Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Жовтень 2003


"Незборима Нація" №10 (212)

Цитата дня
“Екстремізм в боротьбі за свободу – не вада,
поміркованість у боротьбі за свободу – не доброчесність”.
Баррі ГОЛДУОТЕР, американський сенатор
На Покрову, до Чигирина…

На Покрову 1917 року до колишньої гетьманської столиці Чигирин, з усіх усюд – навіть із Кубані та Дону – з’їхалися козаки…
Де взялися вони?
Адже козаччина, здавалось, вже давно відгомоніла, відбула…
Народ чигиринський здивовано сходився на центральний майдан, який наповнювався козаками у шароварах, жупанах, папахах зі шликами, з кривими шаблюками та пістолями. Вилися непокірно по виголених скронях оселедці… Діти заворожено гляділи на міфічних героїв, про яких досі можна було прочитати лише в книгах Андріана Кащенка та у творах Тараса Шевченка.
Народ не виходив із дива…
Тим часом майдан коло собору зацвів бунчуками, прапорами, корогвами…
На високий поміст, вкритий кармазином, вийшла старшина…
Перед нею маяв отаманський бунчук та запорізький малиновий прапор.
“Відбувся молебінь, по закінченні його задзвонили дзвони, і коли їхній передзвін затих, довбуші вдарили у литаври. Це був знак, що Рада почалася… На поміст зійшли старі запорожці… Вони тримали отаманський бунчук, прапор і пірнач.
Промову почав д-р Луценко (з Одеси). В короткому, натхненному козацьким духом слові, виразно змалював він минувщину і сучасне нашої Батьківщини. Не раз слова його покривались гучним “Слава!” Промову свою д-р Луценко закінчив пропозицією вибрати Військового Отамана. Почали вигукувати прізвище (кубанського козака) Полтавця-Остряниці, котрого піднесли вгору і поставили на помості… Полковника Остряницю вкрили прапорами.
Подякувавши за обрання, полковник Остряниця поклав всунутий йому в руку пірнач і відмовився.
Вигуки прізвища Полтавця-Остряниці летіли зо всіх кінців майдану.
Знову подякувавши за шану, Полтавець-Остряниця категорично відмовився і запропонував вибрати на Військового Отамана командира 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського, а на почесного Отамана – професора Михайла Грушевського, після чого їх і було вибрано одноголосно” 1.
Полтавця ж обрали наказним військовим отаманом…
Делегати з’їзду, що відбувся в Чигирині 3 – 7, а за новим стилем 16 – 20 жовтня 1917 року, представляли за різними даними від 40 до 60 тисяч організованих вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини та Кубані.
Від того часу основними засадами політичної платформи Вільного козацтва, відродженого для “для оборони вольностей Українського Народу” 2, були:
“1.Самостійна Українська козацька держава.
2. Тверда національна державна влада...
3. Організація козацького війська як головної підвалини самостійності і державності України.
4. Розв’язання земельного питання на користь малоземельного і безземельного козацтва та громадянства.
5. Союз із козацькими і кавказькими державами.
6. Забезпечення законом соціальних прав та інтересів українських робітників.
7. Негайне проголошення автокефалії Української Православної Церкви” 3.

Звенигородський отаман Вільного козацтва Юрій Тютюнник зазначав, що вже тоді, у 1917, “Вільне Козацтво досить радикально підходило до питання україно-російських взаємних відносин”. У той час, коли соціалістичні вожді Центральної Ради визнавали над собою юрисдикцію Петрограду, Вільне козацтво вважало Тимчасовий уряд Керенського урядом чужої держави. “Вільне Козацтво весь час робило натиск на органи влади в бік якнайрадикальніших рішень у національному питанні” 4.
Позицію Вільного козацтва ще на Другому всеукраїнському військовому з’їзді висловив дід Шаповал зі Звенигородщини. “Вільне Козацтво, – говорив він, – не просило дозволу (у Тимчасового уряду) організовуватися, він нам не потрібний. Ми тільки відберемо наше...” 5.
Лютнева революція зірвала полуду з очей “малоросів”, – згадував Юрко Тютюнник, – “і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними як над українцями... Любов до України не була ніжною любов’ю дитини. О, ні! То була гаряча, не знаюча компромісу любов... Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з майбутньою долею Росії”.
Перший з’їзд Вільного козацтва, що відбувся у жовтні 1917 р. в Чигирині, перетворився на потужну маніфестацію українських національних почуттів, на демонстрацію української сили. Про розмах і силу відродженого козацтва свідчить той факт, що вже на початку зими 1917 – 1918 років лише звенигородське козацтво нараховувало до 20000 козаків.
“Козацький рух ширився, змагаючи зробитися національною фортецею, – згадував Іван Полтавець-Остряниця, – він починав вже набувати значіння державно-творчого чинника, але обставини для козацтва склались несприятливо –соціальні питання поділили сили Нації на кілька груп, а все-ж-таки в кождій із них козацтво збройно відбувало службу та шукало можливостей і долі для своєї Батьківщини. Сотки, тисячі вояцьких та козацьких могил вкрили сьогодні Україну і свідчать як Козацтво виконало постанову Всеукраїнського Козацького З’їзду в місті Чигирині” 6.

Роман КОВАЛЬ

Джерела
1. Гулай Д. Відродження Вільного Козацтва в Україні в 1917 році // Українське козацтво. – № 6 (59). – 1979. – Жовтень – грудень. – Чікаго.
2. Мірчук П. Українська державність. 1917 – 1920. – Філадельфія, 1967.
3. Савчук О. Чи були козаки козаками, або Хто такі націоналісти-гетьманці? // Старожитності. – № 2 (38). – 1993.
4, 5. Тютюнник Ю. Звенигородський Кіш Вільного Козацтва // Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917 – 1918 рр. – Торонто, 1970. – С. 420 – 432.
6. Полтавець-Остряниця І. Заповіт // Українське козацтво. – № 5 – 6. – 1978. – Липень – серпень.

Мелетій Семенюк. Повстанець за Україну нашої мрії

Вічному повстанцю Мелетію Семенюку виповнилося 80 років. Ця дата заскочила мене несподівано, хоч і знав, що йому вже за 70. Невже?!! Невже цьому молодцюватому козакові, енергійнішому та моторнішому за більшість членів українських молодіжних організацій, 80 років?!
“Там, де появляється Мелетій, – слушно зазначає Марія Базелюк, – відразу нуртує життя, пульсують енергія і життєлюбство, відступають байдужість, фарисейство і олжа. Його легко уявити в середньовіччі – княжим дружинником чи воєводою, що відчайдушно рубає ординців... у козацьку добу – звитяжцем-козаком під Пляшевою... в часи УНР – студентом, що пішов під Крути захищати честь нації”.
Про життєвий шлях Мелетія Семенюка можна написати багатотомну епопею. І це буде захоплююче читання! На прикладі життєвого подвигу Мелетія Семенюка можна виховати нових героїв. Адже пан Мелетій – командир сотні групи “Турів” відтинку “Лиман” Української повстанської армії, а потім багатолітній політкаторжанин, а тепер голова Братства воїнів УПА Волинського краю.
Знаюсь із ним від весни – літа 1990 року, коли разом починали творити Українську республіканську партію... Пригадую вересень 1990 року, перше відзначення воїнів УПА, які прийняли бій із німцями в Новому Загорові на Волині. Це пан Мелетій подвиг нас всіх приїхати з Наддніпрянщини та вшанувати героїв, це він був першим організатором – тепер вже традиційних – вшанувань...
Дружбою з паном Мелетієм пишаюся. Після Зеновія Красівського це друга найдорожча мені серед бандерівців людина...
Коли бачиш пана Мелетія чи чуєш його трохи хрипкий голос командира, то перше почуття, яке виникає: радість. Навіть коли він когось шпетить за неоковирність чи безініціативність, ти смієшся і втішаєшся, – адже пан Мелетій підштовхує інших до дії.
Мелетій Семенюк – живий герой, до якого можна доторкнутися, якого можна обійняти і відчути його товариські обійми, чи міцну, завзяту правицю. Цей вічно жадібний до чину козак щедро дарує своїм друзям та приятелям радість буття, радість буття в боротьбі за Україну. І випромінює на всі боки завзяття та непокірливість. Поки молодь сучасна розмірковує про свій майбутній чин, пан Мелетій героїть...
Я захоплюсь ним і безмежно радію, що в нашій расі є такі пасіонарні особистості як Мелетій Семенюк. І дякую долі, що й на мене впали сонячні промені цього великого українця. І схиляю голову за ті його неймовірно довгі та тяжкі 64 роки боротьби за Україну. За Україну нашої мрії.
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”, дорогий батьку-отамане, прийміть щирі побажання здоров’я і продовження Вашого шляху.

Роман КОВАЛЬ

Час вибиратись за кордон 1

Рукопис цього невідомого досі оповідання українського письменника Юрія Горліса-Горського надіслала до Історичного клубу “Холодний Яр” Галина Гришко, колишня його дружина. Цей рукопис є розділом (пронумерованим як С. 15 – 20 зв). невідомої більшої праці автобіографічного змісту. Стосується він 1932 р., часу, коли Юрій Городянин-Лісовський (справжнє прізвище) мандрував Совєтський Союзом після втечі з Херсонської психіатричної лікарні. До цієї лікарні – внаслідок симуляції психічного розладу – його було переведено з Лук’янівської в’язниці. Після поневірянь Доном, Кубанню, Поволжям, він прибув до Москви, а звідти до білорусько-совєтського кордону, який нелегально перейшов.
Вже 1932 року опинився в місті Рівному. Потім був Львів.
Тут і наздогнала його письменницька слава.

Настала осінь. Порох перетворився в липке непролазне болото, по якому, цокотячи зубами, лазили робітники в одержаних чунях і лаптях...
Наближався визначений термін закінчення будови. Вся площа будови була вкрита горами землі, накиданої екскаваторами, уламками дерева, бочками з-під цементу... Життєві умови гіршали і робітники тікали тисячами. На їх місце прибували голодні, обдерті українці, яки, покинувши мачуху-батьківщину, шукали кавалка гіркого хліба на Московщині. Оглядаюсь весь час, щоб не зустріти якого землячка – “свата” по тюрмі чи повстанні.
Остання декада жовтня була об’явлена “штурмовою”. Всі службовці відпрацювавши свої години, мусіли йти на ніч на фізичну працю по очистці площі, засипці ровів і т. д.. Звичайно, це було річчю “добровільною” і той, хто хотів виставити собі свідоцтво “контрреволюційності” й ворожості до будівництва соціалізму, – міг і не йти.
Всі службовці й студенти Нижнього Новгорода, Канавина, Сормова в дні відпочинку – працювали на “Автострої”, звичайно, безплатно. Коли сил виявилось замало – крайком партії об’являв мобілізацію комуністів і комсомольців, створював із них дивізію. Розташована в Нижньому дивізія війська була кинута на “Автострой”.
День і ніч грали оркестри, працювали пункти, на яких давали працюючим такий “люксус” як французьку булку з кавалком масла і шинки. Площа очищалася й вирівнювалася під прокльони голодних, промоклих і перемерзлих “добровільних” рабів.
Заступник Дибіца – Валіков, як і весь час, день і ніч сидів у своєму кабінеті, приймаючи донесення і віддаючи накази. Валіков не був технічним керівником, – це справа головного інженера Мертца. Він не їздив до Москви, не приймав закордонних гостей, не вставляв “рожевих окулярів” закордонним делегаціям (про це в іншим місці...), не виступав із крикливими промовами на з’їздах і зібраннях, – це справа франтуватого, дипломатичного Дибіца. Валіков був начальником, командиром бойової дільниці “соціалістичного наступу”: зарання посивілий, із закаменілим поглядом, він спав і їв за столом між двома телефонними апаратами. Він завжди знав все, що твориться на побудові, й ніколи не казав: “Не знаю”, “не вдасться”, “подивлюсь”, “а може”... Він відрубував накази, яких ніхто не смів не виконати. Застаючи його в кабінеті в кожну пору дня і ночі, я не раз думав: чому доля не давала нам таких Валікових як ми будували Українську державу?!.
В той час як до останніх будівничих “генералів” треба було добиратись із докладами, через почекальні, до Валікова заходили просто, сідали кругом його і по черзі балакали. Заходжу раз, щоб одержати його підпис на чековій книжці.
В кабінеті чоловік вісім партійців. Балакає командир батальйону воєнізованої охорони. Жаліється, що бараки, в яких живуть червоноармійці, течуть. Нема світла. По воду треба ходити півтора кілометра. Просить, щоб дав робочих і матеріали, щоб відремонтувати бараки, провести електрику і воду, зробити печі.
– Зараз не дам нічого. Скінчимо завод – тоді.
– Але ж товариш Валіков! Ми мусимо лічитись із тим, що це люди, і в таких умовах не можемо заставляти їх жити.
Валіков важко опустив руку на плече комбата:
– Товаріщ командір! Ми – на войні. Перш за все справа, а потім – люди. У мене з сорока тисяч, щонайменш дванадцять тисяч робітників живе в умовах в десять разів гірших як твої червоноармійці, і нехай ці дванадцять тисяч замерзнуть, в болоті потопляться, без води поздихають – ми на це пі-дем! А воду, світло і тепло дамо спочатку для цехів! А наказ партії – до 1 листопада закінчити завод – виконаємо! Ти комуніст і мусиш розуміти мене.
Після цього став слухати справу другого...
Американські консультанти казали, що такий завод треба будувати не менше трьох років. ЦК партії рішив навчити американців “надамериканським” темпам і дав наказ побудувати за півтора року. Місцева парторганізація героїчно зобов’язалася скінчити завод за сімнадцять місяців – на місяць раніше.
Коли треба було підіймати революційні настрої в робочих і партійних масах – за чуба притягалася “контрреволюція” і “шкідництво”.
1 листопада – урочистий день закінчення будови. Завод названо “імені товариша Молотова”. З поздоровленням від уряду приїхав Енукідзе. За день до того зустрічаю в головній конторі начальника “секретного відділу” товаріща Дашнакова.
– Орленко! Дай мені на вечір якого-небудь шофера, тільки комуніста і серйозного хлопця, а то мій захворів, а другий завтра приїде.
Посилаю свого Тарасова.
На другий день весь завод захвилювала чутка, що “контрреволюція” хотіла знищити завоювання пролетаріату. В серці заводу, в топках “Теплоелектроцентралі” вартовий технік вранці випадково знайшов більш двох пудів підложеного динаміту, який мав вибухнути при закладанні топок.
На зібраннях – бурні протести і “вогневі резолюції” з клятвами не віддати ворогові завоювань пролетарської революції. І не щадити контрреволюції.
Коли виходили із зібрання транспортовців, “мій” Тарасов, усміхаючись, крутить головою.
– Ну, товариш Орленко, бачив я вже на своїм віку сволочів, сам добра сволоч, але таких як ці – вперше зустрічаю... Це ж ми з Дашнаковим та Ард’яковим привезли ввечері той динаміт з артилерійського складу. Ну й музиканти! Коли я робочий – то на чорта з мене дурня робити! Мені сказали, що у валізах ракети для ілюмінації. Та все рівно – треба мовчать...
1-го листопада з розкішної трибуни сам товариш Енукідзе вітав “ніжєґородскіх пролетарієв” із перемогою.
Летіли крилаті слова про гірку долю робітника на цілому світі, про щасливу та радісну долю радянського робітника і селянина, про “акул імперіалізму” та оборону СССР, про велетенські успіхи соціалістичного будівництва.
Десятки тисяч людей голодних, але одягнених, набравши в черевики і лапті болота, понуро слухали “начальство” і думали, здається, лише про те, що сьогодні у всіх їдальнях – обід буде з м’ясом...
Про автозавод, про велику перемогу на фронті соціалістичного наступу кричали плакати в місті, кричала місцева і столична преса, в честь цього відбувались концерти і академії.
Совіти – сіли на власного “форда”... Але я, “своя людина”, знав, що з заводом – діло дрянь... Що підприємство, в яке вклали до двохсот мільйонів карбованців, робилося мертвим. Що, дякуючи гарячці, наробили помилок. Що після офіційного “закінчення будови”, треба потратити ще не раз по сімнадцять місяців на доробки і переробки. Що через пару місяців завод буде збирати на 90% з фордовських частин авта, з числа закуплених у “Форда” ста тисяч комплектів, але коли з його конвеєра зійде власний цілком “форд” – цього ніхто не може сказати.
Вася Дьомін після третьої склянки горілки каже, що ніколи, а Кузнецов каже, що через три роки після того, як віддамо завод самим американцям переробляти і не будемо їм перешкоджати.
Знав, що центральна бухгалтерія не може сказати, куди зужито півтора мільйона карбованців. Знав, що коли перестануть працювати будівничі, почне працювати ҐПУ, знав і став задумуватись над тим, що, яка не є приємна річ “будувати соціалізм”, але пора і честь знати. В разі випадкового арешту – тил маю забезпеченим “вірною” працею на “Автострої”, документи підновив, грошей на дорогу роздобув – час вибиратись помалу за кордон.

Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ

Примітка
1. Публікується вперше. Публікація і назва статті Романа Коваля. Особливості авторської мови в основному збережені.

“Кобзарі в моєму житті”

24 вересня в Київському міському будинку вчителя відбулася презентація книги краєзнавця Рената Польового “Кобзарі в моєму житті”. В ній розповідається про кобзарів, з якими авторові пощастило зустрічатися в 1960 – 1990-х роках. Спогади Рената Польового про кобзарів – прозорі, м’які, наповнені щемом втраченого. Читаєш – і входиш у тиху та чисту річку української сільської мови, в якій нема місця жахливим цивілізаційним новотворам

В книзі є нариси про тих, хто вже відійшов за незбагненну межу, зокрема про бандуристів Семена Власка, Михайла Башловку, Олександра Корнієвського, Олексія Чуприну, Юрія Ткаченка, Євгена Адамцевича, Михайла Башловку, Миколу Будника, Никона Прудкого й Трохима Кучеренка. Є в книзі розповіді і про кобзарів, які продовжують свою святу працю, наприклад, про Віктора Лісовола, Олексія Нирка, Ігоря Рачка та про братів Литвинів – Василя та Миколу.
Під час презентації виступили й ті кобзарі, яким були присвячені нариси в презентованій книзі, й ті, яких згадали нехай й коротко, зате добрим словом. Організаторам вечора, членам Історичного клубу “Холодний Яр” та працівникам Будинку вчителя, вдалося зібрати велике і запашне гроно видатних українських кобзарів-бандуристів. Зачаровували співом Віктор Лісовол, Василь Литвин, Ігор Рачок із Роменщини, Едуард Драч, Ярослав Чорногуз, Тарас Силенко, Тарас Компаніченко. Промовляли про бандуристів поети Олекса Ющенко та Борис Списаренко, професор кафедри кобзарського мистецтва Київського національного університету культури і мистецтва Володимир Єсипок, керівник хору “Гомін” Леопольд Ященко, видавець Олександр Ткачук, Антоніна Литвин, дослідник кобзарського мистецтва Михайло Зьола та письменник Роман Коваль, ведучий вечора. Поетеса Ольга Страшенко прочитала свій вірш про Михайла Телігу.
На презентацію книги завітали й нащадки кобзаря і майстра бандур Олександра Корнієвського – онук Олександр Корнієвський із дружиною Марією та правнуки – Олександр і Андрій Корнієвські, а також дочка й онук великого українського патріота, кобзаря Михайла Башловки – Ніна та Максим.
Презентація книги мимоволі перетворилося на свято кобзи і кобзарів, на вечір пам’яті великих попередників...
Свою книгу Ренат Польовий закінчує так: “Я вдячний долі, що подарувала зустрічі з прекрасними українцями – кобзарями-бандуристами, які морально підтримували мене в лихоліття російсько-радянської неволі. Думи та історичні пісні кобзарів сповнювали моє серце вірою в перемогу нашого народу, наснажували, підносили і очищали, допомагали глибше пізнати мою дорогу Батьківщину. Я дуже радий, що мені на схилі життя вдалося написати книжечку спогадів про цих шляхетних і дорогих мені людей. Схиляю перед ними голову за ту радість, яку вони подарували мені в тяжкі роки та в добу воскресіння нашого народу”.
Уклонімося і Ренату Польовому, який увесь свій вік прожив долею нашої Батьківщини. Наважуся сказати, що в нього переселилась ідеальна душа нашої козацької Прабатьківщини: тиха та маломовна, кришталево чиста і спокійна, принципова та щедра, талановита, непоступлива і відважна.
Інженер-винахідник, громадський діяч і краєзнавець Ренат Польовий чесно прожив більшу частину свого життя. Йому не соромно глянути у вічі: ні друзям, ні рідним, ні минулим чи наступним поколінням.
Уклін Йому за життя, прожите для України.

Роман КОВАЛЬ, письменник, президент Історичного Клубу “Холодний Яр”

“З могил отамани встають...”

14 вересня в Мельниках, колишній “столиці” Холодного Яру, коло сільської школи був відкритий мистецьки зроблений пам’ятник борцям за волю України (автори – Валентин та Максим Сірі). Це вже п’ятий із черги пам’ятник, який постав на території Мельників від 1995 року. В минулі роки пам’ятники були поставлені на місці останнього бою отамана полку гайдамаків Холодного Яру Василя Чучупаки, на його могилі та на братській могилі холодноярців.
Відрив урочистий мітинг сільський голова Мельників Сергій Зінченко.  Виступили племінниця Головного отамана Холодного Яру Валентина Чучупак (Рівне), письменник Роман Коваль (Київ), інженер черкаського “Мехбуду” Віктор Сухач (Черкаси), кореспондент газети “Голос України” в Черкаській області Лідія Титаренко, представник Всеукраїнської спілки ветеранів Другої світової війни Микола Жомір (Черкаси), директор підприємства “Калина” Олег Василенко (Худоліївка), голова Черкаської станиці Братства вояків ОУН-УПА Віра Борушевська, заступник Кам’янського міського голови Олександр Вєтров, отаман Черкаського крайового козацтва Олександр Зайцев, член Історичного клубу “Холодний Яр” Леонід Кузьмич (Рівне).  Зачитали свої вірші поет Дмитро Павличко та юна мельничанка Юлія Пісна. Наприкінці меморіальних заходів приїхав лідер “Нашої України” Віктор Ющенко. Йому та директору підприємства “Мехбуд” Володимирові Сапі було доручено відкрити пам’ятник. Саме Володимир Сапа став справжнім господарем свята, адже його коштом й було споруджено пам’ятник героям Холодного Яру, а також відремонтована місцева школа.
Віктор Ющенко в своєму виступі зазначив, що щасливий знову бути на святій землі Холодного Яру, адже саме тут формується основа українського духу. Слід сказати, що мельничани тепло вітали шановного гостя. Серед гостей свята були й народні депутати України Іван Заєць, Юрій Павленко, Володимир Шандра та відомий громадський діяч Михайло Ратушний.
Відслужили панахиду по загиблих борцях за волю України архієпископ Кіровоградський та Голованівський, керуючий Кіровоградською єпархією УПЦ КП владика Серафим, отець Української автокефальної православної церкви Іларіон, адміністратор Черкаської єпархії УАПЦ, та благочинний Черкаської єпархії УАПЦ Віталій.
Виступали танцювальний колектив “Джерельце”, хор вчителів Мельничанської школи, черкаський хор “Будівельник”. За душу брали пісні київського кобзаря Віктора Лісовола. Показові виступи продемонстрували вихованці школи бойових мистецтв “Спас” (керівник, викладач Києво-Могилянської академії Олександр Корнієнко).
Режисером-постановником свята виступив Анатолій Ілляшенко. Провадила мітинг директор Мельничанського будинку вчителя Людмила Губенко.
У велелюдних заходах взяли участь сотні односельчан холодноярських героїв. Прикметно, що провідниками урочистостей виступили мешканці Черкащини. Серед організацій, які вшанували героїв Холодного Яру, окрім вже згаданих, були й представники Кіровоградського коша українського дитячо-юнацького товариства “Січ”, Черкаської організації Спілки офіцерів України, працівники музею “Кобзаря” з м. Черкаси (директор Ольга Шарапа). Слід відзначити й внесок в організацію урочистостей члена Історичного клубу “Холодний Яр” Богдана Легоняка, підприємців Володимира Дядика та Михайла Вакуленка.
Історичний клуб “Холодний Яр” та редакція газети “Незборима нація” щиро дякують організаторам та учасникам урочистостей за вагомий внесок у справу відновлення історичної пам’яті і шани до полеглих за нашу Батьківщину. Вічна пам’ять героям Холодного Яру!

Листи, листи, листи...

Шановна редакціє!

Пише вам ветеран ОУН-УПА, один із багатотисячної нескореної нації повстанців-бандерівців, учасник бойових дій проти німецьких, мадярських і більшовицьких окупантів та банд червоних партизан.
Наприкінці листопада 1943 р. я, гімназист, добровільно пішов до УПА. Воював у курені легендарного чорноліського командира УПА “Різуна”-“Грегота”, начальника тактичного відтинку № 22 Чорний ліс (Станіславська область). Був учасником Карпатського рейду куреня “Різуна” на Бойківщину (Львівська область). 8 липня 1944 р. в бою на горі Лопаті біля міста Сколе з німецьким окупантами був учасником рукопашного бою. Брав безпосередню участь у боях проти німців у селах Ясінка, Масьова, Комарники, Тур’є, Жданна, Ластівці, Задільське, Усаї, на річці Стрий і на горі Лютій та ін.
Вели ми й активні дії проти банд червоних партизан Кулаґіна і Шукаєва та червоних парашутистів-десантників... Фронт переходили в Карпатах наприкінці жовтня і на початку листопада 1944 року. На свою базу в Чорному лісі повернулися в листопаді 1944 році. Тут, у Чорному лісі, продовжували боротьбу до серпня 1945 року.
В боях із НКВД був поранений... Завдячуючи Богові і долі залишився живий і далі продовжую “воювати”, тепер з яничарами...
З товаришами відновив 13 повстанських могил. Взяв участь у побудові 2 каплиць (коло братських могил) і встановленні 4 пам’ятних хрестів на місці боїв повстанців.
Якщо вас зацікавлять мої спогади про бої мого куреня проти німецьких та більшовицьких окупантів, я можу вислати вам.
Пишу ж, щоб подякувати щиро і вклонитися до землі за ваш патріотизм і любов до рідної землі, за вболівання за нашу нескорену багатостраждальну неньку Україну... Ви робите святу справу... Я пишаюся вами за сміливість і титанічний труд.

Василь САВЧИН (“ройовий Ґонта”)

смт Богородчани Івано-Франківської обл.

Яка Росія без війни?

1471 – 1496 – війна проти Новгорода.
1499 – загарбницький похід за Урал.
1500 – 1503 – війна проти Литви.
1512 – війна проти Польщі.
1550 – війна проти Казанського ханства.
1552 – друга війна проти Казані.
1556 – війна проти Астрахані.
1557 – війна проти Криму.
1558 – 1563 – війна за Ліфляндію.
1579 – війна проти Польщі.
1581 – військова експедиція до Сибіру.
1590 – 1595 – війна проти Швеції.
1598 – війна проти сибірського хана Кучума.
1600 – військовий похід до ріки Об у Сибіру.
1608 – 1618 – війна проти Польщі.
1610 – 1617 – війна проти Швеції.
1632 – 1634 – війна проти Польщі.
1637 – війна за Азов.
1643 – 1652 – війна проти Китаю.
1654 – 1667 – війна проти Польщі, початок окупації України.
1656 – 1661 – війна проти Швеції.
1668 – 1669 – війна проти Персії.
1671 – похід на Астрахань.
1676 – 1681 – війна проти Туреччини, Криму та Молдови.
1687 – війна проти Криму.
1689 – похід на Крим.
1695 – похід на Азов.
1695 – 1697 – похід на Камчатку.
1700 – 1721 – війна проти Швеції, початок знищення Гетьманщини.
1711 – війна проти Туреччини.
1722 – 1724 – війна проти Персії.
1733 – 1739 – війна проти Туреччини, Криму, Молдови.
1741 – 1743 – війна проти Швеції.
1741 – війна проти Польщі.
1756 – 1762 – війна проти Німеччини.
1764 – Катерина ІІ ліквідувала Гетьманську державу.
1768 –  1774 – війна проти Туреччина та Молдови.
1787 – 1792 – війна проти Туреччина та Молдови, окупація Криму.
1788 – 1790 – війна проти Швеції.
1792 – війна проти Польщі.
1794 – війна проти Польщі.
1799 – війна проти Франції.
1800 – війна проти Англії.
1804 – 1813 – війна проти Персії.
1805 – 1807 – війна проти Франції.
1805 – 1812 – війна проти Туреччини та Молдови.
1806 – завойовницький похід на Сахалін.
1808 – 1809 – війна проти Швеції.
1812 – 1814 – війна проти Франції.
1813 – війна проти Грузії.
1820 – загарбницький похід до Казахстану.
1826 – 1828 – війна проти Персії.
1828 – 1829 – війна проти Туреччина та Молдови, Волохії.
1833 – похід на Константинополь.
1839 – похід на Хіву.
1843 – 1859 – війна з Чечнею, Дагестаном, Черкесією.
1847 – похід до Казахстану.
1850 – 1856 – похід на Коканд.
1853 – 1856 – війна з Туреччиною, Францією та Англією в Криму.
1865 – окупація Ташкента.
1866 – 1868 – похід на Бухару.
1868 – окупація Самарканда.
1873 – 1875 – похід на Хіву.
1877 – 1878 – війна проти Туреччини.
1880 – 1881 – похід до Туркменистану.
1884 – 1885 – інтервенція до Афганістану.
1901 – окупація Маньчжурії.
1904 – 1905 – війна проти Японії.
1914 – 1917 – війна проти Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії та Туреччини.
1917 – війна проти Фінляндії.
1917 – 1930-ті – війна проти України.
1918 – похід до Литви, Латвії та Естонії.
1919 – похід до Білорусі.
1920 – 1921 – походи на Кавказ та до Персії-Ірану.
1920 – 1921 – окупація Грузії, Вірменії та Азербайджану.
1939 – війна проти Польщі та окупація західноукраїнських земель.
1939 – 1940 – війна проти Фінляндії.
1940 – окупація Бессарабії та південної Буковини.
1941 – 1945 – війна з Німеччиною.
1941 – введення військ до Персії-Ірану.
1944 – окупація Тувинської Народної Республіки.
1945 – війна проти Японії.
1956 – окупація Угорщини.
1968 – інтервенція до Чехословаччини.
1979 – 1990 – війна в Афганістані.
1992 – війна в Молдові.
1991 – 1994 – війна в Південній Осетії та Абхазії.
1992 – 1995 – війна в Таджикистані.
1994 – 1995 – війна проти Ічкерії.
1999 – 2003 – війна проти Ічкерії та її окупація.

Що далі?

Тарас КОШЛАБА.
Редакція
Далі – нові теракти в Росії, організаторами яких будуть ті, хто не змирився з окупацією своїх країн.

Шановна редакціє!

Я живу на землі Переяславській, звідки почалися витоки горя, страждань і нищення рідної України. 349 років закайданена москалями Україна несла тяжкого хреста своєї долі – невільниці й рабині. І сьогодні на центральній площі міста Переяслава, ось вже скоро півстоліття, стоїть монумент-пам'ятник із написом “Навіки – разом із російським народом”, як символ рабства і неволі знедоленої та розіп'ятої чужинцями України.
Хочу запропонувати редакції свого вірша, якого написав у 1954 р. тому, коли імперська бандократія поневолювачів святкувала так зване “300-ліття возз'єднання України з Росією”. Цей вірш я давно перетворив на пісню і вже 49 роки співаю її під звуки домбри на мотив “Реве та стоне Дніпр широкий”...

Сумує сивий Переяслав –
Журбу несуть йому круки,
Бо через нього Україна
Рабою стала на віки.

Бо через нього Україну
Розп'яли нелюди-кати,
Облиті кров'ю душогуби
Криваві іроди-брати.

Сумує сивий Переяслав
І стогне брат його Трубіж,
Бо в грудях неньки-України,
Стирчить віками гострий ніж.

Сумує сивий Переяслав
І Альта мучиться, сестра,
Бо триста років в Україні
Немає щастя і добра.

Не дуже смійтеся, пихаті,
Орди чужої москалі,
Ви Україною прокляті
Чужинці лютії і злі.

Іще не вмерла Україна,
Іще Трубіж не обмілів.
Колись постане Україна
І прожене своїх катів.

Микола МІЩЕНКО,
ветеран Другої світової війни

Не попелом, а жаром

Нехай хоч рік, хоч місяць, день,
Лише б не попелом, а жаром
У самоспаленні, лишень
Вогнем би, впевненим і ярим,
На тлі облуд і колотнеч,
Повитих пітьмою густою,
Згоріти, блиснувши як меч,
Святою правдою і мстою.

Іван ГНАТЮК

Батькам скажеш, що був чесним

Літо 1920 року. Невеличке село. Білі хатки його потопають у зеленому морі садків, а навколо, ген-ген, аж до обрію широко розлягаються ріжнобарвні килими ланів, що так жадібно п’ють полудневу спеку. Тихо. Думки мимохідь линуть від жорстокої дійсності. Якось не хочеться вірити, що ось за годину цей рай обернеться в огидне страхіття й люди напуватимуть землю кров’ю синів її. Чекаємо контрнаступу. Це останні спроби ворога, якому конче треба стримати наш наступ на цьому відтинку – інакше повна загибель.
Наші розляглися довгою лавою на широкім шляху, що йшов край села. За два кроки від мене лежить мій братанець Левко, з яким разом ділили ми всі труднощі останнього часу. Він журливо дивиться перед себе. Бідний хлопчик, мені зрозуміла його туга: ось там далеко, за тими ланами чекають чорні очі свого улюбленця. Левко питає:
– Правда, з нею нічого не може трапитися – кати теж мають серце... Вона ж дитина... О, хай один волос впаде! Я помщуся, так помщуся, що земля застогне... – Левко блискотів очима від безсилої люті.
Чорні крапки замиготіли на обрію. Ближче, ближче. Застукали кулемети й у відповідь жалібно заспівали кулі над нашими головами.
Левко підвівся:
– Ну, вже час. Я пересунуся з козаками он до того журавля, ти бачитимеш нас, а як, боронь Боже, що станеться, відходитимемо повз школу. Затим, прощай.
Удар був сильніший, ніж ми чекали. Після годинного бою, хоч і вперто обороняючись, наші відступили. Здається, з самого початку я вже був відтиснутий від лівого крила й загубив таким чином Левка. Побачив його вже за селом. Це була наша остання зустріч...
Вели його двоє козаків.
– Левко, що з тобою?!
– Стривайте, далі не піду, вже нема чого. Даруйте, товариші, йдіть, не затримуйтеся. А ти почекай. Слухай, тепер вже кінець. Я знаю. Перекажеш Оленці, що я її дуже люблю, хай вспоминає... Нахилися ближче... Тяжко... Батькам скажеш, що був чесним. Ну, йди, бо чуєш, наближаються... Ні, не кидай, Олесь, стривай трохи... Боже, за що?! Хоч би один раз її побачити... Жити хочу...
Це були його останні слова.
Мусів кинути...

Олександр ЧИРСЬКИЙ
1922 р.
Подебради

Примітки
1. Публікується вперше. Особливості мови збережені. Публікація Романа Коваля.
2. Чирський Олександр – хорунжий 2-ї кулеметної бригади Кулеметної дивізії Армії УНР, студент Української господарської академії в Подебрадах.

Джерело
ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 5, од. зб. 78. – С. 160 – 160 зв.

 

Історичний клуб “Холодний Яр” висловлює щирі співчуття рідним і близьким відомого громадського діяча національного табору, заступника голови ОУН, депутата Тернопільської обласної ради
Івана ГАВДИДИ
(20.09.1966, с. Саранчуки, Тернопільщина – 30.08.2003, Київ).
Нехай земля Йому буде легенькою!
 
“Згадаймо”
ЛЕПКИЙ
Левко Ярославович (7.12.1888 – 28.10.1971)

Військовий діяч, поет, журналіст, композитор, видавець; командант сотні кінноти Українських січових стрільців, один із засновників та постійний редактор “Літопису Червоної Калини” і щорічних календарів цього видавництва, редактор гумористично-сатиричних журналів “Зиз” і “Будяк”, член-засновник видавництва “Червона Калина” у Нью-Йорку (відновленого).
Народився в родині священика в с. Поручині біля Бережан, що на Тернопільщині. Молодший брат Богдана Лепкого. Закінчивши гімназію в м. Бережани, вступив на правничий факультет Львівського університету, але навчання не закінчив, оскільки почалася Перша світова війна. Один з організаторів “Бориславської Січі”, яка зіграла роль у творенні Українських січових стрільців. Один з перших членів УСС, разом з якими пройшов всю війну. Один із творців легенди Українського січового стрілецтва: як і Роман Купчинський та Михайло Гайворонський став автором стрілецьких та ліричних пісень, з яких багато стали народними, зокрема “Видиш, брате мій”. Під час Другої світової війни працював у щоденнику “Краківські вісті” та “Українському видавництві” в Львові. Все життя був відданий ідеї збройної боротьби за Українську державу.
Помер у шпиталі м. Трентон (штат Нью-Джерсі, США). Похований 2 листопада на православному цвинтарі в Бавдн-Брук.



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ