Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Квітень 2003


"Незборима Нація" №4 (206)

Ми віримо, що Ірак буде відбудований.

І допоможуть в цьому полонені США та Великої Британії

У війні, яку розв’язали США та Велика Британія проти народу Іраку, мене вразила не стільки жорстокість та несправедливість інтервентів, скільки їхня безсоромна брехня та цинізм. Послухайте американських та англійських діячів: “Ми захищаємо свою свободу... Америка не повинна усамітнюватися в своїх кордонах... Ми не хотіли завдати шкоди населенню Іраку... Ми робимо все для того, щоб уникнути смерті цивільного населення... Операція в Іраку провадиться з метою зробити весь світ безпечним... Ми прагнемо ресурси Іраку віддати іракському народу... Ми хочемо допомогти населенню Іраку стати вільним... Ірак буде вільним (тобто окупованим американськими військами)”...

Попри велетенську мілітарну силу і перевагу в технічному оснащенні, американці програють іракському народові в силі духу та патріотизмі. Великим дивом для всього світу стала відсутність іракських біженців: табори у прикордонних районах інших держав порожні. Іракці (в тому числі діти і жінки) не тікають, коли їхня держава перебуває в небезпеці. Навпаки, до Іраку вертаються іракці, які проживали в інших країнах. Вони їдуть захищати свою Батьківщину.
Іракські міста перетворилися на твердині героїчного народу. Басра, Ен-Насірія, Ен-Наджат, Ум-Каср вже увійшли в історію як бастіони величі духу іракського народу. Це, справді, міста-герої. Станом на початок квітня американські та британські окупанти контролюють лише пустелю Іраку. Хай би там залишилися назавжди. Як перегній.

Американські військові керівники викликають просто огиду. Вони, ці, в буквальному розумінні, дияволи війни, не соромляться виходити до мікрофонів і лити відра примітивної брехні на журналістів. Ось цинічний і тупий бандит Томмі Френкс, командувач т. зв. операцією в Іраку, насправді керівник окупаційних військ, стверджує, “що банди головорізів захопили іракські міста (це про армію Іраку) та тероризують населення, але ми (тобто американці) їм цього не дозволимо”. А бандюга-інтелігентик Рамсфельд, оком не змигнувши, вкотре “повідомляє” про чергове поранення (вже близько десяти разів) Саддама Хусейна та кількаразову смерть кожного з синів іракського лідера. А скільки вже ми чули від цих діячів неправду про взяття всіх крупних міст півдня Іраку в перші дні війни та масову капітуляцію іракських воїнів?
Коли слухаєш вічно оптимістичного підпалювача війни Буша та його васала – перехиленого на бік кривавого астеніка Блера, розумієш, що війна – це не тільки велика кров, це велика брехня...

Під час агресії США проти Афганістану та Сербії широких протестів серед американської громадськості не спостерігалося. Тому багато людей у світі дійшло висновку, що всі американські громадяни – імперіалісти. Але тепер, коли ми бачимо масові акції протесту американських прихильників миру, починаємо розрізняти громадян США на “янкі”, яких ненавидить весь світ, та на справедливих людей, яким щиро симпатизуємо і простягаємо руку дружби.

Я не люблю патетики. Але жахливі події в Іраку змушують мене закінчити цю статтю гаслами: “Смерть американським окупантам! Слава американським борцям за мир! Слава прекрасній дочці поганого батька Елізабет Чейні; режисеру, володарю Оскара, а головне чесному чоловікові Майклу Муру та іншим американцям, які підняли голос протесту проти несправедливої війни в Іраку!
Бажаємо іракському народові перемогти сили і духи зла!
Роман КОВАЛЬ, Голова ДСУ
"Незборима Нація" №4(206)

Дмитро Донцов у нашому житті
30 березня у Київському міському будинку вчителя відбувся вечір пам’яті видатного українського мислителя Дмитра Донцова (з нагоди 30-ї річниці його смерті). Організаторами виступили Історичний клуб “Холодний Яр”, Молодіжний націоналістичний конгрес, Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України”, Центр національного відродження ім. Степана Бандери та Київський міський будинок вчителя. У вечорі пам’яті взяли участь письменник Роман Коваль, публіцист Віктор Рог, заступник міського голови м. Івано-Франківська, політолог Олександр Сич, директор Центру національного відродження ім. Степана Бандери Іван Гавдида, завідувач відділом Національної бібліотеки ім. Володимира Вернадського, к. і. н. Тетяна Добко, декан факультету журналістики Києво-Могилянської академії, професор Сергій Квіт,  громадський діяч Ельхан Нурієв, солісти гурту “Рутенія” Анатолій Сухий і Григорій Лук’яненко та хор “Гомін” під керівництвом славнозвісного Леопольда Ященка.
Дмитро Донцов. Хто серед вершників не знає нині цього прізвища?
Серед українських козацьких партій та організацій не знайдеться, мабуть, жодного члена, який би на питання, хто такий Дмитро Донцов, не відповів би певно і твердо.
Таке враження, що ми знаємо його ледь не від народження. Але це не так: Донцов повернувся в нашу свідомість не так давно.
І допоміг у цьому великий український трудівник, видавець багатьох книг Дмитра Донцова Михайло Стасюк зі Львова. Саме завдяки його подвижницькій праці з’явились у наших руках десятки тисяч таких книг, як “Націоналізм”, “За яку революцію”, “Клич доби”  та багато інших. А видавництво “Відродження” 1991 року у Клайпеді перевидало “Дух нашої давнини” накладом 50 тисяч примірників. Ініціативу Михайла Стасюка та видавництва “Відродження” підхопили активісти Спілки націоналістичної української молоді, потім СУМу, пізніше МНК. Зокрема, чимало прислужився до видання та поширення творів Дмитра Донцова один з організаторів цього вечора Віктор Рог. А ініціативна група в складі Ореста Гриневка, Сергія Квіта, Олега Багана та Маркіяна Іващишина взялася здійснити видання п’ятитомника Дмитра Донцова...
Ми, покоління учасників та організаторів мирної революції (на жаль, мирної) початку 1990-х років зачитувалися творами Дмитра Донцова, виховувались на них, кріпили волю і віру в перемогу...
Інтегральний націоналізм Донцова запалював серця тисяч юнаків люттю до ворога, який поневолив нашу Батьківщину. І це лякало. Лякало не тільки наших ворогів, а й дисидентів, які в той час (інколи проти своєї волі) очолювали Національно-визвольні змагання.
Повторювалася ситуація 1917 року, коли маси були революційнішими від своїх проводирів.
Стихійний натиск революційних мас на початку 1990-х збентежив тодішніх лідерів, він ставив їх перед альтернативою: або разом з агресивною національною меншиною – росіянами – боротися проти інтегрального націоналізму Донцова та його сповідників, або зійти з політичної арени. Сходити з арени не хотілося, тому було обрано перший варіант.
Замість використати революційну енергію молоді дисиденти повели атаку на неї. І головне звинувачення тоді було: він начитався Донцова...
Я, тоді керівник ідеологічної референтури проводу Української республіканської партія, можу засвідчити, яка шалена боротьба розгорнулася в середовищі нашої партії за те, якою їй бути: революційною, націоналістичною чи демократичною, інтернаціональною.
На жаль, перемогли дисиденти... Це була їхня піррова перемога...
Мусимо пам’ятати, що українська революція була задушена не московськими танками, а солодкавими вустами українських дисидентів...
Уособленням запобігливого ставлення до агресивних національних меншин у той час був наш славний поет Дмитро Павличко. “Для нас росіяни, – говорив він з трибуни Других зборів Руху, – не зайди, не окупанти, не чужинці, а органічна частина народу української держави... без якої ми не уявляємо ні нашої минувшини, ні нашої майбутності... Ми заявляємо: ніколи свідомий українець, а тим паче рухівець, не опуститься до націонал-соціалістичного окрику: “Україна для українців!” Ми... ніколи не покличемо до помсти та жорстокої відплати російській людності за сплюндровану українську мову та за манкуртизацію нашого народу... Сьогодні так важливо не відтрутити від себе російське населення України, а тримати постійно в наближенні коло свого серця...” 1.
Не буду наводити інших прикладів, щоб не засмучувати вас, скажу лише, що саме завдяки таким вождям як наш поет і йому подібним величезна революційна енергія мас була змарнована, шанс був втрачений... При владі опинилися ті, яких могла змести революційна енергія мас...

Я вже давно не читаю Донцова... На перший план вийшли стихійні націоналісти Лісу та Степу, які хоч і не читали Донцова, та методично і жорстоко втілювали у життя його пізніше написані постулати. Я говорю про отаманів Холодного Яру, Поділля, Київщини, Херсонщини та інших українських земель.
Мені вже здалося, що Донцов (принаймні, для мене) – вже історія... Та готуючись до цього вечора, взяв до рук його книгу “За яку революцію”. Розкрив розділ, який найбільше мене цікавив – про події 1917 – 1920-х років.
І о, диво!
Ніби Роман Коваль зі сторінок книги Дмитра Донцова промовляє про революцію 1917-го і подальших років... Ніби Донцов моїх книг начитався...
Ось послухайте. “Традиції збройної боротьби з буйною силою прокинулися в народній стихії... Раз пробуджена, ця стихія рвала й торощила довкола себе все чуже й вороже... Все українське село дихало вогнем на зайдів... Це була, у вогні збуджена, національна стихія України... Цю стихію п’ятнували ім’ям бандитизму всі займанці... Дух народної стихії не був духом сліпого хлопського бунту... Народ був “расистських” переконань, бо навіть на етнічнім пограниччю українсько-московськім... майже не було випадків мішаних, українсько-московських подруж... Народ був настроєний “шовіністично”, бо любив тільки свою країну... Драгоманівська інтелігенція, крім того, любила ще Росію... (Тому) гасло самостійності стрінуло серед соціалістів “майже однодушне негативне відношення”... Гасло незалежності – на їх думку – підхопили “гірші елементи” суспільства, “елементи бандитські, контрреволюційні, реакційні”...
Ліва інтелігенція так і говорила, що Центральна Рада має бути виразником “волі Росії” на Україні, провінційним органом столичного уряду, хоч би той уряд обмежив Україну до території лише п’ятьох губерній...
(А) настрій мас... був “піднесений, рішучий, розпалений”, – і цей революційний настрій всіма способами та (соціалістична) еліта гасила, укоськувала... думаючи лише про “соглашатєльство”. Народ... (прагнув) робити революцію, розмовляти з Москвою не язиком, а “кулаком”, брати те, що належиться, самим... (А) “еліта” (Донцов бере це слово у лапки) старалася звести цей план на цілі, спільні з цілями партій московських, (тобто була) вірна заповіту Драгоманова: “З північною Руссю не зломим союза, ми з нею близнята по роду”...
Коли діло тих “гасителів” Духа і “соглашателів” не вдавалося, особливо ж коли їх московські “близнята по роду”, в ім’я спільної з ними “віри” вогнем і мечем прийшли руйнувати і грабувати Україну, а що найважніше, – без пардону витереблювали й самих драгоманівців, – тоді в їхніх рядах наступив переполох,  розгубленість... Війну проти Москви мусіли вести ті, що були в ній закохані, і були переконаними пацифістами... Армію мусіли організовувати ті... (які) вимагали її скасування... За приватну власність мусіли боротися сторонники повного обезземелення селянства... Проти московського народу мусіли  повставати ті, які вірили в довічне з ним “братерство”... За державу власну – організовували боротьбу ті, які сепаратистів уважали за бандитів, і які заявляли самі, що їх “приневолено” стати самостійниками”... Трудно було сподіватися, щоб такі організатори... привели народ до перемоги”. В цьому і причина “кінцевої катастрофи великих змагань 1917 – 1922 рр.”, підводив підсумок Дмитро Донцов 2.

То хто кого начитався?
Донцов Коваля, чи все ж таки Коваль Донцова?
Відповідь зрозуміла...
Вчора  переконався, що Дмитро Донцов, увійшовши в моє серце на початку 1990-х, досі розпалює в ньому багаття.
І це добре.
І вам, дорогі друзі, бажаю, щоб полум’яні ідеї Дмитра Донцова запалювали ваші серця. Особливо в таку національну негоду, як зараз.
І не тільки ваші серця.
Нехай ідеї великого Донцова і великого Міхновського знову піднесуть дух українського народу і покличуть до чину не одиниці, а мільйони.
Лише тоді наш народ зможе стати великим.

Роман КОВАЛЬ

Джерела, примітки
1. Павличко Д. Виступ на Других зборах Руху. – Жовтень 1990. Останнє речення – з інтерв’ю Дмитра Павличка Анатолію Щербатюку в кулуарах з’їзду.
2. Донцов Д. За яку революцію. – Львів, 1990. – С. 14 – 25.
"Незборима Нація" №4(206)

Над блакитним Чорним морем

Так називається книга відомого українського письменника Леоніда Полтави, написана на основі документів та розповідей учасників Національно-визвольних змагань українського народу у 1917 – 1920-х роках. Нещодавно вона побачила світ завдяки Українській видавничій спілці. Пропонуємо читачам “НН” передмову до неї.

“Не вміли будувати власної держави, опинились в чужих руках”.
Леонід ПОЛТАВА
Читаючи повість Леоніда Полтави “Над блакитним Чорним морем”, особливо перші сторінки, я не міг зрозуміти, що це: документальна повість, мемуари учасника революційних подій чи художній твір? Причиною було введення автором “збірного образу Остапа”. Цим, на мій погляд, Леонід Полтава вніс певне замішання і дещо послабив документальну вартість своєї праці.

Та, читаючи далі, особливо розділи, що стосувалися еміграційного побуту українців-“добровольців” у Туреччині та інших державах, я відкинув сумніви: повість Леоніда Полтави “Над блакитним Чорним морем” можна вважати документом епохи, особливо в тих моментах, які стосуються зображення приватного життя героя – чи то в Україні, чи то на еміграції. Так, можливо, в книзі є якісь неточності – з погляду прискіпливого історика. Та що вони значать поруч із загальним правдивим описом трагічної епохи?!
А те, що завдяки цьому твору збережені досі не відомі картини з життя українців у Галліполі, в Долині рож і смерті та в Болгарії, ставить цю книгу в ряд надзвичайно цінних документальних  свідчень про трагедію українського народу.
Для мене особисто як читача відкриттям стало доброзичливе ставлення турецького народу до українців, своїх колишніх ворогів, які в минулому нещадно вирізували “бусурман” на чорноморському побережжі Туреччини. Коли ж козаки-українці потрапили у біду, турки виявили всю можливу доброзичливість до наших братів, надавши їм притулок і скромну їжу. Турки називали наших братів не інакше як “кардаш козак”, “якші козак”, тобто земляками, добрими козаками, добрими людьми…
Отак історичні знання допомагають нам правильніше зрозуміти союзників у сучасному житті. І тепер, по прочитанні цієї книги, абсолютно недивним виглядає бажання автора, щоб “не ворожнеча, а приязнь між Україною і Туреччиною” була вічно.
А взагалі, це повість, як слушно зазначає автор, про наше “власне безголів’я у 1917 – 1920 роках”, про те, як відсутність повноцінного національного проводу призвела до поневіряння українців по різних неукраїнських арміях, а врешті, до поразки на всіх фронтах.
Наслідки цієї поразки відчуваються і нині. В усьому. Зокрема, на фронтах історичної науки. Досі в українській історіографії не домінує справедливість і правда про Визвольні змагання, досі не сказано на державному рівні про вину найвищого керівництва УНР (насамперед Володимира Винниченка і Михайла Грушевського) в поразці українського народу. Більше того, їм ставлять пам’ятники, їхніми іменами називають вулиці, на їхні ювілеї влаштовуються врочисті академії. Їх безвідповідально обертають із символів поразки на символи жертовної боротьби.
Зрозуміло, що Україна не матиме жодних перспектив, доки винуватців національної катастрофи зображують героями, а справжніх, реальних героїв обертають розчерком пера на анархістів, ворохобників.
Леонід Полтава, розповідаючи про революційні події у Лохвиці, висвітлює “державотворчу” діяльність Центральної Ради. Так, попри самоорганізацію українців під проводом місцевих кооператорів та священиків, творення української міліції у Лохвиці та проведення стихійної українізації міста, від українського уряду до Лохвиці так і не прибув жодний представник. Із Центральною Радою не було зв’язку. Інформація про події в Києві і загалом в Україні надходила через випадкові часописи.
І ось радісний крик автора: “Нарешті український уряд проголосив мобілізацію!” Але як уряд цей розпорядився українською силою, яка зголосилася до Армії УНР?!
Леонід Полтава стверджує, що до Лохвиці зійшлося 50000 юнаків із села. Може, це й перебільшення, але викликане воно було саме великою масою народу, який відгукнувся на заклик Директорії. Селяни, в яких раптом пробудилася козацька душа воїна, побачили, що вони – попри заклик! – нікому не потрібні. “Крім приватних людей, ніхто ними не цікавився, – пише Леонід Полтава, – ніхто з уряду до них не прийшов. Посиділи вони отак два тижні і під кінець почали розходитись… Стався злочин супроти Республіки, і не відомо, кого треба було судити за нього!”
Далі автор пише, як у серпні 1919 р. рішуче проводив мобілізацію українського населення до своєї армії Денікін. “За непослух – розстріл! Так мобілізовував ворог! Ще недавно ця ж наша молодь сама просилась у свою Армію, та ніхто до неї тоді не прийшов!..”
Безвідповідальність політичного керівництва УНР у питанні створення збройної сили українського народу призвела, врешті, до окупації України немилосердним російським народом. І вина за подальші жертви лежить насамперед на керівниках УНР. Треба дивитися правді в очі: на руках Винниченка і Грушевського – кров мільйонів українців, що стали жертвами їхньої злочинної політики роззброєння українського народу.
Боротьба Винниченка і Грушевського проти створення української армії в 1917 р. та безвідповідальна “мобілізація” в листопаді – грудні 1918 р. призвели до історичної катастрофи нашого народу. Саме завдяки цим невідповідним керівникам УНР мільйони українців змушені були тікати з Батьківщини і, врешті, розвіялися по світах, зникнули за обрієм. Вони знайшли останній свій притулок на острові Лемнос, на берегах струмка під назвою “Дніпро” у Долині рож і смерті, в таборах для інтернованих у Польщі та Румунії та десятках інших держав, а ті, що зосталися, лишилися на з’їдання окупантам. Один тільки Голодомор 1932 – 1933 років призвів до багатомільйонних українських втрат.
Чи хоч хто із дослідників Голодомору назвав головною його причиною політику Винниченка і Грушевського?!
Ні, всі звинувачують лише комуністів.
А як вони опинилися на нашій землі у ролі панів життя і смерті нашого народу?!
Чия капітулянтська політика призвела до того, що наш народ був кинутий на поталу російським більшовикам?!
Про високу національну свідомість українських мас, що волею недолугого “українського проводу”, опинилися в чужій армії, свідчить такий характерний епізод із книги “Над блакитним Чорним морем”, який варто процитувати: “Під час боїв під Каховкою пролетіла вістка, що регулярна Армія УНР прислала в Крим Військову комісію для переговорів. Не чекаючи наслідків переговорів, наступного дня весь Кримський корпус вивісив жовто-блакитні прапори… а вояки причепили до своїх шапок шлики… Офіцери лише в кількох місцях противилися такій самовільній “українізації”, інші мовчали, чекаючи на наслідки переговорів…”
Такі переговори справді мали місце 1920 року. Головою українською військової делегації був полковник Армії УНР Іван Литвиненко, серед членів делегації значилися Михайло Крат, майбутній генерал-поручник Армії УНР, та відомий організатор повстанського руху на Катеринославщині та Херсонщині доктор Гелєв, за походженням серб... На жаль, бажаних наслідків ці переговори не дали… І синьо-жовті прапори та шлики довелося сховати…
У повісті “Над блакитним Чорним морем” багато зворушливих епізодів.
Одним із них і хочу закінчити своє коротке слово про цю книгу.
“Прийшов час попрощатися з сумною Долиною рож та смерті. Остап із друзями поспішив до знайомих турків, з якими обнявся на прощання, мов брат із братом. Групою пішли ще раз на цвинтар запорожців, гуртом проказали над ними “Отче наш”, перехрестили ту землю “бусурменську”, що стала останнім пристановищем для білих козацьких кісток. Двоє кубанських козаків і троє наддніпрянців залишилися на тому цвинтарі для варти, і турецькі власті дали на це згоду та дали їм скромне утримання. Яка дальша доля тієї добровільної варти біля духів наших предків?..”
А яка доля тих, хто не залишився в Туреччині, а перекинувся у Болгарію, а потім в інші країни? А яка доля тих, хто залишився в Україні і до останнього боровся проти російської окупації, а потім, змінивши прізвище, розтанув десь у Донбасі чи Казахстані? Що, взагалі, ми знаємо про долю нашого народу? І як нам жити далі, коли перерваний зв’язок між поколіннями – між мертвими, живими і ненародженими?
Отож, вихід цієї правдивої історичної книги, як й інших книг Історичного клубу “Холодний Яр”, надзвичайно важливий, бо відновлює духовний зв’язок між українцями різних епох.
Відновлення цього містичного зв’язку між мертвими, живими і ненародженими дає нам надію і віру в нашу історичну перемогу!

Роман КОВАЛЬ
"Незборима Нація" №4(206)

Промені отаманової звитяги

“Сходило сонце. Совєтські прикордонники спокійно вмивалися у Збручі. Вони й гадки не мали, що цей чудовий вересневий ранок 1922 року буде останнім у їхньому житті. Як і це умивання.
Свій завершальний бій Подільська повстанська група провела без необхідної ретельної підготовки: якось виклично, легковажно, розкуто і майже весело – навіть із піснями під’їхали. Та хто скаже, скільки тут було награної легкості, скільки злості, а скільки розпуки?!
Замість знищити заставу і швидко перейти совєтсько-польський кордон українські повстанці, розділившись на дві чоти по 20 козаків і старшин у кожній, вщент вирубали прикордонників на кількакілометровому відтинку.
Зібралися востаннє разом. Дехто не хотів обтирати шаблі, ніби відчував, що вже не доведеться пізнати щастя переможного бою.
Обнялися. Отаман Орел пильно подивився на Хмару, який мав перевести відділ через Козацький брід. Хтось плакав, хтось пробував заспівати.
Попереду зблискував Збруч. Позаду зблискувала звитяжна козацька слава”.
Так починається книга Романа Коваля “Отаман святих і страшних”. Із цих слів розпочався і вечір пам’яті Якова Орла-Гальчевського. Зачитала їх зі сцени Київського будинку вчителя народна артистка України Галина Яблонська. А Роман Коваль у своєму виступі нагадав основні віхи біографії Якова Гальчевського.

Народився майбутній отаман 22 жовтня 1894 року на Поділлі, в селі Гуті-Літинській. Далі – училище, вчителювання у сільській школі, участь у Першій світовій війні. І полум’яне отаманство у час, коли Україна виборювала місце під сонцем, час, який за масштабністю та велетенською напругою сил народу можна прирівняти хіба що до Хмельниччини. Слухачі літературно-музичного вечора вшанування пам’яті Якова Гальчевського (з нагоди 60-ї річниці його загибелі) переймалися думкою, що постать отамана велична своєю силою волі. Навіть тоді, коли перспектива перемоги над совітами віддалилася, коли більшість сподвижників уже загинули, інші зневірились, або прийняли “амністію”, отаман Орел продовжував боротьбу. Пізніше він на Холмщині створив Грубешівську самооборону для захисту українців від насильства польських шовіністів...
Відомий публіцист і діяч Віктор Рог, виступаючи, знайшов теплі та зворушливі слова, характеризуючи дружину Якова Гальчевського, молоду красуню Марію. Пройшовши крізь чекістські тортури, вона залишилась вірною своєму коханому. Чекісти пропонували їй звільнення, якщо згодиться до шлюбу з кимось із них. “З мене досить любові до України і мого чоловіка, – відповідала Маруся, – з думою про те буду щасливою і на Соловках”.
Ушанування героя-отамана було прикрашене звучанням бандур Руслана Шевченка, Романа Походні, Раїси Костюк-Чорногуз та Наталки Кузіної. Особливо вразив дев’ятилітній кобзарик Святослав Силенко (син відомого подружжя бандуристів Тараса та Нелі Силенків), який, сівши прямо на сцені, виконав дві історичні пісні “Із полону, із-під Ізмаїлу” та “В чистім безмежному полі”.

Слухаючи історичні пісні та промовців (а перед тим прочитавши книгу “Отаман святих і страшних”), я дійшла висновку, що Яків Гальчевський є продовжувачем слави Дмитра Байди-Вишневецького, Івана Ґонти та Максима Залізняка.
Програма вечора в Київському будинку вчителя була вичерпана, але слухачі не розходилися, їм хотілось ще й ще порозкошувати серцем у цій атмосфері героїчного сяйва постаті “отамана святих і страшних”...
Учасники вшанувань повільно розходились, йдучи повз великий портрет на сцені, омаяний стрічками й калиною. Проникливим поглядом Отаман немовби казав: “Не забувайте – наша воля все переможе!”

Ольга СТРАШЕНКО,
член Національної спілки письменників України
м. Київ
 

ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
(уривок із поеми)

Яка тут вічність? Ялова пора,
між бур’янів людське собі болото.
Чуже “ура!” загусло в стовбурах,
магнітофон чужинця множить потопт.
Чужинця самосійного олжа,
осквернювача матерів і дочок
скрізь прийнялася, мовби й не чужа:
плюється, матюкається, гигоче.
Однаково: Сахни чи Майдани,
Головчинці, Дяківці чи Білецьке,
Летичів, Літин, Вінниця – зітхни,
перехрестися,
ухопись за серце...

Але ж було: Гальчевського орли
звідсіль довсюд летіли, досягали,
його самого лиш Орлом взивали,
ні долі, ні судьби не прокляли;
вмираючи у сідлах, у темницях,
оббріхувані, зраджені навік,
польовані уже й по загряницях,
замовчувані пильно рік у рік;
нарешті, мовби з пам’яті зітерті,
заставлені опудалами, – ні,
не відреклись ції країни смерті,
чорноземів цих у цьому бур’яні...
Їх душі тутай тихо пролітали
напровесні, а більше – серед жнив...
І ті з-між нас, либонь, хто серцем жив,
тут іноді – казали – відчували
то сінь небес,
то сил якихсь приплив,
то ясновиддя диво серед див,
то силу повставати на Ваала...

Ти, Господи, спиняв: “Надію маєш, може,
що правда українська заболить
в Америках комусь? В Європах? Плюнь, небоже:
крім гаманця, давно усе там спить!
Не май ілюзій, Якове, не май
про їх капшукосердіє чи мудрість:
їх пробудити, їх зігріти студність,
однаково, що в пекло впхати рай!”
У відповідь було Тобі: “Та грець їм!
Одне, мій Боже, маю на меті:
козацький дух у хліборобським серці
збудити і подовжити в житті.
Хоч славу та звитягу й перебрешуть,
Але відчути нині має кат,
що блискавки відплати над ним крешуть...

Михайло СТРЕЛЬБИЦЬКИЙ
м. Вінниця
"Незборима Нація" №4(206)

ПРИМИРЕННЯ ЗАРАДИ ВИЖИВАННЯ

Чвари і протистояння між окремими групами українців на ґрунті історії дуже шкодять згуртуванню української нації. Хочемо бути сильною нацією і мати сильну державу – мусимо примиритися. Хоч це і дуже не просто. Важко порозумітися і  окремим особистостям. Досить поглянути на стосунки двох видатних українців: Олеся Гончара (помер 1993 року) і Юрія Шевельова (Шереха) – помер у США 12 квітня 2002 року.

Олесь Гончар задовго до смерті став класиком української літератури. Юрій Шевельов до проголошення Україною своєї незалежності числився буржуазним націоналістом і був невідомий абсолютній більшості українців. Хоч зробив для української культури не менше, ніж його колишній учень Олесь Гончар.
Українська газета “Свобода”, що виходить у США, на смерть Юрія Шевельова писала так: “Його науковий геній належить безсмертю. Славіст, мовознавець, літературознавець, театральний та мистецький критик – постать могутня й у світовому контексті для України виняткова”.
А ось як відгукнувся на смерть Юрія Шевельова постійний представник України в ООН В. Кучинський: “Сучасна Україна прийняла від Юрія Шевельова його унікальний творчий і науковий талант і нині залишається в боргу перед ним”.
Колишній дисидент, нині вчений і відомий публіцист Євген Сверстюк сказав: “Абсолютний слух до правди вирізняє людину великої культури – Юрія Шевельова”.

Здавалось би, таким велетам порозумітися свого часу було просто. Дійсність засвідчує інше.
“Українська Газета” (8 травня 2002 р.) оприлюднила запис із щоденника Олеся Гончара, зроблений ним за три тижні до смерті, під назвою: “Записка війни (невигадана новела життя)”. Виявляється Олесь Гончар влітку 1942 р. перебував у німецькому полоні на Холодній Горі в Харкові. Я жодного разу ніде не зустрічав хоч би натяку на цей – із совєтської точки зору – компромат у біографії Олеся Гончара. За колючим дротом Олесь Гончар “загледів шматину окупаційної газети” з прізвищем харківського професора Юрія Шевельова –  його вчителя і “майже друга”. Олесь Гончар написав записку на адресу Шевельова і кинув у натовп харків’янок, що юрмилися поза дротом. Мав надію, що ту записку хтось підбере і передасть за адресою. Були випадки, що на прохання родичів чи знайомих німці відпускали на волю полонених. Цього разу так не сталося: чи то записка не потрапила до адресата, чи адресат не поквапився з допомогою, чи ще з якихось причин.
Все ж Олесь Гончар визволився і знову потрапив на фронт. Мав бойові нагороди, а згодом у своїх книгах прославив Красну армію як армію-визволительку, армію-прапороносця. Йому вибачили полон, він став одним із найбільш уславлюваних і привілейованих українських совєтських письменників і партійно-громадських діячів.
Інакше склалася доля у Юрія Шевельова. “З самого початку війни я знав, що не хочу боронити Радянський Союз. Він був не мій, не мого народу”, – говорив Юрій Шевельов (“Літературна Україна”, 23 травня 2002 р., №19). Він не евакуювався на схід, залишився в окупації, з відступом німців виїхав до Німеччини, згодом до Великобританії, потім до США. В останньому своєму інтерв’ю Юрій Шевельов заявив: “Я ніколи нікого не зрадив” (газета “Свобода”, 17 травня 2002 р.). Додамо, що й не зрадив  власних життєвих принципів, на яких базувався його особистий характер і український дієвий патріотизм. Досить згадати епізод із його життя, коли він вимовив кілька похвальних фраз про російську мову, яку викладав у різних університетах в Європі й Америці. Але на цій мові, сказав Шевельов, “я ніколи нічого не опублікував, бо ця мова поневолила українську мову” (газета “Свобода”, 17 травня 2002 р).
Через багато літ письменники зустрілися в Києві. Коли Олесь Гончар запитав у Шевельова, чи отримував той його записку з-за колючого дроту в 1942 році, професор відповів, що не отримував і, як пише Гончар, зашарівся. Це “зашарівся” вважає Олесь Гончар доказом того, що він (Юрій Шевельов) записочку таки прочитав... Саме цим уявним “гріхом”, “намаганням заглушити голос власної совісті” Олесь Гончар пояснює “патологічну злостивість” Юрія Шевельова до його творчості. Чи це так, чи ні, хто на це відповість? Можливо, то була справедлива точка зору українського вченого на творчість совєтського письменника, а не “злостивість”.

Прикро, що Олесь Гончар обзиває достойного українця, до того ж свого колишнього вчителя, “блискучі лекції” якого слухав шість років, “снобом”, “інтелігентом блідолицим”, “ренегатом”... Можна з великою дозою вірогідності сказати, що в особах двох видатних українців зіткнулися два світогляди: совєтський (псевдоінтернаціональний) і український національний (антисовєтський): Олесь Гончар пішов добровольцем захищати “совєтскую отчізну”, Юрій Шевельов не пішов захищати Совєтський Союз, “бо вів не був державою українського народу”. Гончар потрапив у полон і хотів уникнути його, щоб знову захищати “отчізну”, Шевельов думав, як у тих надзвичайно складних – політичних, духовних і психологічних – умовах прислужитись рідному народові.
Недарма свій виступ на Першому міжнародному конгресі україністів у Києві Юрій Шевельов розпочав зверненням: “Любі друзі, шановні (! – Г. Г.) вороги”. “Шановні”, бо ці вороги твого ж, українського, роду. У письменника Гончара, на превеликий жаль, навіть перед відходом у вічність не знайшлося для українського патріота Юрія Шевельова іншого слова, як зрадник  (ренегат).
То ж будемо розважливими і не надіймось на швидке одужання українського народу після багатовікової хвороби, ім’я якої бездержавність.
Задача нинішньої, умовно скажемо, української держави полягає в тому, щоб задіяти всі наявні державні механізми і засоби для вилікування хоч однієї рани українського народу: протистояння українців, що з тих чи інших мотивів боролися в роки війни 1941 – 1945 років по різні боки фронту.

Григорій ГРЕБЕНЮК, к. т. н.
м. Львів

Свідок віків

На південному схилі Кириківського яру, який входить у систему Холодноярських ярів у Чигиринському районі на Черкащині, росте дуб-велетень. Його висота близько 30 метрів, а в обхваті – 8,65 метра. Щоб перевезти його, потрібно два залізничні вагони.
Почав рости цей красень ще за часів Київської Русі, понад 1100 років тому. Він пам’ятає походи Ярослава Мудрого, був свідком туги українського народу в часи татаро-монгольської навали. Під його крислатою кроною проводили ради Хмельницький, Наливайко, Залізняк. У 1843 р. Тарас Шевченко малював холодноярські дуби. Тоді таких старезних дубів було більше сотні.
В народі цей дуб називають по-різному – Холодноярський, Будянський (бо він біля хутора Буда), Тарасів, Богданів.
У легендах він найбільш відомий як дуб Максима Залізняка – провідника Коліївщини. Незважаючи на жорстоку засуху 1971, 1972, 1974, 1975 років, дуб не тільки не засох, а відростив додаткові гілки й майже щорічно давав врожай жолудів. Ґрунтові води під дубом залягли на глибині 22 – 26 метрів.
За 1100 років дуб 6 разів уражали сильні грозові розряди. Старожили розповідають, що українська народна пісня “Ой, чого ти, дубе, на яр похилився” написана саме про нього.
Біля дуба Залізняка росте кілька 300-літніх дубів, які називають онуками.
Зі щеп цього дуба закладено плантацію.

Олександр  НАЙДА
м. Чигирин Черкаської обл.

Ось такі парафіяни

У нас у Володимирці відкрилася українська православна церква... Ярі атеїсти-комуністи ходять по хатах і агітують, щоб люди не йшли до неї. Ось і до мене прийшла колишня моя співпрацівниця. Раніше вона в нашій школі багато років вела клуб “Атеїст”, була секретарем комуністичної парторганізації, не одну ніч тоді чергувала на релігійні свята, не пускаючи дітей до церкви. Нині вона співає у церковному хорі і доводить мені, що молитви українською мовою не канонічні, бо, бачте, не канонічна українська мова. А пояснити (на моє прохання), що таке канон не зуміла. Я їй дала таку відповідь: “Канон – це закон, а оскільки українська мова не законна, значить і ти незаконна, бо ти ж українка”...
Не так давно їздила у Степань, де похований мій дідусь – хотіла відслужити по ньому панахиду. У Степані до 1961 р. було три церкви, в яких мій дідусь служив дияконом і регентом хору. Я була свідком як руйнували ці церкви. Керував цим наш сусід, в той час голова селищної ради, Степан Мурза. Церкви знищили, тепер їх реставрують. У Степані знову три церкви: дві українські й одна російська. Так от, тепер той Степан Мурза в московській церкві є старостою. Побачивши мене, здивувався, що я іду до української церкви, а “не в нашу”, як він сказав.
Я дала йому гарну відповідь, пригадала той день, як стягали з церкви за допомогою трактора баню. Замовк Степан, не дав відповіді... І ще... За його розпорядженням мого дідуся не дозволили нести на кладовище центром Степані. Несли околицями.
І сьогодні у цього чоловіка вистачає совісті підказувати в яку церкву мені ходити, а в яку  – ні.
Ось такі парафіяни...

Анна ХВОСТОВА
смт Володимирець Рівненської обл.

Роменський отаман Кирило

Народився майбутній отаман на Роменщині. Служив у царській армії на флоті. Після повернення з імперіалістичної війни, обурений звірствами більшовиків, організував загін народних месників, який діяв на південній Роменщині (Полтавська губернія). Найбільше пам’ятають його в селах Андріївці, Андріяшівці та Перекопівці. Діяв він і у Лохвицькому, Гадяцькому та Липоводолинському районах. За переказами, був це чорнявий, високий чоловік, із вусами, років 25 – 30. Ходив у матроській формі, а на безкозирці в  нього було вишите золотавими буквами ім’я – Кирило.
Народна пам’ять зберегла історію, як отаман із козаками відвідав весілля одного комуністичного активіста в с. Перекопівці.
Напередодні весілля цей “начальнічєк” позабирав у селян свиней та іншу живність. Наварили доброго холодцю. Почалося весілля. Пили горілку, заїдали холодцем. Аж тут – Кирило зі своїми хлопцями.
– А ну, – каже, – пани-начальники, накладайте собі в кишені холодцю.
Ті, нікуди діватись, наклали ложками.
  – А тепер, вставайте з-за столу, бо мої молодці теж хочуть їсти.
Повставали ті й стоять, а Кирило з товаришами п’є та закусує.
Аж тут почав холодець розтавати і по ногах із штанів витікати.
– Що, – каже Кирило, – не тримається крадений холодець ваших кишень? Отак і все, силою вами відібране, буде текти між вашими пальцями і стікати додолу. А я буду за цим доглядать.
Погано закінчився цей вечір для любителів дармового холодцю – всіх їх було страчено. Після цього випадку нові начальники вже боялись обдирати перекопівців.

Олександр ІВАЩЕНКО,
старший науковий співробітник Роменського краєзнавчого музею, Історичний клуб “Холодний Яр”

З гнівом і обуренням

Після довгої перерви я знову став передплатником газети “Незборима нація”. Як націоналісту за природою, мені все подобається у вашій газеті. Хай Бог вам допомагає!
З гнівом і обуренням прочитав статтю “Думки” яничара із Буковини” в рубриці “Обережно, дебіл!” З якою ненавистю відгукується цей дебіл про Україну та її синів, і як вихваляє він імперську Росію, Росію поневолювачів та загарбників. Нищення чеченців, за його версією – це доброчинність Росії. Хто проти таких дій Росії, той бандит і терорист – таке кредо цього яничара з Буковини.
Я – на боці чеченців. Вірю, що героїчний чеченський народ дасть гідну відсіч імперській агресії, відстоїть свою честь і незалежність держави.
А дебілу з Буковини, який сховався за псевдонімом “Ивана Галицкого”, пасувало би інше назвисько – Ванька Кацапкін.

Микола МІЩЕНКО,
ветеран Другої світової війни
м. Переяслав-Хмельницький Київської обл.

Я проти засилля імперської мови!

З великою увагою слухаю радіопередачі Історичного клубу “Холодний Яр”, читаю “Незбориму націю”. Переймаюсь тим, що молодь майже не спілкується українською мовою. Це мене засмучує і доводить майже до розпачу. Головну причину цієї біди вбачаю в тому, що наша влада не надає належної уваги національному, патріотичному вихованню, не створює сприятливих умов для друку української літератури. Тому й таке жахливе засилля імперськомовної продукції. Коли ситуація зміниться на краще?
Дякую Історичному клубові “Холодний Яр та редакції газети “Незборима нація” за самовіддану працю на славу нашої Батьківщини!

Ніна МАРЧЕНКО, лікар-рентгенолог
м. Полтава

На одному подиху

На одному подиху “проковтнули” з дружиною друге число “Незборимої нації” і жахнулися: в який дикунський час ми живемо і які дикуни нами правлять...
Знову і знову перечитую книги Історичного клубу “Холодний Яр”. У тому числі й “Отамана святих і страшних”. Тепер – із картою України. Як на мене, це стисла енциклопедія Великої Вітчизняної війни українського народу проти російської окупації. “Мандрую” поруч з отаманами в спекотне літо, дощову осінь, мерзну з ними у снігах. Хоч і важко “мандрувати”, бо багато населених пунктів осовічено і пізнати повстанську Україну нелегко.
І подумалось: чому б не створити туристичні маршрути місцями їх бойової слави, очистити криниці, з яких вони пили воду, поставити меморіальні дошки та обеліски. А скільки фільмів можна було б зняти!

Родина РОМАШКІВ
м. Маріуполь Донецької обл.

Звільнитися від влади зайд і перевертнів

Живу в Ялті, серед російськомовного населення. Ходжу вулицями, названими на честь чужих, а то й ворожих Україні діячів. Та все ж розмовляю виключно українською мовою, показуючи зайдам і хохлам, що не підкорився. За це маю багато проблем.
Мені 50 років, а я не маю ні житла, ні клаптика землі, на якій міг би побудувати житло. Попри масу власних проблем, хочу робити щось для звільнення українського народу від влади зайд і перевертнів.
Керівники країни вихваляються, що “у нас немає війни”. Та цей мир насамперед вигідний тим, хто грабує Україну, хто так зручно вмостився у нас на шиї, що злазити вже довіку не хоче.

Михайло БІЛОЗОР, художник
м. Ялта, Крим

ВІТАЄМО!
У березні виповнилося 88 років від дня народження Лідії Завалішиній-ЧУЧУПАК, дочці начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру Петра Чучупака, племінниці Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака. Привітати її прийшов юний кобзарик Святослав Силенко.
Історичний клуб “Холодний Яр” та редакція газети “Незборима нація” шле дорогій бабусі Ліді, яку колись тримали на руках гайдамаки Холодного Яру, побажання многих літ, любові та розуміння близьких і рідних!

Дожила до своєї 91-ї весни Параска ЧИЖ-ТОКОВЕНКО, сестра холодноярських повстанців братів Токовенків – Петра і Микити. Параска в дитинстві носила повстанцям Холодного Яру їсти. Розповідає, як одного разу несла гайдамакам вареники, та, спіткнувшись, впала і розсипала їх. Позбирала їх разом із землею та несе далі… Козаки вареники з’їли, та ще й похвалили Парасю, що дуже смачні.
На старість практично ніхто не опікується Параскою Чиж, живе вона у великій скруті. І нікому немає до неї діла! Винятком є Богдан ЛЕГОНЯК. Бабуся Параска вже не один раз просила, щоб ми написали про нього в газеті, який він “харош-и-и-ий!” Виконуємо її наполегливе прохання і сповіщаємо, що у світі немає іншої людини, яка б так опікувалася старою та немічною бабусею Параскою Чиж, як уродженець Галичини, а нині житель Медведівка, член Історичного клубу “Холодний Яр” Богдан Легоняк. Дякуємо йому, дякуємо і Парасці Чиж за те, що в дитячих роках носила вареники та іншу поживу козакам полку гайдамаків Холодного Яру, підтримуючи їхній дух.
Слід сказати, що Микити Токовенко лежить у братській могилі на кладовищі села Мельник, у 20-ти метрах від свого отамана – Василя Чучупака. Микиту перед смертю червоні кати мучили в нелюдській спосіб: відрізали губи та носа, викололи очі, пекли на вогні.
Вічна слава героям та тим, хто допомагав їм!



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ