Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Червень 2004


«Незборима нація» Число 6 (220) Червень 2004 р.

Неювілейні роздуми в 125-ліття Симона Петлюри

10 травня на залізничній станції Фастів, у “Музеї на колесах”, відбулася науково-практична конференція з нагоди 125-ї річниці від дня народження Головного Отамана Армії УНР Симона Петлюри. Доповіді зачитали старшокласники фастівських шкіл Дмитро Кузьмін, Ігор Майстренко, Марина Андрієнко, Олександр Самелюк, студентка МАУП Олена Коломієць, учитель історії Тетяна Бублик, директор музею Кирила Стеценка у с. Веприк Валентина Умрик, провідний науковий співробітник інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології Національної академії наук, заступник директора Центру українознавства Національного університету ім. Тараса Шевченка Валентина Піскун, науковий співробітник інституту історії Академії  наук України Віктор Ситник, письменник Роман Коваль та директор “Музею на колесах” Анатолій Корчак. На пам’ять про Симона Петлюри у Фастові відбувся юнацький турнір із футболу. Пропонуємо читачам “НН” виступ на згаданій конференції редактора нашої газети.

Виголошувати промови до ювілеїв нескладно. Головне, говорити добрі слова на адресу ювіляра і промова буде нагороджена оплесками.
Але ж шлях кожного діяча, всіяний не лише добрими вчинками, а й помилками, бува й фатальними. Отож історик, який готує ювілейну промову, потрапляє у пастку ввічливості, – оскільки в ювілей не личить говорити про помилки та поразки, то залишається брати рожеву фарбу і вести мову лише про здобутки та перемоги. Отож ювілейний портрет історичного діяча так само близький до істини, як і далекий.
Свій виступ хочу побудувати все ж не на засадах етики, а на засадах історичної правди – адже ми хочемо розібратися в причинах наших історичних невдач. Хочемо збагнути логіку нашої поразки. І не задля цікавості, – а щоб не повторювати знову фатальних помилок. І знайти нарешті формулу історичної перемоги.

Для початку слід визначитися, про якого Петлюру сьогодні йдеться?
Про Петлюру – організатора Чорноморської вільної громади, яка розгорнула широку національно-культурну й революційну роботу на Кубані?
Чи про Петлюру-журналіста, який 1914 року зі сторінок “Украинской жизни” закликав українців стати зі зброєю в руках на захист Росії?
Чи про Петлюру-пацифіста зразка травня 1917 року, коли на Першому всеукраїнському з’їзді військових Винниченко та Грушевський висунули його як альтернативу Миколі Міхновському з метою нейтралізації Міхновського та його планів творення українського війська і проголошення Української держави?
Чи може про Петлюру, який разом з іншими діячами Центральної Ради, підпорядкувавшись Тимчасовому урядові “демократичної” Росії, взяв участь у придушенні виступу полку ім. гетьмана Павла Полуботка та висилці його на фронт захищати Росію, де полуботківці потрапили у криваву м’ясорубку?
Чи ми говоримо про Симона Петлюру, як про організатора повстання проти Гетьмана України Павла Скоропадського, яке зруйнувало Українську Державу?
Чи ведемо мову про Симона Петлюру як про прапор Визвольних змагань 1919 – 1920-х років, з іменем якого козаки і старшини йшли в бій за Українську Народну Республіку?
Чи говоримо про Симона Петлюру як про національного мислителя, яким він став на еміграції, та як про автора безсмертного заповіту “Пам’яті полеглих за державність”, за своєю силою, може, й сильнішого за Шевченківський “Заповіт”?
Симон Петлюра – це ціле явище, явище багатогранне і незвичайно складне. З одного боку він – символ Визвольної боротьби кількох поколінь за свободу нашої Батьківщини, з іншого – він вождь програних Визвольних змагань. З одного боку, він пізнав щастя всенародної любові, з іншого, на ньому лежить вина за військову поразку, яка обернулася кривавими жертвами для народу, який любив його.
Ми знаємо, що з іменем Петлюри на устах козаки та старшини вершили подвиги і йшли на вірну смерть, та йшли вони до бою часто голі й босі, голодні, погано озброєні, а в разі поранення чи хвороби ці вояки, яких ворог назвав петлюрівцями, не мали надій на лікування в достойних умовах – адже Армія УНР була армією без налагодженої санітарно-медичної служби, армією без належного інтендантства, часто без набоїв.
А смерть національного героя полковника Петра Болбочана, хіба не на совісті Симона Петлюри? А арешти, катування й розстріли багатьох українських отаманів, яким, не розібравшись як слід, інкримінували антиєврейські ексцеси, хіба не на  його відповідальності?
Симон Петлюра – творець Армії УНР, водночас і людина, яка в найтяжчий момент для війська, яке вірило йому, покинув його, подавшись до Польщі під заступництво наших історичних ворогів. Сталося це на початку грудня 1919 року, коли Армія УНР на Поділлі потрапила в оточення Красної, Добровольчої та польської армій, коли вона була вимордована тифом, знесилена і голодна. Він залишив своє військо на світанку 6 грудня, не попередивши навіть воєначальників, яких скликав на нараду, що мала відбутися в цей день.
Один історик скаже, що Симон Петлюра – великий соборник, а інший нагадає, що Петлюра віддав полякам українські землі – Галичину та Волинь. І що “збручанський шрам” на тілі Україні є автографом Петлюри.
А чи не Симон Петлюра на вимогу поляків, які зраджували його, у жовтні 1920 року зупинив успішний наступ українського війська проти червоних окупантів, позбавивши таким чином Армію УНР можливості визволяти рідний край?
Так, Симон Петлюра – вождь, але він вождь програних Визвольних змагань. І ми не повинні про це забувати. На ньому – як на вождеві – лежить основна доля вини за історичну поразку.
Але він близький і дорогий нам – адже в його долі сконцентрувалась доля нашої Батьківщини, її велич і трагедія, її невимовний біль.
Симон Петлюра – постать масштабна, з його іменем пов’язана ціла епоха в історії українського народу: історія всенародної збройної боротьби за свободу нашої Батьківщини.
Петлюра великий любов’ю до нього війська.
Він великий ненавистю до нього ворогів українського народу...
Він великий, бо зруйнував державу, на жаль, це була Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського.
Петлюра великий, бо поклав на свої плечі величне завдання на її руїнах збудувати нову державу – Українську Народну Республіку.
Петлюра великий своїми грандіозними планами та їхнім гучним провалом.
Він великий своєю трагедійністю.
Він великий тим, що спричинився до пробудження українського народу, до поширення національної свідомості в масах.
Петлюра великий пам’яттю народу. Тим, що сьогодні святкують його 125-ліття. А потім і всі наступні ювілеї. В наступних століттях також.
Дивімося на Симона Петлюру як на великого сина нашого народу,  народу, який став великим, піднявшись на боротьбу за свою національну свободу під проводом Симона Петлюри.
Але не творімо з нього ідола, не малюймо його образ однією лише фарбою. Це була жива людина, яка мала магнетичний вплив на тисячі людей. І яка не змогла використати всенародну любов і довіру для нашої перемоги.
Вивчаймо історію життя і боротьби Головного Отамана Армії УНР, робімо висновки з його помилок, але й вклонімося йому за те, що він зробив для нас, адже Симон Петлюра причетний до воскресіння українського народу.

Роман КОВАЛЬ
Київ – Фастів

Відійшов щирий друг України

Відійшов за вічну межу Джеймс Мейс, шляхетний чоловік, який щиро переймався долею нашої Батьківщини і намагався допомогти українському народу пізнати правду про свою трагічну історію, намагався відкрити нам очі на страшний Голодомор 1932 – 1933 років та його організаторів.
Джеймс Мейс – громадянин США, індіанець за походженням, на собі й на долі свого народу відчув, що таке геноцид. Трагедія індіанців Америки допомогла йому збагнути і трагедію українського народу, а відтак і перейнятися його долею.
1981 року в Мічиганському університеті він захистив дисертацію на тему “Комунізм і дилеми національного визволення: національний комунізм у Радянській Україні 1918 – 1933 років”. Працював виконавчим директором комісії Конгресу США з вивчення голоду в Україні 1932 – 1933 років. Підготував і видав тритомник свідчень про Голодомор. Джеймс Мейс – автор Рапорту комісії Конгресу США про результати досліджень причин і наслідків Голодомору. Працював у Гарвадському, Колумбійському, Іллінойському університетах, Києво-Могилянській академії.
Останні 10 років Джеймс Мейс жив в Україні, де одружився на українській поетесі Наталці Дзюбенко.
Він заповідав поховати себе в Україні, яка стала йому другою Батьківщиною. Його прохання було виконано.
І тепер, коли хто з нас покладе квітку вдячності на могилу Джеймса Мейса, що на Байковому кладовищі в Києві, тим продемонструє, що український народ не забуває своїх друзів.

Редакція “Незборимої нації”

Стежками повстанців Поділля
Розповідь про подільських повстанців – стихійних і сміливих українських козаків-націоналістів, які не теоретично, а практично втілювали в життя заповіді української правди і справедливості.

Третього травня вночі повернувся я разом зі своєю дочкою Олесею з краєзнавчої експедиції в Літинський та Летичівський райони, що на Поділлі. Ці райони, а раніше повіти були головною ареною дій визначного українського військового діяча, командувача Подільської повстанської групи Якова Орла-Гальчевського.
Поїздку здійснили ми разом із членами Історичного клубу “Холодний Яр” Романом і Тарасом Беднарчиками. Головною метою було відвідати Кипорів Яр – центр партизанського руху на Літинщині. Саме ця місцевість у 1919 – 1920-х роках була базою загонів отаманів Орла-Гальчевського, Якова Шепеля та інших отаманів.
Зрозуміло, що мені було надзвичайно цікаво побувати на стежках знаменитих повстанців – героїв моєї книги “Отаман святих і страшних”, події якої розгортаються саме в цій місцевості.
Ось Кам’яногірка. Тут нас має чекати місцевий козак Віктор Артемюк, який буде нашим провідником... Віктор довго водив нас лісом навколо рідного села. З ним побували ми в урочищі Патлайка, де збереглось чимало ставочків та гребельок, а також ям від землянок, в яких колись жили лісовики. Згадуємо, що в загоні Гальчевського був надзвичайно сильний козак Патлай, на удари шаблі якого було моторошно дивитись. 5 травня 1922 р. в бою під Літинецьким Майданом Патлай розрубав навпіл червоного комбрига. Можливо, місцевість названа на пам’ять про його брата-лісника. Він спочатку допомагав повстанцям. Та, врешті, став сексотом ЧК. Тож його рідний брат-повстанець мусив виконати тяжку місію братовбивства. Застреливши брата-зрадника, козак Патлай всю дорогу до свого загону, гірко плакав... “То був час, – згадував Орел-Гальчевський, – коли ідея стояла понад родинні зв’язки”.
Наш провідник Віктор Артемюк, смаглявий козак із Кам’яногірки, виводить нас на стародавнє гробовище, що на околиці його рідного села. Тут ми побачили десятки невеликих курганів, очевидно скіфської доби. Немає сумнівів, що тут, між цих горбків пролягли й стежки партизанів Гальчевського...
Далі шлях вивів – через Майдан Бобрик (раніше Майдан-Бобринецький) – до Пиківської Слобідки, що хатами виходить на знаменитий колись Кипорів Яр. Походивши його численними ярами, отаборилися на березі ставка. Тут коло вогню, а потім у наметах і провели ми свою першу ніч у Кипоровому Яру, населеному душами героїв-повстанців...
На ранок дорога вивела нас на Брусленів... У цьому селі 1917 року разом із дружиною Марією Жуматій вчителював Яків Гальчевський. Був він і директором  цієї школи. Тут, під Брусленовим, наприкінці квітня 1921 р. Орел-Гальчевський із невеликим відділом розбив дві сотні тамбовців, які приїхали з Літина викачувати хліб. Ось короткий фрагмент цього бою.
“Приблизно о 8-й ранку з Брусленова прибіг інформатор Гальчевського і повідомив, що через його село вдосвіта у напрямку Каміногірки проїхало на возах 200 – 250 піхотинців із кількома кулеметами та 15 кінних...
Так, це тамбовці з Літина, які по селах викачували хліб. (Ось і вони). Попереду – близько двадцяти кінних. Їдуть без забезпечення. Між ними Орел угледів полоненого зі зв’язаними за спину руками. Глянув на своїх: “лежать, причаївшись, і тільки вогонь їм світиться в очах”.
Ворог наближався, здавалось, занадто повільно.
Ось нарешті вози. На кожному з них по п’ять-шість заброд. Типові азіатські обличчя – вузькі очі, вилиці, що вискакували з обличчя.
Їдуть впевнено...
Кожен із козаків уже вибрав собі жертву. Замість думати про вічне, тамбовці голосно говорили про “шамовку”, яка їх чекала в Літині.
Перша жертва – за отаманом. Він уже вибрав собі рудого і мордатого кацап’югу. Сухий постріл переріс у рушничну канонаду. Її намагався перекричати ручний кулемет Ониська Грабарчука. Тепер гранати. За якусь мить вони остаточно приголомшили ще недавно безтурботних тамбовців. Зайди розліталися навсебіч разом із землею.
Отаман відчув, як защеміло у нього серце: жаль було селян-погоничів – вони разом із більшовиками намагалися врятуватися від осколків.
На дорозі – крик, зойки, стогін, іржання переляканих коней… Більшовики, зіскочивши з возів, мчали до рідкого лісу. Дехто з утікачів, хоч і дуже поспішав, але на ходу все ж прихоплював сталевого гостинця і, клянучи життя, припадав до святої української землі.
Отаман наказав козакам не поспішати і марно не стріляти. Може, кому й треба було нагадувати про це, але не брату Ониська Грабарчука: в того, що не стріл, то смерть. А сам Онисько поставив зручно на рові кулемет і, щось підспівуючи собі під ніс, зосереджено підганяв утікачів.
Кулемет Ониська ще трохи сварливо погарчав і, невдоволений, що вже не дістає рухомих мішеней, замовк. Грабарчук, закинувши його на плече, поволі попрямував до гурту козаків, що збиралися навколо отамана. Лише тепер, коли бій затих, можна було почути, що він співає...”

Ось поворот на Івчу... Повстанське село... Гортаємо сторінки книги “Отаман святих і страшних”, яку взяли з собою в дорогу, і знаходимо список жителів Івчі, розстріляних більшовиками. Ось їхні прізвища: Андрій Рябенький (він же Хмара), ад’ютант отамана Якова Шепеля; Варфоломій Барто-Кліщовий, Филимон Жегло, священик Володимир Марчевський, Григорій Івандо-Огородніков, Тиміш Крикун. У списку є й інші прізвища.
Машина, яку веде Роман Беднарчик, наша мчить на Меджибіж без зупинок.
Ліворуч неподалік траси на карті позначені села Лисогірка, Голосків, Русанівці. Тут у січні 1919 р. вибухнуло селянське повстання проти Директорії. Під проводом місцевих більшовиків Лайнера, Мушліна, Сандлера, Тьомкіна та Поліщука було створено так звану Меджибозьку республіку. Яків Гальчевський разом з отаманом Ананієм Волинцем рішуче і немилосердно придушили це повстання. Опанували вони й, здавалось неприступний, Меджибозький замок, де дислокувався збільшовичений Охтирський полк.
Вже згодом, 1922 року, селяни цих сіл, зокрема Русанівців дякували Гальчевському за науку і виявляли надзвичайну гостинність. І лаяли себе за виступ проти української влади.
Повертаючись із Меджибожа, зупиняємося у Летичеві... Яків Гальчевський двічі здобував це місто. В січні 1919 року разом з отаманом Волинцем та 10 серпня 1922 року. Під час штурму допру, оточеного шестиметровим колючим дротом, повстанці пострілами зірвали двері. Охорона після обеззброєння була нещадно порубана.
“В одній кімнаті була “мордовня”, – описував побачене Яків Гальчевський. – На цементовій долівці крові, як у різні: вона стікає рівчаком у кут – на стінах плями крові та присохлого мозку. Всюди валяються шматки волосся зі шкірою, шкіра з вирваним м’ясом, зуби, сухі очі, видовбані загостреними чайними ложечками; повиривані нігті, повиломлювані пальці, обрізані вуха, носи... На стінах знаки від револьверних куль. Два віконця, що виходили на подвір’я, запхані повстю і заґратовані.
З огидою виходимо з цієї різні... Даю наказ випровадити до “бойні” 8 чекісток і чекістів та негайно розстріляли: їхня кров змішалася в ринштоку з кров’ю їхніх жертв”.
Далі наша дорога лежить на Сахни. Воно розкидане на мальовничих горбах.
Тут напередодні Першої світової війни вчителював Яків Гальчевський. Тут він організував церковний, а у сусідніх Лознах – і заводський хори. Із Сахнів у загоні отамана Орла-Гальчевського було чи не найбільше козаків.
У Сахнах влітку 2001 року активісти Хмельницької обласної організації УРП-“Собор” на чолі з Левком Лук’яненком та активісти Історичного клубу “Холодний Яр” насипали невеликий курган, на якому встановили хрест на пам’ять про Якова Гальчевського та його козаків-сахнівчан, які боролися і загинули за Україну. Вклонились і ми козакам-сахнівчанам коло цього хреста.
Неподалік Сахнів, на берегах ставків розкинулось щось із тридцять хат села Лозни... Колись тут життя вирувало. Центром його була Лознянська цукроварня. Важко повірити, але в клубі цукроварні, що на берегах нині занедбаного ставка, колись, у 1913, ставились п’єси українських класиків. 1929 року цукроварню перенесли до іншого населеного пункту і село стало занепадати. А селяни розібрали будівлі на цеглу. Тепер від цукроварні залишився лише камінний стовп. Біля нього ми й зупинились. Товщина стін нас вразила – близько трьох метрів. Справжня фортеця колись стояла тут...
З Лознянською цукроварнею, що справді правила за фортецю, пов’язана не одна цікава історія. Розповім одну з них.
1922 року Лознянську цукроварню охороняла сотня татар і башкир. “У вільний від чергування час вони заскакували на Вовковинецькі хутори та в сусідні села і ґвалтували жінок. Не жаліли навіть 12-літніх.
Увечері 11 серпня 1922 р. небо закрилося хмарами, почали бити громи, “блискавки прорізували сліпучими батогами небо”. Все віщувало бурю. Повстанці (Орла-Гальчевського) стояли на конях під лісом, неподалік Сахнів. До Лознянської цукроварні палицею кинути – трохи більше версти. Отаман скликав у коло старшин і козаків.
– Сприятливішої нагоди може не бути, – сказав він. – Мусимо покарати їх сьогодні.
Розділивши козаків на групи і визначивши провідників, рушили до цукроварні. Мур перелізли, підпираючи один одного.
Дощ лив несамовито. Вартового, що, захищаючись від дощу, високо підняв комір шинелі, вже вхопили за карк. На питання, де помешкання коменданта, він чемно показав.
Півсотні козаків вже порядкували в казармі – парами в’язали сонних ординців. Група козаків від брами будинку управи привела зв’язаних вартових. Притягли і татарина – коменданта цукроварні.
Виставивши на всіх опорних пунктах сторожу з козаків, отаман розпочав допит. Питання одне: хто насилував жінок і дівчат?
Ординці пригнічено мовчали. Отаман повторив запитання:
– Хто насилував жінок і дівчат на Вовковинецьких хуторах?!
Знову мовчанка.
Отаман попередив, що коли і втретє не почує відповіді, весь відділ буде скастрований.
  – Якщо видадуть винуватців, то тільки вони понесуть кару.
Але й це не допомогло – азіати мовчали як паралізовані. Тоді Орел наказав здійснити операцію над комендантом цукроварні, який заохочував своїх підопічних чинити дике насилля. Наочно побачивши, що їх очікує через мить, башкири по-вовчому завили. Ридаючи, вони почали видавати один одного. В такий спосіб видали тридцять п’ять душ. Всім їм було відтято статеві органи. Решті поталанило: отаман дотримав свого слова і залишив неушкодженою їхню чоловічу гордість...
Після жорстокої помсти башкирцям на Лознянській цукроварні легенди заполонили округу. “Серед большевиків ходили чутки, – згадував Гальчевський, – що комкорові Примакову я нібито прислав повну скриньку на доказ... Пізніше військова влада видала наказ не озлоблювати населення. І дійсно, потім я не чув уже про насилування червоноармійцями наших дівчат”.

Я процитував уривок із книги “Отаман святих і страшних”. Гадаю, що після наведеного фрагмента вам стане зрозумілою назва книги...
Поверталися ми через Вербецький Майдан. Саме в його околицях 1 травня 1922 року відбувся з’їзд повстанських отаманів та представників 36 партизанських і підпільних організацій Поділля. На з’їзді було створено Подільську повстанську групу, а її отаманом обрано Якова Орла-Гальчевського.
Ось минаємо Літин. Залишаючи це місто, яке Гальчевський двічі звільняв від окупантів, шкодували, що не було можливості заїхати до місцевих краєзнавців Івана Бурлаки, Андрія Нагатенка та Валерія Кривого. За браком часу не змогли ми заїхати і в Уладівку, де живе краєзнавець Павло Іванович Ткачук.
Проминули ми й поворот на село Малинівку (колись Гуту-Літинську) – родинне село отамана Якова Орла-Гальчевського. Поспішали на потяг.
Та все одно ми ще повернемося сюди, на стежки і шляхи української слави...
Завершуючи репортаж про краєзнавчу поїздку членів Історичного клубу “Холодний Яр” в Літинський та Летичівський райони, скажу таке: скрізь, де ми побували, я та мої друзі Тарас і Роман Беднарчики цікавилися, чи пам’ятають місцеві люди отамана Орла-Гальчевського та яка саме пам’ять залишилася про нього? Думки були хоч і різні, все ж переважали позитивні. А в Сахнах, де колись ще перед Першою світовою вчителював Яків Гальчевський, риску дискусіям підвів вчитель математики Євген Бузенко. “Хто любить Україну, той любить і Гальчевського”, – чітко та ясно пояснив він.

Наступну подорож стежками бойової слави Подільської повстанської групи Якова Орла-Гальчевського вже цього літа планує здійснити Вінницьке козацтво на чолі з Володимиром Воловодюком. Це буде кінна мандрівка.
Я тихо радію цим планам, адже мрію, щоб українські стежки були протоптані не тільки до Холодного Яру. Ми мусимо відродити і славу Кипорового Яру. Та інших осередків організованого козацько-селянського руху, які стали фортецями непереможного українського духу.

Роман КОВАЛЬ
Київ – Поділля

На світлинах:
Яків Гальчевський в юності (публікується вперше) і напередодні вічності.
Віктор Артемюк, Олеся та Роман Ковалі. Урочище Патлайка на Вінниччині.

Розкажіть про наші перемоги!

Перегляд історичних репортажів сучасних тележурналістів наводить на думку про їхню некомпетентність чи зумисне викривлення змісту подій.
Що ж ми чуємо?
На початку ми з інтересом і вдячністю слухали згадки про бій під Крутами. Але з року в рік чули одне й теж: “Триста юних необстріляних студентів загинули в бою, або були по звірячому вбиті...”, “уряд Української Народної Республіки нічого не зміг протиставити...”, “історія України того періоду рясніє такими героїчними поразками...” Не забувають й нагадати про те, що у комуністичному війську в командирах був син славетного класика української літератури. Але чомусь забувають нагадати про костромське походження демонічного Муравйова. “Забувають” журналісти й пояснити, з якої саме країни увірвались в Україну ці ворожі війська, в яких російських містах вони формувались.
Навіть дехто з патріотів смакує, “як вбивали триста юних студентів”. І складається враження, що не вміли українці воювати. І заповзає гадюкою в душу запитання: “А може, дарма вони загинули? Може, й вояки УПА даремно віддавали своє життя?”
А про День злуки українських земель що чуємо? Що “Акт Злуки підписали урочисто в Києві, але час в Україні був складний, досвіду ні в кого не було, політики і генерали посварилися, Армія УНР та УГА ставилися одна до одної вороже, і дуже швидко українська справа занепала”.
Я запитую: “Кому потрібна така журналістська “правда”? Час вже журналістам подбати про рівень історичних репортажів.
Виникає й таке питання. Чому влада і журналісти уникають відзначати яскраві перемоги української зброї? Чому ніхто не згадує, що майже одночасно з боєм під Крутами українські війська розгромили у Києві кишло агресивних, добре вишколених більшовиків-“красноґвардєйцев”, і встелили їхнім трупом вулиці столиці? Що у березні – квітні 1918 р. українське військо (спільно з німцями) вибило більшовиків з України, а 24 квітня Кримська група Петра Болбочана увійшла до Сімферополя, а затим до Бахчисарая та інших міст, підійшовши до впритул до Севастополя, внаслідок чого Чорноморський флот визнав верховенство української держави.
Чого не згадують як навесні 1919 р. українське військо поблизу Кам’янця-Подільського, Проскурова й Рівного таки вистояло в тяжкій боротьбі, розвіявши міф про всемогутність Красної армії, а вже влітку 1919 р. об’єднані армії УНР та УГА вибили більшовиків із Правобережної України.
Запорукою цього успіху був Акт Злуки 22 січня 1919 р., як юридично закріплене прагнення обох частин українського народу бути разом у часи скрути чи успіху. Для українців він став містичним символом братерського єднання вихідців з усіх наших історичних земель, і буде сотні роки після нашого життя дороговказом для народу. Інша доля чекає на жалюгідні опуси любителів “смажених фактів”.
А чому журналісти не згадують Чортківську офензиву червня 1919 року? Або величний для України 1920 рік, про тріумфальне повернення на Правобережжя визвольного війська навесні цього року, про величезне повстання літа – осені на Правобережній Україні, про щасливі дні осіннього наступу української армії?
Україноненависникам за будь-яку ціну хочеться принизити велич наших національних успіхів. Звичайно, я свідомий того, що УНР мала надто багато проблем, що політичний провід злочинно помилявся, що “верхи” дезорганізовували військо і грали на руку ворога. Але де ж брала Україна сили чотири роки воювати на кількох фронтах одночасно, проти більшовицької і білогвардійської Росії, проти Польщі, проти країн Антанти, які просто не бажали бачити на мапі світу України? Сила України була у прагненні нашого народу звільнитись від ворога збройним шляхом. Не було б цього прагнення – і розбіглось би військо ще навесні 1919 року.
На пропозицію відзначати день звільнення Києва від російських більшовиків 1 березня 1918 року україноненависники заверещать. Засичать зміюки, що українська армія вибила комуну завдяки союзу з німцями. Так,  завдяки союзу з німцями! То що з того? Хіба радість французів затьмарена тим, що Париж і Францію в 1944 р. звільнили за вирішальної допомоги англо-американських військ? То чого нам, українцям, соромитись дружби з Німеччиною у 1918 році? Ніхто в ті роки не допоміг Україні так, як німецький народ. Про це нам потрібно пам’ятати і зараз.
Завдяки журналістам останнім часом стала помітною активізація СДПУ(о), як одного із “знавців історії України”. То її ідеологи про Юліана Бачинського скажуть, як провідного діяча соціалістичного руху Галичини, то “отаманщину” 1917 – 1920 рр. пожурять, то Листопадовий Зрив ЗУНР схарактеризують, як час творення “дуже молодої і малодосвідченої української державності, яка не змогла тоді вирішити своїх проблем”. Ось вже і бій під Крутами відзначають, звісна річ, як “загибель юних гімназистів в ім’я України”.
Шановні історики провладних формацій, може організуємо на державному рівні урочистості до роковин придушення заколоту зрадників на заводі “Арсенал” або свято звільнення Києва 1 березня 1918 р., чи визволення Криму запорожцями Петра Болбочана, чи вигнання більшовиків із Правобережної України влітку 1919 року?
Журналісти! Досить жувати про “слабкість” та “невміння” українців. Розкажіть краще про наші перемоги!

Тарас БЕДНАРЧИК, викладач історії,
член Історичного клубу “Холодний Яр”
м. Вінниця

На світлині Тарас БЕДНАРЧИК.
 

 

ЮВІЛЕЇ І ДАТИ. ЧЕРВЕНЬ

1 – 2 червня 1652 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ під Батогом розбив війська польського гетьмана Калиновського.
3 червня 1863 р. народився Євген ПЕТРУШЕВИЧ, президент Західноукраїнської Народної Республіки.
4 червня 1630 р. Тарас ТРЯСИЛО розгромив під Переяславом поляків на чолі з Конецпольським.
4 червня 1775 р. за наказом КАТЕРИНИ ІІ зруйновано Запорізьку Січ.
5 червня 1708 р. підписано договір Гетьмана України Івана МАЗЕПИ із шведським королем КАРЛОМ XII.
6 червня 1224 р. татари розгромили княже військо над Калкою.
7 червня 1845 р. народився драматург і артист Іван ТОБІЛЕВИЧ.
8 червня 1668 р. під владою Петра ДОРОШЕНКА, якого обрано гетьманом “обох сторін Дніпра”, об’єднано Правобережну і Лівобережну Україну.
10 червня 1944 р. загинув видатний поет, археолог та громадсько-політичний діяч Олег ОЛЬЖИЧ.
14 червня 1809 р. помер ігумен Мотриного монастиря, ідеолог Коліївщини Мельхіседек ЗНАЧКО-ЯВОРСЬКИЙ.
14 червня 1891 р. народився полковник Євген КОНОВАЛЕЦЬ, командант корпусу Січових стрільців Армії УНР, засновник і перший голова ОУН.
14 червня 1919 р. загинув Микола РЯБОВОЛ, голова Законодавчої та Крайової рад Кубанської Народної Республіки.
18 червня 1869 р. народився Сергій КУЛЖИНСЬКИЙ, командир Окремої волинської кінної бригади, командир 4-ї Подільської кінної дивізії, начальник Кінної старшинської школи, інспектор кінноти Армії УНР, Генерального штабу генерал-хорунжий Армії УНР.
21 червня 1949 р. помер Гнат СТЕФАНІВ, командувач УГА, командир стрілецького полку та резервної бригади УНР, 3-го кінного полку Окремої кінної дивізії, військовий аташе ЗУНР у Чехословаччині, генерал-хорунжий Армії УНР (на еміграції).
16 червня 1578 р. за наказом польського короля БАТОРІЯ у Львові страчено Івана ПІДКОВУ.
18 червня 1637 р. запорожці разом із донцями здобули турецьку фортецю Азов.
18 червня 1709 р. зруйновано Чортомлицьку Січ.
18 червня 1928 р. народився український письменник Сергій ПЛАЧИНДА.
18 червня 1939 р. відкрито пам’ятник Тарасові ШЕВЧЕНКУ на його могилі в Каневі.
19 червня 1657 р. угорсько-українські війська під проводом ЖДАНОВИЧА і князя РАКОЦІЯ здобули Варшаву.
20 червня 1768 р. Максим ЗАЛІЗНЯК та Іван ҐОНТА здобули Умань.
22 червня 1657 р. укладено союз Гетьмана України Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО зі Швецією та Семигородом, за яким союзники планували війну з Польщею та її поділ.
22 – 24 червня 1941 р. – масові розстріли українців Галичини та Волині в тюрмах НКВД.
23 червня 1917 р. у Києві проголошено Перший Універсал Центральної Ради.
25 червня 1205 р. під час походу на польські землі загинув галицький князь Роман МСТИСЛАВИЧ.
25 червня 1886 р. народився український історик Іван КРИП’ЯКЕВИЧ.
27 червня 1964 р. у Вашингтоні відкрито пам’ятник Тарасові ШЕВЧЕНКУ.
28 червня 1910 р. митрополит Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ вперше в австрійському парламенті виголосив промову українською мовою.
28 червня 1914 р. у Львові відбувся Великий здвиг “Соколів” і “Січей”.
28 червня 1919 р. загинув Петро БОЛБОЧАН, полковник Армії УНР, головнокомандувач Лівобережного фронту Армії УНР.
30 червня 1651 р. кримські татари у битві під Берестечком зраджують і захоплюють у полон Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.
30 червня 1907 р. народився головнокомандувач УПА, генерал-хорунжий Роман ШУХЕВИЧ (Тарас ЧУПРИНКА).
30 червня 1941 р. у Львові проголошено відновлення самостійності України та утворення Українського Державного Правління на чолі з Ярославом СТЕЦЬКОМ.


***

Отут з Трипілля наш пречистий виток
І неперервна в часі борозна,
А сизе жниво копитами збито,
Як безкінечних битов віщий знак.

Хоч ми ще духом зовсім не змаліли,
Зухвалих орд не заростає слід, –
У цьому полі половецькі стріли
Ще й досі не закінчили політ.

Не даймося чужинцям на поталу,
Що сіють терня в праведну ріллю,
“А скільки вас?” – козацтво не питало,
Коли напасть рубало без жалю.

Переорем бедлам у себе вдома
Напругою прадавніх лемешів,
І запанує наша мудра дума,
Й засвітиться святилище душі.

О, родовладні безкінечні гони!
Ніхто тут не розтопче наш народ
Поки, як шабля, рідна пісня дзвонить
Гучніш дурного лементу заброд.

Михайло ІВАНЧЕНКО
2002 р.

Гайдамацько-селянське свято в Царициному Куті

Оголошення про це свято гордієнківці розвісили в Павлограді, Олександрівську, Мелітополі та навколишніх селах.
Біля 10-ї ранку прикурили з Мелітополя та Олександрівська ешелони, повні цікавих людей. Потім надійшов ешелон із Павлограда. Телефоном повідомили, що наближаються автомобілі з архикнязем Василем Вишиваним та полковником Болбочаном. При в’їзді в Конкринівку їх зустріла почесна варта гармашів у чорних бурках та шапках із червоними шликами. Командир гордієнківців Всеволод Петрів підійшов зі звітом і привітанням.
Архикнязь пересів у  запряжену в чотири коні бричку, яка колись належала царю Миколі II. І бричка, оточена кінною гайдамацькою вартою, вихором понеслась назустріч гордієнківському полку, який у далині привітно блискав гайдамацькими шаблями.
Нарешті бричка спинилася. Повітрі розрізав схвильований юнацький голос із м’яким іноземним акцентом:
– Здорові були, гайдамаки!
– Здоров був, архикнязю! – бадьоро відповів полк.
Потім був перегляд війська. “Тут комбінований наступ, – згадував Всеволод Петрів, – тут і спішування блискавкою... і кінна атака.... Гармати беруть рови-перешкоди. Нарешті те, на що не зважиться всяка кіннота: кінна атака в повному розгоні крізь лави, а наприкінці збірка теж в повному гоні у напрямі почесних гостей, так, що дехто зі світських відступає...
Старшини Січових стрільців дивляться широко відчиненими очима. Мабуть, того з роду не бачили... Нарешті остання сенсація: йде парадним маршем по твердій толоці автовідділ, вимахуючи колесами –  попереду мотоцикли, а за ними тягарові авта, рівняючись справно як добра піхота...
Потім подяка і сотні – співаючи... розходяться на свої місця”.
У цей час до шановних гостей підійшов сільський голова та від імені селян запросив на обід та забаву. Архикнязь запросив дядька до своєї брички, де сидів і Петро Болбочан. До Царициного Кута не доїхали, бо привітний та святково вбраний натовп не дав коням ходу. Далі гості вже йшли в оточені селян.
Час од часу долітало:
– А де ж той Вишиваний?
Побачивши, люди казали:
– І молоде воно, а все-таки архикнязь.
Після обіду були забави з пивом, яке розливав “засмальцьований дьогтем чумак”, та горілкою і вишнівкою, які цідив старий запорожець. Були й бандуристи та лірники. Грали й сільські музики. Розіграли й лотерею, яку організували місцеві дівчата на користь школи.
Вишиваного оточили селяни. Він, попиваючи пиво, вів із ними товариську розмову.
Коли стемніло, почалася вистава. Під приводом, що вже “холодно”, гайдамаки одягли архикнязя в бурку та шапку – таким чином символічно “охрестивши” його в свою віру.
Вже пізно ввечері Василя Вишиваного, Петра Болбочана та січових стрільців гайдамаки проводжали зі смолоскипами. У Великому Лузі лунали сальви – останні акорди свята єднання Західної та Наддніпрянської України.

Підготував Роман КОВАЛЬ

З книги:
Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002. – С. 548 – 551.
На світлинах: Всеволод ПЕТРІВ, Василь ВИШИВАНИЙ та Петро БОЛБОЧАН.

“СПОГАД”
Бої під Крижополем 15 серпня – 1 вересня 1919 р.

Вже два тижні тривали уперті бої.
Станція Крижополь шість раз переходила з рук до рук. Уся місцевість, що між Вапняркою і Рудницею, всі ці села, ріжні Великі і Малі Тарнавки, Горячівка, Мясківка, всі річки, байраки, гаї та долини, все це було нам так знайомо і так обридло, що, здавалось, ми тут воювали, воюємо і будемо воювати весь свій вік.
Гірш за все було те, що ситуація мінялася що-дня. Напруженість боїв зростала. Для нас це було питанням життя або смерти: не пустити большевиків прорватися на північ, захопити важливий Вапнярський вузол, вийти в запілля нашим і галицьким корпусам, що непереможно, швидко і безупинно йшли добувати Київ. Для большевиків – це теж був единий шлях, едина можливість найти собі порятунок. Уся Одеська група була примушена залишити побережжа Чорного моря, де з’явився у них новий ворог – добровольці.
Большевики мусіли йти на північ, мусіли за яку б то не було ціну прориватися через наш фронт до себе в Совдепію. Але на цим шляху їм стала наша 3 (Залізна) дивізія. Досі непереможна, вона пройшла від Збруча до Вапнярки, розбивши 12 окремих большевицьких частин, захопивши велику силу полонених і військової здобичі. Тепер їй доля судила ще раз оправдати свою назву “Залізна” і заслонити собою операційні й залізничні вузли Вапнярка і Жмеринка.
Але сили були занадто нерівні. У большевиків – три свіжі дивізії, безліч набоїв, могутні бронепотяги. Правда, до нашої дивізії було приєднано де-кілька невеликих частин: 12 Брацлавський полк, 11 Галицька бригада, 9 Залізнична дивізія. Всі ці частини були з’єднані в одну групу під загальним командуванням командіра 3 (Залізної) дивізії, молодого талановитого полковника (Олександра) Удовиченка. Але большевики все ж і кількостю багнетів і кількостю зброї перевищували нас. Та і двохтижневі бої, завзяті, уперті, в саму спеку останніх днів серпня до решти знесилили наших козаків.
Що буде далі?
Як довго ще будуть тривати бої?
Чи витримаємо?
Такі питання ставали у кожного із старшин і козаків, коли ми в ніч (проти) 31 серпня в шостий раз залишили Крижопіль і відійшли під саму Вапнярку.
Настало 1 вересня. Вже з самого ранку затріскотіли кулемети по всьому фронті. Большевики перейшли в наступ, а в 5 верстах – Вапнярка! Цілий ранок наші піші частини героїчно затримують ворога. Де кілька раз переходять в контратаку. Відбивають, втративши своїх кращих сотенних і куренних командірів.
Артилерія теж працює. Підвезли набої, стріляти є чим. І на обсерваційнім пункті, і на батареї з страшенним напруженням придивляються і прислухаються до ходу бою. Чи витримаємо?
Ми, рядові старшини, нічого не знаємо про оперативний плян вищого командування. Ми не знали, що далеко на схід послано дві свіжі дивізії Волинської групи в глибокий обхід большевиків. Ми не знали, що з північного сходу – ще одна дивізія тієї ж групи поволі посувається наперед, обхоплюючи безпосередньо праве криво ворога. Ми знали тільки, що за нами Вапнярка і Жмеринка і що ми мусимо заступити дорогу ворогові або загинути. І це рішення, це переконання можна прочитати у всіх на обличчях, починаючи з командіра полку і кінчаючи їздовим на кухні.
Настав рішучий і критичний момент. Коло полудня стрілянина трохи притихла, але о другій годині почалась знов ще з більшою силою. Хто переможе?
Наша піхота на всіх відтинках відбила ворога, а чи надовго? Може, це останній вибух енергії у знесилених стрільців?
Коли ж кінець?
Коло четвертої години стрілянина досягла свого апогею. Гармати не перестають гуркотіти, з-за залізничного роз’їзду появився ворожий бронепотяг.
І раптом все стихло.
У большевиків якась метушня на фронті. Десь далеко в запіллі (большевиків) чути вибухи, – чи то гармати стріляють, чи мости рвуть.
Чую, передають по телефону з обсерваційного пункту – одну гармату негайно на перед. Кар’єром знімаємося з позіції.
Проїзжаємо дві-три версти, минаємо нашу піхоту, даємо де-кілька стрілів по Крижополю.
Де ж ворог?
Що сталося?
То Волинці обійшли большевиків з запілля, захопили Рудницю, Кодиму.
Ті вибухи, що ми чули, то большевики пускали в повітря вагони з набоями і нищили свої бронепотяги. Цілими сотнями здаються в полон. Решта, недобитки, розсіялись по фронті, ховаючись від наших роз’їздів по кручах Дністрових.
Одеську ворожу групу було знищено цілком.
Ми перемогли.

Є. ГЛОВІНСЬКИЙ

Примітки
1. Особливості мови збережені.
2. Публікація Романа Коваля.

Джерело
ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 579 – 581.

Родом із Холодного Яру

Національне визволення українського народу
повинно йти в парі з соціальним.
Левко МАЦІЄВИЧ

Лев Макарович Мацієвич – видатний інженер-суднобудівельник і конструктор, організатор підводного та повітряного флотів Росії, один із перших літунів у Російській імперії. Народився він 13 січня 1877 року в містечку Олександрівка Чигиринського повіту Київської губернії (нині Кіровоградська область) у родині службовця. Закінчивши київську гімназію, 1895 р. поступив до Харківського технологічного інституту. Тут включився у діяльність Української студентської громади, яка ставила собі за меті “боротьбу за кращу долю свого народу, поліпшення його матеріального добробуту та виступала проти національно-політичного рабства, за право жити господарем на власній землі”.
У лютому 1900 р. студенти Харківського університету Михайло Русов та Дмитро Антонович, а з ними і Левко Мацієвич, Олександр Коваленко та інші заснували нелегальну Революційну українську партію, ідеологом якої стає Микола Міхновський.
Це була українська політична партія, яка, об’єднавши в своїх лавах наддніпрянську та наддністрянську молодь, кинула в народ гасла революційної боротьби проти царської Росії. На одному з зібрань РУП Левко Мацієвич висловив такі думки: “В самостійній українській державі права працюючого люду повинні бути широко забезпеченими, бо інакше може вийти так, що в тій самій державі маси лишаться поневоленими соціально. Визволення народу з політичної тиранії мало що значитиме, коли не буде також визволення з економічної тиранії”.
1901 року Левко Мацієвич закінчив Харківський технологічний інститут і отримав диплом інженера-технолога. Працював у Севастополі корабельним інженером.
1906 року, закінчивши Миколаївську морську академію, посів визначне службове становище у воєнно-морському відомстві Росії. Спеціалізувався на побудові підводних човнів (створив 14 проектів підводних човнів). Здійснив два проекти протимінних загороджень, за що отримав премію у 3000 рублів. Розробив проект морського вокзалу в Севастополі та проект першого гідролітака. Перебуваючи на російській військовій службі, він провадив українську національну роботу в Севастополі. Будучи забезпеченою людиною, фінансово допомагв українському політичному рухові.
Його талант шукав нових шляхів реалізації. Тому капітан Мацієвич їде до Франції, де закінчує курси пілотів у школах Фармана і Блері. Левко Мацієвич працює в ділянці теорії та практики авіації, зокрема її бойового застосування.
13 вересня 1910 року він бере участь у першому святі повітроплавання, що проходило в Петербурзі. Показавши високу майстерність, Мацієвич відразу ж стає улюбленцем публіки. Та вже 24 вересня він востаннє піднявся в повітря: в цей день його літак зазнав катастрофи...
У похороні Левка Мацієвича взяли участь тисячі людей. Було безліч вінків, а над усіма лежав вінок із жовто-блакитною стрічкою – його поклав на могилу Симон Петлюра, що приїхав на похорон із Москви.
Поет Микола Вороний у місячнику “Українська Хата” писав: “Ми, українці, в особі небіжчика втратили певного товариша – свідомого національного робітника. Людину, всім серцем прихильну до робітничої справи. Вдача витривалого українця поєднувалася в ньому з високою культурою європейця”.
1912 року в Петербурзі вийшов збірник пам’яті Левка Мацієвича.
У пам’ять про Левка Мацієвича встановлено приз за висоту польоту, а в Харківському технологічному інституті було створено аеросекцію його імені та встановлено меморіальну дошку.
Вшанували меморіальною дошкою Левка Мацієвича і земляки в його рідному містечку Олександрівка, що лежить на межі Холодного Яру.

Підготував Анатолій БЛАЖКО
м. Харків

“Відкрилося джерело історичної пам’яті”
так сказав кобзар Василь Литвин
на презентації книги “Нариси з історії Кубані”

В Київському міському будинку вчителя Історичний клуб “Холодний Яр” представив своє нове видання:  книгу Романа Коваля “Нариси з історії Кубані”. В ній розповідається про долі визначних українських діячів Кубані, їхні зв’язки з Україною. Найбільша увага присвячена добі Української революції 1917 – 1920-х років на Кубані та Великій Україні, зокрема діяльності кубанців у складі Армії УНР, Кубанської армії та повстансько-партизанських загонів. Розповідається також про репресії на Кубані в 1920-х –1930-х роках та Голодомор, а також про велику козацьку трагедію в австрійських містах Лієнці та Пеґеці 1945 року, коли англійці видали понад 50 тисяч козаків і козачок проти їхньої волі в Совєтський Союз.
Під час презентації промовляли лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Леонід Череватенко, редактор книги Володимир Яковенко, поет Юрій Каплан, кандидат медичних наук Андрій Мартиненко, кобзарі-бандуристи Віктор Лісовол та Василь Литвин. На презентації був присутній Ренат Польовий, під загальної редакцією якого вийшла ця книга. У заключному слові автор подякував Ренату Польовому та Андрію Ковалю, коштом яких вийшла ця книга.
Хто хоче її передплатити презентовану книгу, може звертатись на адресу редакції газети “Незборима нація”: Київ-03049, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Романові Миколайовичу Ковалю. Вартість – 18 грн. (разом із пересилкою).

На світлині кобзар Василь ЛИТВИН. Світлина Андрія ШАРАФУТДІНОВА

8 травня у Севастополі...

8 травня в Севастополі активісти партій, що входять до виборчого блоку “Наша Україна”, поклали квіти та вінок до меморіалу Слави.
Ставлення до перемоги СССР у Другій світовій війні у представників блоку різне. Я особисто цей день святом не вважаю. Та в пам’ять про українську трагедію, про українські жертви в Другій світовій війні я все ж взяла участь у покладанні квітів. Тим більше, що на дошці меморіалу багато українських прізвищ.
Наступного дня наш вінок із меморіального комплексу зник. Інші лежали.
Вінок було знайдено 17 травня. Він лежав в одному з коридорів Севастопольської міської адміністрації. Збереглася на ньому й наша стрічка.
Низка українських партій та громадських організацій Севастополя звернулася з листом до голови Севастопольської міської адміністрації з вимогою провести розслідування обставин зникнення вікна з меморіалу та приховування його у приміщенні державної установи.

Оксана РУМЯНЦЕВА
м. Севастополь



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ