Пропоную читачам “НН” два розділи з моєї нової книги “Отаман Орлик”, робота над якою триває. Сьогодні повертаю два забутих імені доби Визвольної боротьби 1917 – 1920-х років – Іллі Унятовського (Ґонти) та Антона Рибки. Обидва вони підпорядковувались отаманові Орлику (Федору Артеменку).
Джерела в газетній публікації я вирішив зняти.
Сподіваюсь, що книга вийде цього року, хоч видавця поки не маю.
Отаман Ґонта
Чимало борців за волю України взяли собі за повстанський псевдонім ім’я оспіваного Тарасом Шевченком Івана Ґонти. Під цим прибраним іменем увійшли в історію отамани ХХ століття – Іван Лютий-Лютенко з-під Товмача, що на Звенигородщині; голова Козачої ради Правобережної України Павло Гайдученко; Олександр Воїнов, старшина загону отамана Ялисея Лютого-Черевика. Був свій отаман Ґонта і в Кобеляцькому повіті Полтавської губернії. У 1918 р. і Тютюнник Юрко діяв під псевдонімом “Ґонта”.
Криваво мстився ворогові й отаман Ґонта на Київщині. Звали його Ілля Унятовський. Народився він у старовинному селі Бабинці, що за 15 верст на схід від Бородянки. Воював під командою Орлика і Струка, очолював штаб 1-го партизанського загону ім. С. В. Петлюри, а навесні 1921 року ватагував на чолі 3-го партизанського загону ім. С. В. Петлюри.
Про Ґонту-Унятовського відомо мало. Найбільше промовляє про нього звернення від 4 квітня 1921 року, точніше копія. В ній чимало помилок – і швидше не автора, а чекіста, який переписав листівку.
“Козаки, проснитеся і схаменитися, що Ви робіте? – Звертався отаман. – Ви служите на поміч Вашему лютому ворогу – жидові, ляхові та москалеви та ще кому? – коммунистам, котрі пьют вашу козацьку кров і за вашими спинами ховаються і посилають вас биться з нашими партизанами, кажучі: ми є бандити, ворогі селянства та робітників. Ні, це брехня все жидівська; ми є дійсно козакі своєй неньки України, за котру душу і тіло ми положим, щоб добути ей свободу, не ту свободу, що дали нам жіди, а ту, що колись дали діди.
Козаки, схаменитися, єднайтесь з нами, женіть всіх жидів та комунистив з України. Чи ви забули про славні діла отаманов, батьків, чи забули ви те, що колись ваші діди шли, як боролись за діло святе, як за волю без слов конали и край рідний із пут залізних кайданов виривали у катив півничних. Отак ми хочемо добути волю всім народам України. Ви ідіть до нас, у наши Партизанськи загони, и вступайте як вірні козаки и бороніть свої села і все наше майно від москалів, жидів та комунистів. В цей час не один козак не повинен заниматься дома, а повинен із нами вибити з нашої неньки України лютого ворога. Геть! Слава України, нашеі Отчині, слава отнине і до віку! За вольність України, за її право не страшни кайдани, солодка тюрма. 3-й партизанський загон имені С. В. Петлюри. Отаман І. Ф. ҐОНТА”.
Отакі люди були! “За вольність України, за її право не страшні кайдани, солодка тюрма”. А землячки-комнезамівці вважали його бандитом і полювали на нього. І одного разу вполювали. Було це так.
Проти ночі на 12 листопада 1921 р. комунари виявили на хуторі Любимівка невідомих військових. О першій годині про це вже знав командир Діброво-Ганнівського загону комітету незаможних Василь Решетниченко (Дубравін).
Хоч як обережно підходили войовничі комнезамівці до Любимівки, але партизани Ґонти першими, та ще ззаду, атакували їх. Напасники вмить розбіглися, але Василь Решетниченко, чоловік хоробрий і затятий, прийняв бій, хоч проти нього було з півтора десятки партизанів. Згідно з повідомленням Київської губернської військової наради він убив трьох “бандитів” і поранив Ґонту. Після цього зібрав своїх комнезамівців, перейшов у наступ і захопив у полон пораненого отамана та його ординарця Федора Ковальчука…
22 листопада голова Київської губернської військової наради Ян Гамарник та помічник командувача КВО Лезичев звернулися до ВУЦИК із проханням нагородити орденом Червоного прапора командира Діброво-Ганнівського загону комітету незаможних “за видатну відвагу, високе розуміння своїх обов’язків до Соввлади”. І нагородили!
Чи втік Ґонта з полону, чи відпустили його комнезамівці – все ж таки земляк, із сусіднього села, так чи інакше, але приниження він не пробачив. Отаман уже не звертався до одноплемінців із закликом схаменутися, не служити “лютому ворогу”, а єднатися в боротьбі проти “катів північних”.
Він оголосив війну комнезамівцям Діброво-Ганнівки – палив їхні оселі та грабував. Видно, добре-таки допекли Ґонті “брати і сестри“…
Іллю Унятовського вже нічого не могло стримати, – він розправлявся із прислужниками ворога як Шевченковий Ґонта – люто й нещадно!
Романтик-чорнороб Антон Рибка
Під час нальотів на “продкомісії” та загони Красної армії орликівці безжалісно нищили живу силу ворога. Так, недалеко Гостомеля відправили здавати звіт у “небесну канцелярію” 27 “продармійців”, в Іванкові – 12 червоноармійців, у Нижеловичах – сімох. Ініціатором розстрілів полонених, як правило, був Антон Рибка.
– А чого ж їх відпускати? Щоб вони знову сюди прийшли?
Сентименту до ворога серед орликівців не мав ніхто, та все ж особливо запекло зводив порахунки за кривди своєму народові – і, очевидно, за свої особисті – комендант Рибка. Він добре засвоїв правило воєнного часу: “В боротьбі жаль – зайва і шкідлива забавка”.
Більшовики, фахівці з масового терору, по-блюзнірські називали його “спецом” з убивств мирних громадян і червоноармійців”. Хто б уже сльози проливав над мирними громадянами!
Рибка справді був нещадний і лютий до ворогів, ненаситний на кров московську. Його не тільки окупанти боялися, а й козаки. Може, й Орлик побоювався...
Були такі хлопці й в інших частинах нашого війська, зокрема в 1-му партизанському загоні Особливого корпусу Армії УНР. Командир тих зарізяк, Олександр Євтухів, чоловік інтелігентний, згадував: “Козацтво у мене було отчаянне, що я іноді страхався його, але в бійці було гарне, кращих живорізів й не знайшов би за для партизанської війни”
Якби таких “отчаянних живорізів” було в нашому народі хоч 5%, ніякі нації – сильні чи слабкі – ніколи лихим оком не зазирали би в Україну, а от дружби її шукали б, на ласку сподівались. Якби ж на наших землях жив народ із прикметами своїх кращих синів!
Як мало ми знаємо про коменданта Рибку, а скільки хочеться сказати!
Романтик-чорнороб Української революції!
Брат Шевченкового Яреми!
Повне його ім’я – Антон Михайлович Рибка. Родом із Бородянки. Посади: комендант штабу 1-го партизанського загону ім. С. В. Петлюри, комендант штабу Північної групи ППШ.
Рибка був палким прихильником знищення живої сили ворога, тож, коли Орлик вирішував відпускати полонених, комендант “брався проводжати червоноармійців і дорогою їх розстрілював”. “Коли ми про це довідалися, – говорив сотник Смутник-Смутненко, – то вже не давали йому проводжати, а самі проводжали їх”.
Якось, 1921 року, між селами Качали і Буда Рибка затримав двох сестер-росіянок, які міняли по селах продукти. Допитав та обшукав. З’ясувавши, що доросла шпигувала, а менша, “років чотирнадцяти”, сприяла сестрі-розвідниці, зарубав обох.
Жахливо?
Жахливо!
Але чи після цієї трагедії чекісти і далі використовували жінок та дітей як шпигунів? Навряд чи.
Влітку 1921 р. отаман Орлик отримав наказ із-за кордону не розстрілювати червоноармійців, а лише відбирати зброю та спорядження.
Годі повірити, щоб Антон Рибка погодився з цим наказом.
Роман КОВАЛЬ |
