 Ще у вересні 2024 р. він грав на Набережній у Ялті, продовжуючи муляти око ФСБ і поліції. На нього окупанти не раз тиснули, ганяли з Набережної, але люди ставали на захист.
У жовтні ми ще спілкувалися. Пан Остап сказав, що зник з нету, бо місяць лежав у лікарні, був дуже низький гемоглобін. Я ще подумав: це ж ризик віддаватися на ласку московським лікарям, ще отруять...
13 листопада привітав листом пана Остапа з 87-літтям. Він тільки поставив “сердечко”. Видно, що сил було все менше і менше... Остап Кіндрачук помер уночі 18 грудня 2024 року.
“Незборима нація” з листопада 2023 р. публікує спогади Остапа Кіндрачука про Олексія Нирка – його вчителя. У передмові зазначено: “Попри новітні кордони, Остап Кіндрачук не тратить зв’язок з «Незборимою нацією» – читає її в електронній версії, у категорії «Архів газети». Вважає нашу газету «неповторною». Радіє, коли знаходить на її шпальтах близькі серцю вістки про кобзарів – Тараса Силенка, його сина Святослава Силенка, Михайла Коваля та інших. Як і раніше, 86-літній пан Остап кобзарює на ялтинській Набережній”.
Торік, 2023-го, пан Остап писав мені: “Сам собі колись дав обіт – зустріти свій смертний час з бандурою в руках так, як його зустрічали козаки з шаблею в руці чи інші наші захисники з іншою зброєю”. Козак-бандурист Кіндрачук боровся-співав до останнього...
Продовжуємо публікацію його спогадів про свого вчителя Олексія Нирка. Одержимість “бандурною експансією” У 1990-му в нагороду за багаторазові виступи з бандурою перед іноземними туристичними групами українського походження мій маестро Олексій Федорович Нирко і я були включені керівництвом Товариства “Україна” до спеціальної культурологічної туристичної групи для поїздки по місцях розселення української діаспори в Югославії – незадовго до її розпаду на окремі республіки. На превеликий жаль, я не взяв із собою фотоапарата, щоб зафіксувати “для історії” цікаві епізоди цієї поїздки. На пам’ять випадково залишилися лише дві довідки, кілька сторінок дорожніх записів у блокноті і декілька буклетів. Одна з довідок свідчить про полум’яне бажання Олексія Федоровича не лише популяризувати мистецтво гри на бандурі, де це можливо, а й залучати охочих до практичного оволодіння цим неординарним інструментом. Так у нашій культурологічній групі з’явилися дві бандури – одна в мене, для виступів з концертною частиною групи, а друга – у маестро, для практичного навчання когось із югославських українців з перспективою отримати інструмент у подарунок.
Маршрут нашої групи пролягав через столицю Югославії Белград і далі – Нови Сад, Сремска Мітровіца, Вуковар, Петровці, Загреб, Шибеник, Сараєво, і всюди перед українськими громадами поряд з виступами інших артистів нашої групи (пісні, танці) звучала і моя бандура, заманюючи охочих до мого маестро в науку. Така оказія відбулася не в Новому Саді, як зазначено в бюрократичній довідці, а в Сремській Мітровіці.
17 травня 1990 р. відбувався концерт гостей з України на сцені, влаштованій на центральній площі Сремської Мітровіци для мешканців міста. Я виконував пісні “Взяв би я бандуру”, “Гей, у мене був коняка” і “Козак гуляє”, а серед публіки переді мною стояла дівчина, яка заворожено вслухалася в бандурний передзвін. Її помітив і маестро Олексій Нирко. А коли закінчилася гра, вона підійшла… ні, не до мене, а до моєї бандури, і не відривала від неї зачарованого погляду. Олексій Федорович запитав: “Що, дівчино, закохалась? І в кого? В бандуриста чи в бандуру?” Але замість відповіді дівчина (українка Надія Капроцька, уродженка Сремської Мітровіци) попросила дозволу взяти бандуру в руки й запитала мене, чи складно навчитись на ній грати.
Я відповів, що про це найкраще розкаже їй маестро Олексій Нирко, який колись навчив цього дива і мене самого. І Олексій Федорович майже слово в слово сказав Надії те, що колись давно говорив мені в Ялтинському клубі медпрацівників під час мого першого уроку гри на бандурі: “Нема нічого простішого! Кладеш бандуру на коліна, ліву руку на гриф, пальцями правої руки на струни – отак і видобуваєш акорд, терцію…” І здивована Надія почула, як народжується мелодія пісні “Місяць на небі, зіроньки сяють”. Так знайшлася людина, яку шукав маестро, щоб подарувати привезену ним з України бандуру.
З того часу Надія, щоб здобути уроки гри на подарованій Олексієм Федоровичем новенькій бандурі, супроводжувала українську групу по її югославському маршруту, взявши відпустку на роботі.
Цей приклад – лише один епізод з тисячі подібних. Бувши викладачем по класу бандури в Ялтинському педучилищі, який пізніше трансформувався в Кримський гуманітарний університет, зі збереженням у ньому класу бандури і студентської капели бандуристок, Олексій Федорович вивчив і виховав незчисленну когорту бандуристок, які дістали в такий спосіб “друге народження з бандурою”, а вже далі самі рознесли мистецтво гри на бандурі по містах і селах Криму, Кубані, аж до Камчатки і Японії на схід, до Німеччини на захід, до Марокко на південь.
Та найбільшою мрією Олексія Нирка стало “обандурювання” Кубані, де ще жевріла пам’ять про славних козаків-бандуристів. Далі буде. 
|
