 28 березня 2006 р. у Феофанії переступив межу життя і смерті Борис Гривачевський. Через 20 літ, 28 березня, у Києві, у бібліотеці Павла Загребельного, зібралися Борисові друзі, щоб згадати щасливі миті життя.
На жаль, нинішня молодь не знає, хто такий Борис Гривачевський, а старші вже встигли призабути. У цьому і наша вина, бо досі не вийшла книга спогадів про нього.
Борис Гривачевський – національний радіо- і тележурналіст 1990-х. Він перший доніс із телевізійного екрана правду про Голодомор 1932 – 1933 рр., про Соловки, Сандармох, Биківню, про діячів української культури, страчених Москвою. Москва все зробила, щоб викреслити цю трагедію з пам’яті українського народу, а катів наших возвеличила, створила їхній культ і дітей українських виховувала на їхньому прикладі служіння комуністичній Москві.
Борис Гривачевський цю страшну правду доніс із гідністю, з болем, правдиво. Ми тоді нічого не знали, але хотіли знати. Це зараз усі розуміють, що таке Соловки і Сандармох… Тоді ж ми були ще на порозі відкриття трагічних істин.
Ми були спраглі невідомої історії рідної України. І пожадливо вбирали правду про кривди нашому народу, нашим батькам і дідам. Ця правда формувала нас, кликала до боротьби за справедливість. Завдяки Борисові, погляду його телекамери ми пізнавали ці напівстерті сторінки. І наповнювались не розпачем, а силою протесту, бажанням поквитатися.
Інтонація Борисового голосу була саме та… Ми всі йому вірили. Хто ще так, як він, міг проповідувати національну ідею?!.
Часом наші однодумці національну правду подають бомбастично, театрально, з безкінечними знаками оклику і патетикою. Це дає ефект протилежний, відтручує, відштовхує.
А Борис притягував своєю елегантністю, вишуканим стилем, сердечністю, правдою без надриву. Красою. Він і сам красень.
Ми брали участь у тих самих подіях… Ми боролися за національну Україну.
У 1990-му на київському радіо Борис узяв у мене перше в житті інтерв’ю. Це була дуже важлива для мене подія. У середині 1990-х Борис запросив до своєї телепередачі “Дискусії лідерів”. Це було сміливо, бо діячів національних на телебачення вже тоді не дуже кликали – “не формат!”.
У 2003 р. я організував Борисові поїздку в Суботів, Медведівку, Холодний Яр, де він познайомився з моїми друзями-рівнянами Володимиром Захаруком, Леонідом Кузьмичем (Борис же з Рівненщини, і земляки були йому цікаві), а також із козаками з Медведівки – Тарасом Воскобойником і Богданом Легоняком, нині директором Національного парку “Холодний Яр”.
На вечорі пам’яті в Києві промовляли-згадували Валерій Франчук, Емма Бабчук, дружина Людмила Гривачевська, Ігор Осташ, Микола Томенко, Наталія Дзюбенко-Мейс, Тетяна Оврас, Наталія Клименко, Роман Власюк, Володимир Красільчук, Михайло Воробйов і Мирослава Стародуб. Слово Марини Гримич зачитав її чоловік Ігор Осташ.
Слухати було цікаво. І згадувалося все більше деталей і фактів Борисового життя, присвяченого Україні нескореній. Саме так – “Україна нескорена!” – називався один із циклів його передач. І ми цю справу продовжуємо.
Учасниками теплої події стали і мої друзі – Максим Селюзкін, Микола Гребінник, Тарас Марусик, Ірина Оксинь, Аполлінарія Франчук.
Слава борцям за наше право жити у своїй сторонці, своїм життям! Роман КОВАЛЬ
Київ, 29 березня 2026 р. 
|
