• Головна сторінка
• Архів
• Розширений пошук
• Редакція
• Клуб "Холодний Яр"
• Книги - поштою
• Гостьова книга
• Стежками холодноярських отаманів

• Січень
• Лютий
• Березень
• Квітень

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.
Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.

"Два українці - три гетьмани", нестримне жадання булави і перманентна роз'єднаність. Напевне таке враження складається про українську сутність у відсторонених осіб, які мають змогу ознайомитися із наявними історичними, а чи псевдоісторичними дослідженнями. Одне слово - отаманія. Отаманія постає перед нашими сучасниками еталоном міжусобної ворожнечі та особистісних непотамованих амбіцій. Отаманія поступово стала символом анархії, а кожен, хто носив на собі таке ймення, здавалося би, приречений увійти в історію як "погромник" чи "розбійник".
І доводиться знову втовкмачувати істину, що отаманія - героїчне, звитяжне суспільне явище, потужний народний Чин, який був спроможний явити загарбникам істинну силу Нації. Коли села за селами піднімалися на безприкладну боротьбу з окупантом, а вчорашній сіль-ський вчитель перетворювався на ватажка національного здвигу, виявляючи дива у тактиці та стратегії військової справи. Такими могли стати лише ті, хто був готовий віддати своїй нездобутій Державі все до останку. В ім'я прийдешніх поколінь вони вели безвиглядну і безнадійну війну до останнього подиху. Так у новітній час прокидався могутній дух гайдамаччини, так поставали предвісники боротьби карпатських січовиків, вояків УПА та підпільників ОУН.
Такі борці як Юрко Тютюнник, Зелений, Іван Лютий-Лютенко, брати Чучупаки, Яків Шепель, Яків Орел-Гальчевський, Андрій Гулий-Гуленко та десятки й десятки інших героїв закладали основи повстансько-партизанської боротьби в умовах нової російської окупації. Вони вели за собою сотні й тисячі інших, переконаних у своїй правоті. Ті, хто відчув справжню мету червоних окупантів і не піддався на залякування, зробили свій вибір і залізом та кров'ю довели його значущість ворогові. Так, вони програли. Проте, не скорились: отамани Гайдамацького краю передали смолоскип боротьби у надійні руки.
Маємо пам'ятати про їхній подвиг, маємо знати, що боротьба 1917 - 1920-х років не обмежувалася діями регулярних армій. Радше ця боротьба носила всенародний визвольний характер і знаходила свій вияв у звитязі та героїзмі.
Тим, хто намагається знайти відповідь на пекуче питання, як розбудувати міцну, монолітну Державу, відповім - треба повернути народові його національну пам'ять. Тоді в крові кожного заклекоче жадання свого, того, що належиться кожному українцеві по праву. Адже права боротися у нас не забирали ніколи, натомість, зробили все, щоби відібрати пам'ять - насамперед про Визвольні змагання.
Все в наших руках. І у вік прагматизму з'являються люди, які готові взятися до народного будительства. Саме в такій ролі виступає й багаторічний дослідник спадщини отаманів-борців Роман Коваль, який обдарував нас книгою "Повернення отаманів Гайдамацького краю".
Ця книга несе нашому народові славні імена забутих, або ж ще невідомих провідників революційного повстанського селянського руху, який заслужив бути виписаним окремою золотою сторінкою в фундаментальній Історії України. Ця робота є логічним продовженням дослідницької діяльності Історичного клубу "Холодний Яр", завдяки якій світ побачили такі видання, як "Героїзм і трагедія Холодного Яру", "Кость Блакитний, отаман Степової дивізії", "Отамани Гайдамацького краю:             33 біографії", "Отаман святих і страшних", а зовсім нещодавно - "Рейд у вічність", книга, яка містить найповніші відомості про учасників Другого Зимового походу, розстріляних у 1921 р. під с. Базаром.
Ми можемо долучитися до справи повернення історичної справедливості. Маємо виховувати прийдешні покоління на прикладах безсмертної боротьби героїв - і цим виплекаємо дух майбутніх борців.
Отамани знову в бою!
Вперед...

Олександр БОГАТИРЧУК,
член Центрального проводу МНК
 

Битва під Батогом увійшла до історії українського народу як одна з найславетніших сторінок. Перемогу війська Богдана Хмельницького 22 - 23 травня 1652 року історики не один раз порівнювали з блискучою вікторією карфагенських військ на чолі з Ганнібалом над римською армією під Каннами 2 серпня 216 р. до н. е. Обидві битви стали класичними зразками несподіваного оточення і знищення ворога.
Під козацькими шаблями, від стріл наших союзників кримських татар загинули Марин Калиновський, його син, безліч інших польських старшин зі шляхетських родин. Тут, в урочищі Батіг, струмочками крові у річку Батіжок завершило свою історію багато польських магнатських родів. Відтоді яр цей називається Кривавим.
На відзначення річниці гучної перемоги під Батогом прибули віце-прем'єр-міністр України В. Семиноженко, голова Вінницької обласної ради В. Коцемир, голова Вінницької облдержадміністрації  Ю. Іванов, керівники Тростянецького району, навіть міністр охорони здоров'я України В. Москаленко.
Врочистим маршем пройшли козацькі полки та місцеві жителі.
Та чи задумались вони, що справа визволення українського народу від іноземних загарбників не завершена, що нинішньому поколінню ще належить здійснити свій подвиг?
 
Василь ПИТЮК,
Віктор ДОБРИЙВЕЧІР
 

28 червня 1919 р. сталася одна з невимовних українських трагедій - з наказу вищого військового керівництва УНР був розстріляний видатний український полководець Петро Болбочан.
Основною причиною різко негативного ставлення "збунтованої демократії" до українського полководця полковника Петра Болбочана був страх: міністри-соціалісти бачили в Болбочанові "майбутнього Бонапарта", нового гетьмана, який зупинить їхні дикі соціалістичні експерименти над українським народом, рішуче відсторонить їх від влади. І вістря ненависті, замішаної на страху діячів, для яких соціалізм був дорожчим, ніж Батьківщина, повернулося проти командира Запорізького корпуса, якого вони нарекли ворогом демократії. Те ж, що від "занадто великої демократичності", яку вони проповідували, Україна вкривається "пожаром, анархією і може зовсім згоріти" їм було байдуже, зауважував Петро Болбочан. Після арешту він писав у відкритому листі Симонові Петлюрі:
"За що я заарештований?..
Може за те, що вже 16 місяців активно борюся за права Самостійної України?
Може за те, що зумів збудувати міцну кадрову військову частину і оборонити її від посягань безталанного міністерства Центральної Ради Голубовича?..
Може за гучні побіди?
Може за те, що я говорив і передбачав, що після (протигетьманського) повстання буде анархія і вимагав організованості, а не соціалістичної демагогії і не боявся це вам у вічі казати?..
Що всі ви робили?.. Ви... руйнували армію, руйнували дисципліну...
Скажіть будь ласка, що ви зробили доброго для України за весь час? Скажіть чи було хоч одне ваше розпорядження з самого початку повстання проти Гетьмана, котре мало би метою організувати армію, а не популяризацію ваших особистих імен?..
Скажіть, прошу вас щиро, чи задумувались ви над тим, що Україна пропадає і що зараз треба зробити, аби спасти її?..
Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч большевизмові і большевикам!..
Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями...
А в повіти і губернії кого ви посилаєте? Таких, як і ви самі, а як де-небудь і попадеться людина порядна і працьовита, ви спішите замінити таких!.. В час повстання я вам казав - не ламайте адміністративного старого апарату, міняйте тільки головних не відповідних керівників - ви не згоджувалися, ви сліпі були і тільки твердили, що все, напоминавше гетьманське, мусить згинути... Бо вам необхідний був пожар.
Перед повстанням я боявся, аби не повторилося ще більше безладдя - котре було при Центральній Раді і міністерстві Голубовича. (Хіба) не казали ви всі, цього вже не буде, ми вже навчені... Хіба навчені?..
Так буде до тої пори, поки всі ви, громадянські представники, не скажете: "Я перше всього Українець, а потім вже партійний діяч"...
Видатний український мислитель та громадський діяч В'ячеслав Липинський, довідавшись про розстріл Болбочана, просто розридався. "Болбочан був одним з найвидатніших представників українців... - писав В. Липинський. - Від був одним із тих чесних, свого імені достойних офіцерів, котрі, вступивши до Української Армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої Держави.
І цього лицаря, що борячись з ворогом, пройшов всю Україну і... (прагнув) вернутися на фронт до своїх улюблених полків, цього, одного з тих рідких дійсних українських патріотів, розстріляли...
Факт розстрілу отамана Болбочана розкриває найстрашнішу язву нашого національного організму, яка починає ятрити все більш на тлі... класової, політичної і партійної нетерпимості Уряду - язву національного розкладу...
Призначте ревізію процесу отамана Болбочана: реабілітуйте його добре, чесне ім'я".
Петра Болбочана досі офіційно не реабілітовано... Давайте ж схилимо голови перед світлою пам'яттю видатного українського воєначальника Петра Федоровича Болбочана.
Вічна слава!

Історичний клуб "Холодний Яр"

Світлина П. Болбочана надана П. Брицьким. Публікується вперше
 

Генерал-хорунжий Роман Шухевич - це велика і світла індивідуальність Українського революційного руху, людина, яка створила могутню епопею героїчної боротьби українського народу за своє визволення, і для якої українська нація існувала як найбільший і святий ідеал.

Сот. д-р Святомир ФОСТУН
Лондон
 

...А ґрати, що ж,
це канва історії -
Треба ж на чомусь вишити обличчя свободи.
Ліна Костенко.

...Сіявся холодний дощ. Та невеликий гурт людей, що стояв обіч перев'язаного вишитим рушником дерев'яного хреста, не розходився. Співав "Червону калину".
Серед колишніх в'язнів ГУЛАГу, котрі зібралися пом'янути загиблих у сталінських тюрмах і таборах, у тендітній, але гордій постаті, я впізнала Віру Григорівну Борушевську, голову Черкаського осередку Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих. Це вона розповіла мені про маловідомі сторінки "казахських подій". Про табори Караганди, Балхаша, Кенгіра. Про повстання політв'язнів, придушене гусеницями танків і кулеметними чергами. Сотні українських юнаків і дівчат навіки залишились тоді у безіменних степових могилах. Вісімнадцятирічній Вірі, засудженій по 54-й, "галицькій", статті, на 10 років таборів, судилося, пройшовши "крізь каземати і дроти",  повернутися в омріяну Україну...
 
"В тюремній камері тісній,
на Лонцького, у Львові..."
 
Віру Посполиту за зв'язок з ОУН арештували 27 вересня 1948 року. На той час вона вчителювала у початковій школі  у рідному селі Княже. Допомагати місцевому осередкові ОУН дівчина почала з ранніх літ. Відтоді, як її родина, батьки і сестри, односельці переконалися у тому, яке "визволення" принесли їм на багнетах військові з червоними зірками на кашкетах. Особливо після арешту і мордувань старого сільського вчителя та інших членів  "Просвіти". Ще до війни, підлітком, разом із ровесниками, вступила Віра Посполита у молодіжну організацію "Січ". Заснував її студент зі Львова, талановитий організатор і патріот Олег Марків. Разом з Олегом ходила сільська дітвора на "вишкіл", гуртом співали стрілецьких пісень, мріяли про Самостійну Україну. Після закінчення школи і училища Віра працювала у Золочеві вишивальницею, секретарем у сільраді Княжого, два роки у школі. І активно підтримувала зв'язок із підпільниками ОУН-УПА. Виконувала  найскладніші завдання, котрі були по плечу досвідченим борцям.
...Із Золочівської в'язниці її відправили до Львова. Розпочалися довгі нічні допити. Очні ставки, провокації і знову допити. Напівпритомну, виснажену приводили дівчину в камеру. Дощенту забиту людьми. Без ковтка свіжого повітря і місця на нарах. Так тривало місяць, два, півроку. Зламати волю, здавалося б, зовсім знесиленій, змученій дівчині, енкаведистам не вдалося. Через рік і два місяці слідства їй винесли вирок: 10 років позбавлення волі. Коли готувалися до етапу, крізь тюремні мури пробилася страшна новина: загинули дві знайомі дівчата-підпільниці з сусіднього села. Щоб не здатися ворогам живими, вони самі пішли на смерть.
На Галичині продовжувався великий червоний терор...
 
 "Під дулами нас гнали
 в тюремні вагони..."
 
Лютували конвоїри і собаки. Шаленіла груднева заметіль. Зі Львова відправляли ешелон  "політичних". Через кілька діб етапу, у промерзлому наскрізь вагоні, Віра злягла. У неї відкрилася кровотеча. Не допомогли ліки станційних фельдшерів.
Дівчина спливала кров'ю. Квола від хвороби і охляла від голоду, вона вже не піднімалася. Навіть тоді, коли раз на день роздавали смердючу баланду. На четвертий тиждень етапу заґратований потяг зупинився. Політв'язнів висадили у безлюдному степу. Завивав вітер. Збивав із ніг. Жбурляв у лице колючим снігом.
Напівпритомну бранку вивели з вагона. Та вона не побачила ні імлистого степу, ні зони. Від великої втрати крові Віра осліпла та втратила свідомість. Останнє, що почула під потягом від подруг: "Господи, це ж - Казахстан..."
 
"Між дротів,
між колючих, рядами..."
 
У тюремному лазареті кровоспинних засобів не знайшлося. Співчутлива молода лікарка, з вільнонайманих, почала готувати ліки сама. Напувала Віру настоєм трав. І через місяць сталося диво - до дівчини повернувся зір. Молодий організм переміг недугу. Однак зміцніти йому не дали. Політв'язень номер 466, що ледве тримався на хитких ногах,  під конвоєм був доставлений до цегельні.
Тільки тепер Віра роздивилася своє місцезнаходження. Навкруги - безмежний степ. Скільки сягнеш оком - бараки, вишки, вартові. Зони колючого дроту і "бетонки". Чоловічі і жіночі зони. Зеки будували "соціалістичне місто Балхаш". Через озеро - місто Кенгір. Той самий Кенгір, котрий через п'ять років стане могилою для повсталих політв'язнів, більшість з яких була з України...
Найбільше в зоні вона чекала листів з дому. У холодній глухій чужині кожен рядок, зігрітий родинним теплом, додавав їй сил і мужності витримати неволю. Від неї вдома також чекали кожної вісточки. Але за законами ГУЛАГу вона мала право написати рідним всього двічі на рік... Якось не стрималася, відправила через вільнонайманого "зайвий", третій лист. Надіслала батькам і сестрам фотокартку - найбільший свій скарб. Через кілька тижнів викликали Віру на допит. "Зачєм паслала?" - плювався уповноважений. "Зачєм нарушаєш законнасть? Хочєшь прадліть срок?!" І кинув її на 5 діб до карцеру.
...Не спати, голодувати - до цього політв'язень Віра Посполита звикла давно. Витримувати холод, морок - також. Але стояти п'ять діб у кам'яному мішку і відганяти від ніг огидних щурів - вона була не готова...
 Ті жах, відчай, безвихідь, котрі терзали душу і тіло п'ять днів і п'ять
ночей, вона не забуде ніколи.

"Там смерть таке страшне
зібрала жниво..."

- А потім настала холодна весна 1953-го, - вела далі оповідь  тендітна жінка з гордою поставою. - В один із похмурих травневих днів всю нашу зону вивели з бараків на плац. Наказали сидіти. Посилена охорона не дозволяла перемовитися і словом.
Так тривало кілька тижнів.  Бездротовий табірний зв'язок все ж  приніс звістку - у сусідньому Кенгірі повстали в'язні...
Спочатку там розпочався страйк. В'язні не вийшли на роботу. Вони протестували проти нелюдських умов життя у бараках. Проти голоду і смороду. Проти жорстокості конвою, принижень і знущань. "Кенгірці" зруйнували мури, спорудили барикади. Чоловіча і жіноча зони обрали страйком. Сорок діб утримували вони табір - вільний від конвоїрів і собак. Сорок діб не йшли на поступки ГУЛАГу. А потім на повстанців кинули танки. З неба прикривали їх літаки. Жінки і дівчата вийшли з бараків. Вони хотіли зупинити танки. Не вірили, що танкісти, серед них і вчорашні фронтовики, вбиватимуть нещасних жінок... Однак залізні машини не зупинилися. Вони рушили на шеренги людей, намотуючи на гусениці дівочі коси... З вишок відкрили вогонь автоматники. З літаків стріляли кулемети.  Політв'язні, хто залишився живим, відступили у бараки. Забарикадувалися. Вікна закрили матрацами. Тоді в бараки полетіли газові шашки. Загорілися ватянки, ковдри... І враз над степом згасло проміння... Зону огорнула чорна ніч. Почалося повне затемнення сонця... У моторошній пітьмі кати завершили свою "операцію". Скільки жінок загинуло під танками, скільки чоловіків розстріляно і задушено газом у бараках -достеменно не відомо і досі.
...Минуло ще кілька років. Знівеченої, загубленої Віриної юності. У зоні, за колючим дротом. У 1956-му настала довгождана воля. Віра Посполита стала Борушевською. Вийшла заміж за політв'язня Василя Борушевського із Рівненщини. Додому не поїхала - Василь після таборів відбував ще 5 років заслання. Там народилася у них донька, яку назвали також Вірою. На початку 1960-х їм дозволено було повернутися в Україну. Поселилися вони у Черкасах. Тут і завершився героїчний і мученицький життєвий шлях колишнього вояка УПА Василя Борушевського. Віра Посполита-Борушевська почала згуртовувати навколо себе тих, хто пройшов через Колиму й Інту, Мордовію і Казахстан. Хто відчував у собі сили працювати на благо незалежної України, вистражданої ними у тюрмах і таборах.

"В молитві мертві і живі єдині..."

...Опівдні пронизливий листопадовий вітер посилився. Не вщух і холодний дощ. Та гурт колишніх   політв'язнів не розходився і співав під заквітчаним рушником хрестом "Молитву за Україну".
Віра Григорівна Посполита-Борушевська стояла поруч із Ганною Іванівною Процюк. Посрібнена сивиною жінка також зазнала мук і страждань у сталінській неволі. Також поховала чоловіка, соратника по боротьбі. Тепер землячки з Галичини, скільки дозволяє їм здоров'я, опікуються вихованням своїх онуків. Разом допомагають членам Товариства політв'язнів і репресованих, багато з яких потерпають від нестатків. Стараннями Віри Григорівни в обласному краєзнавчому музеї відкрито виставку, присвячену ювілею створення ОУН-УПА. Там експонуються і вишивки її, вісімнадцятирічної бранки Львівської в'язниці. Віра вишила їх з допомогою риб'ячої кісточки, бо голку не дозволяли тримати у камері. Ті дівочі обереги із зображенням Божої Матері, вона пронесла дорогами випробувань крізь усе життя.
Справжнім відкриттям для черкащан стали концерти львівського гурту "Нескорені", запрошеного до Шевченкового краю пані Вірою. Завжди з нетерпінням чекають Борушевську і в місцевому військовому гарнізоні. Разом з однодумцями вона часто виступає перед вояками з розповідями про досі невідомих героїв, досі невідомої історії Визвольних змагань за незалежність України.
Щоб прийдешнє покоління знало ціну свободи, "вишиту на ґратах", Віра Борушевська йде у студентські аудиторії, у школи. Вона мріє про те, щоб на околиці Черкас, де нині встановлено пам'ятний хрест борцям за волю України, побудувати хоч невелику капличку. Щоб у ній вдень і вночі горіла свіча незабуття. Щоб тиха молитва єднала душі живих і мертвих. Щоб перед пам'яттю замучених, але нескорених, кожен сповнювався національною гідністю і силою духу.  Щоб сповідувались тут, без лжі, нині сущі - яку Україну будують. З чим ідуть у майбуття...

Лідія ТИТАРЕНКО
Черкаська область
 

Петро ПОЛТАВА

Осип Дяків-"Горновий" народився 21 червня 1921 року в селі Олесин, що на Тернопільщині. Будучи тринадцятилітнім учнем середньої школи в місті Бережанах, стає членом підпільного Юнацтва ОУН і бере активну участь у всіх ділянках революційної праці з молоддю. Влітку 1940 року, як відмінник, поступає на філологічний факультет Львівського університету. 20 вересня цього ж року в студентському гуртожитку його несподівано заарештовують більшовики. Майже рік тортур не приневолили його зрадити організаційних таємниць. На початку війни Осип здійснює втечу з тюрми в місті Бердичеві. У 1941 - 1943 роках він є членом осередку пропаганди Бережанської округи Організації українських націоналістів, а у 1943 - 1944 роках - членом Крайового проводу Юнацтва ОУН на Українських землях, членом редакційної колегії підпільного журналу "Юнак". Від 1944 р. він - член    Крайового проводу ОУН.
Після успішного переведення одного з повстанських відділів через німецько-совєтський фронт батько запитав Осипа: "Мені багато розумних людей хвалило тебе і твої здібності. То чи не можеш ти іти разом з іншими на еміграцію, щоб там використати свої здібності для праці для народу?"
Відповідь сина була такою: "Над цим питанням я, тату, думав, бо Провід ОУН пропонував мені виїзд за кордон. Але я тої пропозиції не прийняв. Я рішився остаточно залишитися тут, в Україні. В німецьких концлагерах перебуває велика кількість провідних членів Організації. Я вірю, що більшість із них залишиться живими. Вони й будуть вести за кордоном ту працю, яку нам треба вести, бо їм повертатися в Україну і включатися в підпільну боротьбу тут, в умовах, яких вони не знають, просто неможливо. Тут мають залишатися ті, що стояли тут весь час у боротьбі. Зокрема мушу залишитися я. Вважаю, що коли б я інших посилав у підпілля для революційної боротьби, як ось тих, що он саме пішли, а сам тікав за кордон, то це було б дуже нечесно. Я мушу бути з ними. Коли я казав іншим, що для добра України треба виректись батьків, сім'ї, жертвувати своє особисте щастя й безпеку, то як чесна людина я сам мушу бути прикладом у тому. Моя і їхня доля в Божих руках..."
У 1944 - 1948 роках Осип Дяків-"Горновий" - член Головного осередку пропаганди при Проводі ОУН, редактор підпільних революційних журналів, видань, листівок і звернень. Теоретик і організатор боротьби УПА, автор багатьох теоретичних та публіцистичних праць, зокрема "Яка філософія зобов'язує членів ОУН?", "На большевицькому ідеологічному фронті", "СССР - країна найжорстокішого гноблення народів і визиску", "Наше становище до російського народу", "Про свободу преси в СССР", "Шовіністичне запаморочення та русифікаційна гарячка большевицьких імперіялістів" та ін. (ці праці, як і спогади про О. Горнового, вміщені у збірнику "Ідея і Чин", що був виданий Товариством колишніх вояків УПА в 1968 р. за кордоном,  доцільно перевидати сьогодні в Україні, адже вони мають не лише історико-документальну, але й неабияку  виховну та політичну вартість).
У 1948 р. Осипа Дяківа покликають на посаду Крайового провідника ОУН Львівського краю. З 1949 р. він - член Проводу ОУН на Українських землях. В другій половині 1950 р. - член Української головної визвольної ради і заступник голови Генерального секретаріату УГВР. Постановою УГВР нагороджений Золотим Хрестом Заслуги і Срібним Хрестом Заслуги.
28 листопада 1950 р. у лісі біля села Велике Поле Яворівського району на Львівщині Осип Дяків-"Горновий" та кілька його побратимів героїчно загинули в бою із загоном НКВД.
Схилімо голови перед їхньою пам'яттю.
Слава Героям!

Віктор РОГ,
голова МНК
 

Віктору ЛІСОВОЛУ

А ти піснями рід козацький множ,
Тоді нас буде більше, як учора,
Ще й сіра зграя, безбатьківством хвора,
До наших лав пригорнеться також.
Даруй їм, батьку, кобзи пульс і  голос
І щирим словом клич у дружнє коло.

Борис СПИСАРЕНКО
Крило з надривом. - Коростень, 2001.
 

Пішов із життя Холодноярець

У Києві, 12 червня 2002 р., не доживши до 20-річчя, після тяжкої хвороби пішов із життя Дмитро Грицай-"Холодноярець" - красивий і мужній українець, який не встиг прожити життя для Батьківщини.
Україна втратила сина, який сподівався захистити її. Немилосердна хвороба (гострий лейкоз) позбавила його мрій присвятити своє життя Батьківщині.
Хто замінить його?
Від імені родини щиро дякую всім, хто відгукнувся і намагався домогти Дмитрові вирватися з обіймів передчасної смерті.

Історичний клуб "Холодний Яр", Молодіжний націоналістичний конгрес, редакція газети "Незборима нація"
 

Увага!

В газеті "Незборима нація"   (ч. 6, 2002) з вини редакції не надруковано прізвище автора статті "Пам'ять минулого стукає в наші серця".
Виправляємо помилку і подаємо ім'я автора к. і. н. Костянтина Завальнюка. Зрозуміло, що просимо у автора вибачення.

Редакція "НН"
 

Коли я приїхала до Києва, то подумала, що приїхала в Москву. Скрізь - російська мова, аж зло бере. Добре, хоч вивіски на крамницях українською мовою. Коли вже Україна буде українською?!

Ярослава ПІВТОРАК
м. Заліщики Тернопільської обл.

Кати в пошані, борці - зневажаються

До цього часу ще багато вулиць, які увічнюють пам'ять тих, хто боровся проти незалежної України, нищив її патріотів. Офіцери-відставники колишнього НКВД (МҐБ-КҐБ) отримують високі пенсії, їх продовжують вшановувати і нагороджувати, як захисників Вітчизни. Водночас, ті, проти кого ці ветерани застосовували нелюдські репресії, ті, хто боровся проти російської та німецької окупацій, і досі не визнані учасниками боротьби за Українську державу. Й до цього часу у значної частини нашого суспільства переважає негативне ставлення до ветеранів ОУН-УПА. Все це - результат багаторічної психологічної обробки громадської думки засобами совєтської пропаганди.
Діяльність Історичного клубу "Холодний Яр" сприяє відновленню історичної правди, а отже - й історичної справедливості.

Іван ГРИГОРЕНКО,
ветеран Другої світової війни
м. Миколаїв
 
Історія Росії - це кров і сльози

Вся "История государства российского" - це кров і сльози поневолених Росією народів. На сьогодні з більш ніж 140 народностей Росії у світі знають лише "русскіх". Хіба це "по-братньому"?

Іван РОМАШКО,
ветеран Другої світової війни
Донецька обл.
 

Ненавиджу все кацапське - навіть класиків

Позицію газети "Незборима нація" поділяю повністю. Ваша газета переконливо показує, що нам є чим пишатися. Нас десятиліттями тикали носом у "велич старшого брата", його досягнення, мовляв, у нас свого майже нічого не було. Раніше і я дотримувався такої думки.
Та й зараз нас гнуть у кацапський бік. Це обурює всю мою родину. На кожному кроці - роздратування. Навіть радіо "Ера" нервує - я його вимикаю. Дніпропетровське радіо на 90% - кацапське, а в самому місті не почуєш українського слова.
Ненавиджу все кацапське - навіть класиків. Нічого їхнього не читаю, не слухаю, не купую.

Віктор ФІЛІПОВ
Дніпропетровська обл.
 

Закликаю українців боротися

Родом я з с. Жаботина, виріс у м. Сміла. З дитинства мене приваблювала історія, особливо краєзнавство. Зараз навчаюся на історичному факультеті Черкаського державного університету  ім. Богдана Хмельницького. Влітку 2001 р. вийшла друком моя перша книга "Сміла козацька". В ній я висвітлив історію козацтва в м. Смілі  в XIV - XVIII століттях. Цього року я підготував свою другу працю - "Вулицями Сміли". Ця книга є своєрідним протестом проти того, що ми маємо. Адже в нашому місті з 391 назв є лише три вулиці, які названі на честь справжніх героїв українського народу, а решта вулиць названо іменами осіб, які все своє життя гнобили та нищили українців: московські діячі, російські революціонери, "вожді" пролетаріату та їхні найближче оточення. Ці особи задушили Українську державу початку ХХ століття, які штучним голодом 1932 - 1933 років знищили чверть українського народу.
Я закликаю українців боротися з таким неприроднім станом речей.

Олександр ДАВИДЕНКО
м. Сміла Черкаської обл.
 

Учитися у Гальчевського

Ми щасливі, що маємо такого славного земляка - Національного Героя України - отамана Якова Орла-Гальчевського. Саме у нього нам треба вчитися патріотизму та любові до України. Книга про нього - "Отаман святих і страшних" - повинна бути в хаті кожного свідомого українця.

о. Василь ДИДА
с. Петрик Літинського р-ну Вінницької обл.
 

Яничари підмовляють людей

Відкриття пам'ятника Якову Гальчевському у його рідній Малинівці відкладається на невизначений час. Обстановка в селі складна: місцева влада, тобто голова КСП, голова сільради і директор школи проти відкриття пам'ятника і підмовляють людей виступати проти, мотивуючи тим, що, мовляв, Гальчевський був бандитом.

Тетяна КОСЕНКО
м. Вінниця
 

Я люблю свою країну

Я люблю свою країну і хочу знати її правдиву історію. Я маю на це право.  Хочу бачити свій народ вільним від рабства і страху. А для цього треба, щоб відбувся суд над комуністичною партією. Але куди і до кого звернутись, щоб віддати свій голос?

Володимир ІЛЬЧЕНКО
м. Новомосковськ Дніпропетровської обл.
 

Якби не довірили
мені рушницю,
то прала б хлопцям
шкарпетки...

Мені 60 років, я вдома й за няньку, куховарку і торбовоза, але не дай Боже, хто б на нас пішов війною, все покинула б і пішла допомагати нашим хлопцям-козакам. Я маю перший розряд по стрільбі та, на жаль, вже зір не той. Якби не довірили мені рушницю, то прала б хлопцям шкарпетки...
Набридла брехня по телебаченню та радіо. Не дозволяю моїй чотирирічній онучці Усті сідати до телевізора, бо знаю, що нас зомбують...
Я думала, що ми, українці, якісь деградовані, але послухала радіопередачу "Отамани Гайдамацького краю" - про святих наших земних співвітчизників -  і серце наповнилось гордістю, особливо тому, що Східна Україна ніколи їм не підкорялася. А раніше думала, що тільки західняки чинили опір...
Сама я народилася в зоні, в Молотовській області, на Уралі, бо мій дід, родом із Чернігівщини, був засуджений до розстрілу, а бабуся - до 6 років тюрми...
Я товаришую з п. Теофанією Калитовською з Винників. Перечитала  книги про отаманів, які їй вислала редакція "НН". Тоді якраз я ремонтувала зуби, то ціла поліклініка читала без зупинки ті книжки, не можливо було забрати назад, бо той, хто прочитав, вже передав іншому. І написано так, що знову хочеться читати. А може, то щось вибухнуло у кожного з нас?
Якби ж ще кіно про них, про цих світлих, незламних людей, які боролися до останнього... Скільки їх лежить в землі нашій, і ми ходимо, топчемо ногами, бо навіть не знаємо, що ходимо по їхніх могилах. Зате чекістам і енкаведистам і усій тій заїжджій братії квіти досі несуть на могили - і хто? - керівники держави української...

Тамара РЕУТА
м. Львів
 

Гнат Павлович Западнюк народився 1 січня 1895 р. у селі Тростянчик Гайсинського повіту Подільської губернії. Змалку виявив потяг до знань, які давалися надзвичайно легко. Проте, лише через три роки, по закінченні церковно-приходської школи, зміг продовжити навчання. Причина прозаїчна: відсутність коштів. Під час навчання у Степашківській учительській школі його покарав вчитель-шовініст карцером за те, що на уроці "опоганив" "великий русский язык", уживши українське слово "втрутив". Та попри це, Гнат Западнюк став стипендіатом.
На пропозицію старших учнів почав відвідувати гурток городництва, де учитель старших класів Федір Садковський таємно від директора школи та інших вчителів викладав рідною мовою і доручав учням готувати реферати з історії України, з життя та творчості українських письменників. Гурток Федора Садковського став кузнею національно свідомих учителів.
У Степашківській учительській школі Гнат Западнюк почав писати вірші.
За три місяці до її закінчення був мобілізований до царської армії. У складі 5-ї російської армії воював солдатом на території Галичини, зокрема в районі Золотої Липи. Мав змогу ознайомитися з побутом та життям галичан, полюбити їх. Під час відпустки, пов'язаної з пораненням та лікуванням, Гнат закінчив із відзнакою Степашківську учительську школу. Після одужання служив у 1-му хлорному загоні російської армії на Буковині та в Галичині.
Після Лютневої революції очолив у рідному селі комісію з розподілу землі поміщика згідно з рішенням Центральної Ради.
Зрозуміло, що на хвилюючі події Національної революції Гнат Западнюк відгукнувся революційними поезіями, зокрема "До брата галичанина", "Січовим стрільцям", "Закарпатським русинам-українцям". Один з його віршів ліг в основу пісні, яка увійшла до золотого фонду українських стрілецьких пісень:

То не грім загримів,
То не бір зашумів,
Не столітні дуби затріщали.
То в завзятій борні,
Віковічній, страшній,
З України кайдани упали.

Гнат Западнюк взяв участь у Першому Зимовому поході Армії УНР під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка, за що був нагороджений Залізним Хрестом.
Та примхлива доля закинула автора пісні, з якою українські воїни йшли до завзятого бою за свободу України, в стан червоних: на початку 1920-х років Гнат Западнюк вже працював завідувачем відділом народної освіти Ольгопільського повіту Подільської губернії. Є підстави вважати, що на службу у відділ освіти він пішов на завдання українського підпілля. Використавши своє службове положення, зарахував на різні посади кількох колишніх вояків УГА. У період роботи в Ольгополі й пізніше Гнат Западнюк під псевдонімом публікував свої поезії у різних газетах.
У 1931 р. він закінчив Київський сільськогосподарський, а в 1938 році - Харківський ветеринарний інститут (обидва з відзнакою). У 1938 р. захистив кандидатську дисертацію. Від перших і до останніх днів Другої світової війни служив токсикологом у Красній армії.
В повоєнні роки (1946 - 1948) завідував кафедрою клінічної діагностики з рентгенологією і пропедевтичною клінікою свійських тварин (1946 - 1948), був деканом факультету ветеринарної медицини Львівського зооветеринарного інституту, а від 1952 р. - Львівського сільсько-господарського інституту. В 1952 р. Гнат Завальнюк захистив докторську дисертацію. За своє життя написав 170 наукових праць.
Помер проф. Гнат Павлович Западнюк 29 грудня 1979 р. Похований у рідному селі Тростянчику Тростянецького району Вінницької області.

Історичний клуб "Холодний Яр"
 

Подаємо вірш Гната Западнюка, слова якого лягли в основу народної пісні, котра пробуджувала у серцях тогочасних українців жагу боротьби за свободу своєї Батьківщини.

Славній Галицькій армії присвячую

То не грім загримів,
То не бір зашумів,
Не столітні дуби затріщали.
То в завзятій борні,
Віковічній, страшній,
З України кайдани упали.

Засміялась рідня,
Звеселіли поля,
Зраділа і ненька Вкраїна.
Що однині нема
Вікового ярма,
Що минула лихая година.
А навкруги її
То не звіри ревли,
То не гади в багні засичали,
То лихі вороги
На наш край дорогий,
Як вовки-сіряки налітали.

І по нашій землі
Свої хвилі брудні
Гураганом страшним покотили.
І в годину грізну
Дорогу Вітчизну
У пожежі, крові потопили.

Засмутилась земля,
Почорніли поля,
Заридала і ненька Вкраїна,
Що немає кому
Рятувать Вітчизну,
Бо зрікається неньки дитина.

Україно, не плач,
Чуєш, грає сурмач,
І тривожно в литаври забили!
Лиш поглянь!
З Галичини твої вірні сини,
Як орли молоді налетіли.

Гей, катюго, трясись,
Утікай, стережись,
Бо до зброї
Справжній лицар вернувсь.
А ти, темная ніч,
Пропадай чим скоріш,
На Вкраїні хай сонечко сяє!
 

У колгоспі "Пам'ять Шевченка" (с. Гусакове), що на Звенигородщині, вірні "учні Ілліча" свого часу викинули пам'ятник Кобзареві в яр, де він поріс бур'янами. Минуло багато років поки Шевченко повернувся... на садибу місцевого пенсіонера Василя Марченка.
Ця історія розпочалась ще на початку 1980 років, коли у Звенигородці до ювілею Тараса Шевченка заходилися міняти пам'ятник Кобзареві. Тоді замість задуманого, поважного роками образу Поета, постав замріяний молодий Тарас. Демонтований пам'ятник вирішили встановити у колгоспі "Пам'ять Шевченка", що в недалекому селі Гусаковому. Таку назву надали господарству під час святкування 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка.
І, дійсно, пам'ятник привезли в Гусакове і вивантажили на пилорамі, після чого чиновникам із райцентру здалося, що на цьому їхня робота закінчилася.
Місцеві керівники не дуже дбали про пам'ять. Тому замість встановлення на почесному місці в центрі села, пам'ятник викинули в яр, де він і поріс бур'янами.
Коли після розповіді місцевих школярів про цікаву знахідку сільський пенсіонер Василь Павлович Марченко пішов на неї подивитися, то перед ним постала жахлива картина - у понівеченого пам'ятника були відбиті руки, ніс, вус. Та ще й усе лице подзьобане. Щемний біль і образа за зневажливе ставлення до пам'яті Шевченка спонукали колишнього художника до дії.
Він не плакав і не пішов скаржитись, а підводою перевіз рештки пам'ятника на власне обійстя.
Вдома Василь Павлович з усією любов'ю й шаною відновив образ Поета.
Погруддя ніби воскресло.
Незабаром сільський митець встановив його у своєму дворі на власноруч виготовленому постаменті. А навколо пам'ятника поставив речі із сільського побуту - праники та глечик із квітами.
Василь Марченко врятував пам'ятник Великого Поета не з нагоди чергового ювілею. Він вчинив як Патріот, як Українець.
- А що ж сільська влада? Чи змінилася? - запитаєте.
На жаль, ні.
1997 року Звенигородщина вшановувала пам'ять про Вільне козацтво, яке вперше відродилося в селі Гусакове 1917 року і яке активно боролося за державність України. "В рамках ювілейних заходів" було вирішено встановити в Гусаковому пам'ятний знак на честь Вільного козацтва. З ініціативи місцевих патріотів-краєзнавців зі Звенигородки привезли камінь, тальнівський майстер Володимир Шах виготував меморіальну дошку.
Але її й досі не встановлено...
Невже знову викинуть у бур'яни?!

Олег ШАТАЙЛО,
Історичний клуб "Холодний Яр"
 

Історичний клуб "Холодний Яр" вітає сестру холодноярських повстанців Токовенків - Параску Чиж - із 90-літтям.
Бажаємо Вам, шановна добродійко, дожити до того дня, коли на державному рівні буде вшанований подвиг Ваших братів Петра і Микити та їхніх побратимів - козаків і старшин полку гайдамаків Холодного Яру.
Нехай пам'ять про борців, які стали на захист нашого народу, не згасає.
Хай їхні душі будуть із нами.
З роси Вам і води!

Історичний клуб "Холодний Яр"
 

Коли я від своїх сусідок Марії Андріївни та Єлізавети Карлівни почула, що німці в Севастополі не розстрілювали населення, не могла в це повірити, адже встигла надивитись десятки пропагандистських совєтських фільмів. Але про це говорили люди, які жили в окупації. З часом це підтвердили й інші - вони стверджували, що німці обмежились розстрілами небагатьох комуністів-підпіль-ників. Більшість жителів загинула під час оборони Севастополя.
Коли адмірал Октябрьський і генерал Петров, що керували обороною Севатополя, зрозуміли, що втримати Севастополь не вдасться, вони несподівано "евакуювались", залишивши напризволяще своїх солдатів, які невдовзі потрапили у полон. Більше того, напередодні втечі було віддано наказ підірвати підземний інкерманський госпіталь - разом із пораненими - бійцями Красної армії, жінками і дітьми, що переховувались у підземеллі.
Наказ командування було виконано.
Одна жінка, яка дивом врятувалася, довго блукала в темряві серед маси трупів, шукаючи виходу. Врешті, вона піднялася на світ Божий. І розповіла про цей жахливий злочин совєтського командування.
Тамара Абрамівна Тимошенко, з якою я разом працювала в 1979 р., розповіла, як їй двічі врятували життя німці. Спочатку на ринку, куди її на руках принесла мати в надії роздобути щось їстівне, їм зустрівся німецький лікар, який вжахнувся, побачивши стан дитини, і запропонував допомогу... Іншого разу ця дівчинка гралася з дітьми в окопах, і там щось вибухнуло. Перелякані діти розбіглися, а вона, поранена, залишилась лежати. На звук вибуху прибігли німці, й врятували її. Зрозуміло, що ця жінка все життя з вдячністю згадувала німців-рятівників - хоча сама була напівєврейка, а батько її загинув у лавах Красної армії.
Слід зазначити, що населення Севастополя не чинило масового спротиву німецьким окупантам. Мені здається, що вже час покласти край спекуляціям про "героїчне місто Севастополь", які підживлюють давні імперські міфи.
Сподіваюсь, що невдовзі ми прочитаємо правдиві книги та побачимо правдиві фільми про оборону й окупацію Севастополя. Час вже сказати правду про Другу світову війну.

Оксана РУМЯНЦЕВА
м. Севастополь
 

26 травня у Києві в Національному університеті "Києво-Могилянська Академія" відбувся Установчий з'їзд Федерації українських бойових мистецтв (ФУНБМ).
У з'їзді взяли участь представники шкіл та напрямів українських національних бойових мистецтв із 14  регіонів України, серед них: Леонід Безклубий - чорноморський козак, родовий носій бойового звичаю "Спас", Анатолій Бондаренко - донецький козак, родовий носій бойового  звичаю "Спас", Олександр Притула - керівник Запорізької школи козацького бойового мистецтва "Спас".
За роки незалежності створено мережу організацій, що мають на меті розвиток та популяризацію українського бойового звичаю, а саме: "Спас", "Хрест", "Бойовий Гопак", "Костурець" тощо. Для координації їхньої діяльності, захисту та лобіювання інтересів кожного з напрямків української бойової культури, представництва в органах державної влади, а також із метою впровадження в спортивну систему України нового виду спорту - українського рукопашу і створено Всеукраїнську громадську організацію ФУНБМ, головою правління якої обрано Олександра Притулу.

Інформація для контактів:
Вадим ПАВЛЕНКО
Тел. 410-37-84

29 серпня 1894 року в с. Пирогів нинішнього Тиврівського району Вінницької області народився Демид Григорович Бурко - педагог, поет, публіцист, церковний діяч. Закінчив Сутиську учительську (1909) та Вінницьку церковно-учительську школи (1913). Після нетривалої роботи в школі його 1915 року мобілізують до царського війська.
В 1917 р. прапорщик Бурко потрапляє на Всеукраїнський військовий з'їзд у Києві, згодом працює референтом у Генеральному секретаріаті з військових справ. Одночасно співпрацює з Всеукраїнською церковною радою. В січні 1918 р. Демид Бурко бере участь у вікопомному бою під Крутами, про що через багато років напише вірш-спогад "На вічну пам'ять мученикам".
Після захоплення  Києва більшовиками Бурко переїздить до Кам'янця-Подільського, де вступає на історико-філологічний факультет місцевого університету.
З початком польсько-совєтської війни 1920 року юнак полишає навчання і вступає до українського війська (Волинська дивізія). Після відступу Армії УНР восени 1920 року опиняється в Польщі, однак вже наступного року повертається на Батьківщину. Під час переходу кордону Бурка заарештовують і запроторюють до Вінницького концтабору. Однак, завдяки амністії у лютому 1922 р. звільнюють з ув'язнення. Після цього Демид Бурко закінчує Кам'янецький інститут народної освіти і тривалий час вчителює у школах Вінниччини та Київщини.
В 1935 р. Бурка заарештовують вдруге, але йому вдається втекти і жити, переховуючись під чужим ім'ям.
Під час Другої світової війни Бурко в Полтаві висвячується на священика і до осені 1943 р. очолює в цьому місті Свято-Миколаївську церкву. В цей же час він досить плідно працює на літературній ниві: в місцевій пресі друкує свої вірші та статті мистецько-культурного спрямування. Відомо також, що восени 1943 р. отець Демид брав участь у похороні 500 жертв більшовицького режиму у Вінниці. Під час панахиди він виступив із промовою, в якій зазначив: "Нехай на їхніх могилах виростуть квіти кращого майбутнього".
З осені 1943 р. Демид Бурко перебував на еміграції в Німеччині. З грудня 1956 р. він входив до Вищого церковного управління УАПЦ, а з 1969 до 1973 р. виконував обов'язки голови цього управління. У 1973 р. Бурка обирають членом Ради Митрополії УАПЦ. Разом із тим отець Демид продовжує активно друкуватись у різних церковних часописах. Головною ж його працею стає збірка нарисів "Українська автокефальна православна церква - вічне джерело життя", яка побачила світ незадовго до смерті автора (1988 р.).
Помер отець Демид Бурко 9 червня 1989 року у м. Штутгарті (Німеччина), де тривалий час був настоятелем церкви Святого Духа.

Костянтин ЗАВАЛЬНЮК, к . і. н.
провідний архівіст Державного архіву Вінницької області
 

В Будинку письменників відбулась презентація нового видання книги Миколи Міхновського "Самостійна Україна."
Маніфест Міхновського, написаний 1900 року, став програмою не лише для Революційної української партії, а й для сотень тисяч українців, які зі зброєю в руках взялися виконувати настанови ідеолога української державності. Світло нового невгасимого вогню, не підвладного ні імперським вітрам, ні урядовим громам, вивело на історичну арену ціле покоління, що перебувало досі в національній пітьмі.
І нехай шлях національного визволення давно заріс пекучою кропивою та колючим терном, народ став на нього і пішов, тримаючи в руках знамено, що розвивалось синьо-жовтими барвами.
Напевне, нове видання "Самостійної України", яке здійснили Історичний клуб "Холодний Яр" та видавець Олександр Ткачук, й сьогодні не залишить нікого байдужим і вкотре зробить добру справу, виховуючи молоде покоління агресивних, готових до бою українців.
Вечір, на який прийшло чимало людей, щоб вшанувати пам'ять ідеолога державної самостійності України, вели упорядники книжки - письменник Роман Коваль та історик Віктор Рог. Серед промовців запам'яталися поетеса Ольга Страшенко, адвокат Іван Макар, письменник Володимир Петрук та кубанський козак Євген Петренко. Зачаровував своїм співом кобзар Тарас Компаніченко. Слухаючи його, переконувався у правоті німецького поета Фрідріха фон Боденштедт, який колись сказав: "Сонце слави українського народу зайшло, але в українських народних піснях сходить ця слава, мов срібний місяць у літню ніч: відблиск величавого дня, що проминув і заповідь нового, що прийде, коли мине ніч".

Віктор ДОБРИЙВЕЧІР
Тарас Компаніченко і Роман Коваль під час презентації.
Світлина Андрія Шарафутдінова.
 

16 травня в Київському міському будинку вчителя пройшов творчий вечір грузинського поета, письменника та кінорежисера Гурама Петріашвілі з нагоди його 60-річчя.
Від імені "Просвіти" Гурама Петріашвілі привітав письменник Микола Сом, від Державного комітету у справах національностей та міграцій - поет Рауль Чілачава, від Молодіжного націоналістичного конгресу - історик Віктор Рог, від Історичного клубу "Холодний Яр" - письменник Роман Коваль, який провадив цей вечір.
Виступив й товариш ювіляра  Аміран Тодуа, який присв'ятив Гурамові Петріашвілі вірш, якого і продекламував, звісно, грузинською мовою.
Бажали добра і щастя журналіст Людмила Щербакова, професор медицини Костянтин Трінус, представник азербайджанської громади Ельхан Нурієв, поетеса Світлана Короненко, композитор Володимир Гронський, народна аристка України Галина Яблонська, художник Михайло Сопільник та Мирослав Чепа. Від імені знаменитого хору "Чумаки" привітали і заспівали Василь Тимощук та Іван Сіраковський.
На творчому вечорі був присутній посол Грузії в Україні Грігол Катамадзе.
Необхідно звернути увагу, що ювіляр спілкувався з присутніми українською та грузинською мовами.
Слід зазначити, що чимало українських газет відгукнулися матеріалами, присв'яченими ювілярові, зокрема статті про творчий шлях Гурама Петріашвілі можна було прочитати в таких газетах: "Голос України", "Літературна Україна", "Шлях перемоги", "Незборима нація", "Говорить і показує Україна", "Столиця" та інших. Відгукнулося й вітанням Національне радіо України.
Хай щастить Вам, шановний батоно Гураме!

Редакція "Незборимої нації"