12 січня 2025 р. на війні загинув мій друг. Дуже близький. Надійний. Людина світла. Наповнена талантом, добром і бажанням змінити світ на краще.
Руслан Ганущак. Оператор. Режисер. Боєць.
Ми подружилися з ним, коли він був в “Азові”. Це Руслан підняв прапор на вишці над відбитою у ворога територією в селищі Широкиному під Маріуполем.
Ми працювали в одному ритмі й думали однаково. Ми трималися тих самих цінностей, що не заважало нам сперечатися. Ми робили сюжети так, щоб нікого наша війна не залишала байдужим. У нас були свої коди і свої прислів’я.
“І настане день, коли мільйони скажуть «Героям Слава!», а Пінк Флойд заспіває «Червону калину»”, – так ми казали.
“Хочу з тобою працювати, – сказав мені Руслан, коли почалася повномасштабна. – Хочу бути корисним”.
Нас разом накрило РСЗВ в Анисовому під Черніговом. І він перший крикнув “Лягай!”, коли зашелестіли ракети. Врятував, по суті, всіх, хто був поруч.
Наша машина була вся в дірках, як решето. І мене теж зачепило. Та, якби не Руслан, усе могло бути значно гірше.
А коли я ліг на операцію, Руслан сказав мені: “Не хочу ні з ким, крім тебе, знімати. Піду служити”.
І пішов до 92-ї бригади.
Він усе робив так, нібито від його роботи щось мало змінитися. На краще.
Він завжди намагався розібратися в тому, що хотів знати.
Він мав золоті руки.
Він був глибокою людиною, бо бути поверховим його не влаштовувало.
Він ліз у саме пекло не тому, що був “адреналінщиком”, а тому, що хотів знати все про цю війну, бачити її упритул і бачити людей, які тримають Україну. І тому він сам став такою людиною.
Він загинув як герой. Але хіба від цього легше його дружині? Його доньці? Його друзям?
Передивляюсь його фото. Читаю його повідомлення. Слухаю голосові повідомлення. Ось він кілька місяців тому написав. Прочитайте. Згадайте. Не забувайте, що ми втрачаємо найкращих.
“Я вирішив піти на службу, бо відчував, що можу зробити щось більше для свого народу, для своєї країни. Тут, на передовій, я вільний. Вільний від страху смерті. Тебе не турбують дрібниці. Це неповторне відчуття свободи. Ти розумієш, що можеш не повернутися з бойового завдання. І це нормально, це війна. Але «фішка» не в тому, щоб геройськи загинути. Складніше вижити в цьому всьому і дійти до Перемоги. А потім ще треба відбудовувати країну і нове суспільство! Ця війна змусила нас змінитися, щоб врятувати Україну”.
Україна вистоїть, Русику, адже її захищають ТАКІ ЛЮДИ! Легкого переходу, Брате!
Андрій ЦАПЛІЄНКО |
