Продовж. Поч. в ч. 11
До Олексія Федоровича час від часу приходили ті, хто бажав навчитися грати на бандурі, – українці, росіяни, поляк, єврей, чуваші, він не відмовляв нікому. З усіма розмовляв вишуканою українською мовою, голосно і чітко карбуючи слова, пересипаючи розмову жартами, афоризмами, дотепними порівняннями. Заохочував російськомовних оволодівати українською мовою, переконуючи співбесідників, що без неї мистецтво гри на бандурі взагалі неможливе.
– Бандура – це козацьке серце українського народу, а українська мова – це душа народу, а отже, і бандури, – казав він. – Без української мови бандура – мертвий предмет.
Мене в цьому не треба було переконувати, й рідна мова повернулася в мої уста спочатку в капелі бандуристів, а потім, поступово, через пісні, щоб не наполохати домочадців різкою мовною переорієнтацією, – у мою сім’ю. Уже через пару місяців українська мова в моїй домівці стала звичною, як повітря, не лише для моїх рідних, а й для сусідів-земляків. Щоправда, поширювати цей досвід на суцільно російськомовний портовий флот свого ялтинського порту я не наважувався, хіба що епізодично, у приватних бесідах з колегами-земляками.
Моя мовна переорієнтація відбувалась одночасно із засвоєнням нотної грамоти, сольфеджіо з подачі маестро Нирка. Олексій Федорович дбав і про постановку мого голосу, давав мені необмежену можливість знайомитись із пісенними скарбами, які він накопичив у вигляді рукописних і друкованих нотних збірників.
Я і собі завів об’ємні нотні зошити, заносячи в них пісні зі свого особистого “Пісенного щоденника”, який я вів ще в рідній Котиківці, потім у Казахстані, потім у Ялті, але вже з нотами, перекладеними для бандури невтомним учителем. До моїх пісень котиківського, казахстанського і ялтинського періодів додались пісні зі збірників маестро: “Взяв би я бандуру”, “Гей, на морі хвиля грала”, “Гей, на Чорному морі”, “Ревуть, стогнуть гори-хвилі”, “Ой у Криму на риночку”, “В Цареграді на риночку”, “З Полтавського бою розбитий гетьман”, “Гей, виїхав Ревуха” і ще два десятки козацьких, чумацьких, ліричних, жартівливих і навіть… пару радянських пісень.
Без ідеологічно витриманих пісень про комуністичну партію і про Леніна чи про “щасливе” колгоспне життя, якими мусив починатись будь-який концерт, сценічна діяльність капели в радянські часи була немислимою. Ось тут Олексій Федорович у міру своїх дипломатичних талантів підбирав для перших “ідеологічних” номерів концерту тексти таких пісень, що їх залюбки могли співати без шкоди для свого ідеологічного спрямування і червоноармійці, і українські повстанці, наприклад:
Як за дальнім небосхилом
Не бори гудуть,
Їдуть хлопці наші милі
У далеку путь.
Гей, гей, гей, дорога дальня,
Гей, гей, гей, сльоза прощальна
Покотилась дівчині з очей…
“Ідеологічний трюк” Олексія Нирка полягав у назві пісні, яку він придумував для такої оказії, – “Пісня червоних партизанів”. Але якщо б у заголовок до цієї пісні “приписати” січових стрільців чи холодноярців чи будь-яких інших повстанців, то текст залишився б усе одно незмінним. “Ми будемо тішити партійну бюрократію приємним для них словом, а на ділі використовувати всі можливості для відродження українства”, – пояснював учитель мені, своєму учневі, власну позицію…
Далі буде.
Остап КІНДРАЧУК, ялтинський кобзар
На світлині – Остап Кіндрачук. Набережна Ялти, 5 жовтня 2023 р. |
