Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2021 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Стаття про вояків Українського визвольного війська


Стаття про вояків Українського визвольного війська

Я мав нагоду познайомитися з колишніми вояками совєтської армії. Один родом із Запоріжжя, другий із Донеччини. Вік обох близько тридцятки. Один білявий, високий, зі сірими очима, другий чорнявий, присадкуватий, із широкими плечима і міцними грудьми. Його хода зосереджена на закаблуках, він моряк, а морякам треба для збереження рівноваги ступати твердо і певно по палубі корабля, що хитається на морських хвилях. Один попав у полон десь аж над Волгою, другий – на півночі, на Балтійському морі.
Життя кожного з них дає матеріял для цілого роману з напруженою драматичною дією або для сенсаційного фільму. Тепер вони в УВВ (Українськім Визвольнім Війську). Їхні думки зосереджені на подіях на українських землях. Поворот большевицької влади в Україну їх бентежить до глибини душі, бо вони на собі спробували всіх приємностей “сталінської конституції”. А проте вони не втрачають віри в ліпшу будучність українського народу і не вірять, щоб Москва могла опанувати всі народи Европи.
– Я пройшов пішки майже всю Московщину, – каже той, що із Запоріжжя, – і скажу вам: не достойний російський народ над нами панувати як над своєю колонією.
Він порівнює спосіб життя і народні звичаї в Україні та на Московщині і каже, що московити дуже низько стоять у культурі супроти українців.
– Московський імперіялізм стоїть на бюрократії, що й раніше, за царського режиму, набиралася переважно з чужинців, а тепер ще більше.
Отже, Москва асимілювала чужу інтелігенцію, жила чужим мозком, а московська народня маса так і залишилася на примітивному рівні життя. Як неофіти, мої знайомі жадібно розпитують про все, що діялося за останні двадцять років на українських західних землях та на еміграції, особливо ж їх цікавить культурна праця. Вони кидаються на кожну українську книжку, газету, шукають у них відповіді на свої наболілі питання. Вони все хочуть знати, про все розпитують, хочуть знати, бачити своїми очима людей, про яких чули або читали.
Деколи і в одного або в другого попадається в розмові російське слово або зворот. Помітивши те, вони стараються знайти відповідний український вислів, хоч не завсіди їм удається. Тоді я приходжу їм на поміч і даю відповідну українську фразу або слово. Вони дякують і кажуть:
– От добре, що ви вмієте нам педагогічно помогти. На біду, не всюди так буває. Ось ми були недавно в однім українськім комітеті, так нам сказав якийсь парубчак-службовець, що ми не українці, бо, мовляв, не знаємо добре рідної мови!
І широкоплечий моряк ударив себе кулаком у високі груди, аж загуло:
– Це я не українець!? Що мого батька розстріляли червоні за те, що був в українській армії! Чи розуміє той хлопчак, що це значить бути в совєтськім війську сім років? А я ж і з фінами в 1939 році мусів воювати. Там не тільки відвикнеш від рідної мови, деколи й власне ім’я забудеш. Невже ці люди не розуміють, що ми виростали в особливій, совєтській атмосфері і що до нас треба ставитися як до жертв страшного режиму. А вони вимагають від нас чистої, незасміченої мови. Це ж вузькоглядність, що не розуміє і не бачить далі власного носа і нічого не знає, крім словаря...
Я заспокоїв заклопотаних земляків. Та в нас, кажу, є на еміграції генерали й старшини української армії, що хоробро билися на фронті за Україну, але ще й досі добре української мови не знають. Не сама мова є ознакою патріотизму. Нашої мови може навчитися й чужинець, але він через те саме не буде українським патріотом. Патріотизм – це не слова, а діла. От ірландці втратили рідну мову, переважно говорять англійською, але почувають себе окремою нацією і вибороли собі самостійну державу.
До речі, зазначив я цим молодим патріотам, наш визначний історик Володимир Антонович за царського режиму, коли, здавалося, вже завмирало українське життя над Дніпром, ставив це питання. Він писав, що коли б царська Росія й встигла накинути українцям московську мову, то все одно українці залишились би українцями, бо вони і культурою, і вдачею відрізняються від москвинів.
Наша приятельська розмова тривала цілий вечір.
– Ех, якби з нами так говорили й вчили, як ви говорите! А то ми деколи при зустрічах з молодим поколінням, що виросло на еміграції та на західних землях, тільки чуємо якесь відчуження.
Цей вузький мовний націоналізм не може принести нічого доброго для України. Не відштовхувати, а притягати треба до нашої справи людей, що у них починає пробуджуватись національна свідомість. Коли це почуття закоріниться в серці, то вже людина і за чистоту мови подбає, і українську книжку буде шанувати, і на жертви для Рідного Краю буде готова.
Я попрощався з молодими приятелями і почав собі думати: “Дай Боже нашим патріотам не лише чуття, але й розуму. Бо та проповідь почуття й волі (“волюнтаризм”!), не контрольованих розумом, завела велику частину нашої молоді у сліпий кут. У нас часто люди звикли тримати язика за зубами і мати “серце на рукаві”, як у тій американській приказці. З цієї непродуманості, нездержливості виходять усякі непорозуміння і шкода для нашої національної справи. Отже, більше такту, більше зрозуміння, а менше зарозумілості і дрібничкової нетерпимости. Бо, як казав мені той моряк із Донбасу, коли нас будуть свої ж українці від себе відпихати, то цим нас женуть до московитів. Чи не час нам прислухатися більше до політичного розуму, засвоювати погляди державницьких народів?!

Дж.: А. К. Наука з розмов з добровольцями // Тижневик “Український доброволець”. – 1944. – № 53. – 20 травня. – С. 3



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Віктор ДРУЗЬ (с. Зорине, Сумщина) 260 грн.
  Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (Калуш) – 300 грн.
  Олександр РОМАЩЕНКО (дід Карбала, с. Цвітна, Кропивниччина) – 600 грн.
  Український конгресовий комітет Америки (відділ на Лонг Айленд) – 500 ам.  дол.




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ