 У день народження Романа Коваля Віктор Радіонов написав тепле слово про його батька.
У житті більшості людей є знакові події, які багато чого прояснюють у подальшій поведінці, поглядах, цінностях. Вплив таких подій, напевно, відбувається на підсвідомому рівні, і це вплив на все життя.
Зазвичай згадують про виховання, але якось так виходить, що в одних випадках воно виявляється дієвим, а в інших – чомусь ні. Неабияке значення має особистий приклад батьків. Якщо він справляє незабутнє враження, то слугує дороговказом до останнього подиху.
Я для себе зробив висновок, який саме приклад став таким дороговказом для нашого Романа Коваля, посприявши виробленню в нього тих рис, за які ми його шануємо. Вважаю своє спостереження вартим того, щоб ним поділитись.
Відразу зазначу: я не знав батька Романа Коваля – Миколу П'явка, той помер ще до нашого з паном Романом знайомства. Тобто все, що мені відомо про представника старшого покоління, – з розповідей його сина.
Одна з таких розповідей стосувалася радянсько-фінської війни 1939 – 1940 рр., в якій Миколі П'явку довелося брати участь. Усупереч власній волі, на боці загарбників. Та неправедна, ганебна війна залишила на грудях Романового батька страшний шрам від удару багнетом.
А тепер (увага!) – ставлення М. П'явка до фіна, котрий завдав йому удару, що міг стати останнім у житті: “Він захищав свою батьківщину”. Оцініть рівень благородства, неймовірної великодушності! Ні прокльонів, ні тіні зла. Водночас це не якесь виправдання, а цілковите розуміння дій противника: по-іншому не мало й бути.
Якщо розкласти все по поличках: “Я прийшов на його землю зі зброєю в руках, у складі загарбників, тому він мав законне, священне право мене вбити. Винним був не він, а я. Його не мало цікавити, волею чи неволею я там опинився, я був ворогом, який підлягав знищенню. Саме це він і намагався зробити”.
І такий погляд на подію – зовсім не готовність стати жертовним білим конем, це глибоке усвідомлення правоти людини, котра до останнього подиху захищала від зайд власну країну та мала коротку розмову з ворогом. Коли беззавітно любиш свою батьківщину, з легкістю зрозумієш того, хто так само сильно любить батьківщину свою. Коли навіть ішлося про твою смерть, а ти все одно віддаєш захисникові його краю належне, це свідчить про основоположну цінність, яку сповідуєш сам: немає в нашому світі справи більш величної, священної та благородної, ніж захист Вітчизни.
Та війна залишила свій глибокий слід як на тілі, так і в душі батька, а його розповідь – не менш глибокий слід у свідомості сина. Сильні враження від побаченого й почутого, душевне потрясіння стали одним з головних чинників, завдяки яким відбулося становлення пана Романа як відданої Україні, до кінця послідовної в цьому питанні особистості.
Є вислів: “Хвалися не тим, чий ти син, а тим, якого сина виростив”. Микола П'явко, якби був ще живий, мав би повне право пишатися своїм сином. Своєю чергою Роман Коваль має повне право пишатися своїм батьком.
Гідний батько виховав гідного сина. Інакше й бути не могло.
Віктор РАДІОНОВ, старший лейтенант ЗСУ,
Історичний клуб “Холодний Яр” |
