Андрій подзвонив мені за кілька днів до своєї загибелі. Ймовірно, що мав деякі передчуття. Та і що можна подумати, якщо товариш, з яким не спілкувалася десятки років, телефонує, щоб подякувати за дружбу та поспіхом розповісти про пережите, передбачаючи, що життя витікає з-поміж пальців його рук? У нашій розмові він ніби підбивав підсумки, говорив про втрачені можливості та про свої здобутки. Мене лякало: чому він говорить про це зараз? Мимохідь зізнавався про особливу загрозу. Проте, знаючи, скільки часу він перебував на фронті з початку окупації Донбасу, я сподівалася, що і ця небезпека його обмине.
Він загинув 11 березня 2024 року в м. Костянтинівці Краматорського району на Донеччині. Його життя, про яке він мені розповів, пролетіло перед моїми очима.
Андрій Іванович Рибак народився 12 січня 1974 року в селі Клембівці, що на Вінниччині. Жив по сусідству. Молодь на той час була дуже згуртована, і ми разом виходили “на вулицю”. Андрій – душа компанії, завжди веселий, дотепний, наділений винятковою життєлюбністю. Я й досі чую його сміх, яким він заряджав нас усіх.
У цивільному житті Андрій працював водієм, завдяки цьому побачив трохи світу, курсуючи Європою. Водієм служив і на фронті, починаючи ще з 2015 року. Дістав контузію, частково втратив слух. А коли прийшла велика війна, одним із перших повернувся до війська – 26 лютого 2022 року. Андрій Рибак – сержант, командир автомобільного відділення підвозу боєприпасів взводу матеріального забезпечення механізованого батальйону.
Я бачила ту машину, якою він підвозив боєприпаси та в якій жив – серед хаосу війни та під постійними обстрілами. У тій автівці він і загинув.
Поховали Андрія в білій закритій труні 16 березня в його рідному селі, де всі оплакували втрату цього світлого, доброго друга та відважного захисника. Наші серця розбиті. Як життя однієї людини може освітити серця інших, так і його втрата здатна затьмарити життя багатьох. Але коли зійде українське сонце, ми цінуватимемо тих, завдяки кому прийде наша перемога, і у своїй пам’яті надихатимемось твоїм світлом та життєлюбством, Андрійку. А поки в моєму серці жагуча лють до тих, хто випустив снаряд по Андрієвому авто...
Без чоловіка залишилася дружина Валентина, без батька – син Дмитро – рідні, про яких Андрій віддано турбувався. Без брата залишилася сестра Лілія. І всі ми – без гарного друга. А Україна – без вірного сина. Мої співчуття безмірні.
Раптово ти повернувся в моє життя на мить, щоб потім зникнути навіки.
Проте встиг сказати, якою важливою для тебе була ця боротьба і як важливо, щоб українці кристалізувалися в сильний народ та мали сміливість змінити на фронті один одного та підставити плече. І як сумував, що не всі відважні, що не вистачає сміливих людей.
Так і є – не вистачає таких, як ти.
Ти був дорогоцінним для нас, Андрійку! Надія ВІННІК, Історичний клуб “Холодний Яр” 
|
