 Що відчуваю я, коли чую на вулиці, як підлітки вмикають російську музику? Коли, забираючи дитину зі школи, бачу її однолітків, які спілкуються російською? Коли на локації хлопці з мого взводу спокійно слухають і дивляться москвороті відосики?
Та, мабуть, те саме, що відчував Микола Міхновський 102 роки тому. Відчуття, що ми програємо Україну. Що справа всього мого життя, яка присвячувалася не власному добробуту, а добробуту всієї моєї України, виявилася нікчемною. Що людям не так вже і важлива та мова, щедрівка, колядка, писанка... Їм же ж можна жити і на вулиці Гагаріна, ходити біля пам’ятника Пушкіну, святкувати “васьмую марту”. І матюкати звуки російських шахедів, які заважають слухати звуки російського Висоцького.
Тому розумію вчинок Міхновського.
Честь Будівнику української національної держави!
І світла пам’ять. Микола ШИЛО, військовослужбовець
Від редактора. Друже Миколо, Ваш відчай розумію, але я свого часу писав, що ми й маємо підстави для агресивного оптимізму. Попри все. Все ж шанс у нас є. Продовжую вірити в диво. Дякую за захист України! Козакові Шилу слава! 
|
