 Сто років тому, 19 листопада (за ін. даними 10 листопада) 1924 р., у с. Макухах (нині Зіньківської міської територіальної громади Полтавського району) прийшов у світ Михайло Башловка.
Дитинство було невеселе – він рано втратив зір. У восьмирічному віці Михайлик зазнав страшного лиха: у його село прийшов Голодомор. Переживання втілилися в “Пісню про Голод”. У ній він розповів, як у його батьків “комсомольці молоді” забрали “жито і пшеницю”. Залишився лише “клунок сочевиці”. Щоб врятувати його від лютих комсомольців, мати закинула клунок на піч до сина в надії, що ті не стануть забирати у сліпої дитини останнє. Помилилась... І хоч як я захищав дорогого клунка,
Він таки помандрував до зсипного пункта... У 16 літ навчився грати на бандурі, яка стала його годувальницею. У часи Другої світової (1944 – 1945) кобзарював на Полтавщині, Київщині, Сумщині, Харківщині...
У 1945-му оселився в Києві. Грав у кобзарському ансамблі при Київському товаристві сліпих. Працював у товаристві – сортував речі по коробках. Тут познайомився з незрячою дівчиною Параскою – вона стала його дружиною і народила 6 дочок.
Улітку 1968 р. до його оселі завітав дослідник кобзарства Богдан Жеплинський. Ось фрагмент його спогаду: “Ми попросили кобзаря пограти. І він, підстроївши кобзу, вчинив нашу волю…Мов зачаровані слухали ми голос приємного тембру і дзвінкі щедрі звуки кобзи народного співця, який частував нас своїми творами, народними піснями і думами. А ми просили грати ще і ще…”
Автор книги “Кобзарі в моєму житті” Ренат Польовий писав: “Добродієм Башловкою я зацікавився після розмови з роменським бандуристом Євгеном Адамцевичем. Той розповідав, що, коли 1969 року при Музично-хоровому товаристві УРСР було створено Об’єднання співців-кобзарів, туди ввійшло 14 осіб – як літніх, що дивом уціліли після сталінського погрому, так і кобзарів молодших. Серед них був і незрячий київський бандурист Михайло Башловка. Запав він Адамцевичеві в душу, бо створив мелодію на слова Пантелеймона Куліша “До кобзи” та до поезії Тараса Шевченка «Стоїть в селі Суботові». А ще припав до серця, бо на першому концерті Об’єднання співців-кобзарів у Київському оперному театрі навідріз відкинув настанову зверхників співати твори «радянського фольклору» і відмовився виступати. А відомий знавець українського народного мистецтва Іван Макарович Гончар сказав мені, що має у схованці віршовану історію України Башловки – талановитий і сильний твір” (з книжки “Тиха війна Рената Польового”).
А ще Ренат Польовий запам’ятав “усміхнені очі” Михайла Башловки.
Ренат Польовий в оселі Івана Макаровича Гончара слухав у виконанні Башловки Кулішеву “До кобзи”. “Голос у нього дзвінкий, високий”, – згадував Ренат Петрович.
Кобзо! Ти наша відрада єдина...
Поки із мертвих воскресне Вкраїна,
Поки діждеться живої весни,
Ти нам про нашу тісноту дзвони.
Стиха дзвони, нехай змучене серце
Важко заб’ється, до серця озветься,
Як на бандурі струна до струни. Пісня зворушила слухачів.
Ренат Польовий зазначав, що Михайло Башловка є автором мелодій пісні “Пам’яті 30-ти” про героїв Крут (на слова Павла Тичини), балади “Ярина” (сл. Бориса Грінченка), “Ельдорадо” Володимира Самійленка, “До Основ’яненка” (“Б’ють пороги, місяць сходить”) Тараса Шевченка, “Сонце на обрії, ранок встає” Олександра Олеся. Виконував і власні пісні – про Івана Богуна, голод 1933 року та інші.
1971 року почалися репресії проти творчої інтелігенції. Ренат Польовий, який тоді жив на Донбасі, був у тривозі за долю кобзаря-антикомуніста. Свій спогад завершив так: “Моя тривога, на жаль, виправдалася: 30 квітня 1973 р. Башловка несподівано помер, не доживши й полудня віку”.
У родині кобзаря вважали, що його отруїли каґебісти... Це мені розповіла Анна Башловка, Михайлова дочка.
Поховали козака-бандуриста на Байковому кладовищі.
Вічна слава! Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр” 
|
