• Головна сторінка
• Архів
• Розширений пошук
• Редакція
• Клуб "Холодний Яр"
• Книги - поштою
• Гостьова книга
• Стежками холодноярських отаманів

• Січень
• Лютий
• Березень
• Квітень

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.
Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.

Подільський отаман Яків Байда-Голюк, якого у 1926 р. доля закинула на Лемківщину, у листі до брата назвав Лемківщину "країною живої краси, країною живого раю та поезії". І ось я - через 75 р. після Якова Голюка - приїхав до цієї "країни живої краси" на ХХ-у - ювілейну - Лемківську ватру.
Природа тут справді поетична. Але, де народ, який жив у цьому раю? Де поетичні лемки, що жили в повній гармонії з природою?
Лемки, які творили цей піднебесно-гірський рай.

Затиснена між словаками та поляками прадавня (ще з часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави) українська земля Лемківщина традиційно зазнавала агресивних впливів сусідів, які чомусь не могли змиритися із самобутнім існуванням лемків. Не забувала про лемків і Росія, котра всіляко підтримувала серед них москвофільську течію, намагаючись навернути лемківську молодь у російську національність.
Довгий час лемків оберігав їхній традиційний консерватизм, але він ставав на перешкоді не лише полонізації, російщенню та словакизації, але не давав широко розгорнутися й українському національному рухові, тим більше, що український духовно-політичний центр - Київ - був дуже віддаленим.
Український рух на Лемківщині почав розгортатися лише з кінця XIX століття. У 1912 р. на Лемківщині вже діяло 22 читальні "Просвіти" та 185 українських шкіл.
Перша світова війна призвела до ослаблення русофільської течії. Репресії австрійської влади проти русофілів та проголошення у 1918 р. Західно-Української Народної   Республіки активізували українське національне життя на Лемківщині. Був створений Сяніцький комісаріат ЗУНР із центром у с. Команчі.
У 1920-х роках українська течія почала переважати. Центром українського культурного життя став Сянік. Свого піку український рух досягнув у часі німецької окупації Польщі. Внаслідок падіння польської держави в 1939 р. зник жахливий антиукраїнський прес "бундючного панства". Українська пружина почала розпрямлятися. "Енциклопедія українознавства" зазначала, що саме в ці роки український культурно-освітній рух на Лемківщині "буйно розвинувся"; виникли нові українські школи, в тому числі й середні фахові, наприклад, Учительська семінарія в Криниці. Зникли нарешті й русофільські впливи у церковному житті. Пішов до гори український кооперативний рух. Та поразка німців, відповідно перемога росіян і поляків поставила лемків на грань знищення. З російською окупацією (у 1944 р. Східної Лемківщини, а на початку 1945 р. і Західної Лемківщини) для лемків настав апокаліпсис.
Користуючись із відступу німців, підняли голови банди польських шовіністів, які почали методично винищувати визначних культурних та релігійних діячів Лемківщини. На мішаних українсько-польських теренах польські банди палили українські села, церкви, нищили лемківські цвинтарі.
З 1944 р. серйозний опір польським окупантам вчинили частини Української повстанської армії, які в 1946 - 1947 роках сконцентрували тут свої основні сили. Використовуючи допомогу СССР, Франції та Великобританії, поляки продовжили політику геноциду: впродовж 1944 - 1947 рр. вони насильно депортували з Батьківщини майже 100% польських лемків (80% лемків - до УССР та 20% - на відірвані від Німеччини східні терени). Виселення супроводжувалося знищенням сіл та церков, плюндруванням цвинтарів та інших українських святинь. На колишніх німецьких землях депортованих розселяли таким чином, щоб у селі не було більше двох - трьох лемківських родин.
Організовані маріонетковим польським режимом масові виселення і нелюдські репресії 1944 - 1947 рр., з яких найбільш відомою стала операція "Вісла", поставили крапку у багатовіковому гармонійному єднанні лемків зі своєю піднебесною Батьківщиною.
Сьогодні польська Лемківщина є українською пустелею. Після масового терору, як влучно зазначив Голова Івано-Франківського товариства "Лемківщина" Степан Криницький, в межах Польщі "залишилась жменька українського народу".
Символом української трагедії Лемківщини стала доля села Баниця Горлицького повіту. Від Баниці лишилася одна хата. Та й ту купив поляк із Варшави...

Плачут гори, плачут, плачут і смерічки.
Слезами ся повнят річки і потічки.
Плачут гори, плачут, бо лем-ків не видят.
По їхніх обістях чужі люди сідят.
 
Символів трагедії Лемківщини багато. Занадто багато.
Й досі у мене перед очима - напівзруйновані сходи до спаленого поляками храму Успення Пресвятої Богородиці у с. Босько (нинішня польська назва - Безко) Сяніцького повіту, що над річкою Вислік. На місці храму височить тепер залізний хрест, коло якого - зарослий кропивою і бур'янами цвинтар. Майже всі хрести на ньому зрубані або розбиті польськими вандалами.
В цьому селі народилися майбутні українські єпископи Михайло Войнар та Микола Данько (єпископ Краківський). З цього села у 1939 р. пішли захищати Карпатську Україну Михайло Проць, Андрій Бобер та інші стрільці, прізвища яких забуті. Три боськівські хлопці були в УПА: Петро Куземко (загинув), Іван Лико та Іван Мисько. Бажаючих було значно більше, та командири УПА відбирали лише         найвправніших... Два священики цього села потрапили під жорна окупантів: в 1939 р. німцями був застрелений Михайло Величко, пізніше "відзначилися" бойовики Армії Крайової, які вбили катехита Миколу Головача.
Своєрідним символом українсько-польських стосунків у ХХ ст. стало українське кладовище у Пикуличах (околиця Перемишля, що в Надсянні) та польський цвинтар у Бірчі з меморіалом на честь полеглих у 1944 - 1947 роках у боротьбі з "бандами УПА". Якщо в Бірчі поляки загинули у бою, то у Пикуличах поховані тодішні союзники Польщі - козаки 1-ї Запорізької, Окремої кінної та Першої кулеметної дивізій Армії УНР, яких поляки виморили у пикулицькому таборі для інтернованих.
На братському цвинтарі у Пикуличах є й дві могили воїнів УПА, які загинули в бою 6 січня 1947 р. у Бірчі. На побілених камінних стовпах огорожі "дружня польська рука" у кількох місцях дбайливо вивела напис "SS UPA". Так польські патріоти оцінили збройну формацію, яка постала для захисту автохтонного лемківського населення від насилля чужинців.
З іншого боку, ворожості до нас, українців, під час чотириденної поїздки ми практично не відчули (було хіба дві зустрічі з польськими шовіністами - у Висовій Здруй та по дорозі на колись лемківське село П'ятково). Приємне враження справив і стиль життя поляків у сільській місцевості - їхні будинки світлі, елегантні,  охайні, дороги, хоч і вузькі, але доброї якості. Та не давала спокою думка, що всі ці прекрасні будинки і квітники виросли на згарищах українських сіл.
Українців у цьому краї, що жили тут із часів Київської Русі, тепер практично немає. Про них нагадує лише топоніміка: населені пункти Барвінок, Криниця, Горлиця, Бич, Лісовик, Буків, Ясенів, Поруби, П'ятково, Острів. Та мелодійні українські назви спотворені польською вимовою: Барвінец, Ґорліце, Беч, Лісовек, Букув, Ясенув, Поремби, Пйонтков, Острув... Український характер топоніміки підтверджує те, що у польській мові не має таких слів як криниця  (польською буде "студня"), бич ("батуґ"), острів ("виспа")...
Нагадує про лемківську історію краю не тільки топоніміка, але й  щорічна Лемківська ватра, на яку прилітають з усього світу колишні господарі цього краю.
На жаль, українське телебачення не вислало своїх кореспондентів, щоб висвітлити цю яскраву і незабутню подію. Польське телебачення, наскільки я спостеріг, теж не було представлене жодною телекамерою, хоч і свято було маркантне. Поляків все ж можна зрозуміти. Справді, навіщо їм пропагувати лемківську культуру, коли у планах зовсім інше? Врешті, й байдужість керівників Української держави зрозуміла, адже нею керують люди, не зацікавлені долею українського народу.

Практично вся офіційна частина пройшла польською мовою. Українською мовою були лише вітання Президента Л. Кучми та голови Української всесвітньої координаційної ради Михайла Гориня. Лемківською говіркою вітали братів лемки США і Канади та представник Товариства українців Канади "Закерзоння". А от голова     Об'єднання українців Польщі почав по-нашому, та швидко перейшов на польську мову, завершивши промову двома фразами на лемківській говірці.
У зверненні польського президента Алєксандра Кваснєвського, яке зачитав хтось із урядовців, стверджувалося, що під час операції "Вісла" було депортовано десятки тисяч лемків, хоча насправді у 1944 - 1947 рр. було вигнано з рідних земель сотні тисяч. Алєксандр Кваснєвський висловив думку, що акцію "Вісла" "тшеба пам'єнтаць, алє і розпам'єнтаць" ("треба пам'ятати, але і забути").
Були вітання й від міністра культури Польщі, від "воєводи малопольскєго", від керівника Горлицького повіту, на території якого відбувалася Лемківська ватра, а також від голови гміни Ждині.
"Воєвода малопольский" Єжі Адамек у своєму виступі як досягнення подав вістку про припинення знищення лемківських цвинтарів. І це було правдою - адже лемківські цвинтарі давно зруйновані й плюндрувати польським шовіністам вже нема потреби і немає що.
Всі польські посадовці визнавали існування етнографічної групи лемків, але в жодній промові не пролунало, що ця етнографічна група є українською.
Складалося враження, що польська держава надає та надаватиме помірну допомогу лемкам не з метою досягнути розквіту лемківської культури українського народу, а задля невпинної інкорпорації лемків у тіло польського народу, на національній одежі якого польський уряд вирішив знайти кутик для лемківського візерунку. Тобто згідно з планами польських асиміляторів лемки мають стати витонченим орнаментом на біло-червоному полотнищі.
Слухаючи польських урядовців, я все більше переконувався, що польська влада, упокоривши лемків у 1944 - 1947 рр. батогом, тепер у ХХI ст. прагне діяти "по-європейські" - з допомогою "пряника". І таким чином остаточно вирішити лемківську проблему... Зокрема, Лемківська ватра, що проходила під патронатом Президента Польщі, була перетворена (принаймні, її офіційна частина) на торжество польської мови: ніхто з офіційних осіб навіть слова не промовив до лемків їхньою мовою. А лемки, вдячні за фінансову допомогу у проведенні Ватри, не згадали жодного разу, що саме цього року виповнюється 55-та річниця страшної трагедії - операції "Вісла", за проведення якої треба було судити Міжнародним трибуналом тогочасних керівників польського народу.
 Примітно, що "головному лемкові", професорові Іванові Щербі, президенту Світової федерації українських об'єднань лемків дали слово наприкінці офіційної частини - аж після "вуйта Горліцкєго". Хоча, здавалось, саме Іван Щерба мав би відкривати Лемківську ватру. Таким чином, було продемонстровано, хто є господарем на лемківській землі і зокрема на цьому святі. До речі, саме Іван Щерба, єдиний з усіх, порушив надзвичайної ваги питання безвізового режиму для лемків, які мешкають за польськими кордонами і хотіли би безперешкодно відвідувати свою Батьківщину.
Неприємно вразила польська, досить таки сувора, мілітаризована охорона Лемківської ватри. Та на цей раз хоч не було, як у минулі роки, вівчарок. Все ж складалося враження, що український захід перебуває під пильним наглядом польських патріотів.
Отож, лишалося почути ще виступи польських фольклорних колективів...
Та на цей раз обійшлося...
І на сцену вийшли - один за одним - лемківські фольклорні гурти.
Свято лемківської пісні було феєричне!
"Карпатяни" з Пряшева, гурт "Самі собі" з Надсяння, ансамбль пісні і танцю "Кичера" з Лігниці, "Лемковина" зі Львова, вокально-інструментальна група "Яр" із Більська-Підляського, ансамбль українців-русинів із Вуковару (Хорватія), дует з Югославії, "Веретено" з Малого Посяння, гурт "Студенка" з Сяноку, вокальний дует "Вишиванка" з Кошиць (Словаччина), український чоловічий хор з Едмонтона (Канада), бандуристи Йосип та Марія Яницькі з Києва, фольк-група "Хутір" із Гданська, фольклорний ансамбль "Древутня" з Любліна, ансамбль мешканців села Дубяжин із Підляща, молодіжний ансамбль "Зоряний Сянічок" із Сянока, дитячий ансамбль танцю "Мистков'яне" з Мисткова, гурт молодих лемків із Калуша (Івано-Франківськ), жіночий вокальний квартет "Вишній Мирошів" зі Словаччини, "Збирана капеля" з-над Ослави, "Ославяне" з Мокрого, хор лемків "Яворина" з Монастириська (Тернопільщина), "Радоцина" з Пустомитів (Львівщина) та відомий в Україні співак Іван Мацялко створили радісний та піднесений настрій.
Переважали веселі пісні.
Та от один співочий гурт старших лемків заспівав тужливу пісню: "Навіки лемків виселили з Карпат... Лемківщина лісом заростає... Більше ходити тут не будемо..."
Слухав цю пісню з великим хвилюванням... Як й іншу, де були слова про "луну давно відспіваних пісень". І прийшла думка, що в основі офіційної "україно-польської дружби" лежить смерть лемків. Як і холмщаків, українців Надсяння і Підляща.

Поляки у повоєнні роки вже мільйони раз сповідалися священикам за дрібні і більші гріхи. Та чи хто з них просив відпустити гріхи за участь у знищенні лемків та інших етнічних груп українського народу?!
Навряд чи. Бо не вважають вони, що вчинили злочин. Навпаки трактують це як геройство, як славну сторінку в історії польського народу.
Маю переконання, що доки не будуть відреставровані понищені лемківські цвинтарі і церкви, доки не будуть створені умови для повернення лемків та інших етнічних українських груп на свою Батьківщину, доти поляки лишатимуться в нашій свідомості диким плем'ям варварів.
А поки стверджую, що поляки не можуть навіть претендувати називатися європейцями, бо руйнувати християнські церкви і цвинтарі в Європі, знищувати хрести можуть лише народи з азійсько-ординською ментальністю.
Якщо поляки знайдуть в собі сили вибачитися перед українським народом за масові злочини, скоєні проти наших родаків із Лемківщини, Холмщини, Надсяння, Галичини та Підляща, тоді треба простягнути руку польському народові і вибачитись за невинні польські жертви, які впали з нашої руки при обороні споконвічних українських земель.
Ми за українсько-польську дружбу, але в основі її не може лежати знищення українських етнічних груп.
Мені здається, що Президентові Польщі Алєксандру Кваснєвському час вже звернути увагу на те, що досі жоден поляк не поніс кримінальної відповідальності за осквернення українських могил у Польщі.
Значить, польська Феміда заохочує вандалізм своїх громадян.
Безкарність приводить до нових проявів вандалізму, підтвердженням якого стало чергове осквернення могил на військовому цвинтарі, на цей раз у Пикуличах, що сталося щойно у липні 2002 р.
Як не прикро, але доводиться стверджувати, що польська влада, попри приязні заяви, продовжує потурати вандалам.
І все ж своїми піснями і танцями лемки розігнали тяжкі думи. І хмари.
Принаймні, в цей день.
Принаймні, в околицях лемківського села Ждиня.

Роман КОВАЛЬ
Лемківщина - Дрогобич - Київ
 

15 липня МЗС Російської Федерації виступило із заявою проти обговорення Кабінетом Міністрів України законопроекту про визнання боротьби ОУН-УПА рухом Опору та із закликом до української влади "вжити необхідних заходів для приборкання націоналістичних сил".
Брутальне втручання Москви у внутрішні справи України вже стало недоброю традицією. Ми не забули передвиборної вакханалії, здійнятої "демократичною" Москвою з метою вплинути на результати українських виборів  в потрібному їй напрямку, прагнення російських загарбників та їхніх нащадків переглянути з імперських позицій виклади історії в українських школах, штучно створений ажіотаж довколо неіснуючих проблем "рускоязичних" у нашій державі.
Нахабне нав'язування московського погляду переходить межі. У зв'язку з цим висловлюємо впевненість, що як би не казились московські "друзі", визнання Українською державою воїнів Армії УНР і ОУН-УПА невідворотнє.
Прийде час і українська влада звернеться до Російської Федерації, як спадкоємиці СССР, з вимогою відповісти за злочини проти українського народу  в час окупації нашої Батьківщини з 1919-го по 1991 рік, зокрема за організовані Москвою голодомори, репресії, депортації.
Відновлення історичної справедливості неминуче.

Історичний клуб "Холодний Яр", МНК
 

10 липня 2002 року урядова комісія з вивчення діяльності ОУН та УПА ухвалила рішення підтримати законопроект Закону України "Про відновлення історичної справедливості щодо борців за свободу й незалежність Української держави".
22 липня в приміщенні Центру національного відродження імені Степана Бандери відбулася прес-конференція Всеукраїнського братства ОУН-УПА.
 В прес-конференції взяли участь голова Київського крайового відділення Всеукраїнського братства ОУН-УПА Орест Васкул, полковник УПА, керівник наукового відділу Всеукраїнського братства ОУН-УПА Василь Кук, професор, доктор історичних наук Володимир Сергійчук, члени Братства Іван Веселовський та Василь Маркович.
Учасники прес-конференції висловили думку, що Закон України "Про відновлення історичної справедливості щодо борців за свободу й незалежність Української держави" повинен застосовуватись не тільки до вояків ОУН-УПА, а й до учасників інших формацій, які боролися за незалежність України, зокрема козаків і старшин Армії УНР, Карпатської Січі, дивізії "Галичина".
Учасники прес-конференції висловили своє негативне ставлення до заяви російського МЗС, в якій висловлено незгоду з рішенням урядової комісії, вважаючи це нахабним втручанням Москви у внутрішні справи Української держави.

Інформцентр МНК
 

Галичина дала Україні чимало світлих імен, чимало державних мужів, які склали на вівтар Вітчизни жертву своєї найвищої любові до неї, а дехто і власне життя. То були мужні люди. Вони відчували, що "із попелу загиблих героїв зродиться прийдешній месник".
роте далеко не вся галицька інтелігенція воліла спопелити свої серця на жертовнику. У всі часи було і є дуже багато таких, які погоджувалися швидше залишитися погноєм для чужинецького бур'яну. Про них і поведу мову.
Отруйний дух зрадливих галицьких бояр, котрі водили в Галич то мадяр, то поляків, то новгородців, або й татар, на жаль, виявився дуже стійким і заразним. У його задушливому смороді витворився огидний тип галичанина-пристосуванця, котрий у своєму запопадливому лоялізмові до чужої влади досяг глибини підлості й ницості.
Під час "весни народів" 1848 року, коли під натиском національно-визвольних рухів угорців, чехів та поляків австро-угорська монархія репалася по швах, галицькі холуї замість виборювати незалежність свого краю взялися організувати збройні відділи на захист "солоденького цісаря". За вірну службу отримали гідну заплату - "татуньо цісар" посадив їм на шию польську адміністрацію.
Боротьба проти польського засилля у Галичині до 1914 р. вражає з одного боку, героїзмом одиниць, а з другого - ницістю, продажністю і безвольністю більшої частини галицької еліти, яка жила за принципом: "й іншим - і вашим".
Якщо поляки розглядали свій бездержавний стан як тимчасовий, готували кадри для відновлення Польщі, висилали своїх дітей у військові школи, аби ті ставали офіцерами і в майбутньому вжили набуті знання проти самих же вчителів, вишивані галицькі пани та пані бавилися в пацифізм, покладалися у всьому на можливу ласку Відня, здобуту принизливим колінкуванням і петиціями. А додати до цього лакейства ще незмінне користолюбство - і не дивно читати послання Івана Франка до одного із стовпів тодішнього галицького бомонду: "Ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусень сала..."!
Тому до часу великих перемін, що його звістив сараївський постріл у 1914 році, галицькі політики виявились зовсім не підготовленими, як і народ, який мав нещастя мати таких поводирів.
Те, що Українські січові стрільці не стали театральним військом (як це були задумали політичні керівники галичан), заслуга стрільців, які натхненні звитяжним духом предків здобули не одну перемогу над російським військом. Але ці перемоги були зведені нанівець політичним проводом Галичини, який через свій безоглядний лоялізм до іноземної влади прогавив сприятливий час для утворення власної держави, а потім, знайшовши собі нового авторитета в образі Паризької мирної конференції, допустив окупацію Галичини поляками.
Подиву гідну лояльність до верховного сюзерена галицька еліта перенесла на нового пана. Під плащиком "реальної" чи "позитивної" політики угодовці взялися пропагувати розбудову українського життя в рамках чужого режиму. Слабодухи-угодовці були більш небезпечними за відвертих зрадників. Їх "реальна" політика полягала в тому, щоб віддати український народ на цілковиту ласку - або неласку - ворога. Вони виступали якнайрішучіше проти будь-яких радикальних кроків, а насамперед - проти творення української збройної боротьби.
Обороняючи позицію лояльності до режиму, прагнучи до "розбудови" українського господарського, культурно-освітнього і політичного життя на засаді лояльності до польської держави, галицькі угодовці в обличчі тодішніх політичних партій (УНДО, УСДП та ін.) фактично зміцнювали окупаційний режим, заколисували український загал байкою про можливість порозуміння з ворогом, хоч відомо, що пригноблений народ гноблять та обдирають не в час війни, а в час миру. Спокій, стабільність у суспільстві є абсолютно на руку гнобителеві, який, витрусивши кишені безборонній жертві, врешті здирає з неї шкуру.
Що варта культурницька робота під чужим режимом показали події 1930-х років, знані як "пацифікація"? За кілька днів усе українське господарське і культурне життя в Галичині було під корінь підрубане польською шаблею, нагадавши львівським професорам зрад одну з основоположних засад римського права: "Чия сила - того й право".
Влада вирішує все. Зрештою, те саме і в ті ж роки сталося і в Наддніпрянщині з т. зв. "українізацією", розтоптаною російським чоботом за лічені дні. Тоді ж, нарешті, знайшлося серед галицької молоді кілька козаків, які набили пику угодовцю, гучнопорожньому співцю "успіхів українізації" в Галичині, голові Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, професорові Кирилові Студинському - аби не баламутив українців.
Не допомогло: через кілька літ бачимо вже Студинського з купою таких же лоялістів у передпокоях нового режиму - совєтського. Цьому режиму галицькі блюдолизи служили найдовше.
Не всім же хотілося гинути в схронах...
Мабуть, тому й бачимо на львівському політичному олімпі через десять років т. зв. "незалежності" самих ворон та стерв'ятників...
Картина теперішньої Галичини - це здоровенне смердюче болото, в якому владарюють крикливі жаби - угодовці нового режиму (старого за своєю антиукраїнською суттю).
Понад 10 років галицькі лоялісти мовчки спостерігають за агонією краю, в якому живуть.
Вони люблять за кавою, а, ще краще, за доброю чаркою згадувати Коновальця, Бандеру, Шухевича, але своїх онуків не вчать їх наслідувати.
Чи багато галицьких патріотів дало своїх дітей та онуків у військові навчальні заклади, чи хоч би на строкову військову службу?
Отож бо!
Нехай москаль охороняє?!
Увечері ж, перед впадінням у сплячку, можна почитати "Интересную газету", "Известия", "Комсомольскую правду", якими забиті газетні кіоски "націоналістичного" Львова, чи подивитися по "Інтеру" американський фільм на "общєпонятном язікє".
Вони звикли вже, що в Галичині відкрито діють антиукраїнські, антидержавні організації, які й є дійсними господарями Галичини. "Боротьба" з ними ведеться в позі, яка у підручниках сексології називається "на ліктях і колінах"...
Отак з їхньої "ласки" умирає українська національна справа...
Як купа придворних лакуз навколо голого короля, вони товпляться біля чергового господаря Маріїнського палацу і громоподібно називають його "українським", державу, в якій він править, "українською", владу його, на совісті якої мільйони скалічених доль - "українською".
Вони ще гірші матеріалісти, як комуністи. І не приховають того їхні лицемірні поклони по незчисленних, ними набудованих церквах.
Хто в них ходить?
Може їхні діти?
Вони з більшою охотою ходять торгувати на базар цигарками, кока-колою та іншим імпортним товаром...

Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття - Ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.

Зрештою, вони це знають.
Ну і що?
Головне потрапити в "державотворчу" банду. Дехто вже попав. Хоч "шестьорою", але в "долю"... І бажано у Києві. В тому самому - зденаціоналізованому, здеморалізованому, зогидженому покидьками всього СНД Києву, який проциндрює нагло і безкарно крадене в українців багатство у незлічених ресторанах, нічних клубах, стриптиз-барах. У тому Києві, де "елітні" галичани залюбки переходять на "общєпонятний".
Лоялізм галицької "еліти", її традиційне вірнопідданство, насправді - зрада нам, українцям, які прагнуть не бутафорної, ринкової, ліберальної, а української національної держави - на рідній і своїй землі!

Сергій КОВАЛЕНКО
м. Львів
 

Солодкі, фальшиві оповідки, які настирливо вдовбували в людський мозок про Першу кінну армію Семена Будьонного та  її визвольну місію в Україні і, зокрема, в нашому краї, не викликали захоплення у Петра Антонюка ще в молодості. Бо чув він про будьонівців таке, від чого кров холонула в жилах.

Петро Данилович вже давно на пенсії. Багато читає періодики, книг. В одній із них, виданій понад два десятиліття тому під назвою "Крах білопольської окупації", яка зберігається в його домашній бібліотеці, він невипадково підкреслив рядки: "20 травня 1920 року 1-а кавбригада о 6-й годині вступила в бій з ворогом, що наступав силою однієї роти на с. Сологубівку... В результаті запеклого бою рота була порубана повністю... А через кілька днів штаб Першої кінної на чолі з С. М. Будьонним зробив коротку зупинку у Мервині. На мітингу перед мервинчанами виступив комісар Кінної армії Климент Ворошилов. Він закликав селян всіляко підтримувати радянську владу... Глибоко запали в серця селян-бідняків слова комісара"...
- Ось так лицемірно і надміру брехливо обілено чорне в нашій історії, - з гіркотою каже Петро Антонюк. - І в цьому мені сумніватись не доводиться. Коли я ще жив і працював головним агрономом у селі Спиченцях Погребищенського району, якось завітав із своїм товаришем на колгоспний баштан. Там сторожував дідусь Влас. Одягнений у випрану на дощах, бувалу в бувальцях руду куфайчину й полатані на колінах штани, він зустрів нас приязно. Пригостив червоним як жар кавуном. Ми ласували ним і мимохідь заговорили про опублікований в газеті досвід бурякозбирання в колгоспі ім. Будьонного. З цим господарством дуже носились у районі, різні показухи затіювали. І я висловив з приводу цього негативну думку. Влас, прислухавшись до розмови, несподівано мовив: "О, будьонівців до смерті не забуду! Відведи, Господи, з ними й на тому світі здибатись"...
Ми здивовано глянули на дідуся. А він, перехрестившись, скинув потертого кашкета з білої, мов маковий цвіт, голови, присів коло нас і розповів страшну історію. Коли нагрянули в його село будьонівці, то стали зганяти під дулами гвинтівок дядьків із кіньми, щоб везли їх на Оратівщину до їхнього штабу. Їхати не вмовляли, пригрозили: хто не послухається, тому куля в лоб. Похнюплені селяни побрели до своїх підвід. На Власову всілося двоє здорованів. Щось зловісне було в їхніх поглядах. Матюкалися, горланили, щоб поганяв швидше.
Валка підвід потяглася попід Плисків через Ганнівку. Неподалік Закриниччя, вдалині, серед зеленого вруна хлібів, раптом замаячила постать у білій селянській сорочці. Якийсь чоловік чи жінка, а може, підліток прошкував польовою стежкою до села.
- Пєть, а Пєть, сколька мєтрав будєт туда? - показав рукою в бік людини один із будьонівців.
- Навєрняка, тріста, нє больше, - оживився інший. - А что?
Сухо клацнув затвор - гримнув постріл. Приголомшений Влас закляк на возі, обличчя у нього побіліло, зробилось, як крейда, а в скронях невидимими молоточками застукало: "За що ж невинну людину вбивають?"
- Мазіла! - роздратовано сплюнув інший будьонівець.
Другий постріл долинув до Власа, як з-під землі. Аж небо захиталось перед очима. Біліюча постать впала, мов підкошена. І вже не підвелась. До будьонівського штабу чоловік доїхав ні живий ні мертвий. Його обливало холодним потом, морозило. А будьонівці кепкували над ним, реготали, наче навіжені. Убита заради розваги людина їх більше не цікавила.
На площі було, як у розтривоженому вулику. Зігнані сюди чоловіки, хлопці переступали з ноги на ногу, чаділи самосадом. Натовп невдоволено гудів, чулася лайка. А народу все прибувало. Його припроваджували хвацькі кіннотники в шоломах з червоними зірками. І от за стіл, застелений червоним полотнищем, яке винесли з приміщення, всілося кілька суворих, вусатих начальників, озброєних маузерами і шаблями.
Один із них підвівся і крикнув:
- Малчять! Мітінґ, пасвящьонний запісі в доблєстную рабочє-крєстьянскую Пєрвую конную армію таваріща Будьонного об'являю аткритим!
Натовп напружився... А промову вже виголошував інший начальник чи комісар. Він розпинався, захлинаючись словами. На площею гриміло: "бальшєвікі", "пралєтаріі", "рєвалюція", "асвабаждєніє труда"...
Сіра селянська маса принишкла, як перед великою бідою. Дещо стріпнула з себе ляк, коли промовець заговорив про землю, волю, справедливість. Але тут же насторожились: куди гне? Якщо скаже, що війську треба хліба, худоби на м'ясо, фуражу, коней, то, вважай, усе пропало: обдеруть, як циган кобилу. Із злиднів не вичухатись.
- Вапроси єсть? Нєт! Падхадітє к сталу і запісивайтєсь в Пєрвую конную, - випалив нарешті промовець. - Будєм вмєстє біть міроєдов-капіталістов і памєщіков.
Натовп не ворухнувся. І раптом із нього випурхнуло несміливе:
- У мене є вопрос...
- Ґаварі, ґаварі, - заохотив хтось із сидячих за столом. - Нє бойся, ми тєбє атвєтім...
Штовхаючись, з гурту вибрався літній селянин у посірілій від солоного поту благенькій полотняній сорочці. Під пахвою, як снопа, він тримав полатаного кожушка. Худий, босий сміливець постав перед обтягненими реміняччям будьонівськими командирами, немов привид. Почав здалеку:
- У мене є пара коней, є сім'я, в якій четверо малих ротів, яких треба годувати. Спасибі, земельки нарізали...
- Карочє! - осікли його.
Селянин трохи знітився, але продовжував:
- Так-от, я питаю, що мені буде, якщо я не запишусь до будьонівського війська?
Найстарший за столом роздратовано кинув:
- Ванька, пакажі, что будєт.
Поважно підвівся здоровило в шкірянці. Грубо, як скотину, схопив допитливого за лікоть, силоміць потягнув його до пишно розквітлого бузку. Бідолаха й отямитись не встиг, як сухо тріснув постріл.
Люди тільки охнули, коли бризнула гаряча кров. Чоловік тіпнувся, мов риба об лід, захрипів і навік замовк. Його вбивця легко, як іграшку, підкинув димлячого маузера, сховав у дерев'яну кобуру. А з-за столу:
 - Всєм панятно?
Під жіночий лемет і голосіння селяни мовчки записувались до червоного війська. Того дня Перша кінна прийняла у свої ряди десятки "добровольців".
Ця страхітлива сумна розповідь давалась Петру Даниловичу нелегко. Він часто діставав цигарку, замислено курив. Відчувалось, що йому донині боляче, що нас так довго дурили неправдою про гуманізм і кришталеву чесність тих, хто на багнетах приніс у наш край радянську владу і начебто за трудовий народ стояв горою, а насправді пролив ріки людської крові.
Проводжаючи мене від своєї господи на дорогу, Петро Антонюк сказав:
- Приголомшені до глибини душі побаченим, Влас і його односельці-візники молили Бога, аби допоміг живими повернутися додому. Він був одягнений у сірячину, і йому наказали стати спиною до дверей. Відпускаючи нецензурні колючі жарти, котрийсь із будьонівців написав на ній розмашистою крейдою: "Пропускать! Командир 1-й кавбригады"...
До рідної хати Влас дістався без пригод. У голодному тридцять третьому сповна звідав, що таке земний "рай", обіцяний новою владою.

Василь ЗАРІЧНИЙ
Оратівський район Вінницької обл.
 

1. У ситуації "або-або" без коливань вибирай смерть. Це неважко.
2. Самурай насамперед повинний постійно пам'ятати - пам'ятати вдень і вночі, із того ранку, коли він бере в руки палички, щоб скуштувати новорічну трапезу, до останньої ночі старого року, коли він віддає свої борги - що він повинний померти. От його головна справа.
3. Гріш ціна людині, якщо його переваги обмежуються тільки мудрістю і талантом.
4. Люди не можуть прийняти правильного рішення, тому що у своїх міркуваннях керуються прагненням особистої вигоди.
5. Покликання чоловіків - мати справу з кров'ю.
6. У межах одного вдиху немає місця ілюзіям, а є тільки Шлях.
7. Шлях - це щось більш піднесенне, ніж праведність.
8. Якщо ти думаєш, що повинний спочатку вирішити свої справи, а потім вже помститися, то час для помсти ніколи не настане.
9. Нехай навіть у твого ворога тисяча чоловік, успіх буде супроводжувати тебе, якщо виступиш проти них, набравшись рішучості розтрощити усіх до одного.
10. Коли приходить час, міркувати ніколи. І якщо ти не встиг обміркувати усі заздалегідь, швидше за все зганьбиш себе.
11. Уникнути ганьби неважко - для цього досить померти.
12. Домагатися цілі потрібно навіть у тому випадку, якщо ти знаєш, що приречений на поразку.
13. Справжній самурай не думає про перемогу і поразку. Він безстрашно кидається назустріч неминучій смерті. Якщо ти вчиниш так само, то прокинешся.
14. Той, хто заздалегідь не вирішив прийняти неминучої смерті, усіляко намагається запобігти їй. Але якщо він буде готовий померти, хіба не стане він бездоганним?
15. Коли пишеш лист, пиши його так, щоб його не соромно було повісити на стіну.
16. Шлях Самурая - це прагнення до смерті. Десять чоловік не опанують одержимої людини.
17. Коли стикаєшся з труднощами, потрібно сміло і радісно кидатися вперед. Долаючи перешкоду одну за іншою, ти діятимеш відповідно до прислів'я: "Чим більше води, тим вище корабель".
18. Безпринципно вважати, що ти не зможеш досягти усього, чого досягали великі майстри.
19. Воїн повинний бути уважний у своїх діях і не допускати навіть незначних хиб.
20. Не має сенсу вмирати, коли люди про тебе поганої думки.
21. Коли сміливість людини сягнула глибин його душі і коли їй далекі сумніви, тоді в потрібну хвилину вона виявляється в стані зробити правильний хід.
22. Якщо міркування тривають довго, результат буде жалюгідним.
23. Воїн робить усе швидко.
24. Якщо щоранку і щовечора ти будеш готувати себе до смерті і зможеш жити так, немов твоє тіло вже померло, ти станеш справжнім самураєм. Тоді усе твоє життя буде бездоганним, і ти процвітатимеш на своєму поприщі.
25. Серйозність хвороб та інших нещасть визначаються нашим ставленням до них.
26. Для самурая, коли б він не говорив, важливо кожне слово.
27. Воїн ніколи не повинний висловлюватися непевно. Воїн повинний готуватися до всього заздалегідь. Навіть у повсякденних справах виявляється глибина душі.
28. Якщо ти виявиш рішучість, одного твого слова буде досить, щоб захитати небо і землю.
29. Коли говориш про що-небудь, намагайся говорити по суті, про що б не йшла мова.
30. Той, хто ніколи не помилявся, небезпечний.
31. Якщо ти щодня зміцнюєш свою рішучість впасти в двобої і живеш так, немов ти вже мертвий, ти досягнеш успіху в справах і в бою, і ніколи не зганьбиш себе.
32. Шлях Самурая - це Смерть.
33. Шлях Самурая - це насамперед розуміння, що ти не знаєш, що може трапитися з тобою у наступну мить.

Далі буде.
 

До Веселого Кута їдемо лісовою дорогою. Осінь у розпалі, та дерева листя ще не скинули. Відразу ж за поворотом нас зупиняють, стало кілька чоловік поперек дороги, один підняв руку: "Стій! Злазь і підходь сюди!" Озброєні: гвинтівки, шаблі. За деревами видніються коні. З одягу бачу - не червоні, не будьонівці, які унадилися сюди на боротьбу з "політічєскім бандітізмом". А втім, хтозна, форму одягти можна будь-яку.
- Хто такі? Звідки? Куди? Що везете?
З-за дерев виходить кремезний, міцної статури чоловік у шапці зі шликом. Добре припасована військова форма майже нова, ремені хрест-навхрест, на начищених чоботях остроги. Десь бачив це обличчя. Та де?
- Що, Саво Івановичу, не впізнаєте? - усмішка відкриває з-під охайних вусів два ряди міцних білих зубів. - Це наш чоловік! - обертається до своїх, що вже біля підводи.
Звучить як команда. Бо "лісовики" (так називали українських повстанців з Чорного лісу) вже мали намір дещо конфіскувати для потреб загону. Тепер я бачу: земляк мій, разом на фронт вирушали в п'ятнадцятому. До революції він дослужився до фельдфебеля чи навіть до "прапора" (тобто прапорщика - першого офіцерського чину в російській армії. - М. П.).
У мене на возі - ящик із цигарками, зараз це рідкість. Витягаю, простягаю пачку.
- Ні, це, друже, малувато. Яка ціна цигарок?
Називаю ціну і цигарок, і сірників, і солі. Бо я ж працюю у Веселокутській кооперації бухгалтером, і оце везу із Знам'янки крам.
Лісовики набирають з воза всього потроху. Командир витягає гаманець, розплачується за все. Закурюємо.
- Ну, як справи, земляче? - пускає поперед себе димок. - Як там у Знам'янці? Що бачив? Багато війська проти нас назбирали? Кажуть, і сам Троцький приїжджав?
Так, дещо на станції я запримітив, бо і в мене око по-військовому чіпке (до мічмана дослужився). Та поруч же стоїть їздовий iз кооперації. Ніби й із свого села чоловік, і знаємо давно один одного, але такий час... Командир перехоплює мій погляд... Переводить розмову на суто побутову тему.
Багато лісовиків було й з нашого села. Час від часу приходили й додому: помитися, запастися харчами. Та лише вночі і так, щоб ніхто не знав.
Боротьба за Україну тривала...

Зі слів Сави ДЕМ'ЯНЕНКА (1894 - 1981) записав Микола ПЕТРОВ.
Публікація Історичного клубу "Холодний Яр".
Світлина Юлії Улянич.
 

Таке кредо Історичного клубу "Холодний Яр".
Створений він у Києві 3 січня 1997 р. Основною метою його діяльності є дослідження боротьби українського народу за побудову Української держави, відновлення історичної справедливості до борців за Українську державу, увічнення їхнього подвигу. Історичний клуб "Холодний Яр" вважає, що шанобливе ставлення до героїв є свідченням справедливого і високорозвиненого суспільства.
Досліджуючи добу Визвольних змагань 1918 - 1920-х років, Історичний клуб об'єднує вчених, краєзнавців, митців, письменників, журналістів, кінорежисерів, літературних критиків, громадських діячів, учасників та нащадків учасників Національно-визвольних змагань українського народу.
За п'ять років діяльності Клубу проведено десятки вечорів пам'яті національних героїв в різних містах України, видано низку книг, а саме: "Героїзм і трагедія Холодного Яру" (Київ, 1996), "Кость Блакитний, отаман Степової дивізії" (Київ, 1997), "Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії" (Київ, 1998), "Записки повстанця" (Київ, 1999), "Медвин в огні історії" (Київ, 2000), "Отаман святих і страшних" (Київ, 2000), "Лицарі волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях. 20-ті роки ХХ ст." (Вінниця, 2000), "Повернення отаманів Гайдамацького краю" (Київ, 2001), "Рейд у вічність" (Київ, 2001), "Самостійна Україна" (Київ, 2002), "Трагедія отамана Волинця" (Київ, 2002). Підготовлено до друку книгу "Кубанська Україна". Створений цикл радіопередач "Отамани Гайдамацького краю" (2000 - 2001). За сприяння Історичного клубу "Холодний Яр" знято два документальних фільми - "І повіяв вогонь новий..." (Чернігівська державна телерадіокомпанія, 1996) та "Незгасимий огонь Холодного Яру" (Кіровоградська державна телерадіокомпанія, 2001). В газетах та журналах членами Історичного клубу "Холодний Яр" опубліковано сотні статей, які висвітлюють невідомі сторінки Визвольних змагань українського народу.
Ці публікації, книги, фільми мають стати тією ниткою Аріадни, яка виведе наше покоління із мороку невігластва і безпам'ятства на вершину, з якої ми побачимо велику Україну та її народ, сповнений національної честі та гідності.
Діяльність Історичного клубу "Холодний Яр" має стати ланкою між тими, хто героїчно боровся за Українську державу і нинішнім поколінням, яке мусить здобути свободу і справедливість своєму народові.
Хто бажає долучитися до роботи Історичного клубу "Холодний Яр", може звертатися за адресою: Київ-03049, вул. Курська, 20, кв. 14, т. 242-47-38.
 

Я родом із Гайдамацького краю: народився у Маловисківському районі Кіровоградської області. Мій батько часто розповідав мені про дні Національної революції. Виявляється, він бачив Нестора Махна - коли його війська стояли в нашому селі Новоолександрівці, що біля Хмельового.
Запам'ятався батькові такий епізод: він моїм дідом віз волами снопи з-під Глодос, що в 16 км від Хмельового (мав там землю). В Хмельовому треба було місток переїжджати, а тут війська: махновці йдуть. Кінні частини і обоз. Батьку і діду здавалось, що не скоро доведеться перейти той місток. Коли підлітає на коні махновський командир і кричить: "Розступись!" Одних - вліво, інших - вправо! Підскочив до фури зі снопами: "Проїжджайте, мужички!" І честь віддав.
У нашому селі ще й понині є сліди від махновських шанців: у степу на могилі і в садку крайньої хати, де варта стояла. Розповідав батько, що махновці гнали з собою цілу череду худоби. Все село годували біля себе, а зла нікому не робили.
Ще пригадую, що батько розповідав про нашого місцевого отамана Карпенка - нашого родича по материнській лінії. А дядько мій - Платон Володимирович Бабич був зв'язковим у нього. Відомо, що Карпенко навчався у Єлисаветградському юнкерському училищі, мав старшинське звання. Його загін розгромив Будьонний під Уманню. Сам отаман залишився живим.
Після поразки Визвольних змагань він виїхав до Харкова, легалізувався, навіть влаштувався до школи червоних командирів. Там і зустрів його землячок із Хмельового Гринько і видав - помстився за те, що Карпенко примушував його йти до партизанського загону за Україну воювати.
А дядька мого Платона розстріляти у Хмельовому - у 18 літ!
Пізніше, вже у 1937-му заарештували і тіток - Дарію і Марію (учительок) та їхніх чоловіків, потім - дядьків Василя і Пилипа. Ніхто з них додому не повернувся.
Пригадую і таку батькову розповідь. Село Глодоси було розколоте на дві частини: одна підтримувала більшовиків, а інша була за Україну. Билися між собою верхи, без сідел, набравши в торби цегли...
Жаль: покійний вже батько мій, а то від нього багато чого можна було дізнатися про історію нашого народу. Він був живою пам'яттю Хмелівської волості. І не тільки Хмелівської. Знав він, як годували і по скільки платили строкарям і поденникам у пана Куліцького в Хмельовому, у генерала Ерделі в Ерделеві, Кліндіна - в Одрадівці.
Розповідав, як віддавали небагаті дядьки дочок своїх до пана у строк ходити за худобою. За 60 рублів на панських харчах - від Покрови до Покрови. Відбуде дівка строк - запрягає батько її воли та їде у Златопіль на базар. А там - майстрів черкаських, капітанівських, із Лебедина... Навезуть всього - очі розбігаються. Купували дівці за зароблені неї гроші скриню, кожух, бурнус, польку з фалдами, черевики на гумках, а ще - прядку, кужіль, днище, витушку. Оце і все придане, якщо землі нема.
Хочеться про ті часи, зокрема про отаманів у художній формі написати, та живу відірвано від рідного краю.

Володимир ТЕРТИЧНИЙ
Чернівецька обл.
 

Традиційно місяць липень є піком літніх вишкільних таборувань молодих націоналістів. Однією із найдосвідченіших в організації таких заходів є Зборівська районна організація Молодіжного націоналістичного конгресу. З 1 по 5 липня ЗРО МНК провела міжрайонний вишкіл "Вовчі стежі" для членства Молодіжного націоналістичного конгресу та Національної скаутської організації України "Пласт" зі Зборова, Теребовлі і Тернополя. Табір проходив в околицях с. Годів Зборівського району, що на Тернопільщині.
Спортивний  і оздоровчий характер вишколу був поєднаний із лекціями з ідеології українського націоналізму, історії Національно-визвольних  змагань, вивченню патріотичних українських пісень. Були проведені заняття з самооборони, гри в регбі та нічного орієнтування.
Апогеєм вишколу став 30-кілометровий нічний рейд із повним вирядом. Кожен таборовик мав подолати дану відстань із вантажем у кільканадцять кілограм.
На світанку рейдова група прибула в Долину Змій, що біля хутора Соколиця на Бережанщині, до місця всеукраїнського таборування молодіжних  патріотичних організацій "Лисоня - 2002".
За словами коменданта табору "Вовчі стежі" Миколи Бігуса, цей табір став справжнім випробуванням на мужність та витривалість і підтвердив  готовність продовжувати справу наших попередників задля здобуття і утвердження  Великої Української Держави.
Кращими таборовиками були визнані Світлана Трач (Пласт, гурток "Саламандри", Тернопіль), Гануся Балабан (Пласт, гурток "Саламандри", Тернопіль), Василь Булат (Теребовля, МНК), Наталя Нечай (Зборів, МНК).

Прес-служба
Тернопільської ОО МНК
 

10 квітня 2002 р. я звернувся зі скаргою на дії одного з керівників військового факультету в м. Харкові до Головнокомандувача Збройними Силами України - Президента України Леоніда Кучми.
Адміністрація Президента України повідомила мене, що моє звернення в Адміністрації Президента України одержано і відповідно до частини 3 статті 7 Закону України "Про звернення громадян" надіслано 19.04.02 за №22/50659-20 на розгляд виконкому  Харківської міської ради з проханням повідомити мене про прийняте рішення (головний консультант Г. Костенко).
В зв'язку з тим, що в обумовлені Законом України " Про звернення громадян" строки я не отримав відповіді на свою скаргу від 10.04.2002  від виконкому Харківської міської ради по суті питання моєї скарги, я повторно повідомив Адміністрацію Президента України про те, що ніякої відповіді не отримав від виконкому Харківської міської ради.
Адміністрація Президента за підписом головного консультанта Г. Костенка знову надіслала мені повідомлення: "Повідомляємо, що Ваше звернення в Адміністрації Президента одержано і відповідно до частини 3 статті 7 Закону України " Про звернення громадян" надіслано 21.05.02 за № 22/57494-20 на розгляд виконкому Харківської міської ради з проханням повідомити Вас про прийняте рішення".
Відповіді від виконкому Харківської міської ради я і цього разу не отримав на свою скаргу від 10.04.2002 р.
Прошу редакції газети пояснити мені після якого звернення до Президента України я нарешті отримаю відповідь по суті мого питання?
 
З пошаною  Олександр ЗУБАРЕВ
 м. Харків
 

"Шлях Перемоги" - міжнародний суспільно-політичний тижневик ОУН, заснований Степаном Бандерою. Газета, крім України, поширюється у 30-ти державах світу.
"Шлях Перемоги" висвітлює актуальні проблеми, котрі цікаві кожному українцю: новини, державотворчі процеси, права нації та людини, проблеми соціального захисту, культури, науки і мистецтва. Часопис висвітлює "білі плями" історії національно-визвольного руху в Україні.
Передплатний індекс 30504