 Щодня, прокидаючись, починаю день єдиною думкою: як там мій Роман, як там мій син у тій далекій, страшній невідомості?.. Сідаю снідати – а чи ж він там снідає?.. Лягаю спати – як там йому спиться?..
Мій син Роман зник безвісти ще 13 вересня 2022 р. біля селища Миколаївка Друга, що на Бахмутщині. З тих пір у нашій хаті немає ні радості, ні спокою. Дружина злягла зовсім, а я – наче й живу, і працюю, і бандуру беру до рук час від часу, а думка не полишає ні на хвилину: де зараз мій син? Якщо живий і в полоні, то як він витримує неволю і жорстокість тих недолюдів? Тим більше з цілою купою хвороб…
Пригадується його дитинство. Народився Роман 22 травня 1975 р. в нашому селі Великий Хутір. Десь, певно, у 2-му класі опитували дітей: хто ким хоче стати, як виросте. Роман тоді сказав, що буде археологом. Більшість його однолітків, мабуть, тоді ще й слова такого не чули. Просто в нашій сім’ї багато читали дітям, велися розмови про історію України, про археологічні розкопки. Але археологом Роман не став – став геологом, закінчивши Київський геолого-розвідувальний технікум. Учився в жахливих умовах початку 1990-х, коли нувориші-скоробагатьки привласнювали все, що могли, навіть гуртожиток технікуму, всіма способами витісняючи з нього студентів, щоб зробити там готель. Але вдалося успішно закінчити навчання. Роман дуже любив свою справу. Мав цілу колекцію камінців з експедицій і міг годинами розповідати про те, де, коли, за яких умов утворилася ця порода. Як не дивно, але за тодішніх нелегких умов працевлаштування йому вдалося потрапити на роботу техніком-геологом у геологічну експедицію в м. Кам’янці на Черкащині. Шукали уран і золото, поки прем’єр Азаров не зруйнував українську геологію. Потім Роман учився заочно в Дніпровському гірничому університеті, працював маркшейдером на урановій шахті на Кропивниччині. Дуже підірвав здоров’я і мусив звільнитися. Далі, після знищення Кам’янської геологічної експедиції, були біржа, сільська ферма, працював інженером з техніки безпеки у Великохутірській ОТГ.
Найпомітнішою рисою його характеру була старанність у будь-якій роботі: у геології його цінували за те, що він дуже скрупульозно робив описи кернів. Тоді як багато хто з його досвідченіших колег при описі видобутих зразків часто висували власні “гіпотези”, спираючись на свої знання і досвід, не завжди звертаючи увагу на реальний склад керна. Роман же записував усе, що бачив, і тому часто доходив цікавих висновків. На урановому руднику він як маркшейдер щодня обходив усю шахту, відчуваючи відповідальність і за вибір правильного напрямку виробки, і за безпеку шахтарів, хоч його попередники так не робили і дивувалися з його такої старанності. Як інженер з техніки безпеки, дуже відповідально ставився до цієї справи, вишукував в інтернеті всі потрібні зразки і форми документації, щоб ніхто не міг, як кажуть, “прикопатися”. А коли прибули з району інспектувати його роботу, то самі переписували в нього деякі документи, бо в них у районі їх не було.
А ще Роман дуже любить українську культуру, музику. Грає на баяні, гітарі, сопілці. Має добрий слух і гарний голос. Завжди був учасником хору, фольклорного гурту, грав на сопілці у троїстих музиках. Він дома зробив дизайн обладнання кухні і ванної, робив речі з дерева, з цегли. Навіть вишив і пошив собі дві сорочки-вишиванки, виплів кілька солом’яних брилів, умів плести лозові кошики, обплести лозою пляшки та глеки…
Коли почалися напади з боку московії у 2014 році, то без жодних вагань пішов в АТО – 6-та хвиля. Так само й у 2022-му, у перший же день московитського нападу, 24 лютого, пішов у військкомат. Воював у військовій частині А0409. Його військова спеціальність – зв’язківець. В АТО він і був зв’язківцем, причому досить кваліфікованим. Освоїв найновішу на той час техніку. А в повномасштабній війні чомусь був стрільцем-санітаром 3-го механізованого відділення 1-го механізованого взводу 8-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону в/ч А0409. Військова частина переміщалася по різних місцях, а у вересні її перекинули на Харківщину, а потім уночі проти 13 вересня зверху на БТРі дуже швидко переїхали до Бахмута. Саме тоді ми востаннє почули на кілька секунд голос сина. А вдень їхній взвод кинули в наступ у районі Миколаївки Другої. Олександр Лемех, земляк із Драбівщини, йшов поряд із Романом (на відстані десь метрів 20 – 30), вели перестрілку з рашистами-вагнерівцями, і раптом ударили гармати. Сашко бачив, як Роман упав, але попадали тоді всі. Сашко був поранений, і його втягли в БМП, біля якого теж недалеко розірвався снаряд. Поранений водій зміг вивезти тих, кого встигли забрати, але Романа врятувати не вдалося. Командира роти біля хлопців не було: він сидів перед монітором кілометрів за 10 від місця бою. А коли на другий день послали дрон з відеокамерою, то ні мертвих, ні живих не побачили. Кажуть, що місце обстрілювалося, а може, й узагалі було зайняте московитами. Тому пошуків не робили. Того дня зникли безвісти десь осіб 15.
(А це ще одна річ – це так, між іншим. Там узагалі, кажуть, командири робили дивні маніпуляції із хлопцями: бувало, посилали їх на вірну смерть. А ротного досить швидко кудись перевели, після того як одна з енергійних матерів одного зі зниклих хлопців зуміла добратися до нього і сказала, що він мав би бути біля своїх підлеглих і що вона цього так не залишить, а він відповів:
– Скаржся куди завгодно – мені нічого не буде).
Оце така доля мого сина. Невідома доля. Тим тяжче таке переживати. Дуже старанний і добрий. Усе вмів робити. Своєї сім’ї не створив. Ніби передчував. Сподівалися, що буде нам і підтримкою, і опорою. Єдине, що залишилося, – це надія: надія таки побачити живим свого сина і надія зустріти Перемогу України.
Слава Україні! Героям слава! Михайло Дмитрович КОВАЛЬ, кобзар
Село Великий Хутір Золотоніського району Черкаської обл. 
|
