Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2024 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


ЧОРНА ВЕСНА


Історія вчить
ЧОРНА ВЕСНА
Спогади моєї матері, Оляни Ялисеївни Чернявської (у дівоцтві Лапай), якій 1933 року виповнилося тринадцять літ.

 Чи можливе?! Чи таке можливе?!
 Чи в таке повірить чоловік:
 Щоб родючі українські ниви
 Народили Тридцять Третій Рік?
 С. КУЗЬМЕНКО

Батько помер

З осені тридцять другого комнезами вимели з комор не тільки зерно. Вони позабирали заховані десь у запічку чи у самій печі пригорщі квасолі, гарбузового насіння, сушених дичок. Нишпорили по льохах і вигрібали з діжок квашену капусту. Залазили у димарі, заглядали у колодязі, трусили стріхи...
Колишній бідняк Юхим на прізвисько Глухий заходив вранці з активістами до хат і перевертав у печі горщики з щойно звареним кулішем. Шугав ковінькою у підпіл – чи не закотилася бува туди картоплина... Плакали діти, тужили жінки, а комнезами, немов напасть, йшли від однієї оселі до другої.
Навесні тридцять третього у селі стало тихо і страшно. Сонце зрідка визирало з-за хмар. Не валували собаки, не цвірінькали горобці, не літали сороки. Нікого живого не було видно і чути. Діти не плакали, не просили у матерів “папи”. Вони лежали на холодних печах і не піднімали голівок.
 Вже не ходили й активісти. Лише кожного тижня селом проїжджав запряжений у худющу шкапу віз і на нього виносили мерців. На кладовищі відкрили склеп, у якому колись було поховано панів і туди скидали померлих.
Пухлі люди лежали по холодних хатах, у сінях, на ґанках, на подвір’ї, попідтинню. Одного разу віз зупинився біля наших сусідів. У моєї однолітки, Ганни Рибалко, помер батько і брат. А мати, слаба і пухла, лежала на долівці. Двоє візників схопили нещасну жінку і потягли її на купу трупів. “Щоб не вертатися знов”, – бурчали гробокопачі.
 Ті, хто ще міг якось пересуватися, йшли до лісу і вигрібали з-під перепрілого листя жолуді. Дома сушили їх, лузали, мололи на жорнах і пекли з “борошна” перепічки. Наші мати з моїми старшими сестрами Харитиною і Гапкою надибали десь качання кукурудзи. Потовкли його у ступі, пересіяли на решето, а потім розмочували в окропі й ліпили “оладки”.
 Якось я вранці зайшла у хату до своєї подруги Наталки. Її мати, тітка Мотря, поралася коло печі. Над соломою, яка більше тліла, ніж горіла, вона гріла у горщику воду. На припічку лежала одна картоплина і півбуряка. Тітка збиралася варити “борщ”.
Той “борщ”, про який ходила приповідка: “Насипала мати у миску дітям їсти та й каже: “Беріть, діти, ложки і їжте борщ”. А вони дивляться у миску, бачать там тільки свої личка і відказують: “Де ж той борщ, мамо, як там сама ляля!”
У Наталки було троє старших сестер і один брат, Яким. Він був у комнезамах. Коли їхали з сусіднього села Головківки люди, він зупинив підводу і забрав у них клунок проса. Тоді ті люди прийшли вночі і підпалили тітчину Мотрину хату. Яким згодом поїхав на Донбас. У шахті на нього впала балка і вбила.
 Та тоді, коли я прийшла до Наталки, всі у них були живі. Наталка спала, закутавшись у дране рядно. Я розторсала її, щоб уставала. Вона, ледь продерши очі, витягла з-під ганчір’я велику кістку і почала гризти. Потім протягла її мені. Це була кістка з дохлої коняки. Мертвечину з худоби вивозили у пісок і прикопували. Наталка вигребла з-під піску собі “харч”.
 Другого дня сусідські жінки зібралися йти до села Косарі по брагу. Її зливали з спиртозаводу у довгі і глибокі канави. Пішла з сусідками і я. Довгий шлях через степ і яри забрав сили. Ледве доплентавши до канав, я побачила біля них багато людей. Вони, немов мухи, обліпили смердючі ями. Одні бродили по них по пояс. Дехто падав і його витягували напівживим. Я побоялася підходити близько. Від голоду і смороду у мене закрутилася голова. Відійшовши від канав, трохи посиділа і побрела ні з чим додому.
 Вже смеркло, як добралася свого села. Ввійшла до хати. Біля порога було темно. На столі горіла свічка. Мати, сестри і брат мовчки стояли під образами. На лаві лежав батько. Він віддав Богові душу удень. Не проронивши ні слова.
 

Берестовий цвіт

Наприкінці квітня у лісі проклюнулася левурда (так у наших краях називають черемшу. – Л.Т.). Люди чорними валками потяглися до галявин. Хто не витримав і наївся зелені прямо в лісі – помирали, не дійшовши додому. Ми, діти, ходили на берег і рвали дикий щавель. Його осередки були кислі і від нього дуже болів живіт.
 До лісу нас не пускали. На хуторі, під лісом, у якоїсь жінки вимерла від голоду вся сім’я. Залишилася тільки вона та її маленька дочка. Жінка від горя позбавилася розуму, зарізала свою дитину і з’їла...
 Якось забрели ми з Наталкою у колгоспний двір і побачили там великий чан. У ньому була чорна патока, яку привезли із заводу для годівлі худоби. Чан був на великому замку, і ми з розпачем ходили навколо нього. Раптом я помітила під самим дном малесеньку дірочку. Ми витягли з стріхи соломину і просунули її в отвір. Патока виявилася дуже густою, закристалізованою. Ми облизували соломинку, “ласували” патокою, доки не відігнав нас від чана сторож.
Коли на деревах з’явилося листя – люди, мов гусінь, накинулися на нього. Рвали листки липи, товкли їх у ступі і пекли “млинці”. Наші мати нарвали берестового цвіту. Воно не було таким слизьким, як липове листя. Спочатку цвіт посушили на лежанці, а потім потовкли його і просіяли. У сусідньому селі за тонку ткану скатертину і рядно виміняли торбинку чорного борошна. Мати окропом замішували берестовий порох, ледь обвалювали його у борошні і варили “галушки”.
 Шестеро душ нашої сім’ї врятувалося від голодної смерті ще й тим, що старшу сестру Гапку взяли у колгосп варити посьорбку. Другу сестру, Харитину, забрали у радгосп у Матвіївку. Людей, які ще ходили, гонили у поле трусити після плуга пирій, копати канавки від довгоносика. Харитина приносила з радгоспу пригірщ прілого жита. Мати смажили його на сковороді, потім розтирали пляшкою у ночвах. З тих крупців варили куліш.
 У наших сусідів, Гната та Явдохи Тимків, померло троє дітей. Гнатиха брала старшу Марійку з собою у степ сапати буряки, щоб заробити й на неї затірки. Дівчинка була дуже слаба, ледве ворушила сапою. Мати підганяла її, щоб не відставала від дорослих. Марійка прийшла додому з буряків і померла під хатою...
 

У колгоспних яслах

Ближче до літа всіх живих бригадири виганяли у поле. Люди вручну скопували гектари пониззя під городину. На бурякових гонах ставили дерев’яні жолобки з протруєною патокою, щоб знищити шкідників. Дехто з сапальників не витримував і крадькома зачерпував рукою смердюче пійло. На другий день та людина лежала під тином неживою.
Нам, дівчаткам-підліткам, сказали, що можна заробити окраєць хліба у лісника. Цілий день ми сапали у лісі дубки. Їли корінці купини, вони були солодкими, цвіт рясту. Надвечір нам видали по шматочку чорного, як земля, хліба. Випікали його з житнього борошна. Ми не накинулися на хліб, а нюхали скибочку і по крихітці клали до рота. Під лісом нарвали ще й печериць. Не втрималися і з’їли їх. Дома довго спали, макітрилася голова, але якось очуняли...
Часто мене просила заночувати у хаті вдова Василина, або як, її називали у селі, Васька. Жила вона на хуторі з двома дітьми. Уночі Васька потайки ходила у лісництво. “Йду, – розказувала, – опівночі лісом, а прямо над головою махають крильми сови... Моторошно, страшно, а треба йти”. Васька залазила через віконце у землянку і набирала клунок жолудів. Приносила його додому, змелювала жолуді на жорнах і пекла “хліб”. Було у неї кілька пригорщів житнього борошна, яке їй якось вдалося сховати від активістів. З борошна вона запарювала квашу і годувала дітей, Саника і Параску.
 У “куркульській” хаті колгосп організував дитячі ясла. Колись хазяйські засіки і комори тріщали від збіжжя та іншого добра. Тепер колгоспні діти бродили по подвір’ю і їли спориш, калачики, цвіт жовтої акації. Раз на тиждень у ясла завозили потерть – суміш зернових відходів. З потерті варили куліш. З почорнілої сої – затірку. З січавиці – суп. Засмажували олією з ріпаку.
 Одного дня, коли всі матері були на буряках, прибіг на поле вістовий і сказав, що в яслах померли діти. У нашої сусідки, Якилини Стадник, у яслах було троє дітей –восьмилітня Марійка, шестилітня Христя, а Олі пішов четвертий. Менші дівчатка відразу померли у яслах. А Марійка кілька днів лежала на печі і казала, що житиме. Бо тепер їх у матері лишилося двоє (була ще моя однолітка, Віра) і буде що їсти. Однак до вечора перестала дихати й Марійка. У Насті Похил, її чомусь називали Грознихою, померли малолітні Іван та Маруся. Поховали дітей також з Бойківки, Селезнівки, з Вигону (це назви кутків нашого села Поселянівки. – Л.Т.). Скільки всього ходило тоді у колгоспні ясла і скільки померло, п’ятнадцятеро чи двадцятеро, точно не скажу. Бо я добре знала лиш тих хлопчиків і дівчаток, які жили коло нас.
Померли діти у яслах через отруєння. У мішку потерті, яку завезли для харчування, виявилися зерна мишію і блекоти. Так закінчилася чорна весна Тридцять Третього. На сільському кладовищі, де ховали померлих, не залишилося й сліду від їх братських могил. На тому місці ростуть кущі бузку і вишень.

Лідія ТИТАРЕНКО

Кіровоградська обл. – Черкащина



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!

Іван КАЧУРИК – 400 грн
Віра САВЕНОК (Чернігів) – 450 грн
Віктор ДРУЗЬ  (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 700 грн
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 2000 грн

Передплачуйте газету “Незборима нація”

Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!





03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ