“З когорти Миколи Міхновського”
13 грудня борцеві за волю України Сергієві Бабичу виповнюється 70 років. Хоч він ніколи себе не беріг, а завжди йшов на конфронтацію з окупаційним режимом, доля вберегла його.
Сергій Олексійович Бабич розпочав підпільну боротьбу з московським ворогом двадцятилітнім. Уперше його арештували 13 квітня 1960 р. – за розповсюдження в Житомирі антикомуністичних листівок із закликами до робітників, щоб вони не просили, а вимагали забезпечення своїх прав. Був у листівці і заклик “геть комуністичну партію!”
Вийшовши на волю 13 квітня 1963 р., Сергій уже знав, що не зійде із стежки боротьби з окупантами. Він мріяв створити озброєну групу допомоги політв’язням, які хочуть втікати з концтаборів. “Якщо моя воля опиниться під загрозою тих, хто зі зброєю, – казав він, – значить, і в мене теж повинна бути зброя, щоб захистити її”.
Російські окупанти високо оцінили таку позицію: 27 років тюрем і концтаборів. Побував Сергій Бабич і у психіатричному інституті Сербського. Перед випискою лікар запитав його: “Ви любите Україну?” – “Так, я люблю свій народ, люблю Україну: це моя Батьківщина”. – “Ви одружитесь, якщо вас звільнять?” – “Ні”.
Це питання було поставлене недаремно – у справі були вже доповідні сексотів про те, що в 1962 році Бабич заявив, що, доки існуватиме совєтська влада, він не одружиться, щоб не народжувати рабів.
Сергій Бабич ще в молодості усвідомив, що є Ідея, за яку полягли мільйони українців. Це ідея Самостійної України. Членство у всесоюзних дисидентських та антикомуністичних організаціях його ніколи не приваблювало, бо не демократизації імперії він прагнув. Через це не знаходив спільної мови з дисидентами й не зараховував себе до їхнього кола. Його душа прагла збройної боротьби за Самостійну Україну.
В ув’язненніСергій Бабич постійно готував втечі, адже змиритися з вироком суду він не міг. Його багато разів зраджували, і плани втеч розкривалися. Та все ж двічі він скуштував гірке щастя короткої свободи.
Сергій Бабич пізнав і дружбу в найтяжчих умовах російських тюрем. Він перебував в ув’язненні з такими незламними борцями, як Юрко Шухевич, Данило Шумук, Василь Стус, Святослав Караванський, Мелетій Семенюк, Василь Овсієнко, Михайло Осадчий, Василь Лісовий. Ось уривок спогаду Сергія Бабича: “Я, Стус і Лісовий часто зустрічалися. Бувало заваримо міцного чаю (а ми це робили досить часто), зачепимо якусь тему, а до нашої бесіди й інші підключаються... і пішла дискусія. Стус писав вірші, але не пропонував послухати. І я не звертався, бо байдужий до віршів (крім рубаї Омара Хаяма – і то десь з півтора десятка). Я якось сказав Стусу, що писати варто тільки в тому разі, якщо ти впевнений, що скажеш щось нове, напишеш краще Шевченка чи Шекспіра. Василь не погоджувався і запевняв, що його б улаштувало місце десь посередині цієї драбини”.
З ув’язнення Сергій Бабич вийшов 7 червня 1989 року. Тоді ж у нього взяли перше в житті інтерв’ю – для самвидавської газети “Глас”. “Я просидів 27 років та 4 місяці, з них понад 24 роки в камерах, – розповів Сергій Бабич. – Фактично в мене відібрали найкращі роки життя, можна сказати – відібрали життя. Але я ніколи не сприймав це як трагедію. Перший рік-другий я переживав, що відірвали від волі, що я завдав горя близьким, не можу бути опорою меншим братам, сестрам. А потім я вже дивився на все байдуже... Під час першого ув’язнення я замислився над сенсом життя і прийшов до песимістичних висновків, світ я побачив трагічно. У Достоєвського душа плаче від вседозволеності... Камю дійшов до того, що нема різниці: лікувати хворих на проказу чи топити печі крематорію; але є люди, які вибирають лікування людей. Приблизно таким був мій вибір: я почав відстоювати справедливість, ставши на бік тих, хто лікує людей… Якщо я бачив, що люди чинять якесь зло, завдають іншим болю, мене це обурювало, я не міг залишатися збоку”.
13 грудня нашому товаришеві виповнюється 70 років. Більшість своїх ювілеїв він провів в ув’язненні. Доля судила йому нелегкі випробування, але він з честю вийшов з них. І сьогодні Сергій Бабич продовжує боротьбу за Українську Україну, вшановує могили борців за волю України, бере участь у їхньому перепохованні, як, наприклад, учасників Другого зимового походу Української повстанської армії Юрка Тютюнника.
Ми радіємо, що Україна має таких вірних синів. Радіємо, що держава нарешті визнала життєвий подвиг Сергія Бабича нагородивши його орденом “За мужність” І ступеня.
Щиро вітаємо Сергія Бабича з 70-літтям. І бажаємо здійснення мрії життя, – щоб наше покоління здобуло Українську Україну.
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ
Довідка
Першим кавалером ордену “За мужність” І ступеня став 1997 року (посмертно) Петро Григоренко. Цим орденом також нагородили Георгія Москаленка і Віктора Куксу, які 1 травня 1966 р. вивісили український прапор над Інститутом народного господарства в Києві, а також 9 хлопців с. Росохач, які вивісили синьо-жовті прапори в Чорткові 22 січня 1973 р. (лідер Володимир Мармус). 9 листопада 2006 р. орденом відзначено всіх членів Української гельсинкської групи з нагоди 30-річчя УГГ. І ось тепер нагороджено Сергія Бабича з Житомира та колишнього політв’язня Дмитра Мазура із с. Гута-Логанівська Житомирської області.
Орден “За мужність” І ступеня є престижною нагородою, ніким і нічим не скомпрометованою.
На світлинах
Сергій БАБИЧ, 29 квітня 1990 р. |
