15 листопада 2024 р. загинув Дмитро Валентинович Богуславський, найстарший мій син, мій порадник, утішитель і захисник – від самої своєї появи на світ.
Уночі не могла заснути, а перед очима прокручувався фільм нашого з ним життя. І в ньому багато було таких свідчень про повсякчасну Божу допомогу, що мені котрий раз жаль тих людей, для кого таке невідоме...
Одразу після закінчення університету я працювала в київській школі № 141. 28 годин на тиждень, чотири десятих класи й один мій 4-й клас, у якому було чимало дітей із неповних і часто неблагополучних сімей, за яких боліла душа, і хотілося рятувати чисті дитячі душі від того бруду, що був перед їхніми очима. Було тяжко, та чоловік мене дуже підтримував, особливо тоді, коли ми стали чекати наше перше дитя. Та щоденна напруга й перевтома призвели до того, що я мусила лягти в лікарню на збереження. Там знайшлися такі лікарі, які переконували мене, що дитя неживе і треба все видаляти. І тільки моя впертість і відчуття того, що їхні висновки брехливі, та щира моя молитва врятували тоді мене й дитину... Таких випадків у нашому житті було дуже багато.
Синок з’явився на світ 5 червня 1975 року. Оповитий любов’ю і моїми колисанками, ріс здоровеньким, веселим і надзвичайно добрим. Ідемо з ним на прогулянку доріжкою, аж там бачимо мурашку. Присідає мій Дмитрик над нею і питає: “Комашко, як тебе звати?” Трапиться назустріч якась дитинка – біжить обійматися з нею.
Коли йому сповнився рік, я мусила виходити на роботу, а дитину віддавати в садочок. Там якраз навпроти дверей стояло піаніно. Вихователька підвела Дмитрика до нього і натисла клавіші. Він повторив сам і так зацікавився, що й не помітив, як я вийшла. Ніяких проблем із садочком не виникало, допоки одного разу він дуже не хотів іти туди, плакав, а пояснити не міг. Пояснили виховательки: прийшла нова дівчинка з неблагополучної сім’ї, яка всіх б’є, і Дмитрикові теж дісталося. І звечора, і наступного ранку я навчала моє добре дитя, як треба давати здачі. Виховательки описали мені, що синок справився на відмінно із своїм завданням, і знову все стало на лад.
Та почалися хвороби, з’явився такий кашель, який ніяке лікування не зупиняло. Тоді рятувати першого свого внука приїхала моя мама Уляна, яка покинула все своє господарство. Почувалася вона некомфортно в міських умовах, але витягла Дмитрика з тих кашлів, щодня водячи його на прогулянки до сосен поблизу будинків на вул. Андрія Малишка.
Спостерігаю, скільки клопотів у сучасних мамів з однією дитинкою, сама знаю, що то нелегко. Але з появою в домі Софійки, молодшої на три роки донечки, я відчула величезне полегшення. Мій малий розумничок з такою любов’ю забавляв сестричку, співаючи їй пісеньки та розказуючи віршики, що я вже могла спокійно вискочити в магазин. Ми з Валентином захоплювалися історією України, співали, до нас приходили друзі з такими ж уподобаннями та розмовами, і Дмитрик, пам’ятаючи мою настанову, що він захисник маленької сестрички, дуже швидко почав засвоювати, всотувати в себе образ воїна. Тоді написався в мене такий його портрет:
Трах! Бах! Бум! Бам!
Що це в нас за тарарам?
Самоскиди тут гуркочуть,
Літаки літати хочуть,
Свищуть шаблі, спис летить,
І гармата гримкотить!
Все це – наш меткий, хоробрий,
Невгамовний, чесний, добрий,
Справедливий войовник –
Дмитрик, славний захисник!
Ми завжди жили з Дмитриком весело, бо він був охочий до жарту й сміху, як і Софійка, і тільки її загибель затягла нас на довгий час у долину печалі... Дмитрик був тоді в третьому класі, але підтримував мене, як дорослий. Та ще знову турбувався про маленького братика Богданка, який у хвилину страшного повідомлення буквально врятував мене своїм плачем...
Дмитрикові легко давалося навчання, але він був ще й старанний та наполегливий у всьому до педантичності й завжди ставився до обов’язків сумлінно. Школа, Стрітівська кобзарська школа, історичний факультет університету ім. Тараса Шевченка – все це було його вибором шляху життя. І так багато різних сумних і веселих картинок на цьому шляху, та завжди він був захисником і помічником. Коли з нашим найменшим, Данилком, була біда, Дмитро взяв у Стрітівці академвідпустку, аби доглянути господарство і менших Яринку та Устимка, і справився з цим завданням на відмінно.
Він зустрів кохання свого життя на останньому курсі свого студентства – Людмилу Дмитрівну Кубарич, що стала Богуславською і впродовж багатьох років його підтримкою й допомогою. Вони доповнювали одне одного: вдумливий і непоспішний у діях та рішеннях Дмитро і практична й швидка, з чудовими організаторськими здібностями Люда. Народили мені гарного й розумного внука Володимира, встигли попрацювати разом у сфері журналістики (після того як Дмитро звільнився з МНС). Як зараз бачу його струнку постать, що спускається до мене сходами, а я милуюся його ходою й усмішкою і знаю, що він мені зараз щось підкаже й допоможе.
Тяжка хвороба скосила мою невістку Люду, як розкішну квітку в розквіті – у 43 роки. Вони спільно стійко боролися за життя. Дмитро доглядав Люду під час цієї боротьби, був з нею поруч весь час уже в хоспісі, і вона померла в нього на руках. А потім заборонив мені згадувати про те, що не можна ж бути в самотині в такій ще молодості...
Коли загинув наш найменший Данко, Дмитро взяв на себе і повідомлення мені про це, і організацію поминального обіду й робив усе, щоб вивести мене з відчаю. Він був віруючою людиною сам, тому в нього знайшлися потрібні тоді слова...
Синочку-соколику, як же я сподівалася, що ти таки візьмеш відпустку, приїдеш до мене хоч на Різдвяні свята і ти мені розкажеш багато всього з історії давньої і сучасної. Як же нам цікаво було говорити на ці та інші теми! Як мені хотілося ще заколядувати наших давніх колядок – хоч у неповному складі... Але ти радів, що твоя тиха штабна робота дошкуляє оркам, і казав, що зараз не час відпусток (Дмитро був майором 48-ї ОАБр ЗСУ. – Ред.)… А тепер твої сорок днів випадають саме на Різдвяні свята. Боже, дай нам сили витримати все це!
Мої хлопці сказали мені відразу, що це буде довга війна. Ми не слухали всяких арестовичів. Ми були готові до війни довгої, але обов’язково такої, що принесе остаточне визволення Україні та Європі від московської брехні, яка накрила й Україну чорним рядном. А тому прошу всіх, хто знав Дмитра й моїх дітей, і всіх, хто не знав, – почуйте: ми маємо витримати все і не хотіти швидкого миру. Його немає для нас, якщо не буде розгрому-розвалу московської імперії.
Тримаймося, бо ми маємо витримати!
Марія ГАРМАШ |
