Довжанка, нині Тернопільського р-ну Тернопільської обл. – ?). Військовий і громадський діяч, журналіст; командир 2-го (Тернопільського) куреня 1-го Подільського полку імені С. Петлюри, редактор часописів “Подільський голос (Тернопіль, 1928 – 1930), “Народна освіта” (Львів), “Народна справа” (Львів, 1938, 1939); військове звання – сотник УГА.
Співорганізатор “Підпільного братства” в Тернополі та “Подільського братства”. Автор спогадів, зокрема і про отамана Марусю Соколовську. Автор статті “Преса ЗУНР в 1918 – 19 рр.”, в якій характеризує 33 часописи, що виходили в 17 містах Галичини. Написав серію книг “Рідне слово” (видавець І. Тиктор), зокрема “Україна рве кайдани (у двадцятиліття української революції)” (Львів, 1937), “Генерал Мирон Тарнавський, начальний Вожд УГА” (Львів, 1938), “Народний трибун. Життя і праця доктора Євгена Олесницького” (Львів, 1938). Під час Другої світової війни емігрував. 1947 року разом з іншими відновив діяльність УНДО за кордоном, був її провідним діячем. Остання відома його публікація “Завваги до Чортківської офензиви: справлення і доповнення” (Вісті Братства колишніх вояків 1 УД УНА. – Мюнхен. – 1953. – Ч. 9 – 10). Помер на еміграції.
|
