 “Війна. Здавалось би, однозначно негативне явище, уособлення зла, насильства, всіх можливих нещасть: епідемій тифу і мародерства, лихоманки бандитизму та ґвалтувань, потоків і рік – у прямому, не переносному значенні – крові... – писав я у 1999 р. в передмові до книги “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії”. – Чи може бути якась інша оцінка війни? Може. Війна – це максимальне напруження всіх сил народів-учасників, це величезний виплеск творчої та деструктивної енергії, це колосальний державотворчий ентузіазм. Це, нарешті, поява героїв. Без яких існування народу немислиме”.
До Лютневої революції 1917 року, яка стала наслідком Першої світової війни, далеко не всі українці признавалися до українства. Лютнева революція зірвала полуду з мільйонів очей, і українці “побачили всю кривду, яка творилась над ними як українцями”.
Юрко Тютюнник так змальовував вибух національних почуттів мільйонів: “Увігнати ніж у серце Росії негайно... таке було бажання”.
А вміння “вганяти ножа” без жалю повернули українцям 1914 – 1917 роки...
Перша світова мілітарно вишколила мільйони українців, підготувала для національної армії прекрасні старшинські кадри, створила українську військову еліту.
Світова війна зробила ще величезної ваги справу – озброїла український народ: сотні тисяч рушниць та кулеметів з полів битв перекочували в комори дядьків та під стріхи їхніх біленьких хат. І, дбайливо змащені, вони дожидали свого часу. Такої кількості зброї український народ ще ніколи не мав.
“Основою війни є біологічний закон боротьби за існування, – писав Микола Міхновський, – а цей закон... находить свій вислів виключно в національних конфліктах... Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву...”
І озброєний український народ став на прю зі своїм поневолювачем.
І ось 105 років по тому: весна 2022-го. Революційно змінилася психологія мільйонів людей: зараз в Україні вже немає русофілії як організованого руху. Тепер тільки русофоби населяють Україну. Зник “русскій мір”, а його рештки поховались і притихли.
Ми є свідками історичних подій, головна з яких – творення великої української нації. Нині вже ніхто не соромиться (як колись), що він українець. Важливо й те, що ніхто в Україні не пишається, що він “русскій”. Тепер усі горді, що вони українці. А ненависть до росіян зашкалює.
Ця війна була нам потрібна, щоб відчути свою силу.
В очах європейців українська нація піднялася на неочікувану висоту. З такою повагою до нас європейці ще ніколи не ставилися.
Ця війна була нам потрібна, щоб Європа відчула нашу силу. З аутсайдера на міжнародній арені Україна перетворилася на європейського лідера. Якщо раніше Україна асоціювалася з Чорнобильською катастрофою, корупцією і поганими дорогами, то зараз – із хоробрістю мільйонів.
У європейських країнах із жахом думають, що Росія може прийти з війною на їхні землі, тому й усі – навіть нейтральні країни! – бажають перемоги України, бажають, щоб Україна зупинила Росію.
Останній рік я весь час наголошував, що такої сильної підтримки на міжнародній арені Україна ніколи не мала, і саме завдяки цій підтримці ми маємо шанс встояти.
Але підтримка Заходу виявилася ще більшою, ніж ми розраховували.
Можливо, й сам Захід не думав, що так далеко зайде в боротьбі проти Росії.
Росія опинилася в оточенні недружніх народів і з великодержави стала світовим ізгоєм...
Україною захоплюються зірки Голлівуду. Значить, скоро з’являться криваві бойовики про суперменів-українців, і ці фільми підкорять світ. Нами захоплюватимуться, як ми захоплюємося “Агентом 007”.
Нагадую, що навесні 1917 р. мільйони українців палко бажали “увігнати ніж у серце Росії негайно”. І зараз точно таке бажання! Увігнати ніж у серце Росії вже цього, 2022 року. І нехай нам допоможуть небесні й землі сили!
Україна мілітарна – Україна переможна!
Роман КОВАЛЬ |
