 Поет-воїн Борис Гуменюк-“Кармелюк” народився 30 січня 1965 р. на Тернопільщині в с. Острів. Ми не знаємо, чи живий він, чи виповниться 30 січня йому 60... Борис – учасник бойових дій на Сході України у складі батальйону “Азов”, заступник командира добровольчого батальйону “ОУН” (2014 – 2015), голова УВО (з 2015). Після 24 лютого 2022 р. служив у роті ОУН ім. Євгена Коновальця. Війна стала його стихією. Він знайшов у ній своє покликання. Найповніше розкрив себе у виданнях “Вірші з війни” (2014; 2015), “Блокпост” (2016), “Десять новел про війну” (2018). Пропонуємо Вашій увазі уривки з літературознавчого дослідження професора Юрія Коваліва. Мілітарна лірика Бориса Гуменюка наповнює українську літературу вольовими інтенціями воїна, у якого “руки обличчя волосся одяг взуття […] / пахнуть війною” і він стає “з війною суть одне”.
Чуючи в собі войовничий поклик невгнутих предків, поет неможливий поза онтологією вояцького етосу, поза волею знищити ворога в неминучому двобої: “Стався до нього [ворога. – Ю. К.] як до чоловіка / Як до чоловіка який за мить буде мертвий / Адже саме для цього він сюди прийшов / Бийся з ним як з чоловіком / Як ти бився з ним і сто і тисячу років тому / На сокирах і мечах”.
У кожному разі екзистенціал чину – визначальний, формований на Майдані Гідності (“Цей вірш починався як білий…”), на фронті (“Ти – солдат / Війна – твій хліб”), перейнятий ідеями ОУН, вояків, які “належать життю значно менше / Аніж вони належать смерті / І це їх свідомий триб”. Вона для Бориса Гуменюка була реалією воїна, а не “міфологемою”, як припускає критика, хоча й “однією з межових ланок у циклі буття” (В. Матвієнко). Наділений провіденційним даром, великий життєлюб знав своє майбутнє, розігрував його в уяві: “Я вчора вмер. / Я лежу розкинувши руки у високій траві / І широко відкритими очима дивлюся у небо. / Я вчора вмер. / Так треба. / Щоб перемагати”.
Дивлячись в очі смерті, поет в одному з боїв під Бахмутом зник безвісти. Це може підтвердити Сергій Пантюк. Дай Боже, щоб знайшовся й вернувся живим. Не хотів вписувати спогадів, але Бориса Гуменюка я знав. Він один з тих, хто пише нову історію України, відкриває нову сторінку її літератури.
Борис Гуменюк найповніше розкрив себе як поет, бувши в добробаті з 2014 року. Частина його віршів зі збірки “Вірші з війни” передрукована у книзі із символічною назвою “Блокпост”, перемежована зі щоденниковими записами й новелами. На переконання В. Теремка, “цінність цих творів як психологічного розмислового документа епохи з роками зростатиме”. (...)
Автор усвідомлював, що “тут сюжети будуються не за законами літературного жанру, а за законами війни”, тому метафора вірша, “інакша, ніж в повсякденні”, постає як “продовження бою, продовження зброї, а для багатьох побратимів це ще й продовження життя”. Сердечні почуття, важливі в мирний час, під час війни набувають особливої значущості, що показано у верлібрах “Марійка” й “Андрійко”, близьких до акційної новели, об’єднаних спільним сюжетом великої любові, якою захоплюються фронтові побратими. Батальйон зустрічає дівчину, “наче олімпійську чемпіонку з гімнастики / Яка зібрала все золото / Наче кінозірку яка отримала Оскар”. Побачення закоханих стало надзвичайною подією, тому “кожен намагався доторкнутися до нього [Андрійка. – Ю. К.] / поплескати по плечу”.
Війна має різні конотації, поширені не тільки на людей, а на й довкілля, наприклад на птахів. Коли голуби чи горобці “порпаються в людському смітті” після бою, то “рожеві чайки” виявляються жорстокішими від круків, “кружляють над полем бою. / Падають униз. / Хапають здобич / І через наші позиції летять до моря / Зчиняють бійки”, і тоді “з неба / Просто тобі під ноги / Падає чийсь палець / Чиєсь вухо”. Схильний до неореалістичного шорсткого письма, спостережливий автор так глибоко зрісся з реаліями війни, що не міг не відтворювати її і в натуралістичних формах (“Як писати про хлопця / Якому осколком пропороло живіт / Надвоє як скальпелем рівненько / Він біг і кишки просто вивалилися на землю / Намоталися на ноги на берці”), але ніде не впадав в “естетику потворного”. (...)
Антейська ідея закладена у верлібрі “Заповіт”, що перегукується з однойменним віршем Тараса Шевченка, але не наслідує його, радше відповідає вимогам жанру, у якому сформульовано побажання автора, спрямовані на їхнє виконання після його смерті, адресовані нащадкам. (...)
Верлібр має смислове кільце, замість розв’язки, екстрапольованої в майбутнє, завершується завбаченням (“Але це буде завтра”), фронтовими буднями на хиткій екзистенційній межі (“сьогодні ми ще копаємо землю”) з переосмисленням семантики землі, вже “дорогої української”, “солодкої ласкавої”. Композиційний пуант стосується не тільки війни, а й поезії, її справжнього сенсу: “Пишемо гуртом саперними лопатками / На її [землі. – Ю. К.] тілі / Останній вірш української літератури. / Ще живі”.
Певно, в сучасній мілітарній літературі немає твору такої трагічно-оптимістичної сили, як “Заповіт” Бориса Гуменюка. Його вірші “були там де немає місця для віршів / Вірші бачили все”. Ось цей вірш... “Заповіт” Сьогодні знову копаємо землю
Цю ненависну донецьку землю
Цю черству закам’янілу землю
Тулимося до неї
Ховаємося в ній
Ще живі.
Ми ховаємося за землю
Сидимо в ній тихо
Наче малі діти за маминою спиною
Ми чуємо як б’ється її серце
Як вона втомлено дихає
Нам тепло й затишно
Ще живі.
Завтра ми вже будемо мертві
Може багато з нас
Може всі.
Не забирайте нас із землі
Не відривайте нас від матері
Не збирайте на полі бою наші рештки
Не намагайтеся наново скласти нас докупи
І – благаємо вас – ніяких хрестів
Пам’ятних знаків чи меморіальних плит.
Нам це не треба
Адже це не для нас – для себе
Ви ставите нам величні пам’ятники.
Не треба ніде карбувати наших імен.
Просто пам’ятайте:
На цьому полі
У цій землі
Лежать українські солдати
І – все.
Не віддавайте нас батькам
Не хочемо щоб батьки бачили нас такими
Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми
Неслухняними хлопчиками
З рогатками з синцями на колінах
З двійками у щоденнику
З повною пазухою яблук з сусідського саду
Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося
Що ми десь є.
Не віддавайте нас дружинам
Нехай кохані запам’ятають нас красенями
Такими які подобалися багатьом дівчатам
А дісталися їм.
Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи
Наш гарячий подих
Наші палкі обійми
Нехай вони не торкаються нашого холодного чола
Наших холодних вуст.
Не віддавайте нас дітям
Нехай діти запам’ятають наші теплі очі
Наші теплі посмішки
Наші теплі руки
Нехай діти не торкаються тремтячими губами
Наших холодних рук.
Ось в цих окопах
Які сьогодні для нас тимчасове житло
А завтра стануть нашими могилами
Поховайте нас.
Не потрібно прощальних промов
В тиші яка настає після бою
Це завше виглядає недоречно
Це наче штурхати загиблого воїна
І просити щоб той встав.
Не треба панахид
Ми й так знаємо де тепер буде наше місце
Просто накрийте нас землею
І – йдіть.
Було б добре як би на тому місці було поле
Колосилося жито
Щоб жайвір у небі
І – небо
Багато неба –
Ви можете собі уявити який хліб родитиме поле
Де лежать бійці?!
(В пам’ять про нас їжте хліб з поля
Де ми полягли.)
Було б добре якби на тому місці були луки
І багато-багато квітів
І бджола над кожною квіткою
Щоб надвечір приходили закохані
Плели вінки
Кохалися до ранку
А вдень щоб приходили молоді батьки
З малими дітьми.
(Не перешкоджайте дітям приходити до нас).
Але це буде завтра.
А сьогодні ми ще копаємо землю
Цю дорогу українську землю
Цю солодку ласкаву землю
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури.
Ще живі. Юрій КОВАЛІВ, доктор філологічних наук
Дж. “Слово Просвіти”. – 2024. – 25 – 31 січня. – С. 8 – 10. 
|
