Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Липень 2004


«Незборима нація» Число 7 (221) Липень 2004 р.

“Остання з роду Скоропадських”

22 червня в Київському міському будинку вчених відбулась презентація книги з сумною назвою “Остання з роду Скоропадських”. Її автором є найменша дитина останнього Гетьмана України Олена Отт-Скоропадська. За її участі й відбулася ця презентація.
Хоч пані Олена і володіє українською мовою, але написала книгу спогадів німецькою, якою повсякчас користується в Швейцарії, де вже понад піввіку проживає зі своїм чоловіком Людвігом Оттом...

 
Вперше з Оленою Отт-Скоропадською я запізнався у вересні 2000 року. Познайомила нас добродійка Світлана. Наслідком знайомства стала участь Олени Павлівни у вечорі Історичного клубу “Холодний Яр” в Київському міському будинку вчителя. Під час її виступу сталася незвичайна подія: кілька сот учасників вечора, більшість яких є духовними нащадками Симона Петлюри (який підняв повстання проти гетьмана Павла Скоропадського), влаштували їй грандіозну овацію. Я сприйняв це як визнання заслуг роду Скоропадських перед Україною та своєрідне вибачення за антигетьманське повстання наприкінці 1918 року. Мені здалося, що в цей момент сталося історичне замирення... Олена Павлівна здивовано перепитала мене: “Це прихильники Петлюри?..” Я ствердив.
Вона не могла начудуватися...

Олена Павлівна народилася 5 липня 1919 року на еміграції, в Німеччині. Україну вперше відвідала, коли їй вже йшов 83 рік. Тож чи дивуватися, що її брат Данило і сестра Єлизавета, які впродовж років проводили свої літні вакації в Тростянці та Полошках під Глуховим (а відтак виростали в українському середовищі) були природнішими українцями?
Під час наших перших зустрічей у 2000 році Олена Павлівна щиро призналась мені, що не вона, а її сестра Єлизавета була найбільшою, найпалкішою українкою серед нащадків Гетьмана України. Про це Олена Отт-Скоропадська відверто пише й в презентованій у Києві книзі.
В книзі є розділ “Лілі”, присвячений сестрі Єлизаветі. Подаю фрагмент із нього: “Лілі якось розповіла мені... – писала Олена Павлівна, – що вона завжди, ще дитиною цілком свідомо почувала себе українкою. Коли родина на літні місяці виїздила до своїх маєтків в Україні – Полошок і Тростянця, Єлизавета це завжди сприймала як своєрідне повернення додому. Ще маленькою дитиною, ще не вміючи писати, вона почала систематично вивчати українську мову... Значно пізніше, вже в Берліні, вона дуже здивувала професора Кузелю, співупорядника грубого українсько-німецького словника, своїм точним знанням полтавських ідіом...
Під час свого останнього року навчання в гімназії в Орлі Лілі познайомилася з молодою вчителькою, яка була переконаною українкою. Від неї Лілі вперше дізналася про український незалежницький рух. Лілі почала серйозно цікавитися українською історією... Вона з трудом вивчала напам’ять довжелезні поезії Шевченка, пройнялась їхнім гарячим патріотизмом...
В Лілі, поряд із захопленням усім українським, розвинулося також глибоке заперечення всього російського. Це... було однією з причин... пізніших напружень, які виникли в еміграції поміж Лілі й нашою матір’ю (з походження росіянкою. – Ред.)... Лілі (часто) ображала матір гострим зневажливим зауваженням то про російську книжку, яку саме з задоволенням читала мати й розповідала про неї, то про її давніх російських друзів...”
Від дитинства Лілі обожнювала свого батька. “Він для неї був героєм”.
І коли наприкінці квітня 1918 року Павло Скоропадський став Гетьманом України, для неї це була величезна радість, вона вбачала в цьому “втілення своїх ідеалів”. Єлизавета “піддалася... загальному настрою ентузіазму в будівництві нової української Гетьманської Держави. Давнє минуле з давніх гетьманських часів знову ожило для неї в особі батька, – пише Олена Отт-Скоропадська. – Молоді, та й старші пани з батькового оточення захоплювалися Лілі: молода гарна Гетьманівна, й до того ж справжня українська патріотка, Лілі від самого початку стала серед прибічників Гетьмана свого роду іконою, в кожному разі, найулюбленішим членом нашої родини... Лілі пережила падіння Гетьманату як велику особисту катастрофу... Її улюбленого батька, який... присвятив себе Україні, оголосили поза законом. Це було для неї незбагненним... Тяжко страждала Лілі через втрату Батьківщини...” Поруч із Данилом Єлизавета стала найближчим співробітником батька, виконувала роль його секретаря. І була щасливою, що може так тісно співпрацювати з ним...
Загальновідомо, що найпереконливіше про батьків свідчать їхні діти. Діти Павла і Олександри Скоропадського свідчать про своїх батьків із найкращого боку.

Наприкінці цієї короткої – і зрозуміло, неповної – розповіді про книгу “Остання з роду Скоропадських”, хочу сказати, що переклад із німецької зробила Галина Сварник, а мовну редакцію здійснила Софія Скирта. На мій погляд, свої обов’язки і пані Галина, і пані Софія виконали фахово. Книга читається незвичайно легко, він неї важко відірватися. Зачаровує тон – інтимний, відвертий, довірливий. Можна впевнено стверджувати, що Олена Отт-Скоропадська має письменницький хист.
На презентації в Будинку вчених виступили академіки Ярослав Яцків (ведучий) та Ярослав Дашкевич, професор Павло Сохань, директор Музею гетьманства Галина Ярова, к. і. н. Ірина Пасько, депутат Верховної Ради України 1-го скликання Олесь Шевченко, отець УАПЦ Володимир, письменники Володимир Пасько та Роман Коваль, дослідник біографії Павла Скоропадського Василь Ульяновський, вільний козак Олександр Мазур і перекладач Галина Сварник. Валентина Мельникова і Наум Коломенський співали романси на слова українських й російських авторів. На жаль, не досидів до кінця презентації Олександр Биструшкін, здається, єдина офіційна особа, яка представляла українську державу.
Вшанували автора посол Швейцарії та колишній посол України в Швейцарії пан Бершада. На завершення вечора з віночком українських пісень виступив дитячий хор “Джерело”.

Наприкінці книги Олена Павлівна зізнається, що разом зі своїм чоловіком Людвігом Оттом довший час жила спокійним і забезпеченим життям швейцарських громадян. “І тут раптом усе змінилося: Україна стала незалежною державою. Велика надія моєї родини, якій вона віддавала всі свої сили і яка визначила все її життя, нарешті здійснилася. І саме мені, котра ніколи ані Україною, ані політикою української еміграції не переймалася, єдиній із нашої родини довелося пережити це щастя... Наше життя набрало тепер зовсім іншого перебігу. Зі спокійним життям швейцарських пенсіонерів було покінчено. Відтепер у нас усе закрутилося навколо України. Ми знову стали молодшими, у нас з’явилися нові інтереси, багато нових українських друзів... Україна стала центром нашого життя. Те, що так сталося зі мною, мабуть, природно випливає з мого походження. Але те, що так стало і для мого коханого чоловіка, є для мене великим щастям, ще одним, яке я можу пережити завдяки йому”, – так закінчує свою книгу Олена Павлівна Отт-Скоропадська.
Побажаймо доброї читацької долі книзі!
Вклонімося великому роду Скоропадських!

Роман КОВАЛЬ

 

ЮВІЛЕЇ І ДАТИ. ЛИПЕНЬ

1 липня 1918 р. Гетьман України Павло СКОРОПАДСЬКИЙ заснував у Кам’янці-Подільському Український державний університет.
1 липня 1951 р. у Торонто відкрито пам’ятник Тарасові ШЕВЧЕНКУ.
1 липня 1990 р. у Львові вийшло перше число народного часопису “За вільну Україну”.
3 липня 1705 р. в Києво-Могилянській академії поставлено драму Феофана ПРОКОПОВИЧА “Володимир”.
5 липня 1919 р. народилася Олена Отт-Скоропадська, дочка Гетьмана України, автор книги “Остання з роду Скоропадських”.
5 липня 1986 р. помер Ярослав СТЕЦЬКО, голова Проводу ОУН.
6  липня 1672 р. гетьман Петро ДОРОШЕНКО в союзі з турками розбиває поляків над Бугом.
8 липня 1659 р. гетьман Іван ВИГОВСЬКИЙ розгромив московське військо під м. Конотопом.
8 – 10 липня 1709 р. відбулась битва під м. Полтавою військ гетьмана Івана МАЗЕПИ і шведського короля КАРЛА XII проти війська московського царя ПЕТРА І.
10 липня 1073 р. помер Антоній ПЕЧЕРСЬКИЙ, релігійний діяч Київської Русі.
11 липня 1056 р. народився НЕСТОР, літописець Київської Русі, автор “Повісті временних літ”.
12 липня 1580 р. Іван ФЕДОРОВ в Острозі видав першу в Україні друковану кирилицею “Острозьку Біблію”.
13 липня 1874 р. народився письменник Марко ЧЕРЕМШИНА.
14 липня 1808 р. помер український композитор Артем ВЕДЕЛЬ.
15 липня 1015 р. помер ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ.
15 липня 1834 р. відкрито університет СВЯТОГО ВОЛОДИМИРА в Києві.
15 липня 1944 р. постала Українська головна визвольна рада (УГВР).
16 липня 969 р. померла княгиня ОЛЬГА.
16 липня 1990 р. Верховна Рада ухвалила Декларацію про суверенітет України.
17 липня 1846 р. народився мандрівник і науковець Микола МИКЛУХО-МАКЛАЙ.
17 липня 1871 р. народився український музикознавець і фольклорист Філарет КОЛЕССА.
18 липня 1946 р. на еміграції відновлено Спілку української молоді.
19 липня 1918 р. у Канаді постала Українська греко-православна церква.
19 липня 1944 р. почалася битва дивізії “Галичина” проти Красної армії під Бродами.
20 липня 1863 р. вийшов “Валуєвський указ” російського уряду, який забороняв видання наукових, педагогічних і релігійних книг українською мовою.
20 – 23 липня 1919 р. частини Окремого корпусу Січових стрільців під командуванням Євгена КОНОВАЛЬЦЯ розбили Богунську дивізію Миколи ЩОРСА.
21 (27 – за документами) липня 1929 р. народився Іван ГНАТЮК, поет, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка.
21 липня 1944 р. загинув Микола ПАЛІЄНКО, Генерального штабу підполковник Армії УНР, командир важко-гарматного дивізіону  дивізії “Галичина”.
23 липня 971 р. князь СВЯТОСЛАВ під Доростолом (Болгарія) уклав мир із греками.
25 липня 1687 р. Івана МАЗЕПУ обрано Гетьманом України.
27 липня 1649 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ переміг поляків під Збаражем. У бою загинув полковник Станіслав МОРОЗЕНКО.
27 липня 1919 р. загинув Матвій ГРИГОР’ЄВ, Головний отаман Херсонщини і Таврії.
29 липня 1849 р. народилася Олена ПЧІЛКА, українська письменниця, мати Лесі УКРАЇНКИ.
29 липня 1865 р. народився галицький митрополит Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ.
30 липня 1889 р. народився Олександр ШУЛЬГІН, державний і громадсько-політичний діяч, дипломат, член Української Центральної Ради та Малої Ради, міністр закордонних справ УНР в екзилі, голова уряду УНР в екзилі.
30 липня 1899 р. народився Володимир ГОРБОВИЙ, провідний діяч ОУН.
30 липня 1919 р. 2-й корпус Української галицької армії розбив більшовиків біля м. Деражні.
30 липня 1920 р. постала Українська військова організація під проводом полковника Євгена КОНОВАЛЬЦЯ.
31 липня 1649 р. у бою проти польсько-литовського війська загинув полковник Михайло КРИЧЕВСЬКИЙ.


Історичний клуб “Холодний Яр” та редакція газети “Незборима нація” щиро вітають із 75-літтям активного учасника українського руху 1990-х років Віктора ДАНИЛЬЧЕНКА. Бажаємо, щоб зусилля Ваші, дорогий пане Вікторе, проросли в серцях молодого покоління, щоб молодь наша була такою ж завзятою, бойовою і непоступливою як Ви.
Довгих років життя! Та продовження праці в ім’я нашої Батьківщини.

Історичний клуб “Холодний Яр” та редакція газети “Незборима нація” висловлюють співчуття активістам національного руху Олександру та Леоніду Черненкам із приводу смерті їхнього батька
Миколи Андрійовича ЧЕРНЕНКА,
який відійшов у засвіти 11 червня 2004 року на 80 році життя.
Нехай запорізька земля Йому буде легенькою!

Іллінська церква

Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України...
Тарас ШЕВЧЕНКО

Не домовина і не диво з див –
Міцна фортеця, злих змагань нестямок:
Її великий гетьман спорудив,
Щоб з тилу прикривати зграбний замок.

Загарбники вчащали: бунтівниць-
кий дух приборкати і силоміць
Нас причастити, викрасти з божниць
Оклади золоті, ясних дівиць
Поцупити, саєти ще й верети...
Тоді з церковних вікон, як з бійниць,
Гарикали гармати й фальконети.

Тут полюбляв молитися кріпак,
Приходили загони гайдамак,
Бурсак бував утеклий і варнак,
Співав кобзар, канючив міхоноша,
І не одна потопа зловорожа
Прокочувалась.
                          Онде загорожа
З колючки. Он іржавіє баняк.
І провесна буяє прехороша.
Все, як годиться. Та біда: ніяк
Богдана ми не знайдемо й Тимоша.

Хитаються підступні терези:
Ця шалька вгору йде... ні, та повище...
Не вовкулак у хащах дерези –
Пияк звичайний оковиту хлище.
І зяє замчище, мов пустирище.

Не треба тліти серцем, поєлику
Ми ж юрму бачимо багатолику
Палких козачок, мужніх козарлюг:
З усіх довколишніх горбів, яруг
Вони зібрались на військовий круг.
Свічки в руках, плечима до плечей,
У мороці суцільному ночей
Обороняють, як було справіку,
Приховане від заздрісних очей.

Іван Гнатюк – поет-вершник

Ще з дитинства Іван Гнатюк був запальний, вибуховий, одержимий у своїй впертій вдачі та надзвичайній затятості. Не битий батьком – не знаходив собі місця. “І в кого воно таке вдалося?” – не один раз виривалося у батьків.
Невже гени прадіда, який палив польські маєтки, відродилися в непокірній душі малого Івана?
Але ж він бунтував проти батьків, а не проти людської несправедливості.
Коли батько бив його за чергові збитки, Іван  “мовчав, як заклятий” – не плакав і не просився. І хоча під час щоденного побиття лютував на батька, згодом шкодував-таки, що йому більше не пощастило “почути на собі гарячого дихання батькового ременя”.

Наступив історичний вересень 1939 року. В рідне село Дзвинячу прийшла орда. “Кавалеристи їхали безладно на худющих забрьоханих шкапах, одягнуті в пообтріпувані шинелини, а на головах замість військових кашкетів мали якісь чудернацькі шапки з високими пляшкоподібними ріжками зверху й нашитими спереду червоними п’ятикутними зірками… – згадував Іван Гнатюк в своїх “Стежках-дорогах”. – Мати глянула на ту кавалерію й сказала батькові нишком: “Федьку, то ті самі, що в революцію на таких же конях босими вигуцькували в мотузяних стременах, – їй-Богу, ті самі!”
Так в село Дзвинячу, що на Тернопільщині, знову прийшла орда нащадків Чинґісхана з червоними зірками на лобі...
Чи варто описувати традиційний “бєспрєдєл” ординців?..
Зауважу лише, що десятилітньому Іванові закарбувалося, що “люди потайки молилися й чекали Божої кари на них – чекали Страшного суду”.
І Страшний суд наступив – але не для катів, а для жертв...
Не дивно, що “німців зустрічали як визволителів”... Люди святкували німецьку перемогу, як свою.
Коли ж німці розкрили підземелля Вишневецького НКВД і повитягували облиті спеціальним вапняним розчином зчорнілі трупи з позабиваними в черепи костилями та іржавими цвяхами, з повідрізуваними носами, вухами, жіночими грудьми, безмежному жаху і обуренню селян не було меж. Не дивно, що по селах почалися стихійні жорстокі самосуди над совєтськими активістами. Люди готові були йти разом із німцями доганяти росіян і мститися, мститися, мститися...
Але у німців не вистачило розуму скористалися народним обуренням проти московської комуни і використати його у боротьбі проти спільного ворога. Німці самі почали поводитись як окупанти – хай у сто разів культурніші, але все ж таки дикі у своїй жорстокій зверхності над українцями.

Під впливом прочитаних повістей Юрія Горліса-Горського та Андрія Чайковського у чотирнадцятилітнього Івана викристалізувався власний життєвий ідеал – мужнього, відважного, справедливого вершника на баскому коні з шаблею наголо, який пробивався крізь лави ворогів і, визволивши бранців, переможно повертався з ними в Україну.
Мрії про терпіння в ім’я українського народу вже тоді стали для нього внутрішньою потребою. І ці мрії здійснились – життєвий шлях Івана Гнатюка, який він сам собі накликав, виявився невимовно тяжким і достойним...
Навіть перший – дитячий ще – вірш Івана Гнатюка виявився пророчим для нього:
 
Бийтесь до загину, –
Самозречено захищайте
Рідну Україну!

Написавши вірша, Іван Гнатюк все життя, наче прив’язаний до цих рядків ланцюгами обов’язку, в найтяжчих умовах самозречено служив Батьківщині.
Його світогляд формувався в часи чотирьох окупацій – польської, російської, німецької і знову російської – на тлі розгортання Національно-визвольної боротьби проти завойовників. Спалахи жорстокої міжнаціональної боротьби стискували його безкровні губи, які, здається, і сьогодні, ніколи не розтуляються в посмішці.
Як, скажіть, забути Шпиківську трагедію, коли польська поліція, обклавши на майдані в центрі села соломою сорок українських немовлят, облила їх бензином і спалила на очах матерів?! Після того, як дитячий писк затих, розстріляли й жінок.
Бачив Іван і як український повстанець – хай і без особливого бажання – вбив дівчину і жінку – тільки за те, що вони були польками. Після цього трагічного епізоду Іван повертався додому з “важкою провиною в серці”.
Сонце, здавалося, “закутувалося чорним крепом” від нескінченних смертей знайомих і незнайомих, друзів дитинства та рідних, патріотів і тих, хто керувався принципом “моя хата скраю”.

Надходив час смертельних випробувань і для Івана.
Свій перший арешт він пережив улітку 1944 року. І хоча в руках НКВД пробув лише добу, але це була доба нескінченного і найжорстокішого побиття п’ятнадцятилітнього хлопця російськими вбивцями-професіоналами.
Скільки в житті Івана Гнатюка було днів та місяців несамовитого, садистичного побиття – прикладами рушниць, дулами автоматів, натренованими кулаками єрмолаєвих, коблєкових, пожидаєвих, ґузєвих?! Незрозуміло, як вони не забили до смерті й тоді, в 1944-му, п’ятнадцятилітнього, і пізніше, вже дорослішого. Катів бісило те, що скільки не бий “заїку із Дзвенячі” – Іван із дитинства затинався – не виб’єш із нього ні слова.
Кати, як на підбір, були присадкуваті, вилицюваті, часто руді, з м’ясистими носами, короткою шиєю – викапані москалі, зазначав Іван Гнатюк...
Безперервний стогін стояв над українською землею.
В той час єдиною втіхою для людей була скорботна музика у райцентрах на похоронах енкаведистів, що гинули полюючи за українськими партизанами. Ця музика зігрівала людські серця.
1947 року Іван Гнатюк (під псевдом Іван Недоля) стає інформатором – і поетом! – районного проводу ОУН. Небезпека арешту змусила його попрощатися з домівкою. Поцілувавши батьківський поріг і “сторожко відчинивши двері”, пішов Іван у темряву – і сліпуче світло! – свого життя.
За чотири дні перед новим, 1948 роком, у Бродах його було заарештовано... На вирок – після найжорстокіших чотиримісячних допитів, на яких не видав жодного прізвища – він, худесенький і блідий, ішов із піднесеною головою, ніби його “вели не на засідання трибуналу, а до шлюбу”.
20 квітня 1949 року Івана Гнатюка було засуджено на 25 років сибірської каторги та 5 років позбавлення громадянських прав. І цей вирок за мірками росіян був гуманний, адже Гнатюк “перевихованню” не підлягав. Тільки смерть могла зупинити його. А зараз вже і вона не зупинить українського поета, вірші якого таки дійшли до нас.

“Спогади... На самоті, перебрати день за днем, рік за роком те, що вже збігло в минуле, відтворити в собі пережиті радощі й болі, пережити їх ще раз і ще раз... Болючу привабливість цього “заняття” знає лише той, хто має що згадувати: хто любив і ненавидів всією душею, хто знає смак голоду й музику небезпеки, хто зустрічався на вузькій доріжці віч-на-віч зі смертю, чув її віддих і... щасливо розминувшись – показав їй у слід “дулю”.
Хто написав ці слова?
Іван Гнатюк? Ні. Це слова його попередника – Юрія Горліса-Горського. Але точно так міг у своїх “Стежках-дорогах” сказати й Іван Гнатюк.
Ось декілька таких спогадів.
Етап Львів – Іркутськ. Особливо запам’ятався лютий конвоїр-білорус: під час свого чергування він просто не давав бранцям дихати.
“Я довго терпів, – згадував Іван Гнатюк, – щоб не зчепитися з ним, але врешті не витерпів: сів на верхніх нарах поблизу вікна майже в самому кутку вагона, на розі якого стояв той конвоїр, і, не виглядаючи з-за ґрат, щоб не потрапити під його кулю, став дорікати йому за нелюдську жорстокість... Спочатку він забороняв мені говорити, погрожував, що викличе начальника конвою або сам прикінчить мене... але коли побачив, що його погрози на мене не діють, замовк і не обзивався аж поки я не виговорився. Як не дивно, але після того дня він зовсім змінився: до кінця нашого етапу не забороняв нам ні у вікно дивитися, ні співати, ні перемовлятися з людьми на зупинках, не помічав, коли вони щось передавали крізь вікна, навіть сам частенько давав нам то пачку махорки, то буханець хліба, то якесь недороге печиво, купуючи його, мабуть, за свої копійчані гроші. Ми не раз і зловживали його добротою, але він удавав, що нічого не бачить і не чує”.

“Лиш на Колимі, в неволі, по-справжньому збагнув я, – писав Гнатюк, – Шевченкові слова болючого розпачу: “І знов мені не привезла нічого пошта з України”, – ми жили тільки листами – чеканням їх і надією поговорити в них із родиною – тією кревною снагою, що живила наш дух на чужині, зігрівала серця у безпросвітній тузі за Україною. Але який нестерпний біль обпік моє серце, коли я, отримавши листа, довідався, що моя молодша сестричка Оля в п’ятнадцятилітньому віці з місяцями вийшла заміж за... росіянина! Я вперше за довгі літа каторжної муки не стримався і гірко заплакав над її долею та над самим собою: легше мені було б, якби вона померла, ніж мала вийти заміж за москаля – за ворога”.

“Чи не найпильніше, – згадував Іван Гнатюк, – стежили наглядачі за тим, щоб у в’язниці не було чути співу: спів у їхньому розумінні – це заклик до непокори, до бунту. Може, вони й не помилялися... – саме пісня довгими роками живила наш дух у боротьбі за волю... Будь-чия спроба заспівати в камері – проймала тюремників шаленою люттю й тривогою, зразу застосовувалася найтяжча кара до всіх в’язнів, незалежно, чи хто один співав, чи більше. Але ж усім відомо, що заборонений плід – найсолодший”...

Життєвий шлях Гнатюка проліг через дві в’язниці, безліч етапів, три пересилки та п’ять спецтаборів. Один із них – Аляскітівський – був найвіддаленішим політичним табором: етап до нього – від Магадану – становив 1200 км.
Скільки разів смерть стояла в узголів’ї незнаного українського поета?! Хіба можна полічити?! І ніколи в ці, здавалось, останні хвилини не думав із жалем про себе, про свою гірку долю, про загублені молоді літа. В ці хвилини він з тугою думав про Україну, про рідних, про матір, перед якою відчував невимовну провину. Так було, коли вмирав у крижаній воді на цементній підлозі берлагівського карцеру, коли “подумки просив Бога, щоб осінив матір своєю ласкою”.
Надзвичайною підтримкою для Івана Гнатюка були власні вірші. Він розумів, що життя без них втратить сенс. Так і занотував: “Якщо не писатиму віршів – скоро загину”. І високі українські поезії творились серед гранітних сопок, у бараках, карцерах, у вольфрамових шахтах...
Безпросвітна неволя, вічний голод і холод, сіре й одноманітне життя, туберкульоз та інші хвороби, постійні жорстокі побиття на вахті, нервове виснаження часто призводили до того, що побратими кидалися – на втіху ворогам – один на одного. Так сталося і з Гнатюком та його товаришем Миколою Волощуком. Аж сорочки порвали один на одному.
Коли Гнатюк довідався, що чекісти “підскакують від радості, що “бендеровци” побилися”, зайшов до Волощука і, “не привітавшись, переповів, карбуючи кожне слово, про щойно почуту зловтіху: “Вдягайся – візьмемося попід руки і будемо проходжуватися по зоні – хай не тішаться, кляті!”
Так і ходили по зоні, сердиті один на одного, не зронивши жодного слова. “При зустрічі з кимсь показували один одному зуби, ніби усміхаючись: національна згуртованість була вищою і дорожчою за особисті емоції!”

Іван Гнатюк ніколи не мав ні найменшого страху перед катами. “(Ми) не шукали правозахисту в концтабірної адміністрації, – згадував він, – а боролися”...
Та і як можна було шукати захисту у садистів?
Один із них, начальник табору майор Ґузєв, патологічний антиукраїнець, любив повторювати: “Мнє нє нужна ваша работа, я буду вас мучіть, мучіть, мучіть, пака ви нє падохнєтє”.
Боротьба за українську честь і гідність завершилася моральною перемогою. Спочатку “під нари” позаганяли карних злочинців, які були першими помічниками вохрівців та чекістів. Потім змусили рахуватися з собою табірне начальство. Той же Ґузєв якось “на зборах договорився до того, що, мовляв, поки не було в таборі Гнатюка, то він був начальником, а тепер Гнатюк заводить свої порядки...”

Відчуваю, як сьогодні поета-вершника Івана Гнатюка наскрізь пронизує мрія, яку колись так лірично висловив Юрій Горліс-Горський: “Коли я впаду... мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце...”
Іван Гнатюк виповнив мрію Горліса-Горського: він став на його місце.
Хто ж стане на місце Івана Гнатюка?!

Роман КОВАЛЬ


  Степану Ленкавському – 100 років!

“Здобудеш Українську державу або згинеш в боротьбі за неї”, – кому з борців за свободу нашої Батьківщини не відома ця фраза?
Це навіть не фраза, а кредо цілого покоління героїв.
Автором цього кредо є Степан Ленкавський.
Народився він 6 липня 1904 року в с. Угорники Станіславського повіту в родині о. Володимира Ленкавського і Марії з Антульських. Свого хлопчика батьки назвали на честь діда – Степан Ленкавського, “трибуна українського селянства Жидачівщини”.
Світогляд малого Степана формувався під впливом постання у Галичині Західноукраїнської республіки та боротьби проти польських загарбників за свободу рідного краю. Важливу роль відіграло й те, що майже всі професори в гімназії, де вчився Степан, були учасниками Визвольних змагань.
Вже з середини 1920-х років він розпочав активну діяльність у націоналістичному русі, ставши провідним членом Організації вищих класів українських гімназій, членом проводу Союзу української національної молоді.
1928 року разом зі С. Охримовичем та І. Габрусевичем брав участь у редагуванні першого нелегального націоналістичного видання для молоді – журналу “Юнак”, був співробітником “Українського голосу” (в 1929 – 1932 рр. виходив у Перемишлі) та “Бюлетеня КЕОУН на Західноукраїнських Землях (ЗУЗ).
Степан Ленкавський – учасник 1-го Конгресу проводу українських націоналістів у Відні (28.1. – 3.2.1929). З лютого 1929 р. увійшов до складу першого проводу ОУН на ЗУЗ, був референтом ідеологічного відділу. Влітку 1929 р. він уклав “Декалог” (“Десять заповідей українського націоналіста”), в якому виклав основні морально-етичні засади учасника Національно-визвольних змагань. Ось вони:
“Я дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя.
1. Здобудеш Українську державу, або згинеш в боротьбі за неї.
2. Не дозволиш нікому сплямити слави, ні честі твоєї нації.
3. Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань.
4. Будь гордий з того, що ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризубу.
5. Пімсти смерть великих лицарів.
6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба.
7. Ненавистю та безоглядною боротьбою приймаєш ворогів своєї нації.
8. Не завагайся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.
9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе зрадити тайни.
10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української держави”.

Вперше Декалог був поширений як вкладка до “Сурми” в червні 1929 року і відтоді став справжнім “Вірую” для українських націоналістів...
1931 року польська поліція заарештовує Степана Ленкавського. У вересні 1932 р. під час процесу “Конгресівців” його засуджено на чотири роки.
1939 року після розколу в ОУН Ленкавський став на бік Степана Бандери. Від квітня 1941 р. він – референт пропаганди. В липні 1941 р. його, як одного із ініціаторів проголошення Української держави, заарештувало гестапо та ув’язнило в концтаборі Аушвіц. Подібна доля чекала й інших членів ОУН. Репресії німців проти членів націоналістичного руху переконливо спростовують комуністичний міф про ОУН як нібито колаборантів Гітлера...
В повоєнний час Степан Ленкавський жив у Німеччині, був членом проводу закордонних частин ОУН. Після загибелі Степана Бандери очолював провід ОУН (1959 – 1968), згодом керував відділом пропаганди, редагував газету “Шлях перемоги”.
У вічність Степан Ленкавський відійшов 30 жовтня 1977 року, залишивши нащадкам приклад взірцевого служіння Батьківщині, підтвердивши поетичні рядки, що характеризували життя цілого покоління нескорених і мужніх: “Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою”.

Юрій КОЛОМІЄЦЬ
с. Селище Баришівського р-ну Київської обл.

Другові на дорогу

Лариса Кардаш, вірна помічниця визначного диригента, організатора багатьох українських оркестр у США та Канаді маестро Василя Кардаша, надіслала до редакції “НН” кілька матеріалів із різних газет, у т. ч. й еміграційних. Автором їх є Василь Кардаш. Один із них називається “Другові на дорогу”. Присвячений він пам’яті діяча ОУН Івана Шевчука, який трагічно загинув на чужині 18 липня 1971 року. Посмертна згадка написана незвичайно емоційно і талановито. Вона стала достойним епілогом життя достойної людини. Про життя і боротьбу Івана Шевчука ми, сучасне покоління, нічого не знали. Отож публікуючи фрагменти зі спогаду Василя Кардаша (також вже покійного) “Другові на дорогу”, спом’янемо обох друзів-товаришів, яких життєва стежка завершилася далеко від Батьківщини. Вічна їм пам’ять!

***

Дорогий Друже Івасю! Найдорожчий мій Друже!
Ще так недавно... гостювали ми у Тебе, а сьогодні приходиться прощати Тебе...
...Ти виростав у високопатріотичній родині свідомого села Шарпанець на національно розвинутій Сокальщині; виростав на непогаслій легенді слави минулих днів, виростав в атмосфері окупантського гніту Польщі. Ти –  один із тих, про кого можна сказати, що кров невинно замордованих була їм повитухою, скрипіт шибениць – колискою, а зойки катованих – замість колискових пісень вколисували до сну. Акції українського націоналістичного підпілля були основним кермом Твоєї юнацької душі; злітаючі у дорожній пил польські державні орли та нічні заграви поміщицьких скирт визначували, просвітлювали Твій шлях у життя... Це був шлях боротьби, боротьби з окупантом, боротьби за волю свого народу...
Зміна окупантів із польських на московських застає Тебе в рядах підпільної оунівської сітки юнацтва, в якій Ти пройшов елементарний вишкіл і заправу українського революціонера. Молодь Сокальщини потребувала маяків-світильників в окупантській ночі. І ти ним був. Ти вів її з собою. У Тобі вони мали зразкового воїна за національну справу...
Тобі, Івасю, як студентові медицини у Львові, як випробуваному вже підпільнику і провідникові студентства, припадає почесна і відповідальна функція одного з кур’єрів Івана Климіва-Легенди. Одне, коротке, двоскладове слово “кур’єр”, а яка величезна відповідальність: прізвища, псевдо, функції організованих людей, назви станиць, зв’язкових точок, шифри, коди, програма і техніка нашої тогочасної революційної роботи – це були таємниці, що величезним, страшним і дуже небезпечним вантажем спадали на Твої плечі...
В Гестапо Ти попадаєш у руки горезвісного ката українських політичних в’язнів – латиського німця Вірзінґа... Вірзінґ – хижак, дикий звір у людській подобі... Вірзінґ вдається до найстрашніших тортур...... Кати шаліли, шалів Вірзінґ... Та маленький Івась Шевчук, кур’єр Легенди – не здався... Ти нікого й нічого не видав, ТИ НЕ ЗРАДИВ. В моменти найбільш рафінованих нелюдських знущань над Тобою Ти мужньо, як рідко хто, дотримувався “Декалогу”: “...Ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе зрадити тайну”. Якщо між смертними є герої, то Ти, Івасю, самим слідством на Лонцкого многократно заслужив це високе, почесне звання.
Із скорочуванням німецьких фронтів прийшла евакуація гестапівських в’язниць і Ти, Друже, з багатьма іншими, ледве живий, потрапив до концтабору в Авшвіцу... Хто годен змалювати атмосферу жаху і постійної непевності за наступний день, годину, хвилину, ту атмосферу, яка всеохопно, тотально панувала в тому будинку і в замурованому звідусіль подвір’ї 11-го бльоку?.. І як сьогодні бачу Тебе, Івасю... висохлого, знеможеного до краю, як у таких обставинах Ти ще пробуєш... допомагати Твоєму старшому, смертельно змасакрованому другові. Твоє прив’язання до нього, до члена організації, до друга дії і недолі перевищувало прихильність і любов найріднішого брата. Ви вже тоді видавались нам святими...
І Ти, Івасю, в тих випробуваннях... зареєструвався у нашій пам’яті якнайкраще: як втілення терпеливості, правдивої, непідробної щирости, невдаваної дружності, як уособлення характерности, мужности, як правдивий і до кінця гідний воїн революції, як великий і достойний друг наших найкращих, найсвітліших...
Дорогий Друже, Івасю! Зворушений до глибини душі, я прощаю Тебе, найдорожчий мій Друже, від ОУН, від централь ОУВФ та від усіх наших друзів... і запевняю, що хоч

За нами бачимо лиш мрій руїну,
А перед нами безконечний шлях,
Тернистий шлях борців за Україну,
То з нього нам нема куди звертать.

І ми, як і Ти, не зійдемо з нього до свого кінця...

(стиль автора збережено)

Василь КАРДАШ
Ricmond Hill, Ontario, Canada

“Згадаємо”
ГОЛЮК (ГАЛЮК, БАЙДА, МАЛИНОВСЬКИЙ)
Яків Семенович (бл.1895 – після 2.1.1942)

Військовий і громадський діяч, кооператор; волосний писар, член Летичівської земської управи (1918), волосний уповноважений с. Женишківці, молодший старшина Київської дивізії Армії УНР, повстанський отаман (Байда, 1921 – 1925), командант 1-ї кінної бригади Подільської повстанської групи (1922), директор повітового кооперативу на Лемківщині (1926), військовий консультант організатора Поліської Січі Т. Бульби-Боровця, секретар Українського центрального комітету (Варшава, 1939); військове звання – хорунжий Київської дивізії Армії УНР, сотник Подільської повстанської групи, сотник УПА.
Народився в с. Женишківці (нині Віньковецького району Хмельницької області). Арештовувався австрійцями в 1918 р. “за большевизм”. Як повстанський отаман діяв на території Летичівського, Проскурівського, Могилівського та Кам’янець-Подільського повітів Подільської губернії. “Характеристичними рисами вдачі Голюка були енергія, рішучість та велика відвага”, – таку оцінку дав йому безпосередній командир Яків Гальчевський. З 1922 р. – у Польщі. В квітні й липні 1923 р. разом з Я. Орлом-Гальчевським здійснив два рейди в Україну. На початку вересня 1923 р. “політбанда” Голюка, зазначав ворог, налічувала 7 чоловік. У березні 1925 р. повернувся, щоб продовжувати боротьбу. В травні – липні 1925 р. відділ Байди становив 10 шабель.
На еміграції (в Польщі) Яків Голюк прийняв нове прізвище – Малиновський. Працював у канцелярії адвоката Богдана Савчака у м. Щирці, що неподалік Львова, одночасно був інструктором позашкільної освіти. У 1926 р. польська влада виселила Голюка на Лемківщину, де у с. Злоцькому він працював на господарстві пароха Івана Качмаря та очолював місцевий кооперативний рух.
Співпрацював із Президентом УНР в екзилі Андрієм Лівицьким. Подальша доля не відома.

Р. Коваль, К. Завальнюк, Історичний клуб “Холодний Яр”

Примітка
В редакції “Незборимої нації” є шість листів видатного українського отамана Якова Байди-Голюка до своїх рідних. Знайшов їх к. і. н. Костянтин Завальнюк. Публікуємо один із них, не змінюючи особливостей мови.

Криниця, джерело 30. 11. 1926 року
(Карпати, воєвідство Краківське)

Дорогий брате і найдороша рідня!

Багато води перевелося в Гармацькім ставі, а ще більше пролилось сліз у тих, хто мому Богові молився і молиться, хто мої погляди поділяв, а надто у тих, хто бачив в моїх визвольних змаганнях змагання цілого народу, – хто відчув потребу боротьби за високі наші національні ідеали, боротьби за рідну хату, її спокійне краще будуче і волю віками гнобленого народу.
Я не виродок, не гірший фанатик від других, хто знає, чи не найкращих синів нашої Батьківщини. Моя завзятість в боротьбі була хоча й безмежною, але не пустозвучним прагненням, бо діла, які не раз доконувались мною, в непосильній боротьбі з ворогами нашого народу – чужинськими наїзниками, є запорукою святіших бажань бачити свій край вільним від сусідського покровительства – небажаної опіки тих, хто в Українській самостійності бачить свою особисту смерть.
Отже боровся я, але це ще не значить, що я доборовся до краю, бо хоч наш край і розпинають, хоч його і пошматовали на куски, та завзяття, гарту до боротьби ніхто не в силі знищити, бо ми жиємо, бо множимося, а тим самим і крепнемо морально, а цего вже вистарчить! Настане час, прийде Месія, а тоді фізична і політична міць воскресне так, як рішучо і грізно для ворогів воскресне Україна. Висохне Збруч, а своєю ревучою водою заллє теперішні, насильно накинуті нам, границі, а тоді? Тоді це місце, де я стою, на якому допиваю останню чарку скітальничого лихоліття (границя теперешної Польщі і Чехословаччини), отся – Пивнична, Грибів, Горличі, Жмигород, Дукля, Риманів – буде чертити граничну нашу лінію північного заходу аж до Сяну до Чорного моря. І так, як бачиш, я перебуваю зараз на самих шпилях Карпат, в цій закутині Української землі, яка зветься Лемківщиною, я її називаю країною живої краси, країною живого раю та поезії, бо, чей же, не можу не бути їй вдячним тоді, коли вона в найтяжчу мінуту мою тинюгання на вигнанню приютила мене, заховала від ворогів і сяк так уможливила мені буття? Ні! Ця Лемківщина приголубила мене як рідного сина, дала хліб і дала воду… а цего вистачить, щоби я жив, кріп морально і фізично, підпорядковувався законам божої природи, а в смутний час міг знову бути корисним і вірним сином України.
До тебе я довгий час нічого не писав, бо того вимагали обставини. До Щирця, де я, 19 місяців працюючи в канцелярії адвоката Савчака, одночасно був організатором повіту і інструктором позашкільної освіти, ти збирався вислати мені декілька долярів, в серпні цего року наспів Указ Польських висших властей, яким мене видалено зі всхідної Галичини на “Захід”, так як колись за Царя Миколая видалювали українців на Сибір.
Бач, я й тут небезпечний! Ну, й матері їх дуля з ковінькою! Бідував більше, перебідував меньше. Живу тепер у одного священика, українського, віддихаю і по єлику можливо просвіщаю Лемків.
Лемки – це наші карпатські українці. Народ дуже темний, але в природі річі –здібний. Зараз мені дуже трудно, бо це місцевість курортна, життя коштувало багато грошей, а я, признатись по правді, їх не мав і заробити не було де. Отже я жив як міг, а тепер взяв мене до себе священик, якому помогаю в господарстві, пасічництві і намагаюсь лектурою. Багато читаю книжок, але за браком грошей не можу готуватись до університетських іспитів (екзаменів).
Маю виборну посаду Директора повіт. кооператива, але платні ще не одержую бо її ще не урухомив. Як живеш сам та дорогенькі сестрички? Що поробляє Сергій і що нового коло тебе? Напиши пару слів, але на стару адресу до Щирця, а мені надішлють, а коли б Ти хтів прислати яких пару долярів, то хиба через “банк”, але то довга тяганина. Отже краще вишли 5 долярів в рекомендованім листі, то є заказним, але запечатай його сам. В листі напиши, що посилаю стільки то грошей, але гроші самі поклади за окладинку  в коверті. Коверта мусить бути добра, подвійна, а на ній напиши так:

Заказне  Rekomendow.
Польща  Polska
(Всхідна Галіція) (Wschod. Galicia)
Високоповажаний Wysokopowaziany Pan
Др. Б. Савчак, адв. Dr. B. Sawczak adw.
м. Щирець m. Szczerzec kolo Lwowa.
коло Львова  (для Злоцького)
На звороті напиши так: Олекса Малиновський, м. Бар на Поділлю.
Нікому з почтовиків не признавайся, що ти мій брат, бо їм, башібазукам, я не вірю, та й не потрібно їм знати. Листа запечатай і надай на почті, а то, що тобі будуть говорить, напиши мені на таку адресу: Всечеснійший отець Іван Качмар в Злоцькім р.  Muszyna via Tarnow Malo Polska.
Врешті я для цего звичайного листа посилаю тобі коверт, для безпечності можеш його зарекомендувати. Лист посилай одного дня, а побачу котрий скоріше прийде. Якщо за тобою не дуже слідять, то посилай лише один лист цей до Злоцького, тільки перепиши адресу на другій коверті, бо через цю буде гроші видно, а коли би щось небезпечно було, то взагалі жадної відповіді не посилай.
Як там твої жнива та чи дуже большовики мною цікавляться?
Пиши, але осторожно і про мене ні з ким не говори. То ліпше для Тебе.
Перед Прокопом не зраджуйся. Його останній лист каже, щоб йому не вірити, бо мені щось здається, що його диктували большовики.
Па! Бувайте здорові всі. За мене не журіться. Я по кістках і крові прийду до Вас. Цілую всіх кріпко, здоровлю щирого і остаю Ваш Яків.

Джерело
ДАВО, ф. Р-6023, оп. 4, спр. 27364, арк. 3 – 5 зв., 7– 12 зв., 14 – 16 зв. Публікація К. Завальнюка.

Таємницю розкрито

Ще в листопаді 1996 року газета “Час-Time” надрукувала цікавий матеріал Миколи Бичека та Олени Лодзинської “Невдалий десант”. У статті йдеться про трагічну долю невідомої української розвідувальної групи, яка 31 травня 1950 р. десантувалася з англійського літака поблизу села Таняви Болехівського району. “Від початку все складалося невдало, – писали автори нарису, – радіостанція розбилася, командир десанту під час приземлення налетів на дерево і сильно травмував ногу, через що не міг самостійно пересуватися і змушений був залишитися у лісовому курені для лікування. Разом із ним лишився один із його бойових товаришів – “Юрко”. Лише двоє десантників пішли шукати зв’язок із керівництвом крайового проводу ОУН”. А мета у всіх була одна – вийти на головнокомандувача УПА Романа Шухевича, якого на той час чекісти вже вбили.
За допомогою місцевих жителів 3 червня до командира групи прийшов станичний ОУН села Таняви, через якого було налагоджено зв’язок із керівником Стрийського районного проводу ОУН “Левом” та його заступником “Крутієм” (справжнє прізвище Кравець).
Та чекісти не дрімали, вистежили підпільників і під час бою вбили їх. Газета “Час-Time” опублікувала три фотографії забитих: командира десантної групи, його помічника “Юрка” та керівника районного проводу ОУН “Лева”. На час публікації автори нарису не могли назвати справжні прізвища командира групи, “Юрка” та “Лева”.
Читаючи книгу ветерана УПА Юрія Борця (Чумака) “З найкращими”, я звернув увагу на розповідь про невдалий десант команди УПА в Західну Україну, під час якого зник відомий командир УПА сотник Михайло Громенко (справжнє прізвище Дуда). В книзі було опубліковано також його світлину. Я звернув увагу на візуальну подібність сотника і отого невідомого командира десантної групи. І написав листа до редакції “Час-Time” з проханням переслати світлини в Австралію до Юрія Борця.
Редакція моє прохання виконала. І невдовзі я отримав лист з Австралії. Пан Юрій Борець підтвердив: “Так це той самий командир Громенко”.
Таким чином було розкрито таємницю доль учасників десанту на чолі з видатним українським повстанцем.
Я знаю, що Юрій Борець (Чумак) поставив за мету створити фільм про сотника Громенка – свого безпосереднього командира. І вклав в цю справу великі кошти. Наскільки мені відомо, робота над цим фільмом вже завершується. Його безпосередніми творцями виступили режисер Олесь Янчук та автор сценарію Василь Портяк, фільм яких “Нескорений” (про Романа Шухевича) не так давно вийшов на екрани.
З нетерпінням чекаю виходу фільму про сотника Громенка на екрани.

Роман БЕДНАРЧИК,
підполковник запасу,
член Історичного клубу “Холодний Яр”
м. Вінниця

Імперське свято в Севастополі

13 червня Севастополь святкував 221 річницю від дня заснування, а фактично – окупації Криму Росією. Готель “Україна” згідно з логікою “єдиного економічного простору” було оздоблено кольорами “спільного українсько-російського прапора”: жовто-синьо-червоно-білими. Свою “об’єднавчу” позицію продемонстрував і ансамбль ВМС України, співаючи то українські, то російські пісні.
На центральній алеї Історичного бульвару розкинулись виставки національно-культурних товариств міста. Коло виставки товариства “Пагоня”, прикрашеного білоруським національним (біло-червоним) та українським прапорами, відбувся невеликий мітинг. Голова товариства В. Барташ наголосив, що в його Батьківщині продовжується геноцид білоруського народу. Українські громадські організації та партії висловили солідарність із білорусами, які продовжують боротьбу за національну незалежність свого народу.
Підходили севастопольці й до виставки українських національних костюмів із колекції народного художника України Ольги Чистякової. Цікавилися книжками, брали газети, фотографували костюми, рушники, висловлювали побажання бути разом з українською громадою міста. Але ось з’явилися росіяни. Прямо коло національних костюмів вони жерли “хот-доги”. На прохання відійти, щоб не заплямувати витворів мистецтва, не реагували. Одна росіянка, побачивши портрет Тараса Шевченка, заверещала: “Ето єщьо здєсь зачєм?” Дві її соплемінниці почали обурено тикати морозивом в книжку “Український Севастополь”: “Пасматрі, что дєлаєтса!”
А ось – ввічливий чоловік, вітається, бажає щастя і здоров’я. Виявилося – естонець...
Імперське свято завершилося, ми використали його, щоб розширити своє коло, знайти порозуміння з тим, із ким можна знайти. Зрозуміло, що ніякий ЄЕП не зможе об’єднати нас із тими, хто репетує під гаслом “Крим бил, єсть і будєт русскім”.

Оксана РУМЯНЦЕВА
м. Севастополь


Леонід ЧЕРЕВАТЕНКО
Збудуймо храм!

Року Божого 2000-го місяця квітня 16 дня відбулося освячення місця будівництва церкви Пресвятої Богородиці “Живоносне Джерело” в Холодному Яру, на кордоні між селами Мельники, Медведівка та іншими селами Чигиринського району.
Ця українська православна церква Київського Патріархату, в оточенні церков Московського патріархату, нестиме нашому багатостраждальному героїчному українському народові “Святий Дух” на терені колишньої славної козацької Холодноярської республіки.
Від імені ентузіастів звертаємося з проханням підтримати цю святу справу морально і фінансово. На сьогодні закінчується розробка проектно-кошторисної документації на спорудження цієї церкви. Після її затвердження ми оприлюднимо банківські реквізити общини церкви. Одночасно повідомляю, що після закінчення ІІІ-го Всесвітнього форуму українців я звернувся з ідеєю і проханням про її підтримку в спорудженні Духовного Божого Храму в серці Холодного Яру.

Анатолій НАДТОЧІЙ, виконавчий директор Черкаського регіонального благодійного Фонду з відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини в Шевченковому краї ім. Олеся Гончара

Для зацікавлених осіб повідомляємо координати:
Анатолій Омелькович Надточій, вул. Хрещатик, 223, кімн. 208, Черкаси, т. (047-2)-37-04-74, 37-29-10. Домашня адреса: Судовий провулок, 6, кв. 1, Черкаси, д. т. 37-86-27.

Вандали діють

1944 року біля села Мигалки Бородянського району на Київщині в бою з енкаведистами загинуло близько десяти вояків УПА. 14 травня 2002 року в селі Мигалки на пам’ять про українських героїв було урочисто відкрито пам’ятник. Встановлено його коштом Київського крайового братства УПА.
І ось на початку травня цього року невідомі варвари здійснили наругу: вкрали меморіальну кам’яну дошку, намагалися розбити постамент, а потім розмалювали його свастиками. Вночі розкидали у селі листівки від “Організації радянських патріотів України” з наклепами на українських націоналістів.
У селян ці події викликали обурення. Місцеві люди очистили постамент, а 30 травня коло нього зібралися учасники українських організацій з Києва, Ірпеня, Бучі, Вишгороду, Городянки та Коростеня Житомирської області. Були, звісно, і селяни з Мигалок.
Ветерани УПА, колишні багатолітні в’язні Галина Жамацкас, Ольга Орловська і Карпо Шостак, а також Надія Романів, яку ще дитиною “освободітєлі” вивезли з родиною до Сибіру, розповіли правду про героїчну боротьбу українських націоналістів за визволення України і звірства комуно-російських окупантів.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
м. Ірпінь Київської обл.



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ