Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Грудень 2004


«Незборима нація» Число 12 (226) Грудень 2004 р.

Українська удача квітне посмішкою Юлії Тимошенко

“Ситуація в Україні напружена, конфронтаційна, передгрозова. Сьогодні, на початку листопада, ніхто не знає, як завершаться президентські вибори 2004 року, – так починалася “Колонка редактора” у минулому номері нашої газети. – Ясно одне: в правовій площині виборчий процес навряд чи вивершиться, долю виборів вирішать або фальсифікація, або революція – мирна, чи не зовсім”.
Минув місяць. Революція дійсно вибухнула, але чим завершиться вона, а з нею і президентські вибори, досі не ясно. Хоч і сторони твердо заявляють, що переможуть.
Мене дивують і тривожать надії провідників Оранжевої революції на успіх переговорного процесу, їхні безпідставні надії на те, що Кучма підіграватиме їм, відправивши уряд, голову ЦВК та Генерального прокурора у відставку. Кучма з доброї волі цього ніколи не зробить, бо це його команда, команда, яка люто бореться за виживання. Адже питання стоїть про їхню долю, долю їхніх родин та шалених капіталів, здобутих злочинним шляхом.
Оптимістичні надії можуть дати лише рішучі дії, символом яких є Юлія Тимошенко і Юрій Луценко. Цим людям маніфестанти вірять, вірять значно більше, ніж в успіх переговорів із патентованими шахраями.
Якщо революція завершиться поразкою, винний буде не народ, який виявив себе в ці дні незвичайно патріотично і енергійно, продемонструвавши життєдайну здатність до самоорганізації. Винними будуть ті вожді, які занадто переймалися переговорами з аферистами і дурисвітами, тими, кому вірити не можна ні на йоту.
Якщо революція переможе, то слава осяє український народ, який змусив повірити в свої сили провідників, змусив їх повірити в перевагу наступу, переконав їх, що захисники перемог не здобувають. Здобути перемогу можуть тільки нападники, здобувачі.
Удача посміхається лише відважним і рішучим. А українська удача вже квітне посмішкою відважної і рішучої Юлії Тимошенко.
Віримо, що січневий номер “Незборимої нації” вийде з новою “Колонкою редактора”, яка називатиметься “Фальсифікація – революція – перемога”, а в новорічну ніч нас вітатиме і бажатиме добра Віктор Ющенко.

Ювілеї і дати. Грудень 2004 р.

1 грудня 1717 р. народився Юрій КОНИСЬКИЙ, український письменник і релігійний діяч.
1 грудня 1893 р. народився Микола ХВИЛЬОВИЙ, український письменник.
1 грудня 1918 р. народився Платон МАЙБОРОДА, український композитор.
1 грудня 1991 р. український народ на референдумі проголосував за створення української держави.
2 грудня 1958 р. помер Олександр ГРЕКІВ, начальний вождь УГА, командувач Армії УНР.
3 грудня 1953 р. народився Микола БУДНИК, кобзар, панотець Всеукраїнського братства традиційного кобзарства.
3 грудня 1722 р. народився Григорій СКОВОРОДА, український філософ.
5 грудня 1878 р. народився Олександр ОЛЕСЬ (КАНДИБА), український поет.
6 грудня 1892 р. народився Роман-Микола ДАШКЕВИЧ, начальник артилерії корпусу Січових стрільців,  генерал-поручник Армії УНР.
6 грудня 1919 р. розпочався Перший зимовий похід Армії УНР.
7 грудня 1870 р. помер Михайло ВЕРБИЦЬКИЙ, український композитор.
7 грудня 1892 р. народилася Олена СТЕПАНІВ, хорунжий УСС, четар УГА, доктор історії та географії, багатолітній політв’язень совєтських таборів, мати історика Ярослава ДАШКЕВИЧА.
8 грудня 1900 р. народився кубанський бандурист Михайло ТЕЛІГА.
8 грудня 1982 р. помер кобзар Никін ПРУДКИЙ.
9 грудня 1863 р. народився Борис ГРІНЧЕНКО, український письменник.
10 грудня 1924 р. народився Михайло БАШЛОВКА, кобзар.
11 грудня 1993 р. помер кобзар Георгій (Юрій) ТКАЧЕНКО.
12 грудня 1635 р. загинув Іван СУЛИМА, гетьман запорозьких козаків у 1628 – 1629 та 1630 – 1635 рр.
12 грудня 1764 р. цариця Катерина II скасувала в Україні Гетьманщину.
12 грудня 1825 р. помер Кирило РОСИНСЬКИЙ, просвітитель Чорноморії, священик.
13 грудня 1864 р. народився Віктор ЗЕЛІНСЬКИЙ, командир Синьої дивізії, генерал-поручник Армії УНР.
13 грудня 1877 р. народився Микола ЛЕОНТОВИЧ, український композитор.
14 грудня 1840 р. народився Михайло СТАРИЦЬКИЙ, письменник і драматург, батько новітнього українського театру.
14 грудня 1918 р. Гетьман України Павло СКОРОПАДСЬКИЙ зрікся влади. День падіння Української Держави.
15 грудня 1890 р. народився Василь ЄМЕЦЬ, видатний бандурист, учасник Визвольних змагань у лавах Армії УНР.
15 грудня 1921 р. загинув Трохим БАБЕНКО, отаман Мліївської гайдамацької січі (псевдо ГОЛИЙ).
17 грудня 1883 р. народився Микола РЯБОВОЛ, голова Законодавчої ради Кубанської Народної Республіки.
18 грудня 1896 р. народився Ілько СТРУК, отаман Вільного козацтва, командувач Першої повстанської армії УНР (1919).
18 грудня 1918 р. вступ Директорії до Києва.
18 грудня 1918 р. захоплення Одеси Антантою.
19 грудня 1856 р. народився Степан ЕРАСТОВ, письменник, видавець, меценат українського культурного руху на Кубані; член Центральної Ради від Кубані.
19 грудня 1871 р. народився Микола ВОРОНИЙ, український поет.
20 грудня 1923 р. загинули вереміївський отаман Іван САВЧЕНКО-НАГІРНИЙ та його сподвижники – Степан АДАМЕНКО і Ярема ПРУДКИЙ.
22 грудня 1834 р. народилася Марко ВОВЧОК, українська письменниця.
22 грудня 1894 р. народився Микола ВЕРЕСА, кубанський бандурист, бандурний майстер-винахідник, хормейстер.
23 грудня 1896 р. народився Федір АРТЕМЕНКО (повстанський отаман Орлик), командувач 2-ю (Північною) повстанською групою, полковник Армії УНР.
23 грудня 1932 р. страчено Василя БІЛАСА та Дмитра ДАНИЛИШИНА.
23 грудня 1937 р. страчено кубанського бандуриста Петра ГУЗІЯ.
24 грудня 1875 р. народився Олександр ГРЕКІВ, Генерального штабу генерал-поручник Армії УНР.
26 грудня 1937 р. розстріляно видатного музикознавця, композитора і кубанського фольклориста Григорія КОНЦЕВИЧА.
29 грудня 1724 р. помер Павло ПОЛУБОТОК, наказний гетьман України.
30 грудня 1914 р. народився Данило ШУМУК, український громадсько-політичний діяч, багатолітній політкаторжанин, автор спогадів “Пережите і передумане”.
31 грудня 1638 р. загинув Павло ПАВЛЮК (БУТ), гетьман і провідник козацького повстання 1637 року.
31 грудня 1984 р. помер Олександр ПУЛЮЙ, січовий стрілець, хорунжий УГА та Армії УНР, винахідник, син світової слави українського вченого Івана ПУЛЮЯ.
 
2004 року виповнилося 110 р. від дня народження Івана СЕМЕСЕНКА, повстанського отамана, командира Запорозької козацької бригади ім. С. Петлюри.
29 листопада 2004 р. виповнилося 125 років від дня народження Грицька ЧУПРИНКИ, поета, організатора повстанського антибільшовицького руху на Чернігівщині.
2004 року виповнилося 160 років від дня народження і 85 років від дня смерті Івана Митрофановича ЛУЦЕНКА, полковника медичної служби царської армії, члена Центральної Ради та Українського генерального військового комітету, Генерального хорунжого Українського вільного козацтва, командира 1-го Подільського січового куреня Армії УНР (1919).
Вічна пам’ять борцям за волю України!
 

Чернігівський кобзар Семен Власко

2004 року виповнилося століття від дня народження кобзаря Семена Власка. Пам’яті його і присвячений цей нарис. Подається він за книгою Рената Польового “Кобзарі в моєму житті”.
 
Проживаючи у зрусифікованому Донбасі та працюючи за своїм інженерним фахом, я з внутрішнього національного покликання цікавився усіма проявами української культури і постійно шукав їх. Із цією метою я щороку під час своїх відпусток здійснював подорожі Україною та прилеглими до неї територіями, заселеними українцями. Маршрути цих мандрівок заздалегідь опрацьовував з огляду на об’єкти мого зацікавлення (музеї, пам’ятки історії та архітектури, осередки художніх промислів тощо).
Під час однієї з таких мандрівок у травні 1966 року в селі Блистова Новгород-Сіверського району на Чернігівщині я познайомився з народним бандуристом Семеном Сидоровичем Власком. Народився він 1904 року в селі Кудрівка, що коло Сосниці Чернігівської губернії. З першою дружиною мав трьох дорослих синів. Удруге одружився із Параскою Шульгою і осів у селі Блистова, де дружина мала власну хату. А до того часу він як кобзар вів напівмандрівний спосіб життя. Кобзарював у північно-східних районах Чернігівщини (Менський, Сосницький, Новгород-Сіверський, Корюківський).
Кобзарську науку опанував, бувши поводирем у славнозвісного сліпого кобзаря Павла Васильовича Кулика, який входив до сосницького цеху та якого любив слухати в рідних В’юнищах на Чернігівщині Олександр Довженко.
Про свого вчителя Павла Кулика Власко розповідав, що той був людиною заможною. Мав п’ять десятин землі, коней, худобу, біля яких господарювала дружина. Для пересування по селах мав однокінного воза. Не злазячи з нього, Кулик грав і співав, а Власко, відбиваючись кийком від собак, обходив двори і збирав подаяння “на кобзаря”. За твердженням Власка, загинув Кулик у 1920-х роках: його разом із сім’єю забили грабіжники (а зі слів І. Бугаєвича, загинула родина, а сам Кулик врятувався і до кінця свого життя у 1928 р. жив із кобзарства). Власко довгий час грав на бандурі, що залишилася у спадок від учителя.
Коли я зайшов до його хати, кобзар лежав на лежанці й стогнав від загострення виразки шлунку. Біля нього сидів його дворічний синок Миколка. Мене вразила убогість їхнього житла.
За розмовою біль у нього поступово ущух. Він узяв бандуру і почав награвати. Бандуру мав хроматичну – славетного майстра Олександра Корнієвського. Грав Власко чудово. Особливо вражав чернігівський спосіб гри на басах, коли разом щипають два баси через октаву. Особливо хвацько й віртуозно у нього виходили танцювальні мелодії. Це він пояснював тим, що сучасні сільські слухачі більше замовляють музику веселу, жартівливі пісні та танці. Я ж просив співати думи й історичні пісні, які доводиться виконувати рідко.
Невдовзі приїхала його дружина, і я змушений був збиратися у дорогу. На прощання домовилися, що невдовзі я приїду з магнітофоном.
Тижнів через два я знову був у нього. На магнітофоні “Весна” я записав одну бобіну різних пісень, серед яких “Думу про втечу трьох братів з Азова”, пісні про Саву Чалого, про Байду, Морозенка.
З того часу почалося наше листування. З огляду на його скрутне матеріальне становище, пенсійний вік і хвороби, я звернувся до Новгород-Сіверської райради з клопотанням про призначення йому пенсії. Звідти мені відповіли, що, оскільки Власко не має трудового стажу (все своє життя виступав у різних установах за плату згідно з домовленістю) і не втратив джерел засобів до існування (має трьох дорослих синів), то підстав для призначення йому пенсії нема. Все ж, правлінню колгоспу була дана вказівка надавати необхідну допомогу сім’ї Власка в разі звернення.
Для матеріальної допомоги Власкові та популяризації бандури й української пісні задумав я організувати на своєму заводі його концерти. З цією метою запросив Власка приїхати до мене в Костянтинівку. Вислав йому на дорогу грошей. У листопаді Семен Сидорович приїхав і до трьох тижнів гостював у мене. За цей час ми провели багато розмов, на чотирьох бобінах записали увесь його репертуар. Слухати приходили мої знайомі й сусіди. Ходили й ми до них. Скрізь він мав неабиякий успіх. Мій колимський співв’язень дід Іван Гнипа, розчулившись, подарував йому чоботи й кухвайку. Бувши запеклим лихословцем, дід Гнипа з великою повагою відзначив: “Культурний дідок! Жодного гидкого слова не скаже!” Справді, в своєму репертуарі Власко ніколи не вживав сороміцьких куплетів, як це було властиво деяким іншим кобзарям.
Але з влаштуванням його концертів несподівано виникли складнощі. У керівників заводу моя пропозиція викликала підозріння і розгубленість. Причина: ініціатива виходила від націоналіста (в заводському донбасівському середовищі я розмовляв українською мовою). Після нарад із парткомом і завкомом, керівництво заводу звернулося до міськкому партії за дозволом. Там зажадали переліку пісень та їхні тексти. На моє обурення головний інженер В. Остапенко зауважив: “Даремно ти легковажиш. Хто його знає, що твій бандурист заспіває!” З цього я зробив висновок, що українську пісню більшовицька влада вважає для себе небезпечною і тому її обмежує.
На щастя, Власко почув мою розмову з дружиною з цього приводу і дав потертий листок паперу, на якому був затверджений печаткою Новгород-Сіверського райкому КПРС перелік пісень, з якими йому дозволялося виступати прилюдно. Всього з десяток родинно-побутових та ліричних пісень. Такого папірця виявилося досить, щоб костянтинівський міськком партії дав дозвіл.
Після цього з великим успіхом було проведено кілька концертів у цехах заводу і в заводоуправлінні. Співав він потім всяких пісень, не притримуючись дозволеного репертуару. Люди охоче збирали для нього гроші, а керівники цехів знаходили спосіб заплатити офіційно.
У наших щоденних розмовах Семен Сидорович багато розповідав про окремих кобзарів, про кобзарське братство і його справи, про лебійську мову, про кобзарсько-братські з’їзди для полагодження своїх справ, головною з яких був розподіл території між кобзарями. З’їзди відбувалися ще в 1920-ті роки і проходили у музичного майстра Олександра Корнієвського, який для цього заходу надавав просторі приміщення своєї майстерні.
З посиленням московсько-більшовицької імперії розпочалася її боротьба проти проявів української культури, яку вона вважала шкідливою для свого існування. Великого удару по традиційному кобзарству завдав улаштований Москвою Голодомор 1932 – 1933 років. Тоді загинули мільйони здорових людей, серед них – і безпомічні сліпі каліки-кобзарі.
У 1930-х роках влада почала гоніння на традиційних кобзарів, змушуючи їх організовуватися у своєрідні “колгоспи” – капели. До складу однієї з таких капел увійшов і Семен Власко. Керував нею бандурист Л. Удовиченко, якого Власко вважав за походженням “із панів, бо був дуже письменний” (сам Власко був неписьменним). Із наближенням сумнозвісного 1937-го року Удовиченко був репресований. Репресували й інших – і то найталановитіших – бандуристів. Упали як у безвість. Не залишилося за ними й сліду. Зосталося трохи калік. Отоді й Власкові сказало начальство: “Керуй капелою”.
Наприкінці Другої світової війни Власко був запрошений як бандурист і бубнист до одного з армійських ансамблів пісні й танцю, з яким пройшов до Берліну.
Після війни Семен Сидорович перебивався випадковими заробітками: грав на запрошення по селах – на весіллях, храмових святах тощо.
Розповідав, що з Німеччини привіз трофейний струнний музичний інструмент – цитру, яка довго лежала в нього без ужитку, доки він її не продав сліпому кобзарю Левкові Ступаку, в якого перед тим украли бандуру. Переробивши цитру на подобу бандури, Ступак почав кобзарювати з нею.
Власко розповідав, як був запрошений дружиною Олександра Довженка Юлією Солнцевою на зйомки кінофільму про довженкове дитинство на роль кобзаря Кулика. Позаяк Власко не відповідав ролі своєю статурою (був малого зросту і худий), Кулика грав бандурист Володимир Перепелюк. Семен Сидорович у фільмі грав бубниста. Мушу сказати, що бубнист він рідкісний. Бубон у його руках прямо літає, гупаючи, дзвенячи і гудячи. Я записав його гру на бубоні.
Проводжав я Семена Сидоровича додому з донецького вокзалу. Чекаючи поїзда, сиділи у привокзальному ресторані. Було людно. Гучно гримів естрадний оркестр. Підпилі шахтарі з-за сусіднього столика попросили Власка заграти. Оскільки оркестр глушив звуки бандури, шахтарі примусили оркестр замовкнути. Навколо нашого столу зібралися слухати бандуру багато відвідувачів. Підійшов дехто і з оркестрантів...
До поїзда Власка проводжав цілий гурт людей...
Перед від’їздом Власко сказав, що поїде до Корнієвського полагодити бандуру, бо трохи розклеїлася. А по поверненні додому повідомив, що поїздка до Корюківки, де проживав майстер, відкладається у зв’язку з суворою та сніжною зимою. Цей його лист за 17 січня 1967 р. був останнім, бо 25 січня він раптово помер від запалення очеревини внаслідок прориву виразки. Це сталося в сусідньому селі, куди він був запрошений грати на храмовому святі. Того року влітку я їздив у Блистову поклонитися могилі славного кобзаря.
1969 року я одержав листа з Києва від бандуриста Михайла Панасовича Полотая, який тоді фактично очолював кобзарську секцію при Музично-хоровому товаристві УРСР, з проханням привезти йому звукозаписи Власка. Його прохання я виконав. Ці записи прослуховувалися в інституті фольклору та етнографії.
1982 року на прохання Новгород-Сіверського краєзнавчого музею я надіслав повний комплект звукозаписів голосу й бандури їхнього славного земляка Семена Сидоровича Власка і одержав за це щиру подяку.

Ренат ПОЛЬОВИЙ

“Нариси з історії Кубані”

Книга Романа Коваля “Нариси з історії Кубані”, яка вийшла друком у видавництві “Фоліант”, продовжує магістральну лінію його творчості: пошук та відкриття майже невідомих широкому колу читачів сторінок української історії часів Визвольних змагань за незалежність у 1917 – 1920-х роках.
І хоча більшість матеріалів, що складають основу книги, були озвучені в авторській програмі Коваля на Першому каналі Українського радіо протягом 2003 – 2004 років, зустріч із друкованим текстом залишає незабутнє враження.
Якщо порівнювати працю фахівця, що занурюється в пласти історії, з працею гірника у шахті, то “Нариси з історії Кубані” сміливо можна назвати відкриттям нового горизонту. Автор виконав величезний обсяг роботи. Йому вистачило мужності й терпіння вивести із підземного царства забуття цілу плеяду героїчних, часом трагічних, але прекрасних у своїй трагічності постатей справжніх подвижників, борців за незалежність, за майбутнє рідного народу, що всім своїм життям заслужили право на незабуття.
І ось на який аспект хотілося б при цьому звернути увагу. Зі сторінок Ковалевої книги постають не схематичні привиди прихильників тієї чи іншої ідеї, а живі люди з усіма своїми чеснотами та вадами, злетами і падіннями, сумнівами і ваганнями.
І таким чином на наших очах, але непомітно для читача, начебто сухі дослідницькі нариси перетворюються то в розгорнуті батальні сцени, то в пригодницькі оповідання з карколомним сюжетом (нарис про “смаглявого красеня” Василя Рябоконя), то в щирі ліричні новели, як, наприклад, розповідь про коротке трагічне життя та велике кохання козака-бандуриста Михайла Теліги. Або ось такий фрагмент із нарису про Миколу Міхновського. Цитуючи рядок з останнього листа свого героя: “Перекажіть моє вітання тим, хто пам’ятає мене. Ваш Микола”, автор дозволяє собі ліричний відступ, справді гідний високої поезії: “Мені здається, що це вітання бринить у повітрі. Для тих, хто пам’ятає його. І вдячно схиляє голову перед Українським Героєм, який попри надзусилля не зміг врятувати своєї Батьківщини. Чи зможемо це ми?”
Колись Ілля Еренбург назвав “Військові мемуари” Шарля де Голля блискучою прозою. Літературознавців в оточенні генерала було багато. Згадаймо хоча б, що його особистий секретар, а потім спадкоємець “на троні” П’ятої республіки Жорж Помпіду був упорядником однієї з кращих за всю історію антології французької поезії. Так ось ці філологічні фахівці якось підрахували, що найчастіше у вишуканих текстах видатного політичного діяча зустрічаються два слова: “батьківщина” та “Франція”. Якщо проаналізувати з цієї точки зору книгу Романа Коваля (і, мабуть, не тільки ту, про яку йдеться), то найбільш вживаними виявляться словосполучення “на жаль” (іноді “якби...”).
Бо майже на кожному кроці автор вимушений призупиняти ходу, натикаючись на розкидане каміння втрачених історичних можливостей. Отоді й виникає те саме “на жаль” або “якби”, ніби нагадування сучасникам давньої біблійної істини, що час вже каміння збирати.
Ось нарис “Партизанський генерал Андрій Шкуро”: “Якби Шкуро закликав козаків залишитися на Кубані для її охорони, немає сумніву, що доля його батьківщини пішла б іншим, не московським шляхом...”
Ось розповідь про кубанського прем’єра Василя Іваниса. “У своїх споминах, аналізуючи причини поразки, Іванис засуджує кубанських політичних діячів Луку Бича, Гната Омельченка, братів Макаренків, які, на жаль (!), орієнтувалися на Добровольчу армію, що й привело, врешті, до жахливих наслідків. Василь Іванис, до речі, вважав безглуздою боротьбу за свободу Кубані в спілці з російськими “єдінонєдєлімцями”. Найважливішою причиною поразки він вважав “нерозуміння значення боротьби за самостійність України”...
Мабуть, досить вже цитат. Читачам вже зрозуміло, що гаряча любов до Батьківщини, гострий біль за долю народу не дозволяють авторові навіть у майже академічних нарисах залишатися байдужим літописцем, стороннім спостерігачем. Вибухові емоції, наче вулканічна лава, виплескують із глибинних пластів історичного матеріалу, порушуючи послідовність розповіді, переплітаючи її з нашим непростим сьогоденням (у нарисі “Повстання на Тамані в травні 1918 року” навіть згадується сумнозвісна коса Тузла), роблять минуле гострим знаряддям сучасної політичної боротьби. Прислухайтеся, шановні, аналізуйте, робіть висновки. Годі покладатися у всьому на всемогутні зовнішні сили, якими б прихильними до України на перший погляд вони не здавалися. Водночас, досить вже вкотре обпікатися, сліпо довіряючи красномовним пройдисвітам вітчизняного так би мовити виробництва, які не економлять на локшині для наших вух.
Як сучасно, наче тільки сьогодні проголошені, звучать рядки з універсалу, яким у травні 1919 р. розпочалося повстання Головного отамана Херсонщини і Таврії Матвія Григор’єва: “Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада народу України!”  (нарис “Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров”).
Кожну ситуацію Роман Коваль розглядає дуже ретельно, майже під мікроскопом, звертає увагу на найменші дрібниці, як, на його думку, заважали загальній справі, досягненню поставленої мети. Тому й подає подробиці спогадів представника Центральної Ради Миколи Ґалаґана про разючу відмінність стилю роботи керівних органів Кубані та України. У кабінетах кубанського уряду він не помітив метушні та революційної розхристаності, які панували у діяльності Центральної Ради.
Ще одна приваблива риса книги Романа Коваля –  абсолютна відвертість із читачем. Автор не намагається якось прикрасити дійсність, виправити минуле, замовчуючи помилки та неприємні факти. Ніби уважний патологоанатом, розтинає він пухлину помилок минулого, знімаючи шар за шаром, аналізує перед читачами, як професор перед студентами, кожний крок, вчинок, кожне слово того чи іншого діяча. Так, розповідаючи про прірву, що розділяли самостійників школи Міхновського та соціалістичну інтелігенцію школи Грушевського, автор наводить кілька висловів Володимира Винниченка про ставлення тодішніх соціалістів до ідеї самостійної української держави. “Всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здавалось (нам) смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що ми матимемо в Росії? Де по всьому світі є такий широкий, демократичний, всеохоплюючий лад?.. Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути... Ми навіть вважали небезпечною для революції ідею сепаратизму, бо вона могла розбити революційні сили всієї Росії”.
В іншому місці: “Навіщо нам (своя) армія? Від кого нам захищатися? Царського режиму, що поневолювали український народ, вже немає, а працюючий московський народ є щирим приятелем працюючого українського народу”...
Взагалі, Роман Коваль не боїться ставити крапки над “і”, називати речі своїми іменами, незалежно від того, кого це стосується. Ось фрагмент із нарису “Михайло Фролов – герой України та Дону”: “Отак Симон Петлюра на вимогу поляків надав самовбивчий наказ зупинити успішний наступ. Він чомусь зважив на волю тих, хто його зраджував... Армію УНР було позбавлено можливості визволяти рідний край...”
Або такі болючі, відверті у своїм розпачі рядки: “Капітулював, повернувшись з еміграції в окуповану Батьківщину, колишній символ української державності Михайло Грушевський. Зламався національний герой України генерал-хорунжий Юрко Тютюнник, почавши викладати ворогові тактику партизанської боротьби...”
Роман Коваль щасливо уникнув спокуси висвітлити події минулого нещиро, на користь тих чи інших тенденцій сьогодення. Як було б заманливо покласти вину за смерть Миколи Міхновського на чекістів, тим більше, що така версія існувала. Але автор, суворо дотримуючись історичної правди, спростовує цю нібито ефектну версію: “Микола Міхновський сам поставив крапку у своєму житті. Це був не розпачливий вчинок слабкої людини. Це був мужній вчинок героя, що програв”.
Іноді, правди ніде діти, безмежна любов і співчуття до своїх героїв, заводить автора на манівці і він сам піддається солодкоголосому співу марних ілюзій: “От якби скористалися німецькою допомогою...”, – декілька разів із різного приводу бідкається Коваль. Забуваючи при цьому про тисячолітній гіркий досвід тевтонської експансії на схід, на слов’янські землі, що мав на меті тільки одне, – загарбництво, розширення свого життєвого простору.
Абсолютно впевнений, що книга Романа Коваля заслуговує на перевидання великим накладом, бо його подвижницька праця, його глибокий неординарний твір просто-таки повинен стати надбанням широко кола читачів.

Юрій КАПЛАН

переказ на 18.50 грн. на ім’я редактора газети. Вартість вказана з пересилкою.

Українська Держава та її падіння

“Українська держава! Справжня держава, з кордонами і навіть у Петербурзі, на посольстві розвивається наш прапор!” – так почав свій спогад український старшина Йосип Дігтяр. – Правда, на кордонах – німецькі багнети, та говорилось, що це тимчасово, поки сформується сильніще Українське військо. Були й ще деякі дефекти, котрих не хотілось бачити”.
Дефектів, справді, вистачало. Ця держава не подобалася майже всім.
Обурювались підприємці, що треба перемальовувати вивіски на своїх магазинах на українську. Висловлювали невдоволення телеграфісти, бо доводилось перенавчатися на “мову”. А різного роду чиновники?! Вони з прокльонами купували російсько-українські словники. І шукали, як перекласти, наприклад, “поставіть на від”. Цих статських, колезьких та інших “совєтніков” страшенно пригнічувала необхідність перенавчатися на “хохлацком нарєчіі”. Та мусили!
Обурювались і “ґаспада офіцери”. Бо ж німець, з яким вони билися кілька років, тепер порядкував на вулицях українських міст. Все ж російським офіцерам доводилося стримувати “патріотічєскоє нєґодованіє”, коли їхній “запеклий ворог – німець”, який чергував на мостах через  Дніпро, затримував їх на хвильку і “спокійним жестом указував йти по лівім боці”.
Українська Держава не подобалась не тільки “русскім людям”, а й навіть селюку, що мав сина в гімназії. Бач, на пана хотів вивчити, а тепер по-новому почали вчити... “Та це ж, мовляв, він й дома міг навчитись”.
Недоброзичливо поставились до Української Держави і більшовики – їх дратував її буржуазний характер.
Не подобалась ця держава й українській соціалістичній інтелігенції. Адже такої маси дратівливих казусів, здавалось, ще ніколи не було. Ось, наприклад, у Києві, на поштових скриньках з’явились чудернацькі надписи – “Поштова скринька для лістьєв”. Звісно, естети хмурились... Дратували й натужні спроби російських старшин говорити українською: “Пановє, ми повінні знать своі кулємєти і слушать наказов... Ну, так збірайтєсь, добродєї...”
Як би хтось не дратувався, але Українська Держава стала фактом світової політики. Стала й фактом українська нижча і середня школи. Українські гімназії відкривались навіть у селах. Щоправда, українська армія формувалась надто повільно “і страшно було самого себе запитати, а що ж буде, як німці відтягнуть свої війська”? За їхніми плечима, справді, було спокійно і впевнено.
Та подразнення викликали вже й німці – щось забагато їх на вулицях міст і залізничних станціях України. До того ж, говорять вони якоюсь чудернацькою мовою, навіть не говорять, а гелгочуть. А по селах реквізують хліб і беруть участь у каральних експедиціях проти селян, які розбивали і грабували поміщицькі економії...
Наприкінці вересня 1918-го Києвом поповзли чутки, що німці війну програють.
– А що буде з нашими кордонами? – з тривогою думав Йосип Дігтяр.
Замість відповіді отримав він мобілізаційну картку.
– Значить, самі охоронятимемо їх.

Служити довелось у старшинській кулеметній сотні 35-го Кременчуцького полку. В полку була ще одна старшинська сотня і немуштровані козаки. Перші дні розбирали, чистили та змазували кулемети. І, звісно, пізнавали один одного. Йосип Дігтяр швидко вияснив, що у його сотні до національної самоідентифікації байдуже ставилося близько 40% особового складу. Ворожих ж Україні було не більше 5 %.
Попри заборону говорити на політичні теми, такі балачки скоро почалися. Надзвичайне враження справили вістки про революцію в Німеччині та повстання Петлюри в Білій Церкві. Старшини збиралися купками. Чулося: Петлюра... Денікін...  Директорія... союзники... Болбочан... Говорили про те, що “Петлюра став більшовиком і хоче відновити більшовизм на Україні” та що “Петлюра боронить Самостійну Українську Народню Республіку, бо Скоропадський проголосив федеративне з’єднання України з Росією”. Командир сотні, де служив Йосип, запевняв, що виступ Петлюри буде невдовзі ліквідовано.
І гуркіт війни, проголошеної українською соціалістичною інтелігенцією у спілці з російськими більшовиками, рознісся Україною. Тоді й з’явився наказ графа Федора Келлера, в якому Українська армія проголошувалась “южнорусской”. У наказі оголошувалася мобілізація старшин, юнкерів та підпрапорщиків, а також попереджалося, що особи, які наказ не виконають, або співчуватимуть “більшовику Петлюрі” будуть розстріляні впродовж 24 годин. Виходить, що вже не в українському війську служив Йосип Дігтяр.
Сум’яття опанувало душі старшин-українців 35-го Кременчуцького полку... А тут ще надійшла вказівка висунутись на лінію Полтава – Харків. Тобто наказувалося воювати проти запорожців Петра Болбочана, проти своїх.

Повстання в Кременчуці почалося з промови молодшого старшини Гордієнка, який на заклик гетьманського сотника вирушати на фронт проти запорожців вивернув із шапки захованого шлика і сказав:
– Панове, я бувший гайдамака Центральної Ради. Я думаю, що й між вами є багато, що лили кров за УНР. Тепер нас хотять вести протів наших братів. Закликаю, панове, наказу не виконувати, а Вам, пане сотнику, раджу залишити касарню...
Сотник думав недовго. Разом із ним залишили частину ще троє старшин...
Почали підраховувати сили. За Директорію в Кременчуці було дві неповні старшинські сотні та артилерійський батальйон із чотирьох гармат. Проти – рота добровольців, три сотні “каральних загонів”, зібрані з декількох повітів.
Довелося шукати підкріплення серед робітництва. Ті обіцяли виступити проти гетьмана. Але більшість старшин, врешті, визнала непотрібною допомогу робітників, бо була “свято переконана, що то большевики”.
Ухвалили захопити вночі штаб 35-го Кременчуцького полку власноруч. Але штабні офіцери, ніби передбачаючи небезпеку, своєчасно втекли – разом із документацією та касою. Рятувались втечею на Ромодан, бо Полтава вже була зайнята Болбочаном, а Знам’янка – іншими частинами Республіканського війська. За штабом рушили добровольці та “каральні загони”.
Так без бою влада в Кременчуці перейшла до Директорії, яка про це навіть не відала, бо зв’язку з нею ще не було встановлено. Старшинські сотні утримували порядок у місті, за що вдячні євреї кожному воякові вручили по 120 карбованців. Більшовики великої активності не виявили, хоча і порозвішували в місті чимало прокламацій.
За два дні все ж вдалося нав’язати контакт із Директорією, яка затвердила сотника Гордієнка на новій посаді та прислала свого комісара.
А вірні гетьману частини під командою полковника Ратманова відступили до Хорола. За ними слідом вирушили й “гайдамаки Центральної Ради” під проводом старшини Котуха. Було їх небагато – 80 піших та 40 кінних.
На передостанній станції перед Хоролом кіннота зійшла з потягу і пішла своїм ходом. Потяг помалу посувався позаду. На наступній станції вже вийшла і піхота та по обидва боки тору рушила вперед. Але ніхто з козаків не зауважив, що гетьманці “розтрубували” рейки. Помилку зрозуміли, коли потяг виколіювався і став серед поля, перетворившись на вразливу мішень. Таким чином план захоплення станції та міста Хорол прогорів.
Зв’язалися з Кременчуком. Звідки пообіцяли прислати паротяг, щоб зачепити вагони, які не зійшли з рейок.
Тим часом повернулась піхота. З собою козаки привели вісьмох добровольців, одягнених у російську форму. Це була гетьманська застава, яку “зняли” без жертв з обох боків.
Семеро полонених сиділо в кутку вагона. Один із них запитав із надією:
– Скажитє, ґаспада, вєдь ви нє бальшевікі?
Отримавши очікувану відповідь, якої прагли, гетьманці зраділи:
– Ну, слава Боґу, а ми уж думалі, что к бальшевікам папалі...
Та радість їхня була передчасною...
Нарешті розвиднілось. Із боку Кременчука закурив паротяг, який йшов на допомогу. Машиніст приніс радісну вістку – в Кременчук із Полтави прибули запорожці Петра Болбочана. Тож старшина Котух вирішив назад не повертатися, а від’їхавши до найближчої станції, дочекатись підкріплень.
Та після обіду появились не запорожці, а ворожий панцерник. Назустріч йому вислали відкриту платформу з гарматою. Якийсь час роздивлялись один одного у біноклі. Тут несподівано, як із-під землі, випірнув молодий німецький старшина і також навів свій бінокль на гетьманський бронепотяг.
Роздивившись, він від радості заплескав у долоні:
  – Гетьманакі, петлюракі, буде война, люблю война, карош дєло война...
Перестрілка закінчилася втечею добровольців та смертю жінки залізничного сторожа, в будку якого потрапив один зі снарядів...
Невдовзі на панцернику прибув курінь Запорозької дивізії і станція всіялася довговусими запорожцями. “Це було справжнє військо, – згадував Йосип Дігтяр. – Козаки всі були одягнені добре, були веселі й бадьорі”. Бадьорість передалась іншим.
Разом рушили на Хорол: запорожці по правий бік тору, а козаки з Кременчука – по лівий.
Кулемети гетьманців стріляли по пристрілу з попереднього дня. Пристріляну смугу передовий загін пройшов швидко і без втрат. Все ж бій виявився запекліший, ніж гадали козаки. Чотири години не втихали кулемети. Жваво перегукувались й гармати. Кулеметний вогонь був такий щільний, що Йосипу Дігтярю, як й іншим, довелося довго лежати в снігу – “аж кров застигала від холоду” (як не як 20 0 морозу було на дворі).
Прискорив події відчайдух-запорожець. Із “Люїсом” він забрався в запілля гетьманців, засів за штахетником і почав поливати їх розпеченою оливою. Серед гетьманців почалася паніка. Тікаючи, вони залишили 8 коней.
Нарешті змовкли і гармати – противник відступив, залишивши станцію.
Будинок станційного приміщення стояв без вікон, посічений кулями. Скрізь червоніли плями крові на витоптаному снігу. В калюжі примерзлої крові лежав вбитий кінь. У місцях, де були кулеметні гнізда, – гори гільз.
Ось передова стежа виявила понівечені тіла розвідників, які минулого вечора не повернулись із завдання. В одного була “звільняюча рана – шаблею у серце”. Інший “рішаючої рани не мав” – його мордували довше. Він був густо поштриканий багнетами, впізнати його було неможливо: обличчя зрізане шаблею – верхню щелепу вирубали через перенісся біля очей і до кутніх зубів нижньої щелепи...
Познімали козаки шапки...
Тіла забрали до вагону.
Хоч і шкода було замучених, та голод і холод настільки докучав, що мусили залишити покійних і подбати про себе. У великих грубах вагонів запалав вогонь. Коло нього намагались зігрітись та підсмажити на шпичках мерзле сало...
Ще не встигли перекусити, як почулась команда: “До бою!”
Визирнувши з вагону, Йосип побачив у трьох верстах ворожий потяг, з якого на сніг вже вистрибували готові до бою люди.
Запорозький панцерник почав “щупати” позиції суперника, а гетьманський бронепотяг дратівливо відповідав. Під їхню гарматну сварку лава підкочувалась до станції – чим ближче підсувалась вона, тим ширшою здавалась. Ще трохи і вона обхопить станцію з трьох боків.
Проти Республіканського війська йшли гетьманці, німці та дядьки-хлібороби.
Ставало незатишно. Дехто починав проклинати запорожців, які подалися на парад у Хорол. Готувалися до бою з лайкою на устах. Злість їхня передалась рушницям і кулеметам...
Лава то залягала, то знову насувалась. Із неї один за одним почали вибувати ті, “кому година пробила”. Коли ж гармати запорожців взяли на картеч, ряди суперника почали розвіюватись у зимовому повітрі – картеч виривала з лави цілі пасма. Та захисники гетьмана вперто насувалися.
Ситуація ставала все загрозливішою. Виручили запорожці, які, почувши згуки бою, повернулись із параду в Хоролі і одразу пішли в контрнаступ.
Братовбивчий бій під Хоролом 13 грудня (за іншими даними 7 грудня) 1918 року закінчився повною перемогою Республіканських військ...
Козаки знову повлазили у вагони. Щоб зігрітись і закип’ятити воду, розвели вогонь. Йосип відшукав у патронташі сало – щоб дошкварити його, адже перед виступом він не встиг цього зробити. На хвилю відволікся від вогню і побачив полонених, яких вели в поле.
– Куди Ви їх провадите? – запитав хтось цікавий.
– На місце призначення, – була неохоча відповідь.
А вели їх на розстріл...
Ось і сало вже готове. А от і шматок хліба.
Під грім гармат далекого бою та криваво-червоні спалахи блискавок козаки почали “поститися”...
Задумався Йосип Дігтяр, ще вчора старшина армії Української Держави, а сьогодні старшина Республіканського війська, яке здобувало славні перемоги на руїнах Української Держави.
Насунулись тривожні питання:
– За що? За що лягли 75 душ гетьманців, хліборобів і німців та п’ятеро з нашого боку? За що?
З цими питаннями він і задрімав під стук вагонних коліс.

Роман КОВАЛЬ

Біографічна довідка

ДІГТЯР Йосип (25.3.1895, с. Кустолівка Кобеляцького пов. Полтавської губернії – після 23.5.1927). Військовий діяч; підпоручник російської армії, старшина старшинської кулеметної сотні 35-го Кременчуцького полку Армії Української Держави (3.11. – 12.1918), підпоручник російської армії, поручик Армії УНР (12.1918 – 15.8.1921).
Закінчив середню школу (м. Кобеляки, 1915), Михайлівську військову школу (Тифліс, травень 1916). Інтернований у польському таборі Вадовиці, з якого втік до Чехословаччини. Від січня 1922 р. навчався у “Чеській Високій школі технічній”, а потім в Українській господарській академії в Подебрадах. Був членом Спілки студентів – громадян УСРР. Коли ця організація була ліквідована, Українська академічна громада оголосила бойкот всім колишнім членам цієї спілки. 8 вересня 1924 року Й. Дігтяр написав пояснення до “Високого сенату УГА”, що, будучи членом Спілки і бажаючи повернутися на Батьківщину, він ніякої політичної агітації чи діяльності не вів. Копії диплому в особистій справі не має, отже є підстави вважати, що диплом інженера в УГА він не здобув. “Мої спогади з кінця 1918 р.” написав  на початку 1920-х років.

Джерела
Дігтяр Й. Мої спогади з кінця 1918 р. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 305 – 311.
Особиста справа студента Дігтяра Йосипа. ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп.1, спр. 989, арк. 1 – 9.

“Правда” пана-комуніста Соломатіна

Комуніст Юрій Соломатін із трибуни Верховної Ради вихваляє часи “развітого соціалізма”, каже, що тоді, мовляв, не було безробітних. А чому ж він не скаже, якою роботою були забезпечені всі? Чому ж він не скаже, що чи не на кожному великому підприємстві дільниці, цехи, а то і кілька цехів, крім основної продукції, виробляли т. зв. “оборонку”, тобто корпуси бомб, снарядів, гранат, мін та іншої гидоти.
Тільки не на оборону працювали ці засекречені “допоміжні” цехи, а на агресію. І наробили тієї “оборонки” стільки, що й тепер не знають, що з нею робити.
І ще про безробіття. 1961 року приїхав я з Сибіру в місто Смілу. Шість місяців марно шукав роботу. Знайшов аж у Черкасах на заводі ЖБІ, та шість років їздив на роботу приміським поїздом, аж поки знайшлася робота в Смілі. За вимушене безробіття мені ніхто не виплатив ні копійки. А тепер “буржуазний” уряд платить гроші за те, що не працюють...  Але комуніст Соломатін цього не бачить....
Соломатін вихваляє світле минуле і закликає повернутись до нього. Але ж те “світле минуле” досі сидить у печінках. 1961 року я вирішив будувати хату. Але як? У вільному продажу тоді не було ні цегли, ні цементу, ні щебеня, ні деревини чи покрівельних матеріалів, цвяхів, фарб, скла... Як хочеш, так і будуй.
А тепер цього є в достатку. Цегла червона, жовта, біла, кольору кави з молоком. І така висока якість, що не потребує облицювання. Навіть паркани люди роблять із цегли. “Буржуазний уряд” забезпечує усім необхідним і, будь ласка, купуй і будуй.
І люди віджили від комуністичної сплячки, повеселішали і будують двох чи й трьохповерхові будинки. Вся Сміла відновлюється. Якщо раніше Сміла мала вигляд великого села зі старими єврейськими халупами, то тепер вона схожа на прекрасне європейське місто.
Якщо раніше в центрі міста було два продуктових магазина і постійні черги, то тепер цих магазинів, мабуть, із півсотні, й ніколи черг немає. Територія біля магазинів, тротуари викладені гарненькою плиткою...
Переробляють все, що наробили совєтські бракороби. Ось що означає – з’явився господар.
Комуніст Соломатін проливає крокодилячі сльози, що в селян мала пенсія. А хто ж у цьому винен? Це ж комуністична банда грабувала колгоспників, примушувала їх працювати задарма, за “палочки”-трудодні. А за трудодні, як відомо, пенсію не виплачують.
Чому ж пан комуніст не розповість скільки колгоспників померло з голоду в часи “світлого минулого”? Якщо він не бачить позитивних змін, нехай приїде до нас у Смілу, ми йому покажемо.
При “світлому минулому” в Смілі базару майже не було, міліціонери розганяли, щоб не було “спекулянтів”. Тільки десь у куточку декілька бабусь тихенько продавали склянками квасолю чи насіння. Тепер же базар значно розширили. Тут є все, що людині може спасти на гадку: від найменшого шурупа до “Мерседесу”, від ляльки до шуби... В базарні дні усі підходи до базару перекриті й заставлені автомобілями. І в основному іномарками. Половина з тих, що прийшли на базар, із мобільними телефонами. Це що, з горя вони придбали їх?
У Смілі є великий молочно-консервний комбінат, але за часів “совєтського раю” сміляни його продукції не бачили. Усе вивозилось в Росію. Працюючи в Кузбазі, купував я там згущене молоко і масло зі Смілянського заводу, а смільчани в той час їздили за маслом аж до Києва. Тепер молочної продукції у Смілі багато. В нашому місті працював і цукровий завод, але цукор завжди був у дефіциті. Особливо в сезон консервування. Ми, українські шахтарі Кузбасу, посилали цукор в Україну. Також був у Смілі й великий завод “Металіст”, який, окрім основної продукції, виробляв кришки для закатування. Їх також смільчани не бачили, все було в Москві.
Таке відбувалось по всій Україні. Ненаситний московський окупант грабував Україну без обмеження і перепочинку. Тепер же всю продукцію маємо в магазинах та на базарах.
Пан-комуніст Соломатін пропонує пригадати, як добре ми жили в совєтському раю. Так, пам’ятаємо, як комуністична влада за 10 колосків, зібраних на пожнивному полі, давала 10 років позбавлення волі, а за спізнення на 10 хвилин на роботу – рік тюрми. Забув пан-комуніст як ходили ми напівбосі, напівголі, напівголодні.
І це попри те, що комуністи разом із своїм парторгом-ракетником на вимогу Москви, нищать економіку України. Сильна і багата Україна Москві не потрібна... Тож і знищено заводи, що виробляли промислову продукцію. Знищено до 30 % цукрових заводів, багато фабрик, комбінатів, що виробляли харчову продукцію. Позакривали шахти, штучно створили безробіття. Бо діють за правилом, “чим гірше для України, тим краще для Москви”.
Якщо комуністи захочуть повернути “світле минуле”, захочуть Україну віддати Росії, то, незважаючи на те, що мені 80 років, я візьму в руки вила чи автомат і піду захищати незалежність України.

Савелій НАДЮК,
ветеран війни і праці

Нескорений син поневоленої Вітчизни

Влітку 2004 р. українське телебачення демонструвало чотирисерійний фільм про народного героя Устима Кармалюка (1787 – 1835). Фільм створено ще 1987 року до 200-ї річниці від дня народження.
Кінокартина тримає глядача в напрузі завдяки динамічному розвитку події та гарній грі акторів. Та все ж, не обійшлося без недоліків... У фільмі ми надибуємо українських панів. Це абсурд, бо українських панів на Правобережжі, зокрема на Поділлі не було...
Взагалі, кіноепопея Григорія Кохана – це не біографія Кармалюка, а художня інтерпретація режисера. Справжній Кармалюк ніколи не служив садівником у панів, не був і управляючим, не вчився з дітьми пана закордоном. Кармалюк зростав на спогадах про Коліївщину, в якій брали участь його рідні та односельці. І не був молодий Пігловський декабристом, а був “гідним” нащадком свого батька-катюги.
До слова сказати, декабристи не шукали контактів із кармалюківцями, хоч і діяли в той час на Поділлі, бо дивились на Україну великодержавним оком – хоча незалежність Польщі визнавали.
Що хотіли сказати автори фільму таким безпідставним вимислом? Напевно, мова йде про все той же “благотворний вплив старшого брата” на Україну...
Взагалі, у фільмі багато чого накручено... Щоб прояснили ситуацію, скажу, що від першого шлюбу (з Явдохою – вона рано померла) були в отамана дочка Настя (1806), син Іван (1807), а від другого шлюбу (з Марусею Щербань) народилися Остап (1811), Іван (1815) і Тарас (1820). Їхні нащадки і нині мешкають у родинному селі Кармалюка. Та й за його межами теж.
Фільм знімався десь у Прикарпатті, тож і краєвиди, і одежа, і запальний гуцульський танок не відповідають характеру Поділля, сином Якого був Кармалюк. До речі, Кармалюк був високого зросту, атлетичної будови, а на екрані – він середнього зросту...
Кіноепопея готувалась для “всесоюзного глядача”, тож створювалася російською мовою. Тож довелося тепер перекладати фільм українською мовою...
Кармалюк – шанована постать всеукраїнського масштабу. Тарас Шевченко називав його славним лицарем, Михайло Старицький – останнім гайдамакою, а Костомаров – національним героєм українського народу.
Попри мої зауваження, фільм має виховне значення, нагадує нам, нині сущим, про нашу велику спадщину. Впевнений, що ще будуть написані нові твори про Устима Кармалюка – довголітнього керманича збройної боротьби українців за свою свободу.

Володимир ВОВКОДАВ,
краєзнавець, член Історичного клубу “Холодний Яр”, лауреат Всеукраїнської літературно-фольклорної премії ім. Павла Чубинського

с. Кармалюкове Вінницької обл.


Відійшов Мелетій Семенюк

З сумом повідомляємо, що 7 жовтня 2004 р. на 82-му році життя помер Мелетій СЕМЕНЮК, командир сотні групи “Турів” відтинку “Лиман” Української повстанської армії, багатолітній політкаторжанин, провідник ОУН на Волині, заступник голови Всеукраїнського братства ОУН-УПА ім. генерала-хорунжого Романа Шухевича, голова Братства ОУН-УПА Волинського краю ім. Клима Савура.
Ще недавно ми вітали його з 80-м ювілеєм. Ось, що писала торік газета “Незборима нація”: “Мелетій Семенюк – живий герой, до якого можна доторкнутися, якого можна обійняти і відчути його товариські обійми, чи міцну, завзяту правицю. Цей вічно жадібний до чину козак щедро дарує своїм друзям та приятелям радість буття, радість буття у боротьбі за Україну. І випромінює на всі боки завзяття та непокірливість. Поки молодь сучасна розмірковує про свій майбутній чин, пан Мелетій героїть...”
Так само влучно оцінила Мелетія Семенюка газета “Шлях перемоги”: “Там, де появляється Мелетій, відразу нуртує життя, пульсують енергія і життєлюбство, відступають байдужість, фарисейство і олжа. Його легко уявити в середньовіччі – княжим дружинником чи воєводою, що відчайдушно рубає ординців... у козацьку добу – звитяжцем-козаком під Пляшевою... в часи УНР – студентом, що пішов під Крути захищати честь нації”.
65 років захищав свою Батьківщину Мелетій Семенюк... Вічна Йому за це пам’ять і вдячність.

Історичний клуб “Холодний Яр”, редакція газети “Незборима нація”
 

На батьківщині Гальчевського

4 і 5 листопада ц. р. на Вінниччині відбулись меморіальні заходи з нагоди 110-річниці від дня народження полковника Армії УНР, подільського отамана Якова Гальчевського. 4 листопада відбулась поїздка членів Історичного клубу “Холодний Яр” у рідне село Якова Гальчевського Гуту-Літинську (тепер Малинівка), що неподалік Літина. Тут, у місцевій школі, відбулася зустріч із старшокласниками. Потім у Літині в Будинку культури відбулася зустріч із старшокласниками кількох літинських шкіл.
А наступного дня подібні зустрічі відбулися в двох школах села Уладівки, в околицях якої, а саме в Кипоровому Яру була одна з баз Подільської повстанської групи Якова Орла-Гальчевського.
Особливо запам’яталася зустріч в школі, де багато років директором був Павло Іванович Ткачук... Про цю унікальну людину сподіваємось розповісти в одному з наступних чисел “Незборимої нації”...
Щиро дякуємо також за сприяння вінницькій козачці Тетяні Косенко і краєзнавцю Валерію Кривому з Літина, який взяв на свої плечі основний організаційний тягар.

Олеся КОВАЛЬ

Прекрасна громадянка України

Познайомилась я у Севастополі з дивовижною росіянкою. Чоловік у неї українець. Як правило, в таких родинах жінка бере чоловіка під каблук, виховуючи дітей росіянами. Тут відбулося інше. Ця жінка, яку раніше ніщо ніколи не зв’язувало з Україною, має чіткі погляди, активну громадську позицію. Живучи на Батьківщині свого чоловіка, вона вивчила українську мову. Тут, у Севастополі, виховала доньку українкою. Ця жінка вважає, що в Севастополі (а Севастополь – це Україна, і ніяк не інакше) вона має жити за українськими законами.
Вислухавши мою розповідь про Холодний Яр, вона сказала: “Народ український все життя боровся проти Росії, намагаючись вирватись із-під її влади. А Росія весь час хотіла Україну загарбати. Нащо Путін тепер сюди їде? Щоб свою владу показати? Сидів би у себе в Росії”.
Ще вона зателефонувала до редакції однієї російської шовіністичної газети і висловила своє обурення...
Ця прекрасна українська громадянка стверджує, що у неї немає в родоводі українців... Я за те, щоб саме такі національні меншини жили в Україні.

Оксана РУМЯНЦЕВА
м. Севастополь

“Згадаємо”

ПУЛЮЙ Олександр Іванович (12.5.1901, Прага, Австро-Угорщина – 31.12.1984, хут. Літцельдорф, Баварія, Німеччина)

Військовий діяч, інженер, винахідник, підприємець; хорунжий кавалерійського полку 8-ї бригади Української галицької армії (1919), хорунжий Армії УНР, ротмістр 9-го німецького полку кавалерії “Фюрстенвальде”, лейтенант Абверу.
Народився в родині світової слави українського вченого професора Івана Пулюя. З вибухом Першої світової війни зголошується як доброволець до Українських січових стрільців. Учасник боїв проти поляків в обороні Львова (1918). Закінчив Бреславську політехніку (інженер електротехніки). Здійснив низку винаходів у ділянці електронної передачі звуків та музики, які використані у кінематографі. Працював інженером у берлінській фірмі “Кляйн-фільм”. Знав кілька мов. 1939 року як громадянин Німеччини покликаний до війська. Працював у контррозвідці. Використовував службове положення для допомоги українцям. Напередодні війни з СССР при 2-й німецькій армії створив добровільний український військовий відділ “Пума”, що складався зі студентів вищих шкіл Галичини та Буковини. З цим відділом пройшов бойовий шлях від м. Ясси до Миколаєва. На звільнених від совєтської влади територіях організовував українську адміністрацію, розподіляв здобуті від більшовиків продукти серед населення.
Відіграв позитивну роль у долі багатьох українських старшин, зокрема і полковника Армії УНР Якова Гальчевського.
Після Другої світової війни в Австрії продовжив працю як винахідник кінофільмової індустрії, у м. Лінц створив власне підприємство. За свою діяльність отримав від австрійської держави медаль. Його фільми “Забава камінцями” та “Сьогоднішнє містечко” одержали на міжнародних кінофестивалях у Берліні перші премії. Останні роки життя присвятив впорядкуванню архіву свого батька.

Роман КОВАЛЬ

Джерела
Крохмалюк Р. Олександр Іван Пулюй (12.5.1901. – 31.12.1984). – Вісті комбатанта. – Торонто – Нью-Йорк, 1985. – Ч. 1 (135). – С. 94 – 96.
Гальчевський Я. З воєнного нотатника. – Холмщина, 1940. – На правах рукопису.



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ