Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2021 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Це було 100 років тому


Була звичайна вчительська сім’я – батько, мати та четверо дітей – дві дівчини, два хлопці; найменшому у вересні 1921 р. виповнилось п’ять місяців, і це був мій батько Георгій (Юрій) Грищенко. Мешкали вони в Мигії – селі Первомайського району зараз Миколаївської, а тоді Одеської області, працювали вчителями. І раптом все змінилося – батьки були 24 листопада заарештовані й зникли, осиротілих дітей розібрали сестри матері по різних сім’ях, а брата Костянтина усиновив хрещений батько, подальша доля Костянтина невідома. 
Що трапилося із Сергієм та Степанидою Грищенками – всі ці роки для сім’ї було таємницею; мій батько в анкетах завжди писав: “Батьків не пригадаю, виховувався в дитячому будинку”. У сім’ї про цю трагедію ніколи не розмовляли, я дізнався про це випадково, за яких обставин – розповім далі.
Уже в 1980-ті роки, під час “перебудови та гласності”, мій тато сказав, що його батьки своєю смертю врятували йому життя. І розповів, що в 1944-му його, вже сталінградця-фронтовика з тяжким пораненням, інваліда з одним оком, за наказом командування без згоди зарахували до розвідшколи та почали готувати для нелегального закиду до німецького тилу – інваліди нібитото викликають меншу підозру в абверу чи гестапо. Але ж запис у його анкеті “батьків не пригадую” зацікавив кадровиків, було надіслано відповідний запит, і місцеве управління НКДБ відповіло: батьки Грищенка Г. С. розстріляні в 1921 р. як вороги радянської влади. Так він і не став “Штірліцом”, з розвідшколи його одразу відрахували як ненадійного, а то б він неминуче загинув, як кожні дев’ять з десяти наспіх підготовлених розвідників-нелегалів.
На ту ж епоху гласності та реабілітації репресованих припадає звернення тата та його сестри Ганни (обоє комуністи майже з піввіковим стажем, фронтовики) до КДБ СРСР із проханням щось пояснити. Через місяць – відповідь “органів”: ніяких документів не виявлено. Нібито глухий кут, але ж, як відомо, рукописи не горять…
А далі – суха мова документів з відкритих вже в незалежній Україні архівів, і перший з них – список обвинувачених, які проходили у справі Особливого архіву № 57727 (Первомайська петлюрівська повстанська організація, 1921 р.). У цьому списку 195 прізвищ, з яких постановою ОДНК (так званої “надзвичайки”) 125 засуджено до розстрілу. Серед розстріляних знаходжу прізвища моїх дідуся та бабусі – Сергія та Степаниди Грищенків.
Другий документ – довідка Особливого архіву УДБ НКВС УРСР, датована 1937 роком. Цитую цей документ майже повністю, бо він дає уявлення про суть справи:
“У 1937 році під час розробки центрального архіву ВУНК – ДПУ – НКВС УРСР зареєстрована справа № 4676 за архівним номером 57727 (1921 р.) Первомайської УНК про підпільну петлюрівську повстанську організацію на чолі з Іваном Степановичем Нагорним і Бондаруком-Лихо Кирилом Євлампійовичем. Залишившись не репресованими після придушення куркульського повстання в деяких повітах колишньої Одеської губернії в 1919 році, петлюрівські прихильники, використавши незадоволення продрозверсткою заможної частини селянства, повели активну антирадянську агітацію. У результаті їх антирадянської роботи в Первомайському і деяких інших повітах Одеської губернії створені підпільні повстанські організації, які ставили за мету повалення радянської влади на користь петлюрівської Директорії.
 Ці групи комплектувались куркулями, колишніми офіцерами царської армії на чолі з Н. Кулевим (член УСДРП), учителями, які мали безпосередній зв’язок з агентом Петлюри, керівником повстанського руху в Україні отаманом Недолженком. Під керівництвом Недолженка агітатори зуміли поширити свій вплив на заможних селян більшості сіл Первомайського повіту. Влітку 1921 року в Первомайський повіт прибув перекинутий з Галичини в СРСР польським генеральним штабом, призначений керівництвом УНР воєнним інструктором з організації повстанських загонів – Нагорний Іван Степанович. Використовуючи націоналістичні настрої і розпалюючи невдоволення населення більшовицькою продрозверсткою, керівництву вдалось значно поширити свій вплив і створити повстанську організацію. Створено штаб на чолі з начальником, який переховувався після придушення куркульського постання в 1919 році в м. Катеринославі (Дніпропетровськ) разом з отаманом банди Гуляй-Поле Осипенко Петром. Штаб розміщувався у с. Добровеличівка. Організація мала зброю, що частково була у повстанців, а частина зберігалась у с. Кам’яний Міст. У розпорядженні організації були друкарські машинки, на яких тиражувались звернення і прокламації до населення, а також різні документи для членів організації. Для документів використовувались бланки з штампами і печатками, якими організація постачалась членами, які увійшли до партійних, комсомольських і радянських органів. Організація використовувала шифр, мала літературу, якою керував учитель Середа. Матеріальні ресурси організація отримувала шляхом самооподаткування своїх членів, а також від реалізації награбованого майна.
 У кінці серпня 1921 р. організація мала багато членів, яких вербували в основному через «Просвіти». Іншим джерелом постачання кадрів були навчальні заклади Первомайського повіту, головним чином учительська семінарія у Добровеличівці і сільгосптехнікум в Ольвіополі. Більшість педагогічного колективу і студентів цих навчальних закладів у той час були на боці Петлюри, перебували в повстанських організаціях. На початку вересня 1921 р. із-за кордону в Україну польським генеральним штабом за погодженням зі штабом головних військ УНР перекинутий головнокомандувач військ на Херсонщині К. Є. Бондарук-Лихо. (…) Після наради Бондарук-Лихо прибув у Первомайський повіт, зв’язався з організатором загонів Нагорним Іваном і його помічником Н. І. Кулевим, розпочав реорганізацію і створення нових загонів, намагаючись перетворити їх у монолітну повстанську організацію, яка могла б виступити назустріч петлюрівським військам під час їх переходу через кордон. (…) Проте до цього часу Первомайська УНК встановила наявність антирадянської організації на заводі б. Гейна в Первомайську. Про наявність повстанської організації УНК повідомив особливий відділ 14-ї армії. Під час бойових операцій організацію частково ліквідували. Але організаторам Бондаруку-Лихо і Нагорному та їх найближчим помічникам вдалося втекти. У 1922 р. Первомайська УНК провела ліквідацію залишків цієї повстанської організації, під час якої Бондарук-Лихо вбитий, Нагорний заарештований. Загалом по цій справі заарештовано 278 чол.
 Постановою ОДНК зі 195 чоловік – 125 засуджено до розстрілу, 34 – у концтабір на 5 років, 33 – у концтабір на 3 роки, 2 підлітки направлені в колектор для малолітніх злочинців, 1 особа позбавлена права працювати в органах НК і Особливих відділах. 82 особи звільнені...”
Ці документи наведені в багатотомному виданні “Реабілітовані історією” (книга 5, Миколаївська область, 2010 р.). Ще одна згадка про ці події – у розділі книги Романа Коваля “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії”, там Сергій Грищенко названий як керівник підпільної організації Кирила Бондарука-Лиха в с. Мигії.
Що було відомо мені, онукові? Мені було 14 років, я був на канікулах у рідних у с. Диківці Знам’янського району Кіровоградської області. Родом з цього села моя бабуся Степанида та її сестри, молодша з яких – баба Дуня – ще була тоді жива. У неї була приятелька – така ж бабуся Ганна Максиміліанівна Шевченко, саме вона розповіла мені про події 1921 року, бо разом з моїми дідусем та бабусею в тій трагедії загинув її чоловік, учитель Опанас Іванович Шевченко. Потім, коли на моє прохання до справи долучилася історик Т. Ю. Люта, були отримані спогади ще одного живого на той час свідка – племінниці моєї бабусі на ім’я Марфа Яківна, вона донька її рідного брата Якова Михайловича Головченка.
У цих спогадах також фігурує ім’я одного з командирів Степової дивізії на прізвище Жосан (або Джосан). Він уродженець Диківки, мав псевдонім “Штиль” (є навіть місцевість у Диківці – “Штилювщина диківська”, де жили переважно молдовани). Він залишив свій слід в історії Визвольної боротьби як командир полку в Степовій дивізії Костя Блакитного, про нього також писав Роман Коваль. Після розгрому повстанців Жосан-Штиль залишився в живих та, за спогадами диківчан, певний час навесні 1921 року підпільно мешкав у сім’ї Грищенків у Мигії, а також у Диківці, про що стало відомо чекістам (у Диківці навіть знали прізвище донощика-односельця), і це, найімовірніше, й було однією з причин розстрілу моїх рідних. Марфа Яківна також згадувала братів Сергія Грищенка – офіцерів, які ховалися в їхній хаті в Диківці, “брили вуса” для конспірації, переодягалися, а її, п’ятирічну дівчинку, у той час тримали у дворі, давали цукерки, але за дверима, щоб менше бачила. Марфа Яківна сказала, що дорослі били дітей по губах, якщо вони згадували прізвище Штиля, тобто згадувати про нього було заборонено.
Зараз я шукаю можливість ознайомитися з колишньою справою Особливого архіву № 57727 та сподіваюсь дізнатися щось нове про трагічну долю моїх близьких, закатованих у ті роки, як і сотні тисяч українців, винних лише в одному – прагненні жити у вільній Україні.

Сергій ГРИЩЕНКО, д. е. н. 
На світлині – Сергій та Степанида Грищенки



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Віктор ДРУЗЬ (с. Зорине, Сумщина) 260 грн.
  Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (Калуш) – 300 грн.
  Олександр РОМАЩЕНКО (дід Карбала, с. Цвітна, Кропивниччина) – 600 грн.
  Український конгресовий комітет Америки (відділ на Лонг Айленд) – 500 ам.  дол.




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ