Пропоную читачам “НН” розділ з моєї нової книги “Отаман Орлик”, робота над якою завершується. Сьогодні повертаю ще одне ім’я доби Визвольної боротьби 1917 – 1920-х років – Ларіона Власенка-“Плисаки”, начальника штабу отамана Орлика (Федора Артеменка).
Сподіваюсь, що книга вийде цього року, хоч видавця досі не маю.
Мешканці козацького села Плисецьке, що неподалік Василькова, називали себе “Плисаками”, тож Ларіон Власенко із Плисецького недовго вибирав собі повстанський псевдонім. В історію Визвольної боротьби він увійшов як Ларик “Плисака”.
Народився Ларіон у жовтні 1897 року. Закінчив двокласне училище та школу прапорщиків. Воював на фронтах Першої світової. У повстанському русі – з червня 1920 року. Очолював штаб 2-го Гайдамацького запорозького куреня смерті (отаман Феодосій Богатиренко), а з кінця літа – штаб 1-го партизанського загону ім. С. В. Петлюри. Воював і в загоні отамана Голубенка.
Був “Плисака” чоловік палкий і освічений. Про це свідчить його відозва до селян і залізничників. Я тримав цю листівку в руках. І переписав для тих, до кого він обертав слово.
“Брати, селяне та залізничники Зруйнованої Неньки Вкраїни! – звертався Ларіон. – Ми, як партизани 1 партизанського загону імені С. В. Петлюри, прибули сюди вітати Вас, брати селяни та робітники, від Українського вільного козацтва, від Українського селянства і робітницства, яке розтушовано в виликих межах нашої Неньки України і від тіх закордонних нашіх братів, які ідуть допомогти нам, заневоленим, здобути раніші права і вільність.
Ми, як Українські вільні козаки, серед усії неволі, яка до сього часу панувала на нашій Вкраїні, високо підняли прапор України і пішли на боротьбу за велике святе діло, на боротьбу протів тіх гнобителів, котрі привили наш великий рідний Край до такої руїни, як було 250 років тому назад.
Брати селяни та робітники! Україна плаче гіркими слезами, будить і кличе кращіх її борців і синів, які встали і стали на допомозі вирвати нашу Неньку Вкраїну з тисків наших віковичних ворогів – москалів та жидів.
Ми, як ваші діти і брати, спокутуємо великий і тяжкий гріх за щось вилике. Нам, молодим людям, якіх Ви бачили зараз перед собою, немало пришлось перенести муки холодом і голодом, а другим прийшлось пролити немало крові, святої крові Українського козака за рідний край. Хай не пропадуть даремно наші муки, наші страждання. Наші події, які ми творили, будуть записані наколись письменниками в історії золотими буквами. Хай не пропаде даремно пролита кров наших братів і селян, матерів і сестер. Хай згинуть жидівські та нелюдські знущання над нашими батьками, братами, матерями та сестрами.
Шановні селяни та робітники! Той гніт, від якого Україна стогне та плаче, і тіх нехристів, які забули Бога, загубили страх і совість не тілько перед нами, а перед всім світовим нарідом, ми мусим його скинуть власними силами при допомозі нашіх заневоленіх братів-голічан (галичан. – Ред.) та закордонних сусідів.
Селянство України, нам треба уже зрозуміть друг друга, що наколи сам собі добра не зробиш, то не будеш його і бачить, як свого уха...
То не свобода, що вони несуть Українському селянству на багнетах китайців, латишів та жидів, то друга для нас в’язниця, нам так (неясно) з України завойовників, червонних окупантів та нехристів, котрі будують державу на людських трупах, на наших, братерських, надає право московським катам – жидівським наймитам окупіровать Україну. Яке мают право? Де підстава?!
На багнетах китайців та латишів нищуть свободу народу. Де вона? Хто її бачить? Кров’ю умилась Україна, своєю, не чужою, скрізь пожари, грабіжі, насильства, вбівства та злочинства. Від селянина відбіраєця останій шматок хліба, остання худобина, остання одежина. Досить терпіти! Терпець урвавсь. Всі селяни та робітники твердо і одностайно висловлюються на мітингах та селянсько-робітничих з’їздах про всі ті кривди та муки, які приходиця терпіть від совіцько-жидівського уряду.
За всі ці муки та кривди, які селяни теплять від совіцького уряду, за те, що допомагають нам, борцям за щастя українського люду і за волю України, буде велика дяка, підпомога від Нашого Українського Уряду. За червоний терор будем платить тим же. Всі до зброї на защиту свого Господарства.
Всі до зброї! Як один до бою! До загину боротьба за визволення свого рідного краю! До Вас, молоді хлопці і мої брати, звертаюсь. Не потух огонек любві до неньки України. Хто хоче її бачити щирою і вільною, якою вона колись була, поставить її в кращі обставини життя, гаряче закликаю вступати в Наші тісні повстанські партизанські отряди, з яких ми зробимо міцний кулак. Скинем цей з України навал, тоді скорше розійдемось по своїх хатах. Зробимось власниками своєї землі і господарями своєї господи і тоді заживем мирним шляхом, як подобає мирному силянинові та робітникові.
Смерть ворогам нашої Неньки України! Смерть зрадникам, котрі запродують і запродували нас нашим ворогам! Помста страшна! Помста над всіми ворогами нашої України, котрі куют для нас тяжкі кайдани неволі.
Хай живе Українська Народня Республіка! Хай живут кращі борці і провадарі за волю України і за щастя народу. Слава забитим та раненим козакам. Україні слава і козакам слава! Ларік Плисака”.
Хоч і закінчив звернення Ларіон, але не все ще сказав. Тож на звороті величенького листка, внизу, дописав: “Де зло, неправда і нікчемність панують, чомусь гарному і світлому немає місця, то [там] порядку не буде, а без порядку військо гине. Шановні селяни та робітники! Ми повірили московським братам-комуністам з початку... Вмісто свободи та порядку, який вони нам обіцялись зробить, вони зробили нам чрезвичайку, в яку набрали нам відомих злодіяків, які грабили наліво і направо, прикриваючи свої грабунки реквізиціями та контрибуціями, годували комуною та обіцяли золоті гори, а, нарешті-решт, тепер зі своїми семьями [умираємо] з голоду, не маючи де дістать кусок хліба”.
Ларик “Плисака” висвітлив суть української проблеми – на волю нашого народу посягнули “московські кати”, “віковічні вороги – москалі та жиди”, які “на багнетах китайців та латишів нищуть свободу народу”.
І відданий Україні козак, сміливий воїн і палкий трибун, що закликав селян і залізничників ставати до бою, нещадно вбивати ворогів і зрадників України, раптом… “перейшов до Соввлади”, на бік “совіцько-жидівського уряду”.
Сталося це в критичний для партизанів час – напередодні зими, коли Українська повстанська армія Юрка Тютюнника зазнала нищівної поразки. Ларик, учасник Зимового походу у складі загону Орлика, наочно побачив крах надії на визволення, яку обіцяли Петлюра і Тютюнник. І він… піддався на “амністію”, чим і підтвердив рядок зі свого звернення, що “неправда і нікчемність панують ”.
Вижити він міг, лише ставши секретним співпрацівником каральних органів комуни. Як сексота Ларика використати особісти 45-ї совєтської дивізії, а тоді арештували в канцелярії особливого відділу 45-ї дивізії. Сталося це 29 грудня 1921 року. Мабуть, розгубився Ларик. Як же так?! Я ж ваш співробітник. За що ж мене арештовувати?
Набрався розуму Ларик у Лук’янівській в’язниці, та було вже пізно. Спробував підняти повстання, але невдало. За розпорядженням одного з начальників ҐПУ його розстріляли без суду і слідства – “як захопленого на місці злочину за спробу підняти повстання з метою втечі з Лук’янівської слідчої тюрми”.
“Смерть зрадникам!..” – попереджав Ларик, коли був повстанцем.
Так і сталося…
Роман КОВАЛЬ |
