29 грудня виповнилося б 52 р. кобзареві Тарасові Силенку. Пропонуємо вашій увазі спогад співачки Руслани Лоцман з книги “Тарас Силенко. Співець непримиренної України”.
Він завжди був для нас взірцем вірного служіння своєму народові. Його надмірна скромність та невибагливість дивували. Перші зустрічі з ним на культурно-мистецьких заходах дали мені уявлення про його унікальну творчість, яка вбирала в себе не лише найкращі зразки нашого минулого – епічного фольклору, а й власної творчості, яка розкривала душу митця і змушувала медитувати аудиторію разом з ним. Саме такі відчуття в мене виникали під час виступів Тараса перед людьми в Холодному Яру, на патріотичних фестивалях та акціях у Каневі, Києві, на батьківщині Івана Лютенка-Лютого, Максима Залізняка, Тараса Шевченка та інших героїчних синів України. Він тягнувся до цих імен, до вшанування тих, хто творив нашу національну ідею та мистецтво, і в такий спосіб входив у це коло творців.
Про бандуру та спів Тараса Силенка можна було б написати не одну книгу, а його виконавська діяльність заслуговує на серйозне наукове дослідження. Гадаю, настане час і для цього, бо його син Святослав увібрав не лише батькову школу гри і співу, а й інтонації, тембр голосу, щирість подачі кожного слова, експресію виконання та живого спілкування з народом, якому співає.
Тарас був унікальним ще й тому, що не мав заздрості до колег, навпаки, з відкритою душею завжди підтримував їхню творчість, долучався до всіх справ, де міг би бути корисним. Він виступав перед бійцями на фронті, перед учнями та молоддю, давав благодійні концерти для простих людей. І, дивлячись на нього, я бачила оту Шевченкову простоту, якою він захопив світ. У Силенка були такими ж великодушність, любов до Батьківщини, правдивість і щирість.
Проживши чесне життя, не надбавши багатств, його світла душа буде вічно жити в імені “Україна”. Він служив їй вірою та правдою, часом видаючись дивакуватим мандрівником з бандурою за плечима, співочим філософом, який приховував свої болі за світлою усмішкою.
Якось я мала концерт до свята Українського козацтва в Будинку звукозапису України. Співала з оркестром та капелою бандуристів. І в момент співу крізь світло прожекторів побачила в темному залі Тараса. Він щиро слухав і переймав кожне слово, наче рідна людина тримає кулаки за твій успіх. Тоді я зраділа тому, що маю в залі не лише слухачів-шанувальників, а й колегу, який прийшов підтримати.
Він цікавився розвитком нашої музичної культури, відвідував усі можливі події активного українського суспільства. Був небагатослівним, але по його очах можна було зрозуміти, що в нього на душі. Я думаю, що це заслуга його батьків та вчителів, які виховали його щирим до людей та української пісні.
Шкода, що життя Тараса Силенка було таким коротким і ми мали зовсім мало часу, щоб до кінця осягнути його величну постать. Він був заслуженим артистом України, але вів себе так скромно, без зайвої гордині, наче ви з ним сиділи в школі за однією партою.
Насправді ж він був і назавжди буде народним співцем України. Пишу ці слова і відчуваю, як вони світяться його світлом. Бо душа його вічна, він і зараз серед нас здобуває нову перемогу для майбутнього України.
Слава! Слава! Слава!
Руслана ЛОЦМАН, заслужена артистка України, волонтерка |
