Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Жовтень 2004


«Незборима нація» Число 10 (224) Жовтень 2004 р.

Кому прислуговує телеканал  СТБ?
Телебачення нашої начебто незалежної держави часто транслює антиукраїнського спрямування передачі, зокрема виготовлені ще за совєтських часів фільми, в яких паплюжаться герої Українського національного визвольного руху, з чекістсько-каґебістських позицій висвітлюються події нашої історії.
А змусила мене взятись за перо передача “Час “К” телеканалу СТБ (від 10 вересня 2004 року), в якій герой протимосковського повстання на Київщині 1920 – 1922 років отаман Орлик (Федір Петрович Артеменко) постає як звичайний бандит-грабіжник. Це суперечить низці публікацій останніх років, зокрема документально аргументованій книзі Романа Коваля “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії”, в якій є великий нарис про полковника Федора Артеменка (Орлика), активного військового діяча часів УНР, гетьманату Павла Скоропадського та Директорії. В часи московсько-більшовицької окупації він став дієвим учасником антимосковського повстанського руху. Був командувачем об’єднаних повстанських сил Північної Київщини.
Восени 1921 року Орлик зі своїми повстанцями приєднався до Подільської групи Армії УНР. Після поразки він відмовився виступати разом із Подільською групою до Польщі, заявивши: “У себе в краю загину зі зброєю в руках”.
Навіть ворог визнавав ідейність Орлика. В “Докладной записке о бандитизме на Правобережной Украине за время с ноября 1920 г. по апрель 1921 г.” заступник начальника особливого відділу КВО Іванов зазначав: “Воззвания и листовки, а также окраска приказов доказывает о существовании в банде идейного петлюровского ядра”. Більшовики відзначали рішучість, хоробрість і силу волі отамана Орлика та його величезну енергію.
Тяжко пораненого у бою проти чекістів Орлика було схоплено і 26 лютого 1922 року колегією Київської губернського ЧК засуджено до розстрілу. Було йому на той час 25 років.
Визначаючи великі заслуги свого земляка отамана Орлика в боротьбі за волю України, Бучанська селищна рада ухвалила спорудити йому пам’ятник біля залізничного вокзалу в селищі Буча.
Ганьба спадкоємцям і послідовникам ЧК, які, подаючи для телебачення матеріали про наших славетних борців-повстанців із позиції північного сусіда, не сприяють підвищенню національної самосвідомості нашого народу, без якої не можлива побудова міцної держави.

Ренат ПОЛЬОВИЙ, краєзнавець

Обережно: хасидська міліція вже в Україні!

Дивні люди хасиди. Може, й ідейні вони, але нас більше цікавить їхня скромність. Адже щовересня вони відвідують наш благословенний край.
Та, як видно, гостями вони себе в Україні не вважають. Що й призводить до конфліктів... У вересні минулого року хасиди заборонили уманським жінкам торгувати у рідному місті, щоправда, поки в районі вулиці Пушкіна. Такі дії викликали “бурю обурення як серед мешканців району, так і у всіх жителів Умані”, – пише регіональний тижневик “Хроніка” (№34, 1.9.2004) і слушно нагадує: “Будь-який турист, нехай і тричі паломник, мусить шанувати закони і традиції країни, на території якої перебуває. Простіше кажучи, “не лізь зі своїм уставом у чужий монастир” – правило для розуміння, ніби не складне”.
Та виявилося, що ця істина недосяжна для розуміння хасидів, бо вже цього року вони склали своєрідні “правила поведінки уманчан”, закидавши ними поштові скриньки. Процитуємо уривок із цього поважного документу мовою оригіналу: “Уважаемые жители города Умань, соседи великого праведника – раби Нахмана, похороненного здесь!.. Хасиды будут рады вновь встретить Вас, и вы сможете сдать им Ваши квартиры на дни праздника Рош-ашана. Дорогие друзья, знаете ли вы, что Рош-ашана в Умани – это праздник, на который должны приезжать только мужчины?.. Вы, конечно, помните, что в прошлом году раввины постановили, что покупать на рынке можно только у мужчин. Начиная с этого года, запрещено будет также снимать у женщин квартиры… Помните! Хасидская милиция – посланники раввинов, уполномоченные областными органами милиции не допустят сдачу квартир женщинами или же мужчинами, которые будут предлагать свои квартиры вне отведенного для сдачи места… Дирекция”.
Редакція газети “Хроніка” з гумором прокоментувала цей лист: “Всьо тоже самоє, но в профіль”. І зробила висновок, що коли в минулому році причину не вельми ввічливої поведінки гостей можна було вважати випадковістю, то тепер (і лист “хасидської дирекції” в цьому переконує) “на випадковість це зовсім не схоже”.
Що наступного року постановлять рабини для нас, українців? І які будуть дії хасидської міліції, коли хтось з українців порушить хасидський закон?

Дмитро ПОЇЗД
м. Київ

Україні

Твоя кривда не добита,
Не зітліла в прах, –
Крізь віки гримлять копита
На семи вітрах.
Тільки правдою та боєм
Ти для нас жива,
Вириваєшся пробоєм
У свої жнива.
За ординським гиком-свистом
Ув імлі розлук
Не бери чуже намисто
Із неситих рук.
Не марнуй вишневу вроду
На базарах зла,
Щоб зневіра до походу
В душу не вповзла.
Не хились в криваві Крути
Десь на манівці,
Глянь, – козак твій зводить круто
Шаблю у руці.
Всім не впасти в правій битві
Зрубано на пні, –
Будеш вічно ти любити
Жито і пісні,
Й там, де сяє в переблиску
Синьо-жовто стяг,
Та гойдатимеш колиску
Молодих звитяг.

Михайло ІВАНЧЕНКО

1999 рік

Штрихи до портрету “невмитої Росії”

Я шукав спростування своїм висновкам, намагався повірити, що висновки мої хибні, побудовані на випадкових спостереженнях, що десь є заповідні місця, де посеред “травы-муравы” і ніжних берізок живуть синьоокі люди з льняними кучерями, добрі, чуйні, працьовиті, не гримить “матерщина”, не голосить жінка, яку б’ють; не тхне перегаром чи блювотинням, не б’ють людину “с ненашей деревни” або “с не нашей улицы...” І я щиро намагався знайти такі билинні краї. Та не знайшов.
Щоб не бути голослівним, наведу декілька замальовок із мого життя в Росії, за достовірність яких можу поручитися.
 
Їдемо на всюдиході по тундрі. Раптом водій скеровує машину в гай реліктових модрин, смикає за важіль – і гусениця підминає під себе дерево.
– На хрена делаешь это, Коля? – питаю. – Мало тебе дороги?
– А так, просто. Мне здесь не жить.
 
Табір геологів. Замість того щоб завезти солярку та вугілля, вирішено топити модриною.
– Я приехал сюда на три года, – говорить керівник таборового містечка. – Вырастет еще!
А ростуть ці деревця надзвичайно повільно. Взагалі в північній тундрі вони трапляються рідко.

Обабіч розбитого путівця – озера, на їхньому плесі – качки з каченятами. Напарник хапає рушницю й стріляє...
– Навіщо? – питаю розгублено.
– Ничьо! Их на наш век, Аркадьич, хватит!
Він стріляв просто иак, для розваги – не здобичі заради.

Сплавляємося самохідною баржею. Пристаємо до берега. В рибальській хатинці господарі лишили рибальські сіті. Шкіпер вирішив забрати їх собі. Кажу, що не дозволю йому цього зробити.
– Ладно, ты обратно улетаешь на самолете, а я их на обратном пути стебану.

– Саша, у тебя всегда деньги есть. Одолжи до получки.
Даю, бо боюся видатися скнарою (“как все хахлы”).
Деякі мої боржники, близько семи-восьми, вже пішли на той світ через пиятику, так і не розплатившись.

Ми, ще студенти, спекотним літом йдемо на Південному Уралі повз “деревню”. Спрага. Підходимо до колодязя – відра немає. Просимо в господині найближчої хати відро.
Похмура, непривітна відмова.

Я не звик їсти одинцем і тому завжди запрошую своїх попутників.
Лише зрідка отримував сам подібні запрошення.

Коли ми виїздимо в тундру, то споживаємо в спеціальних вагончиках. Але ніхто нікого не чекає. Варто з’явитися на столі першій страві, як вступає в силу закон: “Кто успел, тот и съел”.

Принизливим вважається взяти недоїдений хліб, цукор, рештки чаю в пачці, а вже змити банку окропом, щоб не пропали залишки жиру і потрапили в суп, тобто повністю використати те, що виробили інші люди і що ти придбав за власні кошти, вважається ганьбою, дріб’язковістю, скнарістю!...
  Вони не люблять праці, тому й не цінують її плодів. У них психологія волоцюг, перекотиполя.

Приїхали з дружиною та колегами на збирання картоплі. Свою ділянку впорали швидко, і я відіслав дружину додому, вирішивши, що сам завантажу мішки на машину. Але машини чомусь довго не було...
Подивився навкруги: сусіди ще копають. Я їм допоміг. Потім став читати книгу. А їсти вже хочеться. Сусіди, яким я допомагав, за десять метрів від мене сіли вечеряти. Звісно, мене вони не покликали.
Потім за ними приїхав трактор “Білорусь” із причепом. Одначе моїм мішкам місця там не знайшлося. Відсутність вдячності – типова їхня риса. Через те й існує влучне російське прислів’я: “Не хочешь зла, не делай добра”.
Скільки разів я переконувався у справедливості цих слів!

В мою тюменську квартиру поселилась геологиня з главку. Перед тим вона скаржилась мені, що їй зле в гуртожитку: не пускають друга на ніч.
– Ты ж альтруист, пусти.
Пускаю, зрозуміло, безкоштовно...
З’являється згодом запліднене в нашій квартирі дитинча...
Підсумок її п’ятирічного перебування в моїй квартирі: страшенно засмічена ванна, змінені крани – вкрадено новий, поставлено старий; вкрадено килим, зіпсовано телевізор, магнітофон, поламані стільці та стіл; як не розбито, так забрано посуд (той, що тріснув, залишено), зник слюсарний інструмент та книжки Ремарка, Сент-Екзюпері. Якби вони були українською мовою, то, очевидно, залишились би... А втім, їх могли б просто подерти – на зло, як ото дер шпалери квартиронаймач Пірідонов із роману Федора Сологуба “Мелкий бес”.
Звичайно, ніякого ремонту вона не робила. А на віддяку ще й лишила борг за квартплату, електроенергію...

– Саша! Да кто нормальный стирает брюки?! Это же не трусы! И постель меняете каждую неделю?! Ну, ладно бы только простынь да наволочку. А пододеяльник-то зачем? Он ведь сверху!
– Пятна на пиджаке, галстуке, рубашке? Ну и что?! Не выводятся. Так что мне их выбрасывать из-за этого?!

Дуже хворобливо сприймають натяки на їхню схильність до алкоголю й злодійкуватості. Особливо ображаються алкаші.

Не найгірший за людськими якостями росіянин на одній вечірці виливає душу: “Была у меня одна подруга-заправщица... Утром я взял у нее на память талонов на полторы тысячи тонн бензина”.
Каже спокійно, без сорому.

Дуже ображаються, коли говориш, що вони зрадили свою батьківщину, виїхавши до Середньої Азії чи Молдови. Про Україну і не згадую – “это ж наша общая родина”.
Свято вірять у те, що вони дуже добрі, толерантні, усім допомагають, природно, на збитки собі, всіх “у люди вывели”, “обогрели, защитили”, вірять у міф про “всечеловеческую особую миссию Росии”, в міф про миролюбність та працьовитість росіян. Щось є в їхньому менталітеті інфантильне!
Абсолютно позбавлені самокритичності. Нічого не бажають чути про культурну відсталість Московії супроти України в ХVІІ столітті. Можуть годинами з пафосом говорити про чарівність російської пісні – тої, що Пушкін називав “воєм”.

Не схильні до вирішення логічних задач.
– Да я их, как семечки, – говорять, – но некогда...

А хіба “многоочковые сортиры” без дверей у кабінках не від безсоромності, відсутності інтимної делікатності?

– Да, Саша, интересы русских я буду защищать везде, где они есть. С “калашниковым”!.. Ну и что, что мы завоевали, а не добровольно взяли! Главное, что взяли! Как – дело второе! Сила всегда права!
Таку “кулачну філософію” сповідує більшість, незалежно від статі та освіти.

Добрих слів вони не розуміть. Делікатність, увічливість лише розвивають у них півнячий гонор. І лише жорстка відсіч пробуджує в них людські почуття. Наприклад, у Середній Азії, на Кавказі, в Туві з росіянами не панькаються, не вмовляють. Вони там або лояльні новій державі, або лаштуються на від’їзд.

Олександр ДЕНИСЕНКО
м. Тюмень

Про Росію коротко
Країна тисячолітнього рабства розчарувалась у демократії.
Російський народ піде за тим, хто пояснить кого треба мочити і в якому сортирі.
Путіна перебивати можна тільки оплесками.
Чи знову Росія потоне в мороці тоталітаризму? Що ви?! Просто буде зміцнення демократії – щоб не здалося мало.
Росія – країна, де раби мріють стати наглядачами над іншими рабами.
У Російській Федерації є свобода слова – тут кожний може мовчати про своє.
Закручуючи гайки, Путін не забуває брати податок з обороту.
В Росії залишилась тільки вільна преса. Вся інша заборонена.
Росії потрібен диктатор, але ним повинен стати демократ.
У російських демократів одна надія – на доброго царя.
Кремль: “Жертвувати в ім’я майбутнього належить народу”.
Чим більше в Росії свободи, тим більша потреба в місцях її позбавлення.
Кремль завжди обіцяє шашлики баранам.
Путін завжди відмовляє обіцянками.
У Кремлі немає колективного розуму, є колективне безумство.
Найкращі наречені Росії: доньки Путіна.
В Росії багато хто колективний сморід приймає за єдність духу.
Громадянської війни в Росії не буде. Громадяни закінчились.
У Росії всі шукають сильну руку і ніхто – розумну голову.

Прекрасна українка Харитина Пекарчук

Дивом Української революції стало не тільки перетворення малоросів на українців, але й переродження людей іншого етнічного кореня на українців. Одним із прикладів такого феномену стала Харитина Пекарчук (Тіна Книшенко), життя якої цілковито пов’язано з Українською визвольною боротьбою. Народилася вона в польській родині в м. Сімферополі 1 жовтня 1894 року. Її батьки – Антон і Марія Ізбицькі – мали велику земельну посілість. Дід по матері (Скальський) був польським повстанцем.
За власним визнанням Х. Пекарчук, початок її українізації поклали сезонні робітники в маєтку батька. Були це українські селяни, переважно з Полтавщини і Київщини. Ще дитиною Харитина страшенно любила, коли дівчата й хлопці співали українські пісні. Пізніше дівчина захопилась українським театром, не пропускаючи жодної вистави – попри те, що відвідування їх суворо заборонялося вчителями гімназії, де вона навчалась.
Закінчивши 6 класів сімферопольської гімназії, Харитина 1909 року одружилась із уродженцем Полтавщини Адріаном Книшенком. Жила при ньому, аж доки того в 1914 р. не забрали на фронт. 1915 року в Сімферополі дівчина випадково зустрілась із свідомим українцем із Полтавщини. В своїх спогадах вона називає його паном П. Б. Він дав їй багато українських книжок, у тому числі й “Кобзар” Тараса Шевченка. Ці книги зворушили її до глибини душі, посилили почуття симпатії до поневоленого українського народу.
Одразу після Лютневої революції 1917 р. пан П. Б. з дружиною, Харитиною і ще кількома особами заснували сімферопольську “Просвіту”. Праця на українській ниві була нелегкою, бо інтелігенція українська, особливо старшого віку, “боялася виявити себе, щоб, не дай Боже, москалі не повикидали їх із праці”.
Попри перешкоди, “Просвіта” взялася за українізацію трьох запасних полків російської армії, що розташувалися в Сімферополі. Було організовано український хор та аматорський гурток. Улаштовувалися літературні вечори. Разом із кримськими татарами видавали газету (кримськотатарський комітет очолював доктор права Абдул Сайдамет). “Треба підкреслити, – зазначала Харитина Пекарчук, – що співпраця з татарами була якнайкраща”.
Юна українська активістка працювала в “Просвіті” до 14 січня 1918 року. Того дня до Сімферополя заявились і влаштували “страшну різню” збільшовичені севастопольські портові робітники. Довідавшись, що її мають арештувати, дівчина втекла на Полтавщину, та згодом, вже навесні, її схопили в Кременчуці.
Тіну щоночі викликали на допит і вимагали видати українців, яких знала. Ставили під стінку в пивниці і стріляли, імітуючи розстріл. В одну з ночей, коли її знову мали ставити під стінку, в місто увійшли союзні німецькі війська. Німці звільнили з ув’язнення всіх політичних арештантів.
У добу Української держави Харитина працювала в Єлисаветграді друкаркою (в повітовій комендатурі та Союзі кооперативів). Присягу на вірність гетьману складати не захотіла. Під час повстання в листопаді 1918 р. вона перейшла до полку імені Івана Богуна, який формували галичани та наддніпрянці. В ті бурхливі часи довелось їй із рушницею в руках брати участь у боях проти більшовиків. В Українській армії вона перебувала під іменем Тіни Книшенко.
Під час заколоту, який здійснити в Єлисаветграді робітники заводу Евольті та місцеві євреї, Тіну разом із командиром полку й іншими старшинами арештували. “Довго, одначе, (я) не сиділа, – писала вона, – бо коли про арешт довідалися козаки, то розпочали заходи, щоб мене звільнили...” Це їм вдалося. Разом із бунчужним і ще кількома козаками вона роззброїла варту кавалерійської школи, в якій сиділи старшини, і звільнили їх. Знову влада перейшла в наші руки.
Під час відступу українських військ з Єлисаветграду на Помішну – Голту – Бірзулу Тіна Книшенко брала участь у багатьох боях.
На станції Бірзула вона звернулася до штабу Південно-Західного фронту з вимогою негайно сформувати санітарний потяг для поранених та хворих. Отаман Янів запропонував їй взяти цю справу на себе – попри те, що в неї не було достатньої лікарської кваліфікації, адже закінчила вона лише курси сестер-жалібниць. І Тіна мусила погодитися. Слід зазначити, що в її розпорядженні (як начальника санітарного потягу) не було жодного лікаря.
“Доводилось воювати за кожний вагон, – згадувала вона. – Відповідні й гарні вагони мали лише штаби, а вони не хотіли їх віддавати. Та все ж таки я зібрала відповідну кількість вагонів, які зараз же наповнились хворими і раненими. Тяжка то була праця, – не було медикаментів, перев’язочного матеріалу, фахового персоналу. Я змушена була з Бірзули ночами їздити на фронт, забирати хворих і ранених, а повернувшись до Бірзули, знову братись за перев’язки і обхід хворих.
Не маючи ліків, я робила порошки із соди і, даючи їх хворим, казала, що вони поможуть, а коли верталася, то мої хворі казали, що їм дійсно стало легше. Виглядає це як байка, але це щира правда. Так я попрацювала кілька місяців...”
Невдовзі Тіна Книшенко очолила санітарний потяг Запорозької Січі отамана Юхима Божка. Рішення про це ухвалила Козацька рада Запорізької Січі. На станції Роздільна довелося їй приймати під свою опіку поранених та хворих на тиф і з інших частин. Врешті, й сама занедужала на тиф. Попри високу температуру, мусила продовжувати працю.
Козаки завзято боронили станцію Роздільну. А українське командування провадило переговори з румунами про переїзд армії через територію їхньої держави. Нарешті домовилися. Почали витягати потяги із запасних торів, а про санітарний, що складався з 25 вагонів, забули. Вже будучи в гарячці, Тіна кинулась до штабу, де їй пообіцяли, що потяг витягнуть на головну лінію і дадуть паротяга. Та даремно чекали поранені. І Тіна вдруге пішла до штабу, де заявила, що не в стані вже більше ходити і благати, бо в неї температура доходить 400. Пригрозила, що коли керівництво покине поранених і хворих, то вічна ганьба впаде на їхні голови. Це подіяло...
Як тільки санітарний потяг рушив, Тіна одразу втратила притомність... Прийшла до пам’яті, коли санітар увійшов до переділу і сказав: “Христос Воскрес!” Тоді вона довідалася, що санітарний потяг був під самим Кишиневом.
Поправившись, Тіна Книшенко наздогнала Запорозьку Січ і невдовзі опинилась із нею в Заліщиках. Почався загальний наступ на більшовиків.
Перейшовши під обстрілом Збруч убрід, козаки з боями вперто посувались вперед. Дійшли до станції Жмеринки. В усіх боях, що вела її частина, Тіна перебувала в першій лінії. В одному з боїв її було легко поранено в ліву ногу.
У “Вільному Слові” в статті “Харитина Пекарчук...” один із її побратимів із Запорозької Січі писав: “Я подивляв відвагу пані Тіни. Вона була тоді й сестрою, і вояком. Коли йшли в атаку на ворога, то Тіна завжди йшла попереду з рушницею в руках, а коли відступали, то Тіна в останній лаві відстрілювалася, і одночасно забирала з поля бою на вози поранених вояків та опікувалася ними, як сестра-жалібниця, за що всі вояки її дуже любили... Для мене особисто і для всіх тих побратимів, що знали тоді пані Харитину і бачили її на фронті та разом із нею рука в руку йшли у бій на ворога, пані Харитина була, є і буде найбільшою героїнею, для котрої не маю слів, якими б її обдарувати і вславити”...
19 жовтня 1919 р. в бою проти денікінців під Тиманівкою козачка Тіна  була поранена в живіт. За три тижні із незагоєною раною вона повернулася до полку...
Коли Запорозьку Січ розформували, Тіну приділили до Гуцульського полку морської піхоти, командиром якого був Ілля Сич. Невдовзі вона перейшла до 1-ї сотні кінного Мазепинського полку Армії УНР. І 6 грудня 1919 р. в її складі Тіна Книшенко (Пекарчук) виступила в Зимовий похід. За цей похід вона була нагороджена жетоном Ордена Залізного Хреста (ч. 1).
Вже після Зимового походу Армії УНР, який завершився з’єднанням із частинами 3-ї Залізної дивізії, у травні 1920 р. під с. Вербка Ямпільського повіту Тіну тяжко контузило. “Мене було послано з донесенням до штабу, – згадувала вона, – большевицька артилерія почала бити по мені, вибух стрільна мене перекинув разом із конем, на обох ногах були порвані сухожилля, на лівій нозі тріснула чашечка. Цим закінчилася моя служба Україні, як вояка. Мушу ще додати, що козаки мене любили і від них ніколи не мала я жодної прикрості”...
Після цього майже до самого відступу на територію польської держави, Тіна вже не могла працювати, бо ліва сторона її тіла, ніби омертвіла... В таборах для інтернованих займалася вишивкою. 1922 року разом зі своїм чоловіком – старшиною Армії УНР Іваном Пекарчуком, з якими побралася ще 1919 року, втекла з польського табору. Якийсь час працювали в Карпатах. Врешті, в червні 1923 р. дісталися Чехословаччини, уряд якої незвичайно доброзичливо поставився до українських емігрантів.
Спершу працювала в “Українській хаті”, а 15 січня 1924 р. вступила на матуральні курси. Іспит за 6 класів реальної школи склала в Празі в травні 1924 року. Тоді ж її зарахували до Української господарської академії в Подебрадах вільною слухачкою (тобто без стипендії). Закінчивши 3 березня 1925 р. матуральні курси, вона вже 5 березня просить Сенат УГА зарахувати її дійсною студенткою... Та невдовзі лікарі виявили в Тіни туберкульоз легень і заборонили жити в Подебрадах, клімат яких був несприятливий для хворих на сухоти. Тому вона попрохала виключити її з академії.
В особистій справі Харитини Пекарчук, що збереглася в архіві Української господарської академії в Подебрадах, є “Власноручний опис життя українки Харитини Пекарчук”. В ньому вона замовчує своє польське походження і весь час наголошує, що вона православна українка...
Харитина Пекарчук на еміграції вела щоденник. На превеликий жаль, він зник разом з усіма фотографіями... На схилі літ Харитина Пекарчук перебувала в будинку для літнього віку людей у Німеччині. На прохання редакції торонтського журналу “Дороговказ” – органу вояцької думки і чину – вона надіслала спогад про свою боротьбу в лавах українській армії. Надрукували його під назвою “Моя служба Україні, як вояка”. Харитина Пекарчук в цій публікації скромно зазначає, що героїнею себе не вважає, “а все що робила, то був молодечий запал і любов до українського народу”.
Врешті, любов до українського народу та випробування, які лягли на її плечі як вояка Української революції, перевтілили її, онучку польського повстанця, “з крові і кості польку”, в прекрасну українку.

Роман КОВАЛЬ

Джерела
Пекарчук Х. Моя служба Україні, як вояка. – Дороговказ. – Торонто.
Особиста справа Харитини Пекарчук. ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1718, арк. 1 – 20.
Харитина Пекарчук (спогад про жінку-героя). – Вільне слово. – 1964. – 8 лютого.

 

ЮВІЛЕЇ І ДАТИ. Жовтень

1 жовтня 1665 р. Петра ДОРОШЕНКА обрано Гетьманом Правобережної України.
1 жовтня 1727 р. Данила АПОСТОЛА обрано Гетьманом України.
1 жовтня 1894 р. народилася Харитина ПЕКАРЧУК, героїня Українських визвольних змагань, начальник санітарного потягу Запорозької Січі Юхима Божка, учасниця Першого зимового походу Армії УНР.
2 жовтня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ руйнує фортецю Кодак.
2 жовтня народився Андрій ВОВК, генерал-полковник Армії УНР.
2 жовтня 1990 р. у Києві розпочалося голодування українських студентів з радикальними політичними вимогами.
3 жовтня 1884 р. народився кубанський бандурист Конон БЕЗЩАСНИЙ, учасник антибільшовицького руху на Кубані.
4 жовтня 1891 р. народився поет Юрій КЛЕН.
5 жовтня 1941 р. на Волині постали перші загони самооборони, які заклали основу УПА.
6 жовтня 1646 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ та Іван СІРКО з 2400 козаками вступили у боротьбу проти іспанців під Дюнкерком на боці французів.
6 жовтня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, оточивши Львів, бере з поляків викуп.
6 жовтня 1701 р. Києво-Могилянській колегії надано статус академії.
7 жовтня 1253 р. на короля Руси короновано Данила ГАЛИЦЬКОГО.
7 жовтня 1905 р. у Катеринославі засновано “Просвіту”.
8 жовтня 1938 р. в Ужгороді створено перший автономний уряд Закарпаття.
9 жовтня 1596 р. відбулася злука православної і католицької церков (Берестейська унія).
10 жовтня 1825 р. помер композитор Дмитро БОРТНЯНСЬКИЙ.
14 жовтня 1942 р. оформилась Українська повстанська армія.
15 жовтня 1615 р. коштом Єлизавети ГУЛЕВИЧ (Галшки ГУЛЕВИЧІВНИ) засновано Київське Братство, а при ньому школу, яка в майбутньому перетворилась на Києво-Могилянську академію.
15 жовтня 1959 р. московський агент Б. Сташинський убив Степана БАНДЕРУ.
16 жовтня 1648 р. Максим КРИВОНІС взяв приступом Високий Замок у Львові.
16 жовтня 1657 р. Іван ВИГОВСЬКИЙ підписав угоду зі шведами, яку підготував Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
18 жовтня 1918 р. проголошено ЗУНР.
19 жовтня 1879 р. народився Микола ПОРШ, член Центральної Ради.
20 жовтня 1814 р. народився український вчений і письменник, член “Руської Трійці” Яків ГОЛОВАЦЬКИЙ.
21 жовтня 1921 р. Василя ЛИПКІВСЬКОГО висвячено на митрополита УАПЦ.
22 жовтня 1894 р. народився Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ, командир 61-го полку ім. Симона Петлюри, командувач Подільської повстанської групи, автор спогадів “Проти червоних окупантів” та інших книг.
23 жовтня 1859 р. у Києві засновано дві українські недільні школи.
24 жовтня 1884 р. народився Микола ЧЕБОТАРІВ, член Центральної Ради, начальник контррозвідки Головного Отамана Армії УНР.
25 жовтня 1625 р. бій козаків під проводом Марка ЖМАЙЛА проти поляків.
25 жовтня 1657 р. Гетьманом України обрано Івана ВИГОВСЬКОГО.
25 жовтня 1859 р. почалася “Азбучна війна” в Галичині (протести проти примусового введення латинського шрифту).
26 жовтня 1612 р. запорожці спільно з поляками здобули Москву.
27 жовтня 1745 р. народився композитор Максим БЕРЕЗОВСЬКИЙ.
27 жовтня 1979 р. помер Євген ОНАЦЬКИЙ, член Центральної Ради, діяч ОУН.
28 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон про державний статус української мови.
29 жовтня 1914 р. Українські січові стрільці здобули перемогу над російськими частинами на горі Ключ.

* * *

А буде ніч – як гострий ніж –
Невідворотна і пекуча...
Серпневий Київ – не Париж!
Тут в сяйві зорянім згориш
На київських казкових кручах.

Гаряча ніч – незрячий ніж,
Де лезо місяця – впівнеба!
Всі вікна – крилами – навстіж!
Шалений Київ – не Париж...
Та нам Парижа і не треба!

Хоч кожну ніч навпіл розріж –
Врятує ніжність від розплати!
Коли над прірвою летиш,
І тільки Київ – не Париж!
Усім містам – і міст, і Мати.

Галина ХМІЛЬОВСЬКА
м. Сімферополь
 

Перший лист українською мовою

Російськомовний громадянин України Юрій Кобилєв, член профспілки робітників ВО “Моноліт”, активно захищає свою родину від посягань державних органів, які прагнуть, щоб він оплачував неіснуючі в природі житлові площі. Намагаючись розібратися в ситуації, Харківське обласне управління у справах захисту прав споживачів, надіслало Юрію Кобилєву листа українською мовою з низкою запитань.
Юрій Кобилєв, хоч ніколи не вивчав української, але у відповідь склав листа саме цією мовою, а потім звернувся до голови профспілки Олександра Зубарєва, щоб той допоміг виправити помилки. Після корекції листа було відправлено.
Ось так Харківське обласне управління у справах захисту прав споживачів, яке виявило зацікавленість розібратися в питанні конкретного громадянина та принциповість стосовно державної мови, викликало у людини бажання оволодіти українською мовою  і практично її застосувати.

Олеся КОВАЛЬ
 

Вчинити як того вимагає Декалог...

Коли я був у Яремчі, звернув увагу на пам’ятник Ковпаку. Поруч нього – недіючий Музей Національно-визвольних змагань.
Пам’ятник Ковпаку дбайливо охороняється, мабуть, тими ж ковпаківцями, які і тепер у пошані, отримують чималенькі пільги та непогані пенсії за особливі заслуги у справі винищення українців. І не знайшовся в Яремчі хоч один націоналіст, який вчинив би як того вимагає Декалог....

Віорел МОЙСЮК, пенсіонер
м. Чортомлик Січеславського краю

Невже так довго чекати?

Потяг хитнувся і поволі рушив. За вікном поплив вокзал. Стиснуло горло...
Я завжди сумую, коли від’їжджаю з Києва. Київ – місто моєї мрії, місто, де мені завжди легко. Як і раніше, повертатися до Севастополя не хочеться. Не люблю я свій “любимый город”, його важку ауру.
І хоча Київ практично весь російськомовний, він лишається містом моєї мрії. І надії. Яким буде Київ, такою й буде Україна...
Їду в напівпорожньому вагоні. А до Києва квитків не було: кияни поверталися з відпочинку. Поруч чоловік надокучливо “розважав” народ, читаючи вголос вірші Пушкіна і Некрасова. Одна пасажирка згадала, що є і в українців поети. От, ця.. Як її? “А, вспомніла – Ліна Костенко”.
Та що Ліна?! Чоловік продовжував навіювати нудьгу, читаючи вірш “Крестьянские дети”. Він напевно був українцем, точніше малоросом – бо час від часу вживав українські слова.
Яким буде Київ, такою й буде Україна...
Я стою на майдані Незалежності неподалік поштампту. Майдан – весь у сонячному промінні. На мені довга сукня. Звертаю увагу, що молодь, яка заполонила головну площу столиці, говорить українською... Всі, всі говорять українською. Не чути жодного російського слова...
Кажуть, коли насниться яскравий, кольоровий сон, в якому яскраво світить сонце, то він обов’язково здійсниться...
Я уві сні бачила майбутнє. Я бачила українську Україну.
Значить їй бути.
Тільки уві сні мені було років 80.
Невже так довго чекати?

Оксана РУМ’ЯНЦЕВА

“Згадаємо”
БЕЗЩАСНИЙ Конон Петрович
(3.10.1884 – 1967)

Кобзар, скрипаль; учасник антибільшовицького руху на Кубані.
Народився в станиці Полтавська на Кубані. Бандурою захопився 1904 року, грав на ній від 1916-го. Через рік розпочав переможну концертну епопею, яка тривала 32 роки (до перелому руки). Грав на бандурах роботи Миколи Домонтовича (8 басів, 22 приструнки), німця-теслі Дехера (12 басів, 22 приструнки), Олександра Корнієвського (14 басів, 35 хроматичних приструнків). Виступав переважно як соліст. У його репертуарі – такі пісні й думи: “Ой, чого ж ти почорніло”, “Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче”, “Ой, з-за гори, з-за лиману кругом Січі Запорожжя москаль облягає”, “Ти, Кубань, ти наша Родіна” та ін.
Під час революції у складі тріо з братом Никоном та Іваном Шереметом був у Кубанській армії. Його виконавській майстерності дав високу оцінку Дмитро Яворницький. При українському педагогічному технікумі ст. Полтавської заснував мішану капелу бандуристів, з якою успішно працював і гастролював по Кубані до першого арешту (2.5.1931).
Гастролював на Північному Кавказі, Дону, Січеславщині, Херсонщині, в Казахстані. В репертуарі мав понад 200 українських пісень і дум. Обробляв пісні для бандури, створював поетичні тексти і музику до них, наприклад, “Пісня-дума про Україну”.
Обвинувачений “як учасник контрреволюційної організації”. 16 серпня 1931 р. засуджений трійкою при ПП ОҐПУ СККІ ДССР до 5 р. позбавлення волі. Помер у м. Слов’янськ-на-Кубані. Реабілітований постановою прокуратури Краснодарського краю від 26 квітня 1990 року.
Вічна пам’ять!

Олексій НИРКО

СОТНИЧЕНКО Свирид
(бл. 1880 – 5.1.1919)
Бандурист, громадсько-політичний діяч, кооператор; член Кубанської ради (1917).
Народився в ст. Пашківській на Кубані. Двоюрідний брат кубанського бандуриста і бандурного майстра Антона Чорного (1891 – 1972). “Це був вельми свідомий та патріотичний козак-соборник, що вірив в одну Українську – козацьку державу” (вислів В. Ємця). Грав на бандурі кубанського майстра. Перші уроки одержав від бандуристів ст. Пашківської. Удосконалював мистецтво гри, навчаючись у Першій кубанській кобзарській школі (1913). Учень Василя Ємця. Виступав як соліст та у дуеті з дружиною – Настею Сотниченко.
Розстріляний денікінською контррозвідкою в м. Катеринодарі разом із національно свідомими козаками-чорноморцями (українцями) Євдокимом Плохим, Василем Тараном та Іваном Шпаком.

Олексій НИРКО

Думки до виборів

У хорі загальної брехні голос істини звучить дисонансом

Щоб зараз говорити правду, треба бути дурнем.
Народ не тільки жертва, але й співавтор антинародного режиму.
У критичні періоди історії перемагають не виважені, а запеклі.
Із двох бід народ, як правило, вибирає звичне.
Кожна країна має таких олігархів, на які заслуговує.
Найкращий пам’ятник жертвам – вирок їхнім катам.
Вчимося на помилках минулого робити нові помилки?
Лідеру важче задовольнити амбіції прихильників, ніж боротись із супротивниками.
Політика полягає у виборі між неприємним і згубним.
Як би погано не говорили б про наших вождів, вони думають про нас ще гірше.
Нашому народу стільки вже наобіцяли, а йому все мало!
Ні на що не здатні здатні на все.
Коли народ і влада помиляються одночасно, найнебезпечніше – мати рацію.
Пам’ятка виборцю: голосуйте за того, хто обіцяє менше за інших, – менше буде розчарувань.
Як багато тих, що вміють передбачити і як мало тих, що вміють запобігти.
Хто б не переміг – переможе мафія.
Вибори ще не завершились, а результати вже розчаровують.
Чи варто відволікати вождів своїми проблемами від турбот про наш добробут.
Як вижити при такому електораті?
Краще наобіцяти, ніж бути малослівним – народ любить щедрих.
Яка політична повія не мріє стати політичним сутенером?
Ніщо так не згуртовує стадо, як огорожа виборчого блоку.
Народ вже нікому не вірить. Хіба тим, хто красиво бреше.
Переможе той, кого підтримає мафія.
Народу не треба демократичних утопій, йому потрібна демократія. Хоча б ілюзорна.
Кожен політик є тією сволотою, проти якої так палко виступає.
Головне для кандидата – не опуститися до власного рівня.
Клан кланом вибивають.
Кандидати від народу! Не забувайте: занадто світлий імідж не практичний.
Не дамо пограбувати Батьківщину, краще самі пограбуємо.
Забути про народ? Коли він за тебе ще не проголосував?
Якщо президент вважає опозицію поганою, що заважає йому призначити гарну?
Обіцянки існують для того, щоб їх озвучувати, а не виконувати.
Ми ще не створили народ, гідний програм кандидатів.
Поранив опонента словом – добий його замовчуванням.
Мало того, що їм нараховують зарплату, так вони ще хочуть її отримувати.
Чим більше для народу робиш, тим більше він нахабніє.
Найкраще передбачає погоду той, хто її робить.
Мовчання народу – золотий запас держави.
Інтереси народу – політичні вітрила піратів.
Вибір із двох бід до добра не доведе.
Дві найпоширеніші хвороби політиків: словесний понос до виборів і провали пам’яті після.
Йдучи на вибори, сто раз подумай за яку команду негідників віддати свій голос.
І таємним голосуванням можна виявити мільйони дурнів.
Зараз повнокровне життя тільки в паразитів.
У політиці вигідно бути наволоччю, тільки завелика конкуренція.
Чисті руки лише в тих політиків, які роблять брудну роботу чужими руками.
Якби я знав, хто переможе, був би непереможним.
Мовчазна більшість матюкається все голосніше.
*Мені є що сказати з приводу виборів, тому я краще помовчу.
Чи є сенс говорити на чистоту, коли навколо тільки бруд?
*Всі старі злодії вже накрались, тому виберемо нових?
Хто багато обіцяє, той ще більше візьме.
А як проголосує Центрвиборчком?
Поганий той політик, який у разі поразки не оголосить вибори сфальшованими.
Чим більше голосів віддано за кандидата на виборах, тим більшим тираном він буде.
І ця темна історія була колись світлою мрією?

Редакція “НН”



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ