• Головна сторінка
• Архів
• Розширений пошук
• Редакція
• Клуб "Холодний Яр"
• Книги - поштою
• Гостьова книга
• Стежками холодноярських отаманів

• Січень
• Лютий
• Березень
• Квітень

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.
Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.

Євген Маланюк - поет честі1.
Виняток в українській поезії. Поодинокий виняток, бо він поет "без шляху, без батька, без предтечі". У категорично здекларованому - "без предтечі!" - нема ні всім зрозумілої пози, ні простимого молодецького максималізму. Євген Маланюк не погордливо, але з обов'язковою в мистці самоповагою усвідомлював, що є першим українським поетом, чий вірш сприйняв принадно жорстку мелодику кавалерійських атак і натхненно згубні формули військових наказів: "Під грім гармат, під вітру подих дикий гула дудонь з-під варварських копит - ми не зазнали іншої музики і інших слів в вогні залізних літ".
Звичайно, у Євгена Маланюка йшлося не про Світову, а - московсько-українську війну 1918 - 1920-х років. Жодна інша не зробила б з юного поручника, дійшлого українського поета. Зробила навіть і не війна, а поразка в ній Української армії.
Національна ганьба була Євгенові Маланюкові ганьбою особистою.
Позбутися її можна було, піднесши штатний браунінг до скроні...
Поезія порятувала його.
Порятувала, "щоб в чорний час зневаг, насильства, ґвалту й муки, коли регоче хам над неміччю краси, - враз вовком кинутись, наллять залізом руки і кров'ю ворога жагу свою зросить".
Слово "кров" кулею навиліт прохромлює лірику Євгена Маланюка від подебрадських інвектив аж до нью-йоркських передсмертних елегій. Поет працював довго, працював плідно, працював, складаючи "кровоточиві літери в рядки" і поетове кредо "я кривавих шляхів апостол" - не є гіберболізованим...
Дантон помилився.
Батьківщину можна забрати з собою на підошвах чобіт.
Євген Маланюк забрав.
Україну, "похотливу скитську гетеру", він любив люто, й ненавидів ніжно. Дорікав їй з несамовитою насолодою:

Тільки ти, перекохана мандрівниками,
Всім даруєш розшарпане тіло для втіх,
І кусають, і душать брудними руками,
Із плачем твоїм злиті харчання і сміх.

Він милувався її стражданням. Страждав сам. Проклинав і сам ставав проклятим поетом. Здавалося, що Україна "неплодна плоть", не витримає безкінечного ґвалту, й він досилав патрон у цівку браунінга... Щоб позбавити її ганебної муки.
Євген Маланюк не був жорстоким.
Жорстокішими були інші. Вони приплакувати Україну в празьких парках і варшавських кав'ярнях, або ж оббріхували в пролетарському Харкові й міщанському Києві. Перші намагалися не втратити душу, другі - й саме існування. Але кожен прагнув порятувати себе.
Євген же Маланюк прагнув своєї загибелі.
Все його перебування у світі було процесом усвідомленого самознищення... Нищив себе, щоб залишатися - бо "можна смерть лише смертю здолати"...

"Народе без пуття, без честі, без поваги". Не знаючи, що афористичний вислів стилетно вигострив "несамовитий Панько", можна було б не сумніватись у авторстві Євгена Маланюка, українського старшини, який був історичним свідком того, як народ зрадив своїх обранців, спокусившись обіцянками поневолювачів.
Здається, що і той природній процес, який на літературно-критичному жаргонові називаємо "творчою революцією", відгонив Євгенові Маланюкові зрадою. Самому собі. Вдивіться у строфи "Війни", створеної 70-річним поетом:

А треба було вдряпатись кігтями
Закляклих рук в той древнорідний ґрунт,
Зерном лишитись хай би в вовчій ямі, -
Щоб виросли з землі і гнів, і бунт.

Вдивіться, і ви не спростуєте, що складені вони з тих самих "кровоточивих літер", тим самим подебрадським студентом, який знав, що він - "залізних імператор строф".
Століття російської експансії виробили в українського інтелігента абсолютно оригінальне, ворожо-уважне, ставлення до здобутків задавненого супротивника...
Євген Маланюк звертався до російського дворянина Ніколая Гумільова

Друже, з бронзи різьблене обличчя,
Яре серце і вогняний язик
Ми принесли із середньовіччя
В зубожілий пранцюватий вік.

Поручник Євген Маланюк виводив поза "хиже серце Росії" Ніколая Гумільова 2, бо той був не поетом "тхора і хама", а трувером, що загинув "з іменем мадонни на устах".
Загинув у "вовчій ямі". Так, як мріяв загинути Євген Маланюк.
Та не судилося, і поет честі повертається в країну безчестя.

Микола ШАТИЛО
м. Прага

Примітки

1. Маланюк Євген (1887 - 1968) - український поет, критик, літературознавець, учасник Української революції 1917 - 1920-х років, старшина Армії УНР, інтернований до табору у м. Каліші (Польща). Жив також у  Чехословаччині, Німеччині, США. Тема творчості Євгена Маланюка -  Україна, її історія, буття народу.
2. Микола Гумільов (1886 - 1921) - російський поет, теоретик акмеїзму. Чоловік Анни Ахматової. Страчений більшовиками у 1921 р.
 

1. Здоров'я нації вимірюється здатністю завдавати втрат супротивнику.
2. Україна не потребує примирення. Україна потребує правди і справедливості.
3. Перший постріл завжди раптовий.
4. Зброя личить чоловіку.
5. Військо починається з обшуку новобранця.
6. Вивчати культуру народу цікаво. Ще цікавіше - вивчати історію його боротьби.
7. Як би не оцінювали Усама Бен Ладена, масштаб протистояння перетворює його на героя.
8. Я каюсь лише в тому, що ще не здобув зброї.
9. Борешся за ідею? Готуйся до великих втрат.
10. Історичний урок: якби ми, як скіфи, кров пили, сусіди дружбу з нами цінували б.

Тарас БЕДНАРЧИК
 

29 січня 1918 року. Бій під Крутами. Цей день навічно залишиться у пам'яті нашого народу як приклад жертовності і звитяги, як свідчення великого героїзму та незламної віри у перемогу над ворогом. Так, дійсно, юні Герої Крут впали у нерівному бою, але не зрадили свого народу і держави. Вони "зазнали поразки"? Ні! Вони подолали смертю смерть, довівши ціною власного життя невмирущість Великої Ідеї...
Ми усвідомлюємо величезне значення героїзму Крут, відчуваємо містику Чину і відповідальність перед їхньою пам'яттю за долю Нації.
Слава Героям Крут!

Молодіжний Націоналістичний Конгрес
 

Після презентації книги "Повернення отаманів Гайдамацького краю" у Бережанах до мене підійшов воїн Української Повстанської Армії Іван Фанга і подарував свою книжечку "Стежками болю і боротьби", яка минулорік вийшла накладом, як я зрозумів, у 50 примірників. Він висловив надію, що я зможу її перевидати. Книги цієї перевидати я змоги не маю, але розповісти про неї і опублікувати уривок з неї у нашій "Незборимій нації" я, безперечно, можу. Що й роблю з радістю. І вдячністю до вірного воїна Української революції Івана Фанги з бережанського села Шибалина.

На Бережанщині перші відділи УПА сформувалися з кінця 1942-го - початку 1943 року... Мене доля завела в УПА після того, як обласним проводом ОУН була оголошена мобілізація добровольців у 1943 році. Охочих було багато, але приймали більш підготовлених та фізично витривалих. Ми, вісім юнаків, зголосилося на станицю ОУН в с. Саранчуки. Тут зустрів нас чотовий "Соловей", який вже пройшов вишкіл у Карпатах. Він повів нас у Слов'ятинський ліс, де організувався вишкільний табір підстаршин. Було тут кілька добре замаскованих землянок. За нами прибули й інші юнаки, також кілька дівчат - сестер Українського Червоного Хреста.
Військовий вишкіл проводив чотовий "Чайка", його помічником був "Соловей". Навчання тривало до п'яти місяців. Залучали нас і до військової операції проти більшовицьких партизанів, що було напали на тростянецьку підстаршинську школу УПА. Нападників ми розсіяли...
На початку травня прибули в табір сотенний "Чорний", чотові "Довбня" і "Довбуш". Вишкільники влилися у формування III ВО "Лисоня". Сформувалася сотня "Бурлаки" під проводом "Чорного", яка на початку липня вирушила у рейд...
Перший сформувався на Бережанщині курінь Бондаренка (сотні Крука "Холодющі", Кока "Лісовики" і Чорного "Бурлаки"). Він зводив бої з німецькими окупантами на Погребиськах, біля Слов'ятина, Стратина, Дібринова та в інших місцевостях. І всюди добивався успіху...
Початок 1945 року видався для нас нещасливим. Черевний тиф звалював стрільців (кажуть, що цю недугу більшовики поширили спеціально...). З кількома друзями я опинився у підпільному шпиталику в селі Вільховець. "Червона мітла", що сунула облавою... виявила нашу лікарню і нас, безпам'ятних, цілком знесилених гарячкою, забрали. Опам'ятався я у підвалі НКВД. Нас, тифозних, того ж дня перевезти у лікарню, у відділ "жовтушників", обставили вартою.
Згодом побратими розповідали, що нас, безпам'ятних, люто били ще там, біля підпільного шпиталика... Коли ми більш-менш одужали, енкаведисти знов забрали нас у підвал під міліцією... Найгірше знущався з мене один стрибок-поляк із мого Шибалина. До таких дикунських тортур додумувався цей Матус, що присутній при цьому енкаведист-москаль змушений був відвертатися. Пізніше потяглися вже "офіційні" допити, і поляки-"стрибки" давали найчорніші покази на мене. Я ж мовчав, пам'ятаючи Десять заповідей українського націоналіста. На основі звинувачень "стрибків" мене засудили до  розстрілу й кинули в камеру смертників, де було 17 - 18 осіб.
Щоночі тюремник-наглядач пошепки повідомляв прізвище в'язня, і друг прощався з ув'язненими, виходив із камери. Через якийсь час до нас долітав глухий звук пострілу... Нищили нас по одному щоночі. Залишилося троє.
Якраз на Шутну неділю 1945 року серед білого дня нас трьох пов'язали шнурками. Я опинився посередині. У дворі тюрми побачили закопаний стовп, на якому більшовицькі кати повісили нагу жінку. Тільки довге волосся прикривало білизну її тіла, що вже взялося синню. Моторошне видовище.
"Стрибки" з псами погнали нас вулицею до військкомату. На правому хіднику лежали тіла побитих повстанців, а чекісти підганяли до них людей - аби впізнавали.... Нас погнали далі - дорогою на цвинтар. Люди саме вийшли з церкви і густими лавами пішли за нами. Серед них були шибалинці. Хоч їх "стрибки" відганяли, люди йшли за нами.
Коло воріт цвинтаря до мене кинулася мама. Хотіла дати мені напитися молока. Та польський "стрибок" ударив її прикладом - аж упала. З голови заюшила кров, а з вузлика висипалися пиріжки, вихлюпнулося молоко під ноги катам. Люди підняли її, допомогли йти далі за нами. З юрми людей чулися крики, та ні "стрибки", ні чекісти не реагували на них. Підвели нас до великої ями, прикладами й дулами виштовхали на самий край...
Тим часом знизу сунули фіри, конвойовані чекістами на конях та пішими "стрибками"-поляками. Ті фіри, в рівень драбин заповнені соломою, під'їхали також до ями, над якою стояли ми. "Стрибки" почали стягати з них трупи повстанців та розкладати їх коло ями. Якийсь фотограф ходив поміж убитими, фотографував.
Пролунала команда "Готовсь", заклацали затвори. Я оглянувся, і так дістав прикладом по голові, що був би звалився в яму, коли б не був зв'язаний із друзями...
Коли прийшов до пам'яті, то почув гул двигуна, протяжні сигнали з машини, що зупинилися коло цвинтаря, й між ними скрики "Атставіть! Атставіть!" Нас трьох забрали з-над краю могили, завели у тюрму, вже в іншу камеру. Пояснили, що суд визначив нам заміну смертного присуду на 20 і 25 літ каторжних таборів...

Іван ФАНГА, воїн УПА
 
м. Бережани Тернопільської обл.
 
 

В січні у Києві, Івано-Франківську, Коломиї, Дрогобичі та Бережанах відбулися презентації книги Романа Коваля "Повернення отаманів Гайдамацького краю". Особливо велелюдними були презентації в Коломиї (700 чоловік) та Івано-Франківську (500 чоловік). Та й у Києві був аншлаг - 16 січня місць у Будинку письменника не вистачило: люди змушені були стояти в холі, дослухаючись до розмови, яку вели письменники Олекса Мусієнко (ведучий), Василь Шкляр, Степан Пінчук, Олекса Різників (Одеса), Володимир Голобородько, Роман Коваль, професор історії з Чернівців Петро Брицький, редактор книги Віктор Радіонов, публіцист Віктор Рог, видавець книги Олександр Ткачук, поет Микола Плотніков. Час од часу присутніх повертала у минуле бандура українського чарівника Віктора Лісовола.
Не менш схвильовані героїзмом братів-наддніпрянців виявилися галичани, серед яких    найбільше зацікавлення виявили активісти "Просвіти", "Союзу українок" та Братства вояків ОУН-УПА. В Івано-Франківську презентація відбулася 22 січня в Народному домі, де колись, рівно 83 роки тому, було підписано Акт Злуки Української Народної Республіки та ЗУНР. Низько схилили голови перед подвигом отаманів Гайдамацького краю голова Всеукраїнського братства ОУН-УПА Михайло Зеленчук, голова міського осередку "Союзу українок" Віра Дрінь, керівники Ліги українських жінок (Марія Ільків) та Конгресу української інтелігенції (Уляна Скальська), а хори Союзу українок "Берегиня" та Народного дому (художні керівники відповідно Дарка Циганова та Марта Шевченко) виконали віночок прекрасних українських пісень.
Наступного дня в Івано-Франківську відбулася ще одна презентація - в Інституті післядипломної педагогічної освіти (ректор В'ячеслав Руссол) - для директорів і завучів шкіл Івано-Франківської області. Ініціатором цієї зустрічі стала завідувач кафедрою соціології і психології Валентина Шийчук.
А от у Коломиї в Народному домі особливо багато було шкільної та студентської молоді - близько 80 % присутніх. Прекрасним організатором тут виступила Ольга Руданець, чарівний директор розкішного готелю "Писанка". Серед організаторів слід відзначити й члена Історичного Клубу "Холодний Яр", сина легендарного командира УПА-Південь полковника Омеляна Грабця-"Батька" - Любомира Грабця.
В Дрогобичі клопоти, пов'язані з організацією презентації, взяли на себе заступник голови "Просвіти" Михайло Богаченко та професор Михайло Шалата. В Бережанах взявся за організацію редактор газети "Бережанські вісті" Омелян Грабовський, активний пропагандист Визвольної боротьби за українську державність.
Слід відзначити також прекрасну українку, союзянку з Івано-Франківська Ангеліну Лащук, яка за покликом серця вершила і вершить добрі справи в ім'я нашої нації; колишнього політв'язня, багаторічного борця за українську державу Магдалену Зінченко, краєзнавця пана П. Арсенича, родину Стягарів: о. Миколу та пані Віру й родину Хамулюків: Любомира та Лесю.
Поїздка в Галичину з очевидністю продемонструвала, що подвиг отаманів, старшин і козаків повсталої Наддніпрянської України високо і сердечно оцінений нашими братами-галичанами.
 

Сумщина в національно-визвольній боротьбі першої половини ХХ ст.
26 січня у Києві в Центрі національного відродження ім. Степана Бандери відбулася презентація книги члена Молодіжного Конгресу та Історичного Клубу "Холодний Яр" Геннадія Іванущенка. На зустрічі з читачами виступили Віктор Рог, Василь Галаса, Роман Коваль та інші.
Зачаровував співом бандурист Тарас Компаніченко.

На мій погляд, книга Геннадія Іванущенка "Залізом і кров'ю" є цінним внеском дослідника-історика в українську історіографію.
Важливо, книга написана українцем-патріотом, а не байдужим та холодним науковцем, якому не болять завдані українському народові рани. Відповідно, й історична концепція, яку формулює автор, є концепцією українською, тобто вона викладена українським серцем, українським розумом. Це є погляд українських очей.
І тому ця книга є дорогою нам.
Імпонує мені й назва книги - "Залізом і кров'ю", назви розділів.
Автор намагається не тільки висвітлити невідомі сторінки нашої історії, але й витворити героїчний ідеал - на конкретних питомих прикладах. Він розуміє, що "пасивний об'єктивізм історика-спостерігача був би морально безвідповідальним" (Лев Білас). Автор розуміє, що український історик мусить бути адвокатом Вітчизни, її захисником.
Іванущенко є істориком-педагогом, що і в наш час є рідким явищем.
Він сміливо вживає такі дефініції, як "російська окупація", "московські кайдани", нагадує про переважно неукраїнське і немісцеве походження тих, хто насаджував "совєтську власть", "визволяв Україну від українців".
Водночас погоджуюся з думкою автора, висловленій у передмові, що його праця є "скоріш ескізом, базою для майбутніх, більш розгорнутих і ґрунтовніших, праць та покликане "спровокувати" зусилля істориків на відтворення Героїчної доби в часі і дусі".
Хай щастить Вам, дорогий друже, на цій дорозі.

Роман КОВАЛЬ

Хто бажає придбати книгу Г. Іванущенка, може сміливо звертатися за адресою: 01034, Київ, вул. Ярославів вал, буд, 9, кв. 4, т. 224-70-20, батоно Віктор Рог.
 

1. Чи може бути щось важніше для нас як націотворча і державотворча програма наших Предків для історії? Будемо читати ці тексти [Велесової Книги] з почуттям глибокої вини, що ми відреклися Рідної Віри і заблудилися в історії.
2. Відродження нації не може бути завершене без відродження її власної Віри!
3. Питалися хлопці, молоді воїни, свого старшого: "Що нам робити? Наші мечі закороткі". А цей їм відповів: "То поступіться два кроки наперед, тоді ваші мечі досягнуть ворога!"... Ви боїтеся, що ваш меч закороткий, чи може ваша Віра заслаба?
4. Стрінемо в іншому місці Книги Велеса таку заяву: "Ідемо на смерть, як на свято". І тут відкриваються перед нами усі глибини вчення цієї Книги: Смерть - це двері до Вічності. Смерть - це найбільше Свято!
5. Може тепер зрозуміємо, що ми справді відреклися нашої душі, коли гляділи, як котився у Дніпро Бог наш правдивий - Перун...
6. Наша свобода, самим фактом розбиття московської імперії, визволить інші народи...
7. Коли наша Віра і наші храми постануть у Святому Києві, то яка ж більша слава, коли ця Святиня буде також Святинею для інших націй, що з нами боролися, чи будуть боротися за самоствердження націй і їхню волю та державність рівночасно.
Володимир Шаян. Віра Предків Наших. - Гамільтон, Канада, 1987.
Підготувала Галина Лозко.
 

1 лютого в Будинку письменників відбувся творчий вечір талановитої української поетеси Ольги Бабій з Івано-Франківська. Вів вечір 1-й заступник Голови НСПУ Петро Осадчук. Виступили професор Олександр Мукомеля (вчитель Ольги Бабій), письменники Микола Карпенко, Михайло Григорів, Петро Засенко, Олекса Ющенко, Роман Коваль, звісно, й сама Ольга Бабій. Співали чудових пісень на слова поетеси Анатолій Серенчук та Галина Ільїв.
Говорити про творчість жінки, яка тобі подобається, надзвичайно легко. Легко тому, що просто висловлюєш потік своїх інтимних почуттів до неї, вдаючи, що аналізуєш її поезію.
Та це може сподобатися лише жінкам, які намагаються творити. Жінці, яка творить поезію, мало симпатії до звабливої оболонки її високого духу. Вона прагне схвалення не тому, що в неї пружні форми і граційні рухи. Не тому, що вона в ліжку левиця.
Проблемою жінок талановитих є те, що вони прагнуть успіху, в основі якого лежить не її тіло, а душа. Та за принадами жіночого тіла чоловіки рідко коли бачать божественну душу, яка творить.
Цинічний погляд чоловіків на жінку-творця як ту ж саму самицю, грубо ранить жіночу душу, тим самим провокуючи і спонукаючи її до справжньої поезії, до найвищих злетів - адже за великим рахунком творити можуть лише поранені. Людина здорова, врівноважена, запрограмована тільки на споживання і відтворення, геніального створити не здатна.
До таких думок я дійшов, читаючи віртуальну містерію Ольги Бабій "Нерон" у журналі "Перевал", який вона редагує.
Якщо бути відвертим до кінця, то я не дуже хотів читати цю містерію. Не хотів, тому що знаходжуся в полоні власних образів, власних потоків, власних планів. І книги сучасників - поезію чи прозу - читаю радше з обов'язку. Обов'язку перед друзями. І коханими.
Отже, віртуальну містерію Ольги Бабій в журналі "Перевал" я прочитав через безнадійну любов до авторки. І з кожною сторінкою любов моя витіснялася. Витіснялася повагою. Повагою до автора. В якому я нарешті розпізнав творця, а отже Бога.
Творець "Нерона" виявився розумним, глибоким і близьким - тепер вже за духом. І тіла віддалилися. Та наблизилася рідна душа, душа Ольги Бабій, яка сьогодні розкошує в колі друзів.
Отже, прощай любов, vivat поезіє?!

"Та де знайти народ, Аби достойно розіграти дію?!" - саме з цього неймовірно болючого запитання почалося для мене прочитання віртуальної містерії "Сатана" Ольги Бабій.
Взагалі, ця містерія не стільки наповнена милозвучністю, скільки тривожними роздумами про сучасне становище нашої нації та її долю.

Безвинно гине зраджений народ.
Безвинно, кажеш? Знать того достоєн,
Хто в землю меч встромив - уже не воїн...

Йде війна. Вони ж не розуміють.

Вони - тобто, ми - українці. Та з летаргійного сну можна розбудити. Таке вже було в українській історії - на початку ХХ століття. Але Ольга Бабій підрізає крила нашим надіям:

І вже не клекотить, а тільки кумкає,
Той клич, що міг би розбудить юрбу.

Не знаю, як у кого, а мені після цих слів згадується симпатичний кандидат у народні обранці, лідер одного з патріотичних блоків, милий і розумний, елегантний і фотогенічний, добрий і мудрий, та він не горить, "не клекотить, а тільки кумкає". І терпіння, і терпимості у нього - в тому числі й до ворогів - забагато. Тривожно забагато.

Ненавиджу і зневажаю
Тебе за прокляте терпіння...

Ці чоловічі слова - до зганьбленої безмірною покорою Батьківщини - промовляє жінка. Та за чоловічою поставою йде жіночий розпач:

Чи прийде лицар той,
Що проти стане? -

заламує руки у тривожні знаки запитання Ольга Бабій, розуміючи, що українські герої загинули. Та раптом зблискує думка:

Хто не вмирає, той не ожива...
Із того світу в цей одинаку
Лише вдається подолать дорогу.

"Хто не вмирає, той не ожива..." Що ж, перший крок до воскресіння ми зробили - ми вмерли. Та чи буде воскресіння?!
Ольга Бабій відповідає оптимістично:

Лунають дзвони. Великодні дзвони!
Встає зі сну, байдужості, руїни,
Правічна, прасвященна Україна!

Нам, українцям, нічого не залишається, як повірити у оптимістичну візію Ольги Бабій - тим більше, що в українській трагедії достатньо підстав для агресивного оптимізму. І прокинутись із летаргічного сну, зламати карк байдужості, а на руїнах багатонаціональної, зпідленої, приватизованої чужинцями України зачати героїчну Батьківщини - і зачати із закладення храму Світлих душ українських воїнів, які прийдуть і "проти стануть". Саме від цього храму підуть биті шляхи в майбутню Україну - Україну нашої мрії, де вчинки будуть вагоміші за слова, а шаблі знову народжуватимуть блискавки.
Роман КОВАЛЬ
 

Зінаїда Майстер, сестра отамана Шепеля, казала, що Шепель був студентом 3-го курсу Одеського університету, юридичного факультету, а під час війни скінчив короткий курс старшинської піхотної школи в Оренбурзі. В 1915 році він був ранений на фронті під Ригою.
У своєму житті передніше я повстанців не бачив. Бувши фронтовиком Української Галицької Армії, я чув, що в Наддніпрянській Україні є повстанці, які мають своїх отаманів. Таким отаманом в моїй уяві міг бути якийсь відставний генерал, що рештки свойого вояцького життя хотів віддати Українській Державі. Перед тим, як їхати до отамана Шепеля, я й кілька старшин зі мною причепурилися, як могли, бо ж то ми їхали до генерала. Доїжджаючи до вказаного місця, де мав бути генерал-отаман Шепель, ми заїхали до якогось хутора-економії, біля якої в саду ми побачили щось із 100 верхових коней, осідланих, але без ніякої варти. Деякі коні були арабської породи, інші були подільські, української породи, і були також звичайні сільські конята. На одних конях були порядні сідла та із срібними пряжками, вуздечки, інші мали під сідлами прекрасні чорні коци, а ще інші якісь ковдри, і замість вуздечок мали мотузи на шиї. Оглянувши якусь хвилину той табун коней, з яких одні обгризали овочеві дерева, а інші чухалися, ми почали гукати, щоб обізвався хтось із людей.
Кінець-кінців ми позлазили з коней, передали їх своїм джурам і подалися до парадного входу. Варта, яка була на коридорі, затримала нас і один із вартових пішов доповісти, що галицькі старшини хотять бачити пана отамана Шепеля. Незабаром вийшов здоровенний козарлюга, гарно одягнений, і представився, як отаманів осавул, підполковник Григорій Барський, і завів нас до кімнати, виповненої тютюновим димом та самогонним сопухом. Там із кількома старшинами сидів і сам пан отаман.
Коли ми ввійшли, нам на зустріч підійшов 22-літній, маленького росту чоловік і представився, як отаман Шепель. Він швидше скидався на гарну дівчину, яка обстригла й обголила свою косу, залишивши тільки оселедець, аніж на "боєвого отамана".
Шепелівці запросили нас до стола й погостили хлібом, салом та самогоном. По якомусь часі я освоївся з тим, що повстанським отаманом зробився 22-літній народний учитель, у російському війську, мабуть, прапорщик.
Я запропонував отаманові Шепелеві піти до окремої кімнати, щоб обміркувати завдання щодо Межирова. Розклавши мапу, я хотів зорієнтувати Шепеля, де большевицька, а де наша позиції. На мою пропозицію Шепель відповів, що він мапи не потребує, бо в районі Жмеринки дуже добре знає кожний крок місцевости, а піде на позицію зі своїми козаками тоді і туди, коли й куди я йому накажу. Сила його тоді була - 200 кіннотників і 300 піхотинців. По тій конференції я просив Шепеля, щоб він о 4-й годині ранку в якнайбільшому спокої і порядку підійшов до наших позицій. Увечері ми вернулися до наших частин і очікували на Шепелеву підмогу. Уночі майже ніхто з нас не спав, бо в нашому пляні було - о годині 5-й вранці 8 серпня 1919 р. почати наступ.
Десь коло 3-ї години вночі, зі співом на цілу горлянку "канарейочка жалобно пайот", прибув цілий загін Шепеля нам на підмогу. Як відповідь на те "канарейочка жалобно пайоть" заграли большевицькі скоростріли та   обізвалась їхня батерія з-під Жмеринки. Тоді й наша "4/8" батерія почала бити по большевицьких шанцях. Ми знали докладну віддаль ворожих позицій, і наша артилерія щось із дві години інтенсивно била по большевицькій позиції. Коло 5-ї години ранку галицька піхота пішла в наступ і зайняла на правому крилі приблизно 2 км фронту. Ми взяли коло 100 людей у полон і здобули 4 скоростріли. Шепелівці, не співаючи, лежали в резерві. На нашому лівому крилі наша піхота підходила до большевицької позиції. Ще треба було нам на лівому крилі підсунутися на яких 100 метрів, щоб з окликом "слава!" вдертися до ворожих шанців. Телефон функціонував знаменито, артилерійські спостережні стації тримали зв'язок із батерією, яка з притаманною їй докладністю стріляла туди, куди треба було стріляти.
Мені, як командантові, серце билося з радости, бо я відчував, що перший бій із большевиками був дуже щасливий і що наша перемога піднесе на дусі здеморалізованих подією 12 липня піхотинців та надасть їм хоробрости в дальших боях із большевиками.
Саме о 6-й годині ранку до нашого правого крила під'їхав большевицький панцерник і фланговим вогнем, на коротку віддаль, почав бити по піхоті, яка зайняла близько 2 км большевицької позиції. Поява большевицького панцерника та його інтенсивний вогонь викликали паніку в нашій лінії і на цілому фронті вояки почали панічно відступати. Щоб затримати відступ, я використав загін отамана Шепеля таким чином: його піхота пішла в розстрільну й зайняла наші шанці, які ми попередньої ночі були викопали. Завдання тієї піхоти було затримати в них наші частини, що відступали, і не дати їм розбігтися. А кавалерія - 200 кіннотчиків - пішла праворуч. Вона мала залишити коней в ліску і розгорнутися в розстрільну та що найголовніше - швидкострільним вогнем бити по панцернику. На моє здивування кавалерія отамана Шепеля не опинилася в ліску, але чвалом погналася до панцерника і здобула його. Цей наскок на панцерника треба пояснити ось як: панцерник був імпровізований - посередині був паротяг, а в передньому й задньому вагонах було по дві гарматі. Обслуга гармат мала рушниці, але на боках вагонів, де були гармати, скорострілів не було, і тому не дивно, що шепелівці із невеликими втратами в людях і конях, захопили панцерника. З батерії "4/8" я вислав 10 людей до обслуги панцерника, який в дуже короткому часі почав фланговим вогнем обстрілювати лінію, з якої галицькі частини були відступили. Від полудня майже до пізнього вечора ішов бій за межирівський причілок, з якого вночі большевики відступили.
Штабові Дієвої Армії переслано ще вночі цілий перебіг здобуття Межирова. Удосвіта ми дістали наказ - з бойової лінії підступати під Жмеринку. Ми вдерлися до Жмеринки в її західній частині, на залізничний вузол, де стояла сила вагонів із усяким воєнним добром. Підкреслюю, що здобуття згаданої частини залізничної стації відбулося саме о годині 7 рано, дня 9 серпня 1919 р. Ми тримали цю частину до години 8.30, бо щойно тоді відділи отамана Юрка Тютюнника, що були на правому нашому крилі, закінчили обсаджування Жмеринки. Панцерника, що його захопили шепелівці, ми передали гармашам отамана Тютюнника, і, зібравши всіх своїх людей, чекали дальшого наказу. Очевидна річ, що в міжчасі ми відчинили кілька вагонів, що були на станції, і одягнули та взули цілу нашу частину. А також забезпечили себе амуніцією для гармат і для піхоти. Шапок у вагонах не знайшли, зате ми знайшли залізні шоломи і тоді позбулися австрійських кашкетів. Загін отамана Шепеля відійшов під команду отамана Тютюнника, а нашу частину відправлено через Літин і Кожухівський ліс під Хмельник.

(Правопис і авторський стиль збережено)

Д-р Володимир КЛОДНИЦЬКИЙ, майор артилерії УГА.
Зі спогадів "Моя служба в Українській Галицькій Армії на території Східної України".
"За державність", Торонто, 1966. Збірник 11, с. 74 - 77.
 

Доля гідних синів нашого народу часто жорстока. Та ще гірше забуття, забуття їх діянь. Тому й хочеться згадати про члена Центральної Ради Миколу Васильовича Сімашкевича.
Микола Васильович Сімашкевич народився 9 травня (22 травня за н. ст.) 1875 року в селі Кошаринці Ольгопільського повіту в сім'ї псаломщика Василя Сімашкевича. Навчався в Санкт-Петербурзькому університеті на історико-філологічному факультеті. В 1899 р. Микола Васильович обвінчався з Єлизаветою Іполитівною Гербанівською, дочкою директора міського банку в м. Кам'янець-Подільському. Університет закінчив із золотою медаллю (в роки голодомору був змушений її продати в Торгсин, щоб врятувати родину). По закінченні університету, власник приватної гімназії у м. Києві Володимир Науменко запропонував Миколі Сімашкевичу працювати в  гімназії. На що той погодився. Микола Васильович викладав історію, грецьку мову, був класним наставником. Одним із його учнів був Максим Рильський, який у віршованій автобіографічній повісті "Мандрівка в молодість" з теплотою написав про свого вчителя:

Історик наш любив метелики ловить
І часто в запалі достойним Цицерона
Замісто розгортати нам хартії століть,
Провадив, як і де впіймав він махаона.
А, втім, він дечого навчить.
І хоч на тім лежала заборона,
Революцій рух легенько розгортав.
Шкода, що часом я на лекціях куняв.

Ще до Лютневої революції 1917 року Микола Сімашкевич був добре знайомий з істориком Михайлом Грушевським. Коли формувалася Центральна Рада, Михайло     Сергійович переконував Сімашкевича увійти до її складу. У першому складі Української Центральної Ради (7 березня - 7 квітня 1917 року) Микола Васильович Сімашкевич був членом Ради від Українського педагогічного товариства. В наступному складі (з 8 квітня) він представляв учительство.
В 1920 р. совєтська влада направила Сімашкевича директором школи в єврейське містечко Баришівка, що за 35 - 40 км від Києва. В останні перед арештом роки він проживав у Києві за адресою: вул. Франка, 5, кв. 18, працював викладачем у Київському індустріальному робфаці. Один з колег так характеризував його: "У стосунках з оточуючими і студентами Сімашкевич був ввічливий, уважливий; любив свою професію і з повагою ставився до неї. Був хорошим     спеціалістом своєї справи і докладав багато праці, добиваючись того, щоб студенти добре засвоювали українську мову і літературу".
26 січня 1938 р. Миколу Сімашкевича було заарештовано УҐБ УНКВД Київської області. Його звинувачували за статтями 54-10 і 54-11 УК УССР, а саме в тому, що "являлся вице-директором департамента просвещения контрреволюционноо правительства Центральной Рады на Украине". Відбував покарання в Лук'янівській в'язниці, звідки його брали на допити на вулицю Короленка, 27 (тепер Володимирська). За споминами дружини через кілька місяців після арешту до неї приходив чоловік, який сидів із ним в одній  камері. Незнайомець розповідав, що в'язні дуже нервували. Тільки один Сімашкевич був спокійний. Щоб заспокоїти в'язнів, розповідав цікаві оповідки з історії. В'язні на якийсь час забували про свої невеселі обставини.
На допитах слідчий вимагав, щоб Сімашкевич погодився зі звинуваченнями на його адресу. Одного разу слідчий ударив Микола Васильовича в обличчя і в того злетіло пенсне. Слідчий наступив на пенсне чоботом і роздушив його. На наступному допиті Сімашкевич підписав звинувачення, навіть не маючи змоги прочитати його.
У "кримінальній" справі Сімашкевича записано: "С 1924 года являлся участником контрреволюционной националистической группы, в которую был вовлечен одним из руководителей этой группы - Дорошкевичем. По заданию националистической организации проводил антисоветскую пропаганду, прививал учащимся националистические взгляды, подбирал преподавательский состав из националистически настроенных лиц. В обвинительном заключении по делу Симашкевича также указано, что его сын Симашкевич Лев являлся одним из руководителей контрреволюционного Переяславского повстанкома, за что в 1921 году расстрелян органами Советской власти".
Не минув розстріл й Миколу Васильовича: смертний вирок було виконано 31 серпня 1938 року. Так закінчився шлях українського громадського діяча доби Центральної Ради, який в міру своїх сил намагався прислужитися Батьківщині.
Слід зазначити, що матеріали слідства та спогади, які стосуються Миколи Сімашкевича та його родини, дбайливо збережені онуком Миколи Васильовича - Русланом Борисовичем Вербицьким.

Владислав КАРПЕНКО, студент
Київська обл.

Низько вклоняюсь за радіопередачі "Отамани Гайдамацького краю". Дякую за те, що Ви відкрили нам прекрасні і трагічні сторінки нашої історії. Дякую за гіркі і вдячні сльози, що їх викликали ці радіопередачі. Знаю, що не одне українське серце стискалося від болю, але душа наповнювалась гордістю за прекрасних синів землі нашої. Слава їм і слава Україні!
 

Книга є збіркою документів із Державного архіву СБУ, переважно анкет засуджених до розстрілу козаків і старшин, які у листопаді 1921 року під проводом генерала-хорунжого Армії УНР Юрка Тютюнника здійснювали Другий Зимовий похід.
Розрахована на істориків, краєзнавців,  викладачів, студентів, власне, на всіх, кому не байдужа доля українського народу.
Книгу можна придбати у редакції газети "Незборима нація". Ціна з пересилкою 4,50 грн.
 

"31 січня мала відбутись зустріч першого Президента України, народного депутата України Л.Кравчука з Клубом молодих лідерів, - повідомила прес-служба СДПУ(о). - Ця група учнів старших класів однієї з середніх шкіл м. Києва традиційно проводить "круглі столи" з відомими українськими політиками.
Менш ніж за годину до початку зустрічі стало відомо, що директор школи заборонив учителям відпускати дітей на зустріч з першим Президентом України. Директор мотивував це усним розпорядженням начальника районного управління освіти, який під загрозою звільнення вимагав від підлеглих не допустити спілкування школярів, батьків та вчителів із представниками партій, які київська міська влада вважає своїми опонентами...
Ми рішуче заявляємо, що протидіятимемо спробам ліквідації політичного плюралізму та запровадження однопартійної системи в окремо взятому місті. Адміністративні заборони, залякування власних підлеглих та інші засоби насадження ідеологічної "єдності" найближчим часом отримають рішучу відсіч СДПУ(о)",  - говориться у повідомленні.
 

З офіційною заявою виступив виборчий блок Народний Рух України: "Ще зовсім недавно Геннадій Удовенко неодноразово порушував питання про поновлення кримінальної справи стосовно трагічної загибелі В'ячеслава Чорновола. При цьому публічно заявляв про необ'єктивність слідства та його упередженість, вимагав активніших дій від слідчих органів і органів правосуддя.
Проте, як тільки широкому загалу стали відомі факти про можливу причетність до цієї трагедії самого Г. Удовенка, він оголосив, що додаткових розслідувань не потрібно, і що усі крапки над "і" вже розставлені слідством...
Враховуючи наведені факти, ми, керівники виборчого блоку Народний Рух України, вимагаємо від Генеральної прокуратури поновити слідство за фактом загибелі Вячеслава Чорновола. Переконані, що для отримання вичерпної картини і викриття винуватців трагедії на Бориспільському шосе, необхідно з'ясувати роль у цій справі Г. Удовенка, зважаючи на його попередню багаторічну співпрацю з Комітетом державної безпеки СРСР", - говориться у заяві.
 

Один із лідерів партії "Яблуко" Віктор Чайка балотуватиметься на посаду Київського міського голови... "Яблуко" вважає, що навколо В. Чайки "об'єднаються демократичні сили столиці, незадоволені провальним урядуванням Олександра Омельченка, його невиправдано помпезними будівництвами за рахунок соціальних програм, архітектурним самодурством, активною участю у політичних інтригах, попри передвиборчі обіцянки бути мером-господарником".
 

У зв'язку з нападом, здійсненим на його громадську приймальну, Виборчий блок політичних партій "Руський Блок" виступив із заявою. У ній, зокрема, говориться: "Руський Блок за останні півтора місяці уже тричі стає об'єктом нападу... Націонал-екстремісти і ті, хто їм потурає, поставили собі за мету перешкодити виборчій кампанії Руського Блоку як законного суб'єкта виборчого процесу, чим знову залишити російське і російськокультурне населення України без політичного представництва, перешкодити міжнаціональній злагоді між росіянами та українцями, будь-якою ціною завадити зближенню України з Росією", - говориться у заяві, підписаній головою Руського Блоку О. Свистуновим.
 
За інформацією УКРПАРТІНФОРМу
 

Об'єднання Рідновірів України нагородило Орденом Святослава Хороброго великого подвижника, шевченкознавця, члена ОУН, колишнього в'язня таборів і тюрем Польщі та СCСР Миколу Павловича Куделю - за його героїчний чин у національно-визвольному русі, значну культурно-освітню і громадсько-патріотичну діяльність, за особистий внесок у справу духовного відродження України.
Народився Микола Павлович 10 березня 1914 року в селі Буянях Луцького повіту на Волині у сім'ї хліборобів. Рано познайомився з "Кобзарем" Тараса Шевченка. Цю книгу все своє життя вважає священною для кожного українця. Самотужки у своїй скромній селянській хаті Микола Куделя створив унікальний музей-вітальню Кобзаря, де зібрано сотні його видань, серед яких є ще й прижиттєві видання Шевченкових творів. Його музей відвідують школярі, гості з Луцька, та й з усієї України. Хоч десятиліття Колими та тюремних знущань зашкодили здоров'ю непохитного лицаря, однак і нині 88-річний Микола Павлович несе людям слово правди про долю України та її патріотів. Він - автор численних статей та двох книжок "Кобзар у моєму житті" (1998), "Під мурами Луцької тюрми. Спогади колишнього в'язня" (2001). Його книжки вчать українську молодь любові до України.
Микола Павлович вірує в українських Богів. Ще в дитинстві, коли матуся посилала його до церкви, він, забувши церковнослов'янські слова молитви, звертався до Бога простими й щирими словами Кобзаря:

Мені ж, о Господи, подай
Любити правду на землі
І друга щирого пошли!
Мені ж, мій Боже, на землі
Подай любов, сердечний рай
І більш нічого не давай!
А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли!

Микола Павлович Куделя все життя боровся за незалежність України. В 1994 р. Волинське відділення Фонду культури присвоїло йому звання Лауреата премії "Одержимість", а в 1997 р. на Чернечій горі в Каневі йому було вручено Диплом лауреата премії Всеукраїнського благодійного культурно-наукового фонду імені Тараса Шевченка.
Рідновіри України гідно вшанували духовний подвиг свого побратима: Указом Священної Ради ОРУ від 24 листопада 2001 р. Микола Куделя нагороджений Орденом Святослава Хороброго. Нагороду вручила Волхвиня Зореслава 7 грудня в селі Буяні Волинської області. Рідновіри України щиро вітають Миколу Павловича Куделю, зичать йому доброго здоров'я та ще многих літ плідної праці. А від Київської громади Українських язичників "Православ'я" Микола Куделя отримав ще й віртуальний подарунок - з його книжок-спогадів зроблено електронне видання - http://kudelya.bigmir.net

Світозар КУРІННИЙ
 
 

Українець, вояк Французького іноземного легіону отримує завдання вивезти із заблокованої Чечні дочку генерала, на яку влаштували дике полювання російські спецслужби. І горе тим москалям, які стануть йому на перешкоді у виконанні цієї місії. Плюгавих і кровожерливих федералів елементал мочить на кожному кроці, а особливо в туалетах - згідно з їхніми власними погрозами.
В "Елементалі" створено образ справжнього українця - незакомплексованого, певного себе, із гострим почуттям власної гідності.
Роман Василя Шкляра "Елементал" можна придбати у книгарнях та замовити безпосередньо у видавництві "Кальварія": а/с 328, м. Львів, 79000, тел./факс (+38-0322) 98-00-39, 40-32-15.
 

Померла Марта Липа-Гуменецька. Дочка великого Юрія Липи. Онучка великого Івана Липи.
Вона чимало зробила для увічнення імен своїх рідних. Завдяки їй побачили світ поетичні збірки Юрія Липи, його наукові дослідження в галузі геополітики і медицини, роман "Козаки в Московії", спогади про батька та діда. До останніх днів вона працювала над перекладом праці Юрія Липи "Фітотерапія", яка свого часу вийшла польською мовою у Варшаві. Та не встигла...
Для мене смерть Марти Липи-Гуменецької є й втратою особистою. Коротка і єдина зустріч із нею на початку 1990-х років у Львові стала для мене дуже важливою.
Після мого виступу на конференції українських націоналістів вона підійшла до мене. Сказала, що стежить за моїми виступами, статтями, читає нашу газету - тоді ще "Нескорену націю". Схвально оцінила ці публікації, сказала, що вони правдиві. Але... "Але, пане Романе, від Вашої правди руки опускаються... Ваша правда не мобілізує, вона деморалізує... Після такої правди зникає віра у нашу націю, у її спроможність побудувати національну державу"...
Ця розмова глибоко вразила мене. Хоч ще якийсь час я за інерцією "різав правду-матку"...
Але все частіше вертався подумки до цієї розмови... І весь час ставив собі запитання: навіщо правда, яка сіє зневіру, правда, від якої опускаються руки і зникає бажання працювати на добро своєї нації? Кому вона треба, ця правда? Ну, хіба нашим ворогам... Які б цілком могли поплескати мене по плечу і сказати: "Маладєц, давай і дальше так іх... Покажи в полний рост всю нічтожность етого плємєні".
І я написав тоді післямову до своєї книги "Філософія українства" під назвою "Українці - нація героїв". Написав переконливо, яскраво. Хоч і міг так само переконливо і яскраво написати твір на тему "Українці - нація зрадників".
Тоді ж я зупинив роботу над книгою "Політичні портрети Самостійної України". Зупинив, бо книга ця сіяла ту правду, яка народжувала зневіру.
І почав шукати оптимістичні приклади, отже - героїв.
Саме розмова з Мартою Липою-Гуменецькою, а потім і прочитання роману Юрія Горліса-Горського "Холодний Яр" і змінили мій життєвий шлях, наповнили його таким необхідним нам історичним оптимізмом, викликали, врешті, мою працю з відтворення героїчного минулого нашого народу, наповнили моє - а разом з тим й інших українців - життя образами шляхетних і мужніх, святих і страшних - отаманів Гайдамацького краю, які змусили чужинців поважати нашу Батьківщину, поважати і боятися її.
Я глибоко вдячний Марті Липі-Гуменецькій за ту зустріч, за ті слова... Через неї у мене відбувся зв'язок з її батьком та її дідом - одним із засновників Братства тарасівців, а отже - і з Миколою Міхновським...
Тут згадуються слова отамана Волинця, сказані ним про Миколу Міхновського: "Сіра, безлична солдацька маса... большевизм, деморалізація, розклад... Здається, пропащі люди і пропаща справа. А заговорив Міхновський - і чудо! В сірій масі заблисло золото пшениці, в темнім лісі розцвілись волошки. I за хвилю - золото й волошки уже були для цієї маси гаслом, а над цим горував той великий Каменяр, що розбудив їх до життя... Боже мій! Це ж для України - "Самостійної України!" Це для його укоханої Батьківщини, за яку "мало й душу положить" - це для її оборони шикуються молоді орли в лави, це українські - "Самостійної України" - прапори лопотять!.."
Отак і наше слово, дорогі українці, мусить квітнути волошками у житі, ставати гаслом і "шикувати молодих орлів у лави", щоб українські - Самостійної України! - прапори лопотіли.
Я глибоко вдячний долі за зустріч із Мартою Липою, Юрієм Липою, Іваном Липою, Миколою Міхновським, Ананієм Волинцем та іншими українськими лицарями, зустріч з якими ошляхетнила і мене, і моїх друзів.
Хай всім їм - нашим славним і дорогим попередникам - легенькою буде українська земля.
Хай святяться їхні імена.
Хай світло їхніх імен допоможе нам знайти дорогу до країни, де українці здобудуть нарешті волю і справедливість.

З вдячністю
Роман КОВАЛЬ

Висловлюємо щирі співчуття нашому товаришеві з Одеси Леоніду Леоненку у зв'язку зі смертю його дружини, з якою він прожив 52 роки в мирі, злагоді і сімейному щасті, -
Людмили Олексіївни САМІЙЛЕНКО,
дочки репресованого, вчительки української мови в українській - єдиній в Одесі - школі.
Хай земля їй буде легенькою!

Редакція "Незборимої нації"