Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Лютий 2003


газетa "Незборима Нація" №2 (204)

До 80-ліття загибелі холодноярських повстанців

Останній бій холодноярських героїв 9 лютого 1923 р. в Лук'янівській в'язниці м. Києва повстали ув'язнені козаки та отамани Холодного Яру...
 
2 лютого Надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу винесла смертний вирок холодноярським отаманам Ларіону Завгородньому, Мефодію Голику-Залізняку, Денису Гупалу, Сергію Захарову, полковнику Костянтину Здобудь-Волі, холодноярським козакам Олексію Добровольському, Юрію Дроботківському, Тимофію Компанійцю, Івану Ляшенку, Василю Ткаченку, члену Холодноярського повстанкому Григорію Яковенку. Засуджені до смерті були й інші, серед них і фастівський отаман Іван Гайовий-Грисюк.

Та українські козаки капітулювати не збиралися...
9 лютого 1923 року о 8 год. 30 хв. в камері №1 Лук'янівської в'язниці м. Києва, де утримувалися холодноярці, засуджені до розстрілу, під час роздачі вранішнього окропу, повстанці заволоділи револьвером охоронця і, проникнувши з камери до коридору, а звідти до канцелярії в'язниці, захопили зброю.
Українські повстанці спробували щастя в бою... Чотири години серед Києва йшов запеклий бій, який став останнім для багатьох українських героїв...

Під час бою загинуло чимало повстанців, тим же, кого полонили, кат українського народу Фріновскій особисто відрубав голови сокирою. Всього загинуло 38 осіб. Ось їхні прізвища: Едуард Добелас-Панок, Петро Пичкулич, Семен Жуковський, Павло Пашков, Іван Заєць, Йосип Гуменюк, Григорій Ранцев, Іван Левицький, Сергій Захаров, Федір Левицький, Сергій Татищев, Іван Мельник, Семен Данилевич, Ілля Листопад, Григорій Красниченко, Михайло Ножин, Дмитро Петренко, Григорій Певнев (Певний?), Михайло Якубовський, Микола Петриковський, Петро Погуляшенко, Григорій Калитюк-Гейша, Ларіон Завгородній, Мефодій Голик-Залізняк, Тиміш Компанієць, Олексій Добровольський, Костянтин Здобудь-Воля, Василь Цап, Микола Опока, Михайло Турок, Іван Гайовий-Грисюк, Юрко Дробатковський, Іван Ляшенко, Корній Черкас, Михайло Куниця, Денис Гупало, Григорій Олійник, Куценко.
Вічна пам'ять тим, хто не змирився і прийняв смерть у бою проти окупантів!

Історичний клуб "Холодний Яр"

 

На здобуття Національної премії ім. Тараса Шевченка

На здобуття найпрестижнішої премії української держави - у 2003 році в номінації художньої літератури, публіцистичних та культурологічних праць висунуто чимало достойних творів. У списку претендентів багато відомих імен: Емма Андієвська, Василь Герасим'юк, Павло Глазовий, Лариса Крушельницька, В'ячеслав Медвідь, Катерина Мотрич, Іван Перепеляк, Степан Процюк, Людмила Скирда, Василь Слапчук, Богдан Стельмах, Володимир Цибулько, Рауль Чілачава, Юрій Шаповал, Олекса Ющенко та інші.
Зрозуміло, що Історичний клуб "Холодний Яр" та редакція газети "Незборима нація" насамперед звертають увагу на твори, присвячені Визвольній боротьбі українського народу за свою незалежність - найсвятішому, що є в житті кожного народу. Таких творів серед 26 номінантів є лише два - це "Брати грому" Михайла Андрусяка та "Повернення отаманів Гайдамацького краю" Романа Коваля. Є ще одна книга, оминути увагою яку неможливо. Мова про велике дослідження Олеся Волі (Олександра Міщенка) "Мор. Книга буття України". Саме ці книги ми й хочемо представити у цьому числі нашої газети.

28 січня в Київському міському будинку вчителя з нагоди висунення книги "Повернення отаманів Гайдамацького краю" на Національну премію ім. Тараса Шевченка відбувся творчий вечір автора цієї книги Романа Коваля.
  "Тяжкого 1922 року, - мовив письменник Василь Шкляр, розпочинаючи вечір, - коли приреченість Визвольних змагань стала очевидною, подільський отаман Яків Орел-Гальчевський сказав своїм козакам: "Нас може і не стати, але залишимо по собі пам'ять, легенду для нових борців". Минуло зовсім небагато часу - якихось кілька десятиліть, і вже здавалося, що російським окупантам вдалося знищити і пам'ять, і легенду. Принаймні тут, на нашій землі, правду про українсько-російську війну 20-х років ХХ століття не наважувалися розповідати не лише історики чи письменники, ця героїчна сторінка нашої історії якось випала зі свідомості народу, ми її майже не торкалися навіть пошепки в нашому усному спілкуванні.
Та от настав час перегляду української історії, ми по-новому заговорили на колись заборонені теми, відкрили багато так званих білих і чорних плям, буквально погодинно відтворили події становлення УНР, та як тільки доходимо до 20-х років, знову починається ніби якийсь провал у пам'яті.
Чому?!!!
Навіть про вояків УПА ми сьогодні говоримо вільно й розкуто, хоча слово "бандерівець" залишається найлютішою лайкою для наших ворогів. Говоримо на повен голос, бо вже навчилися завуальовувати характер цієї боротьби, що, мовляв, наші герої боролися на два фронти - проти червоної і коричневої чуми, проти більшовизму й фашизму, ніби за цими ідеологічними поняттями не стоять конкретні люди, конкретні нації, наші конкретні вороги.
А от Велика вітчизняна війна українців 1920-х років досі залишається незручною для дослідників, на ній тяжко здобувати вчені ступені й робити наукову чи політичну кар'єру. У висвітленні тих подій ми досі слабуємо на обережність, толерантність і цілий комплекс недуг, спричинених нашою компромісністю.
Чому?!!!
Та тому, що в тій відчайдушній боротьбі все було надто прямо і зрозуміло - це була війна не бідних проти багатих, не багатих проти бідних, це була війна українців проти російських загарбників. Це була війна людей, які за висловом Юрка Тютюнника, всю свою любов віддали Україні. До Росії, наголошував генерал-хорунжий, залишилася тільки ненависть. Щоб усі ці речі називати своїми іменами - мало володіти знаннями і дослідницьким чи літературним хистом. Для цього потрібна відвага. І її не забракло письменникові, на чий творчий вечір ми сьогодні прийшли".
Далі слово взяв відомий письменник Сергій Плачинда, завдяки ініціативі якого публіцистичне об'єднання  "Оратанія", а за ним й Київська (голова Леонід Череватенко) та Кіровоградська (голова Василь Бондар) організації Національної спілки письменників України, висунули книгу "Повернення отаманів Гайдамацького краю" на здобуття Національної премії ім. Тараса Шевченка.
На думку Сергія Плачинди, "Повернення отаманів Гайдамацького краю" є "книгою-відкриттям", вона стала "помітним і знаменним явищем у царині української історіографії, літератури та духовності". Книга ця "зображує передусім масовість героїчної боротьби українського народу за своє визволення у 1917 - 1920-х роках... Вона пробила товщу радянських фальсифікацій довкола повстанських отаманів. Розповіді автора про героїв Національно-визвольної боротьби - лаконічні і водночас насичені фактами. Роман Коваль зображує типові українські характери в екстремальних умовах. Його дослідження - це зріз того періоду, який за напруженням громадських сил можна порівняти хіба з епопею Хмельниччини...
Цією книгою, як й іншими своїми творами, радіопередачами, вечорами пам'яті Роман Коваль порушив і підняв на державний рівень проблему реабілітації воїнів Української Народної Республіки. І присудження йому Національної премії ім. Тараса Шевченка безперечно сприяло би відновленню історичної справедливості до борців за Українську державність".

Емоційно виступив відомий поет, громадський діяч, член Державного комітету з присудження Національної премії ім. Тараса Шевченка Іван Драч. Про книгу "Повернення отаманів Гайдамацького краю" та, взагалі, про всі десять книг про
Визвольні змагання в добу УНР, до створення яких причетний Роман Коваль, він так висловився: "Це неймовірно цікаво і неймовірно важливо".

Далі слово мав видавець Олександр Ткачук, який за минулий рік видав 7 книг, п'ять із яких присвячені темі визвольної боротьби українського народу за свою незалежність. Олександр Ткачук наголосив на повній відсутності державної допомоги чи навіть сприяння виданню книг, які формують патріотичний світогляд у молодого покоління.
Промовляли також історик Віктор Рог, громадський діяч, вчитель Юрій Мурашов та автор книги "Мор. Книга буття України" Олесь Воля (дивіться виступ на 3 стор.).
У заключному слові Василь Шкляр сказав: "Роман Коваль народився 1959 року в м. Горлівці, як він каже, в українській пустелі. Однак ця пустеля на ймення Донбас якимось дивом, а певніше Божим промислом, дала нам чи не найбільших українських націоналістів останніх десятиліть ХХ століття - Миколу Руденка, Івана Дзюбу, Олексу Тихого, Івана Світличного... Це тільки окремі імена, що відразу спадають на гадку. Зрештою, з того середовища вийшов і Василь Стус. У цій шерезі донбаських патріотів України я бачу і Романа Коваля... Не випадково в його біографії і Українська гельсінкська спілка, і УРП, і ДСУ, і "Холодний Яр".

Закінчив Київський медичний інституту, був добрим лікарем і, я певен, став би іще кращим, але доля розпорядилася інакше. Вона дала йому в руки перо і звеліла лікувати не тіла, а душі, зцілювати нашу пам'ять. Що і як лікує Роман Коваль, ви знаєте. Про це свідчать уже назви його книг: "Чи можливе українсько-російське замирення?", "З ким і проти кого", "Про ворогів, союзників та попутників", "Філософія українства", "Отаманами Гайдамацького краю: 33 біографії", "Отаман святих і страшних", "Повернення отаманів Гайдамацького краю" та інші, не кажучи вже про впорядковані ним. Висунення книги Романа Коваля "Повернення отаманів Гайдамацького краю" - це ще один тест для Шевченківського комітету, який повинен відповісти на запитання, чи повернуться до нас отамани Гайдамацького краю? І чи повернемося ми, нарешті, до них обличчям?"
Старовинні козацькі думи та історичні пісні співали на вечорі видатні кобзарі-бандуристи Тарас Компаніченко (Київ) та Василь Нечепа (Чернігів). Вітав громаду піснею і хор "Родина" з Броварів (художній керівник Катерина Оленецька).

Вл. інф.

Коли я ще був немовлям
(виступ на творчому вечорі)

Народився я 10 квітня 1959 р. у місті Горлівці на Донбасі. Моя мама, Надія Василівна Курило, викладач психології Горлівського педінституту, змушена була, йдучи на лекції, залишати мене, тоді ще немовля, по сусідах чи друзях. Віддавали мене і до української родини Миколи Вінника, особливо тоді, коли до нього з Гуляй-Поля приїжджала в гості його мама - Олена Антонівна. Заколисуючи мене, вона співала "старі українські, козацькі пісні, яких знала безліч".
У безмежно зросійщеній Горлівці, де, здавалось, вже ніщо українське не проросте, гуляйпільська дівчина епохи Національно-визвольних змагань, яка напевно не один раз напувала коней козацьких, та й самих козаків, стиха наспівувала думи, вгамовуючи голопуцька.
Маю містичне переконання, ірраціональне відчуття, що саме ці козацькі пісні, увійшовши у мою підсвідомість, запрограмували мене...
Як би там не було, але наприкінці ХХ - на початку ХХI століть, в епоху розчарування українською державністю,  українському народові несподівано було повернуто цілий материк героїчної історії.

Почав справу письменник Роман Федорів, який у середині 1990-х здійснив три видання роману Юрія Горліса-Горського "Холодний Яр" загальним тиражем у 70 тисяч примірників. Одна з цих книг, у 1994 р., потрапила й до мене...
І змінила моє життя...
Вже за рік силами Всеукраїнського політичного об'єднання "Державна самостійність України" в Холодному Яру був поставлений пам'ятний знак героям-холодноярцям, а ще через рік вийшла друком перша наша книга про Визвольні змагання - "Героїзм і трагедія Холодного Яру".
Потім було ще дев'ять книг про козацько-селянські повстання на Східній та Південній Україні... Та головне не у кількості... Книг історичних чимало...
Але як написані вони?!
Складається враження, що історію Української революції 1917 - 1920-х років - вже в роки незалежності - часто писали люди сторонні, у яких пульс не прискорювався, коли мова йшла про трагедію мільйонів співвітчизників. Ці холодні лаборанти називали себе науковцями, об'єктивними дослідниками.
В час, коли серце розривалося від розпачу за національне приниження мого народу, вони байдуже длубалися у національних ранах, вважаючи, що пишуть монографії чи дисертації. У цих людей не було бажання бути адвокатами Вітчизни, - адже вони "справжні, безпристрасні, нейтральні науковці"...
Хіба дивуватися, що не вони взялися за висвітлення найбільш хвилюючої теми - теми масового героїзму українського народу в боротьбі за свою свободу, а писали більше про різниці програм есерів та есдеків, переговори українських делегацій, засідання Малої Ради, склад її комітетів, дискусії з несуттєвих питань, боротьбу між особистостями в Генеральному секретаріаті, про загальний хід війни, звіти про єврейські погроми... Все це, безперечно, потрібно, і цим людям можна подякувати.
Що й робимо.
Та все ж не їм поталанило повернути історичну пам'ять про подвиг українського народу доби УНР. Не вони повернули героїчні біографії провідників всеукраїнського революційного козацько-селянського руху, бо й досі - слідом за совєтською історіографією - вважають цей рух анархічним, перекладаючи на селян і козаків вину за поразку з плеч Винниченка, Грушевського, Матроса та інших бездумних борців проти "українського мілітаризму".
Не ці нейтральні, холодні історики продовжили традицію ліричного висвітлення збройної боротьби, яку започаткував Тарас Шевченко своїми "Гайдамаками". Відомо, що підхопив її та талановито розвинув український воїн-письменник Юрій Горліс-Горський.
Сьогодні ця традиція доточується серцем лікаря.
Вірю, що на цьому лікареві не закінчиться традиція романтичного і ліричного висвітлення героїчної української історії.
Вірю і знаю, що десь на Запоріжжі, чи Поділлі вже народився хлопчик - а то й дівча - які напишуть про Українську революцію 1917 - 1920-х років так гаряче, так трепетно і тривожно, що серця майбутніх українців битимуться в унісон, викрешуючи іскру любові та ненависті, любові до знедоленої Батьківщини та ненависті до поневолювачів нашого краю.
Хто знає, може вже народився і майбутній директор Інституту історії України, який перекладе на плечі великого колективу істориків ношу, яку поки несуть ентузіасти, ношу обов'язку дбайливої реконструкції історії Визвольних змагань - найсвятішого, що є в історії нашого та взагалі кожного народу.
Ці ентузіасти об'єднані в Історичний клуб "Холодний Яр", серед них є й дипломовані історики: Костянтин Завальнюк, Павло Стегній, Юрій Ляшко, Василь Кук, Віктор Рог, Тарас Беднарчик, Олег Шатайло, Віктор Ревегук, Петро Гогуля, Геннадій Іванущенко, письменники Леонід Череватенко, Святомир Фостун, славної пам'яті Микола Петров, який один із перших у 1990-х взявся за відтворення призабутої історії Холодного Яру, а також професор Павло Вакулюк, краєзнавці, родичі отаманів та інші небайдужі українці з гарячим серцем. Є серед нас і грузинський поет Гурам Петріашвілі...
Наша спільна мета - повернути якомога більше імен, якими б пишалися українці. Наша мрія - своєю працею наблизити той день радості, коли ми раптом збагнемо, що жертовна кров наших лицарів таки окупилася, що мрія про українську Україну таки здійснилася.
Ліричне висвітлення історії Визвольних змагань наблизить цей день радості, народить іскру, яка запалить нас бажанням знову стати веселими і гордими - як козаки доби Української революції 1917 - 1920-х років. //

Як письменник я досягнув найбільшого: люди, які читають мої книги про святих воїнів Української революції, чи слухають радіопередачі - плачуть.
Але як громадянин я хочу більшого - хочу, щоб за збентеженим теньканням серця, стиснулись кулаки і губи, а очі заблищали вже не слізьми, а священним гнівом. Гнів цей облагородить український народ: розпрямить хребет, верне йому втрачену гідність.
І це може статися...
А одну зі своїх майбутніх книг я присвячу пам'яті гуляйпільської козачки Олени Вінник, завдяки думам якої і сталося диво повернення у нашу свідомість шляхетних та нескорених отаманів Гайдамацького краю.
З допомогою яких ми нарешті відвоюємо наше минуле.
А з ним - і національну та людську гідність наших великих попередників.
І смерть героїв ляже в основу безсмертя української нації.

Роман КОВАЛЬ
28 січня 2003 р.

На здобуття Національної премії ім. Тараса   Шевченка

Мертві волають до живих...

Рідні мої співвітчизники! З ласки Божої судилося створити унікальну книгу буття України "Мор" про винищення наших братів-українців у тридцять другому - тридцять третьому роках голодною насильницькою смертю. В книзі немає жодного слова вимислу, і кожна розповідь, смерть, благання до Бога, останній зойк і волання вмираючого - правдиві; названі поіменно жертви та їхні кати; збережені назви тюрем, катівень, міст, сіл, хуторів, кутків і вулиць, річок і яруг; складені покажчики імен (із посиланням на контекст) та географічних назв.
Обсяг книги - 1150 сторінок. Вміщено 100 фотодокументів (більшість уперше) з Державного архіву Служби безпеки України, Державного архіву України кінофотодокументів, агентства Укрінформ. Деякі фотографії надані свідками голодовки.
Десять років мого життя забрала робота над книгою. Я ходив пішки, ніби обціловуючи кроками українську землю, від села до села, від хутора до хутора, від козацької могили до козацької могили, записував слово до слова розповіді наших стареньких батьків-матерів, які вже однією ногою, як то кажуть, були в могилі... Поки писалася і видавалася книга, три чверті їх відійшли за вічну межу.
Страшну, сувору правду повідали свідки. Повідали не на догоду тим чи іншим партіям, авторитетам, "вождям" та їх новоспеченим зденаціоналізованим "вожденятам" - очевидці небувалої в світовій історії трагедії вихлюпнули зі зболених сердець і своєї чіпкої пам'яті пекучі океани горя і сліз, проникненного волання до нас, нині сущих, бути мудрими, пильними і незрадливими в любові до матері України.
Тільки в моїх рідних Винниках, що на Полтавщині, дощенту згинуло від голоду десять хліборобських родів. У сусідній Бреусівці лише на кутках Бабичів і Сердюків голодовка від Різдва до жнив забрала втричі більше сельчан, ніж Друга світова війна протягом чотирьох років.
У часи безкровної війни під корінь винищувався наш український народ. Не в пошані були для можновладців із ганебної когорти космополітичної нечисті ані совість, ані сумління, ані здоровий глузд. На землю мовби зійшов сатана, що сіяв підступництво, зраду, брехню, наклепи, демагогію, доноси, убивства, безкультур'я, руйнацію духовних надбань, ворожнечу між людьми, неробство й облуду. В тому жахливому тридцять третьому Україна була засіяна голодоморськими кістками так рясно, як жодна в світі держава із початку виникнення роду людського. Третина, четверта частина людей вигинула в кожному (підкреслюю - в кожному) селі, хуторі, хутірцеві на моїй рідній Полтавщині. А скільки їх викосило голодоморською косою на Київщині, Дніпропетровщині, Кіровоградщині, Черкащині, Чернігівщині, Вінниччині. Де були най родючіші, найглибші чорноземи - там найлютіше й косило...
Приблизно шість - вісім мільйонів людських життів.
Два висновки як засторога на майбутнє випливають із книги. Перший: ніколи трагедії такого диявольського розмаху не сталося, якби Україна була самостійною державою; другий: ані під будь-яким приводом не допускати керувати нашим народом чужинців-космополітів.
Десять напружених років тривала робота над книгою-пам'ятником. Від почутих розповідей очевидців про горе, смерті й страждання мого народу терпла душа і, здається, посивіла...
По своїй наївності я вважав, що працю видам без будь-яких труднощів, адже такої разючої правди Україна не знала - однак зіткнувся з байдужістю, лукавством, глухими непробивними стінами догідливих душ. Досі мені соромно і за нашого Президента, і за Верховну Раду, і за уряд: всі мої волання посприяти коштами, щоб видати книгу, так і згубились. Господи, що ми, справді, за народ такий...
Відступати не збирався. Порадившись із дружиною Ганнусею і рідним братом Михайлом, вирішили самотужки заробити гроші. Протягом п'яти років працювали без жодного вихідного, відпусток із ранку до вечора, займаючись книготоргівлею на Петрівці та в підземному переході, що біля універмагу "Україна" у Києві. Це були каторжні дні, місяці й роки.
На жаль, зароблених грошей не вистачало - змушені були продати квартиру, згодом позичили ще тридцять тисяч гривень і - Боженьку ти мій! таки ти є на білому світі - перемога! Така очікувана й потрясаюча перемога: книга вийшла друком на Харківській книжковій фабриці "Глобус" 2002 року. А була підготовлена до друку Київським видавництвом "Кобза".
Поліграфічно книги зроблена бездоганно.
Не задля дешевої реклами - з глибоких внутрішніх переконань кажу, що ця книга має бути в кожній українській оселі, кожній хаті. Вивчатися в школах, ліцеях, гімназіях, вищих навчальних закладах; вивчатися з метою достовірного знання: за що, чому і чиїми злими руками нас винищували. Маємо повернути свою правдиву історію, а історії - її очищувальну правду.
Київською організацією Національної спілки письменників України та Асоціацією дослідників голодомору в Україні книгу висунуто на здобуття найвищої, і вважаю, найпочеснішої премії для патріота-українця - Національної премії імені Тараса Шевченка. Не приховую радості.
Але справа не у висуненні й не в тому - одержу премію чи ні - головне -  і в цьому безмірно щасливий: болючі зерна правди проростають у серцях читачів праведним гнівом до ворогів України, святою вірою, що ми, українці, є! Ми - будемо! Нас ніхто й ніколи не знищить.

Олесь ВОЛЯ (Олександр МІЩЕНКО)
м. Київ

Від редакції
Книгу буття України "Мор" можете придбати в Києві за такими адресами: у видавництві "Кобза" (03057, Київ, вул. Желябова, 2 а, тел. 441-73-11), Національній спілці письменників України (01001, Київ, вул. Банкова, 2), магазині "Сяйво" (Київ, вул. Велика Васильківська, 6, тел. 224-00-01), на книжковому ринку "Петрівка" (Київ, 19 ряд, 6 місце). Телефони для зв'язку 253-64-95, 224-00-01, 575-10-40).

Трагедія отамана Волинця

У видавництві "Діокор" вийшла книга членів Історичного клубу "Холодний Яр" Романа Коваля і Костянтина Завальнюка.
Книга повертає українському народові ім'я подільського отамана Ананія Волинця - видатного провідника революційного козацько-селянського руху 1917 - 1920 років, бойовий шлях якого пройшов територією нинішніх Вінницької, Хмельницької, Рівненської, Житомирської, Тернопільської та Івано-Франківської областей.
Історична пам'ять - це запорука існування нації. Автори передають сучасникам найцінніший скарб - пам'ять про Визвольні змагання, про українських героїв, яскраві спалахи життя яких світитимуть майбутнім поколінням на історичних дорогах української нації.
Розрахована на широке коло істориків, краєзнавців, усіх, хто хоче пізнати історію свого народу.
Книгу можна придбати безпосередньо в редакції газети "Незборимої нації" (ціна 10 грн.), або переславши 14 грн. на ім'я редактора - Романа Миколайовича Коваля (ціна включає вартість пересилки книги поштою).


 
"АРМІЯ БЕЗСМЕРТНИХ..."

Армія Безсмертних. Повстанські світлини / Редактори: Володимир В'ятрович, Володимир Мороз. Упорядники: Володимир В'ятрович, Тарас Гривул, Василь Гуменюк, Віталій Манзуренко, Володимир Мороз, Сергій Музичук. - Львів: видавництво "Мс", 2002. - 219 с.

Презентація унікального альбому фотографій Української повстанської армії "Армія Безсмертних. Повстанські світлини" відбулася 16 січня 2003 року в Київському міському будинку вчителя. Автори альбому мовою світлин розповіли читачеві про Національно-визвольну боротьбу українського народу в середині ХХ століття. Книга є першим та єдиним на сьогодні виданням у цьому жанрі. Містить вона понад двісті фотографій українських повстанців, більшість яких публікується вперше.
Світлини висвітлюють різні віхи діяльності, боротьби та побуту українського підпілля в період 1940 - 1950-х рр. на теренах Волині, Галичини, Карпат та Закерзоння. Фотоматеріали "Армії Безсмертних" походять із різноманітних
джерел: архівних установ Києва, Львова та Рівного, фондів відділу Визвольних змагань України Львівського історичного музею, архіву "Літопису УПА" та приватних збірок колекціонерів. Крім світлин, в альбомі опубліковано дослідження про нагороди, однострої та озброєння Української повстанської
армії, низку документів того часу.
Видання здійснено Інститутом українознавства Національної академії наук України та часописом "Однострій" - за фінансової підтримки Львівської обласної державної адміністрації, Всеукраїнського фонду "Соборність" та окремих меценатів.
Окрім названих вище прізвищ, до авторського колективу ввійшов також історики Юрій Сливка.
Книга-меморіал виконана на високому науковому та поліграфічному рівні. Вона є достойним внеском в увічнення пам'яті про українських героїв.
Низько вклоняємося всім, хто причетний до видання цієї чудової книги.

Історичний клуб "Холодний Яр"
 

Грім та його брати

Михайло Андрусяк - син репресованих батьків. Вищу освіту здобув на факультеті романо-германської філології Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Практикував як перекладач, педагог, журналіст, автор-упорядник, редактор літературно-художніх видань. Михайло Андрусяк - автор повістей "Студені милі" (1991), "Ув'язнена скрипка" (1992), "Криваві роси сорокових" (1993), "Грані болю" (1994), книжки оповідань "Біла душа" (1995), автор-упорядник художньої оповіді "Христос воскрес" (1996), упорядник книжки "Торба галицьких анекдотів" (1995).
Михайло Андрусяк наполегливо й плідно відтворює у художньо-документальних повістях, публіцистичних статтях, оповіданнях тему Національно-визвольної боротьби українського народу, виводить образи учасників партизанського руху, які на вівтар свободи жертовно поклали молоде життя або зазнали жорстоких тортур у сталінських тюрмах і таборах.

Вершинним творчим здобутком обдарованого автора є художньо-документальна повість "Брати грому" (2002), в якій він відтворює героїчно-драматичний період української історії від часів польського панування, німецького вторгнення, більшовицького "визволення", - і до днів проголошення та становлення Незалежності. Головний акцент ставиться на багаторічній боротьбі ОУН-УПА, що велась на два фронти в умовах війни між Німеччиною та Радянським Союзом, які мали в своєму арсеналі найновіші, найбільш нищівні види озброєнь...
  Особливо бентежить безмежна відданість повстанців ідеї самостійності України, палкий патріотизм, висока дисципліна і подиву гідна хоробрість українських вояків, які покладалися лишень на власні сили, маючи, звісно, розуміння й підтримку народу, насамперед селянства (адже в лавах УПА була представлена чи не кожна українська родина сільської Галичини та Волині)...
Захоплення, подив і глибоку людську шану викликає в читача відтворена в повісті з великою емоційною наснагою воістину героїчна доля воїна УПА Мирослава Симчича. Прикметно, що майбутній борець за волю виростав у сім'ї, яка успадкувала від предків гордий дух патріотизму. Мирослав походить із роду, що своїм корінням сягає в опришківську ватагу та в історично значиму долю Українських січових стрільців. Тож становлення його твердої вдачі, цільної натури, українського світогляду починалося з перших кроків у батьківській хаті. Мирослав Симчич із юних літ зі зброєю в руках воював проти німецьких, мадярських та більшовицьких загарбників, оволодів військовою майстерністю, піднявся до сотенного УПА (псевдонім "Кривоніс"). Він і його друзі в найтяжчих обставинах не падають духом, не втрачають віри, що "Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить. І помоляться на волі Невольнії діти!.." (Тарас Шевченко).
Книга "Брати грому" увиразнює риси оригінального творчого стилю, художню майстерність Михайла Андрусяка, наділеного від природи чуттям слова, його самобутніх барв, образних граней... Додають книзі "Брати грому" рідкісні світлини, віднайдені й дбайливо зібрані автором по людях.
Книга була тепло зустрінута в Галичині та на Східній Україні. Свідченням цьому є переповнені зали на презентаціях у Косові, Городенці, Коломиї, Івано-Франківську, Одесі, Кам'янці-Подільському, Києві... Чи дивуватися, що Коломийська міськрайонна та Городенківська районна організації товариства "Просвіта" висунули цю незвичайно цінну книгу Михайла Андрусяка на Національну премію ім. Тараса Шевченка?
Побажаємо Михайлу Андрусяку та його "Братам грому" визнання й на державному рівні.

Ярослав ДОРОШЕНКО, письменник
м. Івано-Франківськ
 

Синьooкa дiвчинa
(нa пoзичений мoтив)

Бoгдaн (cтyдент пеpшoгo poкy фiлoсoфiї), здaєтьcя, кoxaв її тaки. Biн не бyв ще певний цьoгo, oднaче вiдчyвaв ycе, щo в пpиcyтнocтi цієї cиньooкoї дiвчини з xвиляcтими зoлoтавими кyчеpями йoгo cеpце якocь живiше билocь у гpyдяx... Її бpaт, Iвaн, бyв шкiльним тoвapишем Бoгдaнa i чеpез те Богдaн чacтo бyвaв y ниx. Нiби дo Iвaнa зaxoдив, a в дiйcнocті, aби пoдивитиcь y тi cинi oчi, щo paз бyли poзмpiяними i тaємними як пoгiдне, бездoнне cинє небo, - тo знoву зaпaлювaлиcь вoгниcтими icкpaми (це бyлo звичaйнo тoдi, кoли гoвopили пpo Укpaїнy)...
Тoгo вечopa пpийшoв Бoгдaн дo ниx зi cвoїм тoвapишем Koльченкoм, щo xoч бyв ще лиш yчнем 8-ї гiмназії, тa бyвaв yже нa фpoнтi. Пpийшли oбa дo Івaнa. Вчopa вcя cтapшa гiмнaзiйнa мoлoдь вcтyпилa дo Стyдентcькoгo кypiня Сiчoвиx стpiльцiв, a Івaн не cxoтiв...
Зacтaли oбидвox. Бoгдaн лиш пpивітaвcя з нею: вcя йoгo вaгa бyлa cкyпченa нa poзмoвi з Iвaнoм. Як мoгли, oбa з Koльченкoм пеpекoнyвaли йoгo пpo те, щo вiн мycить зaпиcaтиcя дo Стyдентcькoгo кypеня. Це ж йoгo cвятий oбoв'язoк... iнaкше йoгo пpoженyть з-пoмiж cебе... збoйкoтyють...
Не пoмoглo. Івaн зaтявcя i не xoтiв.
- І не дyмaю бaвитиcь в якycь вiйнy! - кинyв вiн їм недбaлo i вийшoв із xaти.
Koльченкo не тямивcя з oбypення.
- Це пiдлa зpaдa! - oзвaвcя вcлiд зa ним. - Пpoклятий piд, щo виплекaв тaкoгo лицapя! - i без cлoвa вийшoв i coбi.
Бoгдaн глянyв нa Івaнoвy cеcтpy. Boнa чеpвoнa бyлa вcя як геpaнь, диxaлa вaжкo, a дo oчей тиcнyлиcя cльoзи... Xoтiв щocь cкaзaти їй, xoтiв пеpепpocити зa тy cтpaшнy зневaгy, щo їй вчинив неoбaчнo Koльченкo... Тa вoнa вийшлa швидкo дo дpyгoї кімнaтки i зaмкнyлa зa coбoю двеpi... З oпyщенoю гoлoвoю вийшoв вiн зa Кольченкoм...
А cтyдентcьке життя билocь poзгаpячкoвaним живчикoм, кипiлo. Щoдня впpaви, нapaди, диcкyciї, впиcи нoвиx дoбpoвoльцiв. А з фpoнтy пpилiтaли злoвiщими пyгaчaми пoнypi вicтi. Щo зaмaлo вiйcькa, щo бpaк збpoї, щo дикa бoльшевицькa opдa cyне чopними xмapaми нa Зoлoтoвеpxий... I як гpiзне "memento" бpинiли cлoвa Шинкapя: "Не дaйте бoльшевикaм Бaxмaчa!.. Бo yпaдoк Бaxмaчa зaгpoжyє icнyвaнню Pеcпyбліки!"
Стyденти гapячкyвaлиcь, нетеpпеливилиcь, пpигoтoвлялиcь дo великoгo icпитy... В гapячцi пoдiй пpизaбyв Бoгдaн про cиньooкy дiвчинy з бyйними зoлoтиcтими кyчеpями...
Бyв двaдцять cьомий день ciчня 1918 poкy. Стyдентcький кypiнь пpигoтoвлявcя дo вiд`їздy нa фpoнт.
Pyx. Метyшня. Пpoщaння. Koмaндa зaпиcyє ocтaннix дoбpoвoльцiв. Бoгдaн пеpеxoдив caме пoпpи кoмaндy, як тaм зaпиcyвaли мoлoденькoгo cиньooкoгo гiмнaзиcтa, з м'яким, мoв y панни, гoлocoм.
- З кoтpoї ви кляcи?
- Зi cьомoї. Я xoджy дo гiмнaзiї в Xapкoвi, a цими днями пpиїxaв дo Kиєвa дo piднi.
Бoгдaн здpигнyвcя. Гoлoc мoлoденькoгo гiмнaзиcтa бyв йoмy якимcь дивнo знaним. Чимocь дyже близьким йoмy пoвiялo вiд ньoгo... З непеpемoжнoю цiкaвicтю глянyв вiн в oбличчя гiмнaзиcтoвi i cтpiнyвcя з poзмpiяними cинiми oчимa, щo блищали гopдими вoгникaми... Пiзнaв тi caмiciнькi oчi, лиш бyйниx зoлoтиcтиx кyчеpiв не бyлo...
Свище пapoвoз. Icкpитьcя дpiбний cнiг. Гpимить гopдo й мoгyтньo: "Ще не вмеpлa Укpaїнa..." Мигaють телегpaфiчнi cтoвпи... Нaщaдки зaпopiзькoгo лицapcтвa, гopде yкpaїнcьке юнaцтвo з пicнею нa ycтax їде нa фpoнт, щoб cвoєю мoлoдечoю гpyддю зacтyпити шляx дo Kиєвa дикiй мocкoвcькiй opдi...
I пpийшoв незaбyтнiй двaдцять дев'ятий день ciчня 1918 poкy... Бoжевiльним cмixoм pегoтaлиcь cкopocтpiли, злoвiщo гyли гapмaти. Шicть тиcяч п'яниx мaтpociв нacтyпaлo нa шicтьcoтнy гopcткy yкpaїнcькoгo юнaцтвa. Деcять нa oднoгo!..
Лежaли в oкoпax... не cтaлo нaбoїв!... coтник Oмельченкo згинyв!.. мaтpocи oкpyжили кypiнь!... Синьooкий гiмнaзиcт пpocтягнyв із дивним cпoкoєм Бoгдaнoвi pyкy:
- Пpaщaймo!.. Гaдaю, щo не пoдyмaєш бiльше, щo я з пpoклятoгo poдy... Мoже мoя кpoв змиє бpaтoвy гaньбy...
I вибiг з oкoпiв:
- Bпеpед!.. Kpaще згинyти, чим вiдcтyпaти... Слaвa!!!
А зa ним pештки тpьoxcoтнoгo Стyдентcькoгo кypеня...
...I як вipли пoлетiли дo pyкoпaшнoгo бoю, xoч знaли, щo ляжyть гoлoвaми yci в неpiвнoмy бoю...

Петpo МІРЧУК

Нaш cвiтoгляд. - ч. 5 - 6. - 1936. - С. 5 - 7.

Все почалася з військового перевороту
Корейські враження

 У вересні минулого року я відбув місячну поїздку до Південної Кореї. Мета: впровадження власної технології виробництва базальтового волокна. Про те, що Південна Корея промислово розвинена країна, знав я і до поїздки. Безпосереднє ж знайомство перевершило всі найсміливіші уявлення. Це багатюща країна,  в порівнянні з якою блідне бачений мною в 1995 - 1998 роках Ізраїль, на розбудову якого могутнім потоком щороку пливе багатомільярдна доларова допомога США і світового єврейства.
  Зараз, дивлячись на сяючі хмарочоси Сеула, на потоки авто, на ошатно вбраних людей, забиті товарами вітрини крамниць, важко навіть уявити собі, який вигляд мала ця країна якихось 40 років тому. Сказати, що Корея 1960 року була бідною країною - не сказати нічого. Вона була злиденною навіть за тодішніми мірками "третього світу".
В країні не було жодного багатоповерхового будинку. У селах панував голод. По весні трава й відварена кора дерев були звичайними стравами на селянських столах. Загалом стан у тодішній Кореї мало чим відрізнявся від того, що існував у ті часи десь у Сомалі чи Ефіопії, ба навіть у чомусь і гірше. Та минуло лише кілька десятиліть - і Південна Корея перетворилася в одну з великих промислових країн, у той час як Бразилія або Нігерія, що в 1950 роках жили куди краще Кореї, скніють у злиднях.
  Відбулося так зване південнокорейське диво. Почалося воно з приходом до влади внаслідок перевороту військової хунти на чолі з генералом Пак Чжон Хі. Саме йому й довелося стати ключовою постаттю корейської історії ХХ сторіччя.
  На відміну від військових хунт, що в ті часи приходили до влади в інших країнах третього світу (наприклад, у країнах Латинської Америки) і займалися розкраданням американської допомоги (більше в тих злиденних країнах красти було нічого), генерал Пак Чжон Хі та його соратники прагнули бачити свою країну сильною і багатою державою.
  Важке завдання стояло перед військовими-патріотами, адже проблеми країни не обмежувалися лише бідністю - в Південній Кореї не було (й нема) практично ніяких корисних копалин, ніяких природних ресурсів. Так що Пак Чжон Хі не міг брати за приклад арабські країни, які саме в той час починали створювати свої статки на нафті.
Густонаселена Корея тоді не могла забезпечити навіть продуктами харчування. Фізичне виживання населення залежало від американської продовольчої допомоги.
Єдиним наявним ресурсом Кореї були самі корейці, їхня висока трудова культура, їхня готовність працювати за мізерну плату, буквально за чашку рису. Саме на це було поставлено ставку.
  Схема, яку Пак Чжон Хі поклав у основу своєї стратегії, була така: брати за кордоном кредити і на ці кошти будувати фабрики, які працювали б на імпортованій сировині і закордонній технології. Продукція цих фабрик повинна була відправлятися на експорт, а одержаний прибуток - використовуватися на закупівлю сировини та нових технологій, а також на розвиток інфраструктури і освіти. Таким чином, країна перетворювалася на своєрідну суперфабрику, що займалася переробкою імпортної сировини.
  Почалося все з розвитку легкої промисловості. Зі зростанням загальної освіченості населення в 1970-х роках постали капіталомісткіші галузі: металургія, суднобудівельна та хімічна промисловості. Саме в той час у країні постали величезні металургійні комбінати, які невдовзі перетворили країну на одного з найбільших продуцентів сталі. З'явилися також корабельні, що вже з 1980 р. випускали більше третини всього світового тоннажу нових кораблів. Слідом за металургією та суднобудуванням розвинулася автомобільна промисловість, якій сприяла урядова заборона ввезення закордонних автомобілів. Далі стрімко розвинулася електроніка.
  Ще перед початком розвитку автомобілебудування розпочалось інтенсивне будівництво шляхів. Тепер ця гірська країна вкрита густою мережею найсучасніших швидкісних автострад.
  Ситуація в сільському господарстві також змінилася, хоч і значно менше, ніж у промисловості, бо головну ставку Пак Чжон Хі зробив саме на індустрію, вважаючи, що за наявності в країні грошей харчі завжди можна буде імпортувати. Тому на селі головною турботою генерала була спокій. Уряд субсидував дрібні селянські господарства, безнадійно збиткові в економічному сенсі. Але в політичному відношенні така політика мала сенс: субсидії забезпечували підтримку влади більшістю селян.
  Значну роль у Південній Кореї відіграє малий та середній бізнес. Проте, основою промисловості є величезні монополії як "Хьонде", "Самсунґ", "LG" та інші, що досягли своїх гігантських розмірів завдяки тому, що їхні засновники були обрані генералом Пак Чжон Хі на роль корейських "олігархів". На відміну від деяких країн, у Кореї не олігархи управляли президентом і його оточенням, а, навпаки президент управляв олігархами.
Пак Чжон Хі хабарів не брав і не прагнув забезпечити свою сім'ю навіки вічні. Йому потрібні були не конверти з доларами, а виконання його наказів і економічна ефективність, за невиконання яких генерал, маючи в сейфах достатньо компромату, міг відправити до в'язниці будь-якого "олігарха". Результат політики Пак Чжон Хі вражаючий: на півдні Корейського півострова постала потужна індустріальна держава.
  В економічному злеті зіграло позитивну роль й те, що населення Південної Кореї було і є моноетнічним. В ній майже 100 відсотків корейців і, отже, зовсім відсутня п'ята колона, тоді як в Україні потужна комуно-московська п'ята колона постійно деморалізує населення на користь північно-східного сусіди. Корейці - патріотично налаштований народ. Добробут його стрімко зростає, внаслідок чого меншає кількість охочих працювати на низькокваліфікованих роботах. Все більше на такі роботи ввозиться китайців, малазійців, філіпінців, праця яких малооплачувана. Користуючися з теперішнього тяжкого стану України, з неї до Південної Кореї за безцінь разом із висококваліфікованим фахівцями безперешкодно вивозять унікальні технології.
  Південна Корея гарна своєю природою країна. Населення працьовите і чесне. Боротьбі з корупцією уряд надає великого значення. Вразило мене, коли господар виробництва залишив на печі без охорони в цеху коштовні технічні вироби з платини. Тут пригадався мені випадок на Південному Сахаліні у 1946 році, де я у складі бригади зеків із Магадану завантажував лісом-кругляком пароплав "Джурма".
Інструкторами були місцеві корейці. Одному з них зек нашої бригади за пачку махорки віддав свою сорочку. Повісивши сорочку на перебірці трюму, кореєць продовжував працювати, а зек вкрав її та спокійнісенько одягнув її на себе.
Через деякий час кореєць зауважив пропажу і почав шукати сорочку, заглядаючи в щілини між колодами, що кількома шарами лежали у трюмі. Зеки дружно "допомагали" в пошуках. Разом із тим переконуючи корейця в марності зусиль: "Прапал, ходя, прапал!" Найдужче при цьому старався зек у краденій сорочці. Врешті, кореєць змирився і з жалем сказав: "Прапал, прапал". Вражені наївністю корейця, зеки хитали головами: "Ти сматрі, какой дікой народ!.. Тєсать і тєсать нада!"...
  Корейці великого значення надають чистоті навколишнього середовища, особливо чистоті питної води. На високому рівні поставлена охорона здоров'я. Кухня корейців своєрідна. Основою її є рис, до якого є безліч гострих приправ. Вживається багато морських тваринних і рослинних продуктів.
  Із спиртного корейці вживають переважно неміцну рисову горілку. До речі, на вулицях п'яних я не побачив жодного разу. Не видно й опущених до стану наших "бомжів".
  Корейцям притаманна віротерпимість. Не дивно, що в Кореї існують різні віровизнання - буддизм, конфуціанство, християнство.
  У вихідні дні президент фірми пан Лі Чун Гю організовував нам цікаві екскурсії. Одна з них була на узбережжя Жовтого (Західного) моря, інша - до музею сільської архітектури та побуту, а остання - на узбережжя Східного моря (корейці не визнають його міжнародної назви - Японське). Ця остання подорож запам'яталася чудовими гірськими краєвидами, відвідинами буддистського монастиря та рибним портом з екзотичними морськими продуктами.
  Поїздка до Кореї ще більше загострила у мене відчуття української катастрофи.

Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь Київської обл.

Пам'яті Сергія Набоки
18 січня різні канали українського телебачення оприлюднили приголомшливу звістку: у Вінниці, у в'язничному готелі, знайдено мертвим відомого журналіста Сергія Набоку.
Сергій Набока перебував у Вінниці, готуючи репортаж для радіо "Свобода" про умови утримання в'язнів у тюремному слідчому ізоляторі.
Не хочеться вірити, що повного сил й енергії 47-річного Сергія не стало і вже ніколи ми не почуємо по "Свободі" його неквапливого, влучного слова. Його передачі особисто для мене завжди були очікуваною подією. Його гостре слово нищівно викривало неподобства, що коїли антиукраїнські владні сили.
Сергія Набоку знаю з літа 1987 р., з часу очолюваного ним Українського культурологічного клубу (УКК). Метою клубу було вивчення і пропаганда української культури: історії, мови, літератури, мистецтва... Імперська влада, вважаючи таку діяльність небезпечною, відмовилась зареєструвати клуб, чим прирекла його на нелегальну діяльність.
Мене, в той час вже літню людину, вражали ентузіазм і відвага Сергія. Незадовго перед тим повернувшись з ув'язнення за українську правозахисну діяльність у студентському середовищі, він, не вагаючись, поринув у боротьбу з імперським режимом за українську державність. Був організатором багатьох політичних акцій УКК, а згодом і Української гельсінської спілки (УГС), членом проводу якої став.
З постанням української держави Сергій Набока непохитно і непримиренно боровся за наповнення її українським змістом.
Сергій пішов від нас, залишивши в наших серцях жаль і смуток.

Ренат ПОЛЬОВИЙ, ДСУ
 

Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України", Історичний клуб "Холодний Яр" та редакція газети "Незборима нація" з сумом сповіщають про смерть українського громадського діяча, талановитого журналіста та відомого правозахисника
Сергія НАБОКИ
й висловлює співчуття родині Покійного.
Нехай земля йому буде легенькою!


Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ