Влодко Коваль увійшов в історію як “санітет” Козацького загону ім. Ґонти Андрія Долуда та учасник боїв з поляками в м. Львові і під час облоги міста взимку 1918 – 1919 років.
“Одного дня рознеслася по Львові вістка, що з Київа прибули козаки містови (місту. – Ред.) на допомогу, – писав Ірина Шміґельська. – Був це козацький загін ім. Ґонти... Вістка про загін пташкою облетіла всі закутини міста. Прилинула і до одної великої та густо замешканої кам’яниці при вулиці Городоцькій. У цій кам’яниці жив малий, русявий, блакитноокий хлопчина. Називався Влодко Коваль. Влодко був розумним хлопчиком. Недавно тому почав дванадцятий рік життя, з чого був дуже гордий. Ходив уже до другої кляси гімназійної, учився гарно і дуже любив читати...
В одній з чисельних кімнат Народнього Дому сидів комендант козацького загону ім. Ґонти та розглядав плян міста Львова, котрий лежав перед ним на столику. Нараз застукав хтось у двері і в кімнату увійшов малий збентежений хлопчина. Поклонився низенько і тремтячим голосом просив о приняття до загону.
– Як називаєшся, хлопче? – запитав отаман.
– Володимир Коваль, – відповів хлопець.
– Кілько літ тобі?
– 15 липня пішло мені на дванайцятий рік.
– Де ж твої батьки?
– Мої батьки живуть у Чортківському повіті. Я у Львові, на станції, і ходжу до академічної гімназії.
– А умієш ти стріляти з кріса, ладувати пушку, їздити на коні і кидати ручні гранати?
– Ні, – відповів, паленіючи, хлопець, – не умію, але я швидко навчусь, лишень прийміть мене, пане отамане, до загону.
Отаман усміхнувся під вусом і каже:
– Малий з тебе козак, пожди трохи, аж підростеш. Більше буде з тобою клопоту, чим хісна (користі. – Ред.)!
– Я не малий, – відповів зворушено Влодко, – і не буде зі мною ніяких клопотів. Я сильний і здоровий та хочу битися за Україну!..
Влодко учився пильно і незабаром пізнав усі способи бандажовання (бинтування поранених. – Ред.). Усі любили чепурного хлопця, бо був привітний, услужний і веселий. Бувало, сяде між хорими, розказує всякі історії або читає книжочки, котрі пожичав у команданта першої помочі...”
Потрапив до польського полону, але зумів утекти. Надав командирові цінну інформацію про дислокацію польського загону “у брюховецьких лісах”, внаслідок чого стрільці взяли “значне число ворогів у полон”.
А зберегла його в народній пам’яті хоробра сестра милосердя Ірина Шміґельська-Климкевичівна, яка залишила про нього спомин “Малі лицарі”. Подяка й редакції альманаху “Жіночої долі”, яка опублікувала його 1927 року в Коломиї.
Ширше буде в нашій книзі “Діти у Визвольній війні”. Роман КОВАЛЬ, Юрія ЮЗИЧ На світлині – сидить у 1 ряду ліворуч Ірина Шміґельська-Климкевичівна, по її ліву руку – отаман Андрій Долуд. 
|
